Денний звук

IV.

*
Істина. У чому ж істина просинання зранку? А в тому, щоб жити далі. Банальна відповідь. Відповідь, яку дали б і дівчинка семи років, і професор медичних наук. Уся наша цивілізація тримається на цих тривіальних зрозумілих реальностях. Вигаданих кимось банальностях. Професорами і вченими, фізиками і математиками, політиками і священиками. Скільки ж вони вигадали про природу? Їхні рівняння і формули, ніби частинки бризок з океану, описують, і що найстрашніше — приписують властивості якимось процесам, не звертаючи уваги на весь взаємозв’язок явища океанського прибою, на те, що вони заважають нам бачити цей прибій. Іноді їхні рівняння не працюють. І тоді вони вигадують винятки, нові формули, пишуть дисертації про теорію розщеплення атому. Отоді їхні вчення знову можуть запрацювати і знищити Хіросіму... Прокинутись, аби забутися. Аби життя не частково, а цілковито повернуло до збирання винограду в велику діжку, аби розучитися аналізувати події, а просто радіти їм. Щоб стати собою, тільки без потрясінь...
Колись я, просто захлинаючись, читав Уолта Уїтмена. Це було до війни. А тепер... Що ж, чом би й ні…
— Давай сьогодні не будемо будити майора? — спитав я ранок.
— Навіщо мене будити, коли я не сплю, — промовив майор.
Випите вчора залишало мене в спокої сьогодні. Нічого, розберемося. Я лежав на дивані і крізь скло в котре дивився на світ. Світ на мене не дивився. Він був цілковито зайнятий собою. Жовтневий вітер гнав сизим небом усе, що було на ньому. На ньому були хмари. Я не любив в польоті хмари. Чи любили вони мене? Гадаю, я їм був байдужий. Ерін не любила вітер. Мені сьогодні снився сон. Ніби одразу після війни, в Токіо, я був свідком вистави. Це було велике, спеціально обладнане приміщення, хоча я не розумів, чому я туди потрапив, з ким, і що там було ще. Можливо, «кьоген» — не зрозуміле і тому цілком придатне для мого позначення слово... Ведучий, невисокий чолов’яга зрілого віку, в європейському одязі гучно оголошував артистів. Даніел Сінкен з Німеччини, лауреат багатьох міжнародних премій виконував свій танок під звуки французької мелодії. Як же він танцював! Найгнучкіша дівчина з України виступила з номером, що мав назву «абсент». Найбільше всіх вразили зірки щогли з Франції. На ївертикально розташованій щоглі вони творили таке! Здавалося, що на цих двох сила тяжіння не впливає. І за кілька хвилин публіка вже вітала оплесками кожен їхній рух. Але мене особисто вразила вистава двох акторів довжиною у п’ять хвилин. Це було так дивовижно і незвично у порівнянні зі звичним нашим театром, чи їхнім театром «кабукі». На сцені було темно і, коли увімкнулось світло, ми побачили обриси чоловіка і жінки. Вони лежали на татамі. Під їхніми головами була подушка. Лунала м’яка і чарівна музика. Закохані прокинулися. Чоловік піднявся першим. Потім підвелася жінка. Точніше, це він звів її на ноги. Вона була загорнута в легкий саван, і її обличчя та фігури ми не бачили. Це була їхня історія. Він подарував їй величезну білу хризантему. Він був скульптором. Він її ліпив за своїм бажанням: то привертав нашу увагу до її фігури, огортаючи саван щільніше, то милувався руками, пестив її, нахиляв, легко маневруючи її тілом. Згодом розпрямив саван і, уважно вивчаючи жінку з різних боків, зайшов назад. У ту мить ми бачили тільки його руки, що уважно вивчали обриси савана. Руки ковзали вгору, по контуру голови, затримувалися і знову продовжували свій рух, а коли людина вийшла з-за спини, то ми побачили, що це вже жінка. Натомість у савані опинився чоловік. Жінка більш рішучими рухами повернула його боком, менше часу вивчала контури тіла, її танок був коротким, але палкішим. Вона відкинула подушку, обвила його шию, на мить притулилася до нього, і, зігнувши образ в савані навпіл, — відштовхнула, повернулася до нього спиною, зробила кілька кроків, озирнулась, завмерла, жбурнула в нього хризантему і назавжди пішла...
Задоволення від побаченого було абсолютним. Вічність стосунків у п’яти хвилинах. Ось так би ємко жити все життя, не розпорошуючи на щось непотрібне...
