Сергій Ухачевський

Карпатський капкан

Це — розповідь про реальні події, що охоплює десять років (1941–1951) і п’ять країн, учасники якої — радянський герой-розвідник і воїни УПА; Йосип Сталін і Лаврентій Берія; фотокореспондент французької газети «Юманіте» і веселий білоруський партизан; 2-й Міністр Державної безпеки СРСР і Прем’єр-міністр Великобританії; чарівна агентка британської військової розвідки Бестія і безіменний Курвамать...
Невдала спецоперація Кремля на території Галичини в повоєнні роки, яка збіглася у часі з кількома іншими подіями, не залежними від радянського уряду. А на «перетині інтересів» урядів кількох країн опиняється директор дитячого сиротинця для глухонімих — професійний розвідник, доля якого видається абсолютно неймовірною саме тому, що вона є справжньою — у головного персонажа роману є реальний прототип.

Андрій Кокотюха, письменник, журналіст: Сучасний український читач звик, що в Західній Україні в другій половині 1940-х років протистояли радянські окупанти та українські повстанці. Причому перші – абсолютне Зло, другі – не завжди цілковите, проте загалом – Добро... Проте чеснота «Карпатського капкану» саме у відсутності радикальних чорно-білих кольорів. Та демонстрація на прикладі реальної, як зазначено в книзі, історії: у нашому житті не все так однозначно.

* * *
Польща, Щецин. 1941 рік
розвідувальна школа SD, АSТ Stettin, 23.18 за берлінським часом


У просторій танцювальній залі інтимно горіло кілька ламп, освічуючи невелику площу, на якій розташувався стіл з розкиданими на ньому ранніми яблуками та перекинутими келихами. Скраю стола — патефон, пляшка з червоним вином та маленька настільна лампа. На гімнастичному козлі стояла спиртівка, на якій грівся кавник, поруч — невеличка срібна таця з двома фарфоровими чашечками, розеткою меду, глечиком молока й плиткою шоколаду. Неподалік на стільці висів сірий армійський кітель з імперським орлом і написом SD у чорному ромбі на лівому рукаві та одною срібною зіркою в петлицях.
Стиха награвало ностальгічне танго Man kann beim Tango sich so schöne Dinge sagen, воно було наче з іншого світу, з мирного й такого далекого 1935 року. Шарфюрер SS фройляйн Мод Шультце і унтершарфюрер SD Вільгельм Моргенштерн танцювали палке прощальне танго. Вона — справжня юна аристократка з правильними рисами обличчя й витонченою фігурою. Розпущене русяве волосся й зім’ята блузка, розстібнута до бюстгальтера, не виглядали вульгарно, а тільки акцентували її аристократизм. Щоб було зручніше танцювати, дівчина підтягнула вище сіру спідницю однострою, з-під неї виглядали точені ніжки в панчішках з мереживними підв’язками. Вільгельм — дещо старший, циганкуватої зовнішності, із хитрими різкими очима — в елегантному галіфе та начищених до блиску високих офіцерських чоботах; у нього спущені підтяжки й вибита з-за пояса сорочка. Схоже, в цій залі між ними вирували недитячі пристрасті. І зараз дівчина під завершальні акорди пройшла довкола партнера мулінете, він перехопив її за талію, заламав і поклав спиною собі на коліно. Голова його рвучко лягла їй на груди, рука манливо пробігла по стегну й завмерла на плечі партнерки. Музика обірвалася.
— Неймовірно! — захекано сказала Моді.
Він плавно звівся на ноги, підводячи її. Вона обвила його шию руками.
— Неймовірно! — повторила. — Ти здібний учень. Ти мене відчуваєш так, наче ми танцюємо разом не півроку, а роки й роки... Хочу кави, просто божевільно хочу кави!
— Це ти — талановита вчителька. Ні з ким іншим я б так не віддався танцю.
Вільгельм налив з кавника в чашечку кави, подав їй. Вона з насолодою потягнула носом запах арабіки, надпила, задоволено закотила очі, відставила чашечку і втретє повторила:
— Неймовірно! Я так давно не пила справжньої кави...
Вільгельм поцілував її в губи, узяв у долоні її голівку й зазирнув їй у вічі.
— Це наш останній вечір, Моді, — сумно сказав. — Скоро війна... Мабуть, зустрінемося вже аж у Москві. Думаю, що так і станеться... Якби я знав Москву, призначив би тобі побачення біля якогось романтичного пам’ятника.
— Здається, після варварства комуністів там залишилися пам’ятники тільки Марксу та Леніну. Біля якого зустрінемося? — усміхнулася. — Ні, мабуть, ще є пам’ятник Пушкіну. Росіяни люблять цього поета. Ось послухай, як він писав:

Ein Augenblick, ein wunderschöner:
Vor meine Augen tratest du,
Erscheinung im Vorüberschweben,
Der reinen Schönheit Genius.


