Марія Козиренко

ЖУЙКА

...
ДЖАРМО
Вчергове відігравши чотири години на розі Механічної й Нового Часу, Марц вимкнув «жуйку», вигріб із футляра монети й купюри. Величезна смугаста повітряна куля пропливала над містом у бік колишнього танкового заводу.
Недовго думаючи, Марц пішов до свого друга художника. Його звали Джармо. Увесь час життя Джармо, вільний від сну й решти потрібних тілу дрібниць, минав у майстерні, де можна було з легкістю загубити не тільки якусь річ, типу олівця чи капелюха, а й власну душу. Що сказати — Джармо малював непристойні у своїй примітивності речі. Минулого року Галерея Природи Як Такої придбала його триптих із життя інфузорії туфельки. Це було полотно по-своєму геніальне. Хоча Марц вважав, що Джармо мав набагато кращі твори, наприклад «Народжене сонце» — сімдесят чотири відтінки одного лише жовтого, сяючі протуберанці й таке інше.

Джармо був єдиним художником, якого визнавав Марц. Крім нього, він був знайомий із кількома такими, що послуговувалися звичайним просторовим проектуванням і базами зображень, робили немудрі колажі за принципом випадкового змішування.
Нещодавно наробив галасу такий собі Пуріс Менел, який у тій-таки Галереї Природи Як Такої демонстрував відвідувачам колажі з малюнків Дюрера й ілюстрацій до енциклопедії з анатомії видання 1967 року. Міські екрани новин показували людей, котрі виходили з виставки, тримаючись за животи, ребра, голови, обмацуючи свої тіла й ніби перевіряючи, чи все на місці, чи нічого не зрушилось у внутрішніх органах і чи, бува, не виросло щось нове.
Марц не поділяв захоплення подібною мистецькою біологією. «Народжене сонце» — це геть інше. Від цього ніби літаєш усередині своєї голови або трохи далі. Не набагато далі, звісно. Проте — літаєш. Як зображене на тій картині сонце.
Попри вислів, що на сонце можна подивитися двічі — лівим і правим оком, — Марц часто на нього дивився, граючи на вулиці. Від такого споглядання боліло, але чомусь не в очах, а десь значно глибше.

ДЕНЬ РОКУ ПЕРШОГО
Коли Марц натиснув кнопку дзвінка на дверях будинку Джармо, був вівторок, пів на п’яту, теплий вересневий вечір, південно-західний вітер і новини про те, що завтра в місті розпочнеться перепис населення, місцева футбольна команда «Материст» програла гостям із «Шахрая» з рахунком 0:2, а керівництво держави (як і місцеве) вкотре офіційно відмовилося виконувати свої обов’язки, знову проголосивши Самокеровану Республіку — тобто таку, яка вже фактично існувала від завершення Останньої Війни; законодавчо ж її так ніхто й не затвердив і не визнав на міжнародному рівні. Бо так званому народові й тим паче — іншим державам (так само ніким не керованим) — було... Ні. Навіть не було.

Марцеві довелося натиснути на кнопку дзвінка разів п’ять, поки нарешті у дверях з’явився чи то заспаний, чи то втомлений Джармо. Зрештою, Марца не цікавили причини такого стану, хоча він віддав би перевагу спілкуванню зі щойно розбудженим художником. Тому довге, як минулорічне сонячне затемнення, позіхання, давало деяку надію.
— Привіт, друже, — художник відійшов трохи вглиб кімнати, прочиняючи двері ширше і пропускаючи гостя.
— Привіт, о незрівняний пензлеводцю! Чи хто ти сьогодні?
— Сьогодні, як і завжди в такі моменти, — я той, хто згодився пустити тебе у свій дім і провести у твоїй занудній компанії пару годин.
— З мене стане й цього, — завершив Марц цей майже ритуальний обмін словесними хмарочосами.

