ФАЙЛИ
[RELIZ Czyzewski].pdf (0 Kb)
Кшиштоф Чижевський

ЛІНІЯ ПОВЕРНЕННЯ. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мілошем

ЛІНІЯ ПОВЕРНЕННЯ. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мілошем
Передмова
© Микола Рябчук

Людина пограниччя: про есеїстику Кшиштофа Чижевського


Кілька років тому на міжнародному літературному фестивалі у турецькому місті Орду неподалік від історичного Трапезунда мою увагу привернув невеличкий дідусь, який читав невибагливі вірші про «очі-ночі» та «кров-любов», – приблизно таке щось писали й у нас у ХІХ столітті, – і публіка йому несамовито аплодувала, – гадаю, не так за вірші, як за те, що писав він турецькою мовою, живучи в Македонії, тобто був наочним утіленням цивілізаційного засягу давно вже зниклої Оттоманської імперії. Відрізнявся він від фестивальної публіки не лише старосвітськими віршами, а й старосвітським виглядом (був вельми схожим на наших сільських дідусів); а головне – був єдиним серед учасників фестивалю, хто не розмовляв по-англійськи, зате знав мови усіх сусідів: з албанкою розмовляв по-албанськи, з греком – по-грецьки, з хорватом – по-сербськи, а зі мною, за браком спільного кордону, – по-болгарськи. Він був типовою людиною пограниччя – одним із тих, кого любовно, із певною ностальгією описує у своїх нарисах Кшиштоф Чижевський: людиною, для якої локальний світ є набагато істотнішим від глобального, а точніше – для якої глобальний лад і порозуміння починаються із порозуміння та ладу місцевого.
Кшиштоф Чижевський сам є людиною пограниччя, причому цей його статус – наслідок не так долі чи збігу обставин, як свідомого вибору, а відтак і інтенсивної інтелектуальної рефлексії: «Тлом до моїх роздумів є практика прикордоння. Чи можна практикувати прикордоння? Якщо під цим поняттям розуміємо певні території, то повинні говорити радше про культивування або дослідження. Додаймо, що йдеться про території, не конче розташовані побіля кордону, наприклад, державного, а про місце, де кордони пролягають усередині, де мешканці розмовляють різними мовами, моляться у різних святинях або належать до різних національностей. Проте на багатокультурних просторах, що належали колись до ягеллонської Речі Посполитої, слово “прикордоння” окреслює не тільки місце, а й певний етос та традицію. Про те, як саме їх розуміли, найкраще свідчить зворот “людина прикордоння”, що стосується особи толерантної, часто зі сплутаним родинним корінням, прикметними рисами якої були емпатія, критичний патріотизм, опірність до національних фобій, обізнаність із мовами, цікавість до іншого і любов до своєї малої вітчизни, поєднана з відкритістю до світу».
Для Кшиштофа Чижевського класичним представником таких етосу і традиції був Чеслав Мілош, творчості якого він присвятив на початку 80-х свою дипломну роботу на віддленні полоністики Познанського університету ім. Адама Міцкевича. В роки військового стану був співзасновником і редактором підпільного часопису «Czas kultury». Як актор співпрацював зі всесвітньовідомим театральним осередком «Gardzienice». Як режисер керував власним експериментальним театром у Познані та на Кашубах. А в 1990-91 роках разом із групою однодумців перебрався до містечка Сейни біля литовського кордону, де створив осередок "Pogranicze sztuk, kultur, narodów", заснував однойменні фундацію, альманах та видавництво, і розгорнув мережу найрізноманітніших місцевих і міжнародних культурних та освітніх програм:
«Ми збудували осередок “Прикордоння” в центрі старих Сейн, між польським і литовським палацами культури, у відреставрованих будинках колишньої єврейської дільниці. Після епохи націоналізму, воєн і панування комуністичного устрою, по літах осібного життя, ерозії пам’яті і мовчання, ми заходилися біля відбудови сейненської агори, простору зустрічей і діалогу, прищеплювання наново “сполучної тканини” між людьми, поколіннями, націями, поміж минулим і днем сьогоднішнім, традицією і сучасністю».
Час, безумовно, сприяв цій діяльності: 1989 року у Польщі завалився комуністичний режим, 1990 року парламент прийняв закон про реституцію, стара сейненська пошта повернулася до рук довоєнних власників, спадкоємці відпродали будинок містові, а те, своєю чергою, за символічну ціну передало його молодим ентузіастам, що приїхали в Богом забуту периферію з далекої Познані. «Віра в повернення власності колишнім власникам була настільки великою, що людей з “Прикордоння”, котрі опорядили колишню синагогу і талмудичну школу, визнали, річ очевидна, євреями». Кшиштоф Чижевський з усмішкою оповідає, як кельнерка в Сейнах застерігала його від страви на свинині і як була розчарована, почувши: «Нічого, не шкодить».