— Не те, що ти зараз собі уявляєш, — промовив до мене майор. — Давай сьогодні проживемо так, як я хочу?
— Не знаю, — відповів я.
— А що ти взагалі знаєш? Порівняємо тебе з тим японським актором?
— Ким вона була, ти хочеш спитати, дружиною чи Ерін ? Раніше я б сказав, що це була Ерін, потім був би впевнений, що дружина. А тепер я знаю, що це Жінка. Я розумію, ти можеш сказати, що треба палати, що у кожного мусить бути якась мета. Ти можеш сказати, що тоді всі тяготи буде легше витримати і людину неможливо буде зламати? А в чому ти бачиш її для мене? Книга, робота, кохана жінка? Кохана жінка з японської вистави? Ти можеш мені заперечити, що я сам винен в такій ситуації, мовляв, не прораховував кроки вперед. Ти ж знаєш, що Ерін уже заміжня і, хоч і не дуже хочеться це розуміти, але ми їй не потрібні. Це факт. До того ж, майоре, тобі добре відомо, що Клод Ілері боягуз. І хоча у грі в футбол більш настирної, самовідданої, палаючої людини годі шукати, у стосунках із почуттями він завжди боявся. Бути незрозумілим і не розуміти. У цьому полягає ще одна його проблема. Він боїться. Він вперто порушує щось, потім сумнівається, чи мав право це робити, і у сумнівах гасне. Недовершена людина. У футболі все трішки зрозуміліше і простіше. Є відомі правила і зрозуміла ціль. Давай не будемо звинувачувати одне одного. Краще поміркуємо, а що взагалі мені подобається? По-перше, мені подобається спокій. По-друге, я хочу дописати книгу, по-третє, давно хочеться глянути на журавлів. Точно, майоре, ходімо через автостраду на південь до річки. Гадаю, нам сьогодні пощастить.
Стоп. І знову щось сталося. Де рукопис? Я почав нишпорити вітальнею, потім пошукав у спальні. Після недовгих пошуків він знайшовся, але чомусь на кухонному столі. Не зрозуміло, адже я вчора напився і намагався редагувати його у вітальні. На кухню я не заходив, мабуть. Швидкозшивач був розкритий, аркуші акуратним стосом лежали. Але де подівся останній аркуш, в який я так пильно вдивлявся вчора? І тут я просто завмер на місці від побаченого. Він лежав на підвіконні, складений у геометричну фігурку, як мені спочатку здалося, схожу на літак. Найжахливішим було те, що такої фігури я би точно зробити не зумів. Я сів на стілець і тупо дивився на підвіконня. Почуття, які мене охопили, були схожими на страх. Потім я довго крутив у руках фігурку. Це була пташка. Роздивляючись її, я відзначив, що хибних та зайвих згинів немає, є симетричність, а отже, той, хто це складав, робив таке не вперше. Я глянув під стіл. Там біліла паперова смужка. Я підняв її з підлоги. Виявилося, що хтось акуратно відірвав частину стрічки від цієї сторінки. Цей клаптик аркушу був зайвим для птаха. Хто ж міг насмілитися вночі пробратися до мого дому і спокійно кепкувати з мене? Незрозуміло. Обурливо. Глухий кут.
— Може, я і справді здурів? — спитав я сам себе.
Треба заспокоїтися. Поїмо, зберемося, візьмемо бінокль і підемо дивитися на журавлів. Назвемо його нейтрально: День Журавля.
Той, хто зростив свої думки, зрозуміє, що таке рукопис. Він безцінний для творця. І не тому, що зміст якоїсь сторінки неможливо відтворити, а тому, що вже ніколи не вдасться передати її емоційну суть. Пропажа рукопису — невідновна.
Саме тому я і розібрав пташку.

**
— Може, це має якийсь зв’язок? Хтось хоче мені щось сказати чи повідомити. Мило, дзеркало, папір, рукопис, пташка. Може, якщо все з’єднати докупи, щось вийде? МДПРП. Усі приголосні. Звучить, ніби назва якоїсь політичної партії. Може, так шуткує наді мною моя підсвідомість? Або надсвідомість, чи все-таки замість-свідомість? Не віриться, бо вона вміє робити такі фігурки. До того ж, вона, як і я, трепетно ставиться до рукопису і не ризикнула б надривати аркуш. Гаразд, хто ще? Можливо, сусідській син Нік? Він міг би насмілитися, але навіщо йому це потрібно? Глухий кут.
— «Читай і я завжди повертатимусь», — слова майора прозвучали безглуздо.