Увійшовши до кімнати, він одразу ж спробував зорієнтуватися на своє улюблене крісло з дерев'яними бильцями, що його, як і решту меблів, щоразу доводилося відшукувати пильним поглядом серед неповторних і невідтворюваних удруге варіантів Джармового безладу. Просканувавши купу розгорнутих альбомів з репродукціями, дерев'яний ящик з інструментами, кілька тюків тканини червоного, синього, жовтого та чорного кольорів, круглий порожній акваріум, три височенні стелажі, наповнені бозна-якими прекрасними випадковостями, Марц нарешті знайшов необхідний елемент і попрямував до нього, додержуючись хитрої траєкторії посеред речей-айсбергів.
Джармо тим часом зник десь у напрямку кухні, що за декілька секунд підтвердилося його запитанням:
— Друже, чай зелений ганпаудер, дарджилінг, липовий цвіт?
Зібравши докупи напівутому, майже літню спеку, бажання не поспішати й кілька свіжих анекдотів, почутих сьогодні з уст відвідувачів літньої тераси «Снів юності», Марц обрав дарджилінг.
— Друже, — долинув знову з кухні голос Джармо, — я, звісно, не прошу пробачення за безлад. Хоча, ти знаєш, як інколи глянеш на цей гармидер — так, буває, захочеться порядку...
Хазяїн гармидеру вийшов з кухні, несучи дві півлітрові скляні чашки.
— Серйозно. Я страшенно люблю порядок, навіть таку нелогічну впорядкованість, коли речі, в принципі, лежать у випадкових місцях, але при цьому впорядковано лежать — купками, рівними стосиками, паралельно і під прямим кутом одне до одного... — Джармо вимкнув ледь замріяний погляд.
Марц тільки посміхався, не знаходячи достатньо аргументів «за» чи «проти».
Цю (як Марц подумки її охрестив) «Промову про орднунг» Джармо повторював із періодичністю, гідною стати особливою одиницею виміру — типу «прагнення творчої людини до порядку», — яка мала б формулу: числове вираження бажання навести порядок мінус кількість речей, що лежать не на своїх місцях, поділені на суму ступенів незадоволення гостей у домі. Приблизно так. Хоча, звісно, з точними науками Марц ніколи не товаришував. І зараз не збирався.

Джармо поставив на столик дві чашки з чаєм, попередньо розгрібши ділянку серед списаних папірців, зубочисток, серветок із витиснутими на них колами, крихт недоїденого печива та інших уламків світобудови.
— Я сьогодні майже завершив «День року першого». Я показував тобі минулого тижня, коли завершував фрагмент із горами? А, точно — показував!
Художник не вмів тримати нові полотна у поважній секретності з присмаком: «Ах, хіба це важливо? Та коли ви так хочете — будь ласка». Ні. Джармо, витворивши щось, одразу прагнув із кимось поділитися. Йому не терпілося, не думалося, не працювалося на повну силу, поки хтось не розділить із ним цю дитячу радість. І Марц завжди щиро відгукувався на пропозицію.
— Покажеш зараз?
— Покажу. Можливо, там є кілька недопрацьованих суто технічно деталей. Але, знаєш, мені так навіть подобається.
Художник повільно заплющив очі й, тримаючи чашку обома руками, відчув, як ковтки гарячого чаю пасують до кожного сказаного слова. Чай ніби впорядковував думки і створював для друзів простір.

Марц мовчав, також вивчаючи свої чайні відчуття. Джармо зробив якийсь невиразний помах рукою, ніби збирався щось сказати. Проте, вочевидь, передумав і тепер лише уважно дивився на друга — як дивляться на близьку людину після значного життєвого випробування чи кількарічної подорожі далекими далями. Навзаєм Марц роздивлявся Джармове помешкання. Він не був тут близько тижня, і за цей час Джармо, маючи до того неабиякий хист, зумів змінити як предметно-меблеве наповнення вітальні (головне, що залишилося улюблене крісло), так і фонові елементи — як-от нові, безсумнівно, вогненебезпечні гірлянди, які обплітали лампу під стелею і звисали дивними перламутрово-чорними мерехтливими рослиноподібними пасмами майже до підлоги.
Для музиканта ці перетворення інтер'єру, як і сукупні перетворення зовнішності художника, попри вже тривале знайомство, все ще були незвичними. Джармо з'являвся (не важливо де — на вулиці, у крамниці, на виставці чи у власній вітальні) з коротко стриженим волоссям то чорного, то зеленого, то білого кольору, іноді голив голову. Він одягав костюм із пресованого сріблястого шовку, більше схожий на піжаму, і йшов купувати пензлі у знайомого майстра — мабуть, тепер єдиного в місті. А коли долав зворотній шлях додому через кілька годин, його можна було бачити у довгій яскраво-рожевій рясі і якихось плетених сандаліях. Останнім часом він усе частіше голив голову, інколи відпускав щетинисту борідку.
Тому, напевне, Марц сприймав Джармо як такого, що більше «малює» ділами, вчинками (своїми власними або ним спровокованими), поглядами, почуттями, враженнями, відчуттями, голосами і думками, не кажучи вже про фарби. Все це можна було звести до єдиного спільного знаменника — «яскраво». Втім, якщо не додати до цієї математики ще один показник — «щиро», — то рівняння не могло б існувати.
Об полотна Джармо сточило зуби ціле покоління критиків і мистецтвознавців, які заледве встигнули виростити собі сяку-таку зміну. Глядачі... А що глядачі? Здавалося, з кожним новорічним святом, ніби під впливом якогось чародійства, кількість людей, які можуть дивитися-бачити-сприймати-розуміти, зменшувалася. Проте ті, хто лишався в рядах істот-естетів, вбирали кожну картину... На виставках люди вдихали ці лінії, мазки й форми — з кожним кольором, відтінком. Всотували крізь пори в шкірі, ловили хвилі і закарбовували у тонкій матерії пам’яті.