Можемо припустити, що «людиною пограниччя» Кшиштоф Чижевський ставав у 80-і роки з опозиції до тогочасного офіційного «Центру» – ідеологічно фальшивого, культурно ялового і цивілізаційно безперспективного. Неприйняття «центральності» того «Центру» об’єктивно штовхавало його, як і багатьох польських інтелектуалів, на периферію, в андеґраунд, на марґінес, а водночас спонукало до переосмислення значень «центральності» та «периферійності» – і то не лише в гіперцентралізованому та гіперідеологізованому комуністичному світі, в якому на той час жили, а й у ширшому світі централізованого маркетинґу та всюдисущих рекламних взірців, у якому незбаром опиняться.
Звідси – характерне для їхнього покоління відчуття внутрішньої свободи й усвідомлення провінційності як певного стану розуму і душі, а не географічного чи соціального статусу: «Ким є провінціал? Людиною, якій її місце проживання створює комплекс меншовартості. Намагаючись вилікуватися від нього, шукає свого центру деінде, тільки не там, де довелося жити. І не те загрозливе, що запозичує чужі зразки, що пізнає інший світ і приводить його до свого місця. Проблема полягає в тому, що не любить свого місця, соромиться його, витісняє у сферу прихованості (хоч би й надолужувала міною визволеної світської людини), і внаслідок цього не знає його достатньо, не вміє побачити і використати потенціалу, що дрімає там. Є провінціалом, бо світ, який створила для себе або з яким погодилась, відбирає в неї місце, на якому живе. Тим часом, саме цей простір – зі своїм неповторним пейзажем, сплетінням доль і досвідів, малістю й марністю, таємницею й блиском – є її шансом пробитися до непровінційності».
Практика пограниччя у виконанні Чижевського постала великою мірою з амбітного наміру розкрити потенціал місця, що видається «провінцією», «наново обжити простір, який очікує на розпечатування і кшталтування», довести, що не лише «центри» можуть бути безнадійними провінціями, а провінції можуть ставати важливими центрами: «Мені постійно здається, що тут існує ґрунт для створення цілої цивілізації, якийсь велетенський шанс, що може бути втрачений, хоча не конче. Адже перед мешканцями цих просторів постійно стоять несамовиті виклики – охоплення цілого вузла проблем взаємопроникних культур, малих народів, непевних кордонів, подолання спадщини націоналістичної і комуністичної ідеологій, відшукання для себе нового кшталту і власної тотожності».
Власне, коли б автор не усвідомлював усіх цих цих викликів і проблем, його писання виглядали б звичайнісінькою утопією, прекраснодухими інтеліґентськими побажаннями. Тим часом зібрані у цій книжці нариси демонструють не лише співчутливий, а й проникливий, компетентний і вельми серйозний (попри тонку іронічність) погляд на Східну Європу – чи йдеться про Литву Мілоша й Венцлови, чи про Чернівці Целана й Захер-Мазоха, чи про спустошені недавньою війною Боснію й Косово, про Румунію Мірчі Еліаде чи Словенію Драґо Янчара. Можливо, найцікавішим для українського читача, все ще пригніченого катастрофою Майдану, буде нарис «Поміж Тімішоарою і Тарґу Муреш». Зрештою, в кожному нарисі є свій цікавий сюжет, свої специфічні проблеми, і водночас – є спільний мотив, який можна у сумі звести до ідеї діалогічності та усвідомлення Іншого як чогось украй необхідного, а не просто клопітного чи зайвого:
«Наша ідентичність не може створюватися ex nihilo, в національному одноголоссі і немовби осторонь від того, що існувало тут давніше. Тому що ідентичність народжується з повного занурення у місце, визначене нам як цілість, а отже, розпечатане, доступне до самого центру. <...> Справжня культура діалогу народжується не на поверхні публічних справ, не з “ідеологізованої згоди”, не з політичного консенсусу, хоча все це і є надзвичайно важливим. Культура діалогу народжується мовби під поверхнею цих явищ. Її важче помітити і вхопити, вона ніби й не має нагального значення, проте незрівнянно триваліша, з набагато глибшими наслідками. <...> Адже це – певний етос, певна специфічна духовна позиція, через яку ти є присутнім у світі. Культура діалогу є відкритістю до Іншого, є невпинним діалогізуванням з Іншим, є тотожністю, до невід’ємних компонентів якої належить відмінність Іншого, це Інший, без якого я не можу стати собою самим».
Кшиштоф Чижевський окреслює себе деколи як «аніматор культури». Обидва слова тут є однаково значущими: «культура» – як обробляння, догляд, плекання, й «аніматор» – той, хто одушевлює.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2173 статей
65 ліцензій