Джекі Колінз

Сповідь шаленого дівчиська

Розділ 5

Школа. Що з неї візьмеш? Нудьга та й годі. Суцільна втрата часу. Дурні уроки кулінарії, шиття та гімнастики, які вряди-годи оживляють заняття з математики, латини та географії. Я сказала «оживляють»? Забудьте!
Наша вчителька математики, пані Мак-Ґреґор ще та відьма. Їй за сорок, вона невдало пофарбована у брюнетку і, мабуть, тому завжди чимось роздратована. Вона нас усіх ненавидить. Ми її — теж. З усіх учнів я чомусь викликаю у неї найбільшу відразу. Може, через те, що я не зношу її знущань і вмію за себе постояти.
Вона обожнює назначати покарання, і тут я її улюблениця. Чудово! Гляньмо, на що ти здатна, стерво!
Часом я замислююсь, чи не краще було б жити собі й далі в Бель-Ері, де все спілкування обмежувалося б Даріо та парою вчителів. Та згодом я розумію, що хоч як погано у Л’Евьє, але тут я принаймні живу в реальному світі, де знаходжу друзів та цілуюся з хлопцями.
Ах, Урсі... За останні два тижні ми бачилися з ним декілька разів, і, як Олімпія попереджала, він має на думці не тільки поцілунки.
Поки що мені вдавалося його стримувати, але зрештою я все більше замислююся, чом би не спробувати «Майже те»? Я люблю експерименти. Я прагну їх! Якщо зберігати здоровий глузд і не йти до самого кінця, можна випробувати декілька «вправ».
Господи, дякую тобі за Олімпію! Вона — просто відпад, і вчить мене всього про хлопців. Наче старша сестра, якої я ніколи не мала.
Ми з Олімпією та Ліз створили такий собі альянс. Ми — білі ворони у школі, де всі учениці надто нажахані, аби порушувати правила. Декілька разів Ліз вирушала з нами на нічні прогулянки і якось навіть розповіла нам про ту єдину ніч, коли вона мала секс і залетіла. Нарешті ми дізналися всі брудні подробиці. Про те, як вона напилася поцупленої у батька з кабінету горілки. Про те, як хлопець, з яким, до речі, вона до того була на одненькому побаченні, запевнив її, що нічого не станеться, — він тільки ляже біля неї голяка та лишень устромить його туди і все.
Їй кортіло спробувати щось нове, і вона, мов дурепа, повелася.
Звісно, перш ніж вона встигла отямитися, він кінчив у ній. А за декілька тижнів на своє шістнадцятиріччя Ліз отримала чудовий подаруночок — вагітність.
Батьки наполягли на негайному аборті й одразу відправили її до Л’Евьє.
Мені шкода Ліз. Вона поводиться так, наче їй на все начхати, проте я знаю, що глибоко в душі вона страждає.
Олімпія ж вважає, що все це — крута пригода. Що б не сталося, Олімпія нічого не бере до серця, та хіба можна її за це винити? Як виявилося, Олімпія жила, ні в чому не знаючи відмови: приватні літаки, грецькі острови та всі радощі розкішного життя. Її батько Дімітрій — мільярдер та судноплавний магнат і, за словами Олімпії, ще той бабій.

***
Наступного ранку на уроці хімії під час чергового тупого експерименту Олімпія нахиляється до мене і шепоче:
— Що це в біса вчора було? Ти повернулася лише о п’ятій ранку.
— А ти як думаєш? — загадково усміхаюсь я. — Гадаю, мене варто добряче відшмагати, бо я була дуже поганою дівчинкою.
— Ти швидко вчишся, — шкіриться Олімпія. — Маленька Лакі Сейнт перетворилася на розпусницю. Гарна з мене наставниця!
— Ти так вважаєш?
— Ану зітри з мармизки отой нахабний вираз і розказуй, що було!
— Майже те, — відказую я, не в змозі стримати усмішку.
— І ти...
— І я що?
— Ти до нього торкалася?
— Скажімо так — я ощасливила того хлопця.
— Хвойда!
— Мовчи сяка, бо й ти така!
Ми обмінюємося змовницькими поглядами.
Я торкалася хлопця. Я відчула свою силу. Я у захваті!
Не дочекаюся, коли знову побачу Мáрко. На цей раз він таки помітить мене як жінку. Досвідчену і з фантазією. Але досі незайману.
Цей подарунок я бережу для нього.