Джармо підібрав ноги на крісло і знову заплющив очі. Скидалося на те, що він і зараз малював.
— Я хочу подивитися «День року першого». Покажи — просто зараз. — Марц вирішив порушити ці рефлексії, бо знав — у іншому разі двома годинами адаптованих чайних церемоній не обійдеться.
Художник розплющив очі, подивився на Марца, як заглядають у колодязь, і посміхнувся:
— Ходімо.
Марцеві здавалося, що мистецтво завжди стає в нагоді, коли між людьми або й цілими народами чи цивілізаціями виникають паузи — словотривкі порожнини непорозуміння чи, радше, небажання порозумітися.

Між Марцем і Джармо зараз не було жодних протиріч, але й у хвилини спокою та мовчання мистецтво так само допомагало.
Марц помітив цю властивість, коли почав грати на вулиці. На розі Механічної і Нового Часу вряди-годи люди призначали зустрічі й побачення. Ті, що чекали на тих, що запізнювалися, завжди вважали достойним заняттям послухати скрипаля, який старанно відбував службу біля «Снів юності». Це як не знаєш, куди подіти руки, коли в одязі немає кишень, і вкотре за день просто за звичкою проводиш долонею по стегнах у пошуках рятівної кишені, останнього прихистку — і раптом знаходиш! Хоча цілком точно пам'ятаєш, що зранку у цих штанах кишень не було.

Джармо провів друга вузьким коридором повз кухню і відчинив пофарбовані жовтим двері до майстерні. Всередині було темно, і поки хазяїн не клацнув доісторичним вимикачем світла зліва від входу, Марц наважився ступити лише два кроки у темний запах деревини, олійних випарів і кислувато-гіркий дух ґрунтів, що їх, вочевидь, нещодавно робив художник для нових полотен.
Картина була заввишки більше двох метрів і завширшки метри зо три. Заходячи до кімнати, Марц побачив її зворотній бік — міцно натягнуте на підрамник сіре полотно.
Джармо пройшов до вікна і зупинився перед картиною, його руки якось дивно, розслаблено опустилися, дихання сповільнилося. Марц став біля нього.
— Чорт, — за хвилину мовив музикант, — чорт, чорт, чорт. Це круто! Це надзвичайно! А знаєш, просто зараз, від цього моменту це буде звичайним, реальним. Я навіть не знаю, як пояснити. Тобто — якщо це вже існує, то я просто в захваті від того, що ти здатен створити щось краще! Ти розумієш мене?
Джармо стояв мовчки, дивлячись у майбутнє своєї картини, повз неї, і слухав Марца. Він відчував щось подібне. Так бувало не після кожної роботи. Якщо чесно, в житті Джармо це трапилося вперше. Відчуття це заспокоювало і водночас ставило його перед безоднею, переправа через яку знову потребувала всіх уже існуючих і ще не набутих умінь художника.

Марц тим часом роздивлявся лівий нижній кут картини, звідки, як йому здавалося, починався розвиток зображення. У картинах Джармо ніколи не було тла чи заднього плану, другорядних деталей. Як жартував художник: напевне не знаєш, що матиме більший вплив на твоє життя — прочитана книжка, похід до магазину за булочками чи одруження.
Лінії перетікали одна в одну, виходячи ніби й за межі зображення, кольори й відтінки часом витворювали магічно-перламутрові переливи. Око випадково чи за примхою глядача об'єднувало кольорові фрагменти у знайомі обриси об'єктів, порівнювало з чимось і знаходило відмінності. А вже з відмінностей поставала кожному своя казка — близька й трохи дика, як невидимі, але відчутні очі, які видивляють тебе з хащів чужого лісу, коли ти цього зовсім не сподіваєшся.
...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2176 статей
65 ліцензій