Щоосені у нас, в штаті Небраска відбувається просто журавлине паломництво. Північні популяції журавлів під час осінньої міграції створюють величезні скупчення у постійних місцях на путі прольоту, куди стікаються їхні потоки з Канадської Арктики, з берегів Гудзонової затоки, з незлічених лук і боліт Північної і Південної Дакоти, Вайомінга, Монтани та інших штатів США. Здебільшого це канадські журавлі. Вигляд у них непоказний — все оперення однотонного сірого кольору, який на спині переходить у іржавчасто-бурий, бо спину вони полюбляють вимазувати багнюкою. Кожен із нас полюбляє вимазувати себе чимось. На голові у них «шапочки», утворені червоною неопереною ділянкою шкіри. А ще у них білі щоки. Щоправда, якщо пощастить, можна побачити і американського журавля. Їх майже не залишилося у природі. У журналі я читав, що в сорокових роках їх у природі взагалі залишалося не більше п’ятнадцяти. На державному рівні прийняли програму із захисту цього птаха, і, на диво, вона запрацювала. Завдяки людям їхня популяція почала зростати. Основне офарблення в американського журавля біле, і тільки кінці крил і своєрідні вуса — чорні. На голові яскраво-червона «шапочка», що спускається на потилицю. Третьорядне махове пір’я дуже пишне, подовжене, утворює ззаду подобу шлейфу, закриваючи хвіст. Так про нього торік розповідала моя дружина, коли вперше його побачила, таким його зображували і в журналі. Тут люди кажуть, що як тобі випаде побачити американського журавля, можеш загадувати бажання. Що загадала тоді дружина — не зрозуміло.
Я люблю прогулянки за межами міста на природі. Якщо точніше, я люблю відчуття занурення в неї. Запахи, шелест листя, чистий спокій, схід чи захід сонця, ніч. Бо я — дитя природи. Прийде час, я теж розпилюся на атоми і стану частиною цієї природи, достеменно навіть молекулами, без яких неможливо уявити життя. Якщо мені пощастить, саме мої молекули складуться у оболонку під назвою «листок», що буде підживлювати вологою інші рештки мене. Вітер зірве мене і понесе по траві. Я буду захоплено шелестіти. Хтось побачить і напише про мене на аркуші паперу. Тоді у мене буде щось на кшталт душі, тільки вона буде нарізно з матеріальною оболонкою. Головне, аби про мене тоді хтось написав душевно. Бо вихідним словом від «душа» і є «душевно». Буде друге, третє чи соте життя. Тому в мені будуть частки початкової Ерін, а в ній — мої. Тому «Я — це Ти». Через постійний обмін частками. Через згасання і відродження. Бо всі ми — діти цієї Природи.
Я відкрив папку і знайшов сторінку, на якій Звук створював до Жінки листа:
— Звуку, а навіщо ти висловлювався так кучеряво? Ти хотів когось здивувати? Чи ти, як і я, отримував задоволення від самого процесу творіння, сподіваючись, що твоя внутрішня незбагненна енергія перейде через інтонацію написаних літер читачу? Вона ж не знала твій світ, вона не відчувала силу твоїх картин. Інші цього не бачили. Навіщо ж для неї пишно? Тому що ти у всьому такий.
Звук мовчав. Вітер гнув тіло трави.
— Клоде, дивися, — штовхнув мене в бік майор, показуючи праворуч, — здається, ми з тобою свідки журавлиного танку.
Я поглянув у бінокль.
Пара журавлів повернулась одне до одного дзьобами. Один почав кланятися: витягувати шию до партнера, ледь вигнувши її дугою донизу. У такій позі голова і шия журавля легенько хиталися вгору-вниз, вгору-вниз. Раптом птах хлопнув крилами і, пританцьовуючи, почав проходжатися навколо того птаха, якого я назвав Нею. З кожним новим колом темп наростав. Ось обидва птаха, опинившись один проти одного, підплигнули вгору футів на шість, хлопаючи крилами. У стрибку ліва нога, що була трохи вище від правої, енергійно брикнула повітря. В найвищій фазі стрибка вони розправили крила і почали повільно спускатися на землю, ніби розчинилися в задоволенні після досягнення оргазму. І враження було таке, що вони парять в повітрі: пліч-о-пліч повільно і витончено плануючи вниз. Але для них тієї миті не існувало ані низу, ані верху, ані простору та часу... Після приземлення журавлі обтрусилися і знову почали діловито бродити луком. Наче нічого і не було.
Як дивовижно створена природа, незбагненно для нашого програмованого канонами розуму. Можна знову поміркувати про вічність стосунків.