Розділ 7

Що сталося з усіма чоловіками моєї так званої родини? Спершу Мáрко, потім Даріо, а тепер і Джино напосідається на мене через зачіску, макіяж і вбрання. Вони що, показилися? Чи вважали, що я так довіку й лишатимуся цибатим дівчиськом? Я подорослішала, якщо декому очі заслало, і тепер мені по цимбалах те, що вони собі думають. Зрештою, це не зовсім так, бо мені не байдуже, що думає Мáрко. Не те, щоб він був моєю родиною, дякувати Богові, бо якби був, ми не змогли б оженитися, а все до цього йде. Ось побачите.
Чи радий мене бачити Любий Татусь?
Не знаю. Не розумію. Він поводиться холодно.
Коли я була маленькою і мама була ще жива, він називав мене своєю італійською принцесою, підкидав у повітря, душив у обіймах і заціловував до смерті.
Тепер мені дістаються тільки кпини.
Мені однаково.
Цілковито.
Хоча навпаки.

Розділ 14

«Новенька... новенька... новенька...»
Куди не піду — всюди чую за спиною цей шепіт. Так, я новенька, і зовсім не схожа на інших учениць у цій школі, більшість з яких — манірні білі дівки, вбрані у чистесеньку форму, із зав’язаним у тугий вузол волоссям та бляклими обличчями без грама косметики. На їх тлі я вирізняюся — хвилясте темне волосся, засмагла шкіра, підведені тушшю вії та блиск на губах. А ще я трохи змінила шкільну форму: підкотила спідницю, розстебнула декілька ґудзиків на блузці і викинула у смітник краватку. Так набагато краще!
Через пару днів мене викликали у кабінет до директорки, ще однієї зануди зі зверхнім ставленням до учениць.
Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.
Дякую тобі, Джино, що запроторив мене до школи, від якої мене нудить.
— В нашій школі дуже суворі правила щодо форми, — каже мені директорка, що має занадто високе чоло і кобилячі зуби. — Також у нас заборонено користуватися косметикою.
— Блиск — не косметика, — протестую я. — Що за дурня!
За ці три слова я отримую покарання. Все не так погано, бо я відбуваю його у віддаленій будівлі, з вікна якої спостерігаю, як надворі порається молодий садівник-мексиканець. «Порається», мабуть, занадто м’яке слово, бо він гребе листя з таким виразом обличчя, наче мріє вперіщити тими граблями по тому, хто приставив його до цієї роботи.
Коли я закінчила з покаранням, п’ятсот разів написавши «Блиск — це косметика», виходжу надвір, аби познайомитися з садівником. Виявляється, його звуть Лопес, йому двадцять, і він працює тут на свого батька. Він дуже симпатичний: у нього сяючі темні, майже як у мене, очі, довгі вії і загадковий шрам на лівій щоці.
Я цікавлюся, де він його отримав. Він розповідає, що був у банді, поки батько не забрав його з Бронксу і не привіз у глушину Коннектикуту.
Я вражена і хочу побачитись із ним іще. Ми домовляємося про зустріч, і Лопес розповідає мені, через яке вікно зручніше тікати.
Мені подобається Лопес. Він — мій тип хлопця.
Невже я повернута на хлопцях?
Може, трохи.
А чом би й ні? Це ж сходинка до дорослого життя.
Ми з Лопесом насолоджуємося одне одним три ночі поспіль («Майже те» нас більш ніж влаштовує), аж поки мене не закладає сусідка по кімнаті Міранда, схиблена на праведності дівчина з пісним обличчям.
Лопеса звільняють.
Я отримую покарання.
Нічого нового.
Я розумію, настав час для втечі.
Вночі я все обмірковую. Цікаво, де зараз Олімпія? Що вона робить?
Вона знову буде моїм порятунком. Я впевнена.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2173 статей
65 ліцензій