— Дивись, Клоде, білий, — майор майже зірвався на рівні ноги.
Я придивився.
— А можна саме я загадаю мрію? — гарячково спитав я. Гадаю, тієї миті очі у мене горіли не менше, ніж у нього. — Я хочу Все повернути назад.
— Ну і дурень.
Я вдивлявся у бінокль. Дивно. Він був один-однісінький білий. Він був більшим за інших своїх родичів. І він дивився прямо на мене і бачив мене. Сніжно-білий, з оксамитово-чорною головою і шиєю, і чорним вторинним і подовженим третинним маховим пір’ям. На голові червона шапочка. У ньому я відзначив велич. Таких птахів я тут ніколи не бачив. І раптом я пригадав. Думка повертала мене назад. У минуле. 1946 року точно такого птаха я бачив на озері Мурен на Хоккайдо. Ні, так не має бути. Просто він схожий. Цей птах не такий. Але він був саме таким і дивився в мій бік. Усе поверталось назад.
— Клоде, це ж схоже на ілюзію — японські журавлі сюди не залітають. Полюби його за те, що він у цій зграї такий самий, як і ти — Одинак. Одинак поміж безлічі собі подібних. Вид, що вимирає. Тому ви й дивитеся одне на одного. Сам казав — в ньому є частки, споріднені з початковим тобою.
Я пішов йому настрічу. Птах роздивлявся мене, а потім теж зробив крок назустріч. Ми наближалися, наче двоє давніх друзів після довгої розлуки: вивчаючи одне одного, намагаючись порівняти те, що бачимо зараз, із образом, що зберігся у пам’яті. Коли відстань між нами склала близько шістдесяти футів, птах зупинився. Я теж зупинився. Я кивнув йому головою. Він похитав нею вгору-вниз. Я розвів руки в різні боки, по-людському показуючи, що вони порожні — птах розправив крила, по-журавлиному показуючи ступінь своєї свободи. «Між нами є зв’язок, — подумав я, — я такий, як і він». Я був щасливим...
— Гей, Клоде, що з тобою? Клоде!!! — горлав у вухо майор.
Видіння зникло. Білого журавля не було. Так само, як не було і сірих, і взагалі ніяких. Я сидів на березі ріки. І дивився в рукопис.
— Ти мене лякаєш, — не вгамовувався майор.
— Я бачив японського журавля. Між нами був зв’язок. Це було так чудово, ти навіть уявити собі не можеш.
— Якого там журавля. Ти сидиш так уже майже годину. Усе б нічого, але в останні хвилини на твоєму обличчі з’явилася така божевільно-щаслива усмішка, що мене просто заціило, до того ж подивися, ти залив слиною всі папери. Ходімо краще до людей.
— Бути одинаком? — спитав я.
— Піднімайся, годі на сьогодні спілкування з природою. Пішли в атаку, а потрапили в полон, — у своєму стилі – безглуздо і по-філософськи, — підсумував майор. Не те, щоби він полюбляв під усім підводити риску. У нього це виходило само собою і саме це в ньому мене бісило.
— Птахи летять низько, значить, осінь буде недовга, — промовив я до нього.

_________________________________________________________________________________

V.
*
У цьому світі живуть дивовижні істоти. Земний світ таких ще не бачив... Складаємо аркуш по діагоналі. Виконуємо складку «долина» праворуч. Розгортаємо верхній шар ліворуч і розправляємо. Перевертаємо фігуру. Виконуємо складку «долина» праворуч. Розгортаємо верхній шар паперу ліворуч і розправляємо. Складаємо верхні кути до центральної лінії. Помічаємо складку в нижній частині. Відгинаємо на себе верхній шар паперу, одночасно вигинаючи складки «горою». Перевертаємо фігуру, помічаємо складки і повторюємо.... Ще за шість кроків намічаємо складки по лініях — це крила журавля. Беремо його обома руками, рухаємо, розводячи і зводячи шию і хвіст — журавлик летить. Ось тільки руки його не відпускають....
На ранковому обході лікар Міяцу виглядав стомленим. І навіть сяйво його окулярів здавалось сьогодні помірнішим. Ханако вирішила, що цієї ночі він спав погано. Або не спав взагалі. Його дії були витонченими і майже автоматичними. Тому Ханако навіть стало неприємно, що їй він приділив рівно стільки ж уваги, як і іншим. Він дивився на неї, як і на інших, вислухав, як і інших. І це їй не сподобалось. Вона демонстративно уткнулася в журнал, що дав їй Рьохей. З Рьохеєм її пов’язувало багато чого. Їхні батьки працювали разом, давно товаришували сім’ями, спільно відпочивали, і, звісно, колись уже домовилися про їхній шлюб. Але це не найголовніше. Вона до нього і справді ставилася особливо. Рьохей був освіченим хлопцем. Він читав англійські книжки і починав цікавитися політикою.
«…Сьогодні зранку я відчув таке торжество від життя, якого ніхто уявити не зможе. Ранкове сонце світило мені у спину. Я вперше після зимового беззапашшя вловив запах повітря з витонченим розмаїттям відтінків і здивувався; легкий вітер лагідно торкався шкіри, наче нагадуючи про взаємозв’язок частин живої і одухотвореної природи, виразна тінь на землі зайвий раз невигадливо окреслювала мене за межами самовідчування. Я збагнув тоді, гадаю уперше в житті, винятковість ранку, привілейованість сприйняття теперішньої миті життя і навіть почав дивився на світ широко відкритими очима… І я відчув, що в світі немає обставин, від яких я залежу. Звичайно, сьогодні я би десь був і щось робив, але це було б паралельним. Я був вільним у вільному дні. Я подумав, чому я так дико радію? Голова була важкою після безсонної ночі. Думок не було. Може, це і є секрет щастя? Не думати? Жити, пам’ятаючи сім останніх хвилин?

Яке щастя!
Відчути присмаки повітря
у весняному саду після дощу...»

**
Акіко відкрила щоденник. «Привіт, Хадзумі», — промовила вона.
«…День смаку сонця…
— Сьогодні вночі мені наснився сон. Стояла золота осінь. Такої золотої осені я ніколи не бачив. Жовті дерева за вікном веранди, осяяні промінням сонця, створювали атмосферу такого бажаного і нарешті знайденого спокою. Веранда будинку, де я перебував, була повністю дерев’яною, лакованою, з великими, точніше, величезними вікнами. У центрі стояв стіл. Було безліч книжок. На столі лежали аркуші паперу. Я знав, що це мій труд, це моя книга. Загорнувшись в класичний червоно-чорний плед, я вдихав на повні груди це сонце і був щасливим. Я чекав тебе. Я думав про тебе. І у тій книзі кожне слово теж було про тебе. І мені хотілось аби так було вічно...
— Гадаю, вічним нічого не може бути в домі, наскрізь залитому чи ледве торкнутому осінню.
— Для мене може, Акіко, і я це знаю.
Ми довго мовчали, дивлячись одне одному у вічі. Вираз його обличчя не змінювався. Мені подобалося дивитися в безодню його очей. Кожної невідривної миті мені здавалося, що я занурююсь все глибше. Але я знала, що до суті цього погляду, думок, що вирують в його голові я не дійду. Раптом я запитала:
— Скажи, а чи є щось, чого тобі не вистачає цієї миті?
— Не вистачає лише смаку сонячного проміння.
— А воно смачне?
— Так, чисте і смачне.
Мені подобається бути з ним. Говорити про щось, слухати його, дивитися його поглядом на знайомі речі, відчувати дотики його долонь, пальців до моєї шкіри. Нікому із знайомих, а тим більше, нікому вдома про свої відчуття від Хадзумі я не розповідала. Можливо, тому що спочатку боялась впливу чиїхось пересудів на свої враження, пізніше — тому, що почала цінувати світ, де відчувала себе цілковитою власницею. Про такі відчуття не можна говорити іншим. Не знаю, чому, але такі розповіді роблять їх нещасними. Це чарівні дні. Але чи схочу я колись пережити їх знову?»
— Акіко, мені дещо не подобається те, що ти відволікаєшся під час робочої зміни, — почула Акіко за спиною. Лікар Міяцу говорив без особливої іритації в голосі. Вона сама була винна.
— Вибачте.
— Ти бачила купу журавликів у однієї з дівчинок? Що ти думаєш про це?
— Вибачте, я не бачила.
Такої ганьби Акіко давно вже не відчувала. «Для спогадів потрібне місце і час», — подумала вона. Але останні перечитані слова міцно трималися в голові. Чи хотіла б вона знову пережити такі дні? Як же вона змінилася за ці роки. Духовно. Вона з сонячної мрії, яку колись обожнював Хадзумі, перетворилася на звичайну. Що чекає її попереду? Нічого, крім дрібних радощів. Треба зізнатися в цьому. Якимось чином розбудити в собі ту, колишню. Примусити себе дивитися на речі так само відкрито, відчувати радість від кожної хвилини існування. Але як? І, врешті-решт, заради чого?