Непоганий поет, правда? Не знаю, як російською, але німецькою звучить красиво.
Вільгельм ледь стримав посмішку.
— Моді, а тобі не здається, що зараз нам слід навчатися танцювати якийсь божевільний російський танок з ведмедями під деренчання балалайки, а не танго?
— Мабуть, я чогось не розумію, — знизала плечима Моді, — адже це ми маємо нести цивілізацію тим дикунам, а не переймати їхні примітивні звичаї.
— Хто знає... — продовжував жартувати Вільгельм, — їх так багато, цих росіян. Після нашої перемоги вони тисячами будуть переїздити до Берліна, й за кілька років у нашій славній столиці з’являться російські ресторани з балалайками та п’яними козачками. А в театрах будемо слухати страждальні монологи постійно п’яного поміщика про гірку долю його кріпаків і читати товстенні книги графа Толстого... А ще — вистоювати довгі черги в каси за білетами на якогось новітнього російського Шаляпіна. І будемо заслуховуватися вечорами його басовитим ревінням про Волгу-матушку й життя бурлаків.
— Невже заради цього ми починаємо війну з тими азіатами?! Ні-ні-ні, мені така перспектива не до душі. Віллі, скажи, що це неправда, що ти жартуєш, що ми ніколи не побачимо в наших містах цю орду!
Віллі пригорнув її до себе.
— Я пожартував, кохана, пожартував! Моді, я пожартував... Яка ти ще юна й простодушна! — він вдихнув запах її волосся. — Я так боюся, щоб ця війна не зіпсувала тебе... Я так цього боюся! І мені зовсім не хочеться зустріти тебе на тій війні. Де солдатчина і смерть — там, де буду я... — й повчально додав: — А до Москви, моя люба, ще потрібно дожити. І пройти тисячі кілометрів. Тисячі кілометрів війни — через Україну, Росію...
Вона з насолодою довгим ковтком допила каву. Вільгельм знову зазирнув їй у вічі й чомусь злякався: в них стояв холодний металевий блиск. Чи то вона просто замислилася про щось своє? Він розімкнув обійми.
— Про що ти думаєш, люба?
— Про майбутнє. Війна така непередбачувана. Жінки нашої родини ніколи не воювали, я — перша, — їй ставало сумно.
— Твоє ім’я зобов’язує: «Могутня в битві».
— А мені трішки страшно перед невідомістю, перед тими тисячами кілометрів... — її очі знову набули холодного металевого блиску, вона задумано пройшла кілька па із танго, кружачись довкола Вільгельма. Це була калесіта — неймовірна, чаруюча, коли грають м’язи ніг і попка вабить вихилясами...
— Ти можеш зробити крок назад... Ще не пізно.
— Зараз я не знаю, що я хочу... — тихо і якось розмито відповіла вона. — Знаю напевне тільки те, що не хочу втрачати тебе. Зовсім не хочу, — Мод протанцювала камінату, віддаляючись від нього, наче акробат по натягнутому над прірвою канату, й наполовину розчинилася в мороку, який відділяв тепле світло ламп від холодної темряви зали.
Мод танцювала. З темряви було чути її тихі ритмічні кроки й видно граційні помахи рук. Вони виринали на світло, немов пливли нічною річкою. Віллі зачаровано дивився на це дійство. Він збуджено спробував проковтнути грудку в горлі, але відчув, що в роті геть пересохло. Кроки Моді затихли. Руки зникли в темряві. Вона відтанцювала свій танець і тепер десь пливла в мороку незбагненної невідомості перед майбутнім. Зі свого мороку вона бачила його, такого правильного, красивого, вірного.
— Хочеш вина? — запитав Віллі.
— Дуже хочу, — долинуло з пітьми. — Хочу вина, хочу кави, хочу музики, хочу зірок... Хочу лежати й дивитися на нічне небо. І заснути в твоїх обіймах.
— Тебе, мабуть, втомили останні ночі. Нині відіспишся.
— Відісплюсь... — її голос, наче відлуння.
— А мені ще здоганяти полк. Давай вип’ємо.
— Вип’ємо...
Він теж пройшов у камінаті до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Вільгельм усміхненим поглядом спробував виловити її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера.
— Сцяпан Іванавіч, падйом! Абакумав на сувязі. Сцяпан Іванавіч, — забубоніла Мод басовитим прокуреним голосом. — Просипайся, Іванавіч!..

...
Західна Україна. 1946 рік, 4 вересня.
Осінь була не те щоб ранньою, а незвичною для цих країв — павутиння бабиного літа попливло в повітрі вже у перші дні вересня, щоранку на трави випадали важкі холодні роси, а ввечері землю сповивали густі тумани. Та вдень ставало тепло і сонячно, і сонце було ніжним, привітним… Осінь ледь позолотила гори, повітря наситилося неймовірними пахощами трав, сіна, зібраного у копиці, вологих карпатських дерев, глиці, опалого листя і тонким ароматом гір — невловимий, він пронизував довкілля. Крижень потягнув носом цей аромат і мимоволі зітхнув.
Він сидів на колоді за хлівом попід лісом, що неподалік сиротинця. Від дитячого будинку долинав лемент, дітвора галасувала, і це налаштовувало Крижня на миролюбний лад.
Поруч, опершись на стінку, стояв начальник місцевої міліції капітан Микола Івченко і гриз соломинку. У нього на обличчі відбилася всесвітня нудьга. Капітан пройшов минулу війну від першого до останнього дня — у розвідці, дисбаті, піхоті, знову у розвідці. Не був жодного разу поранений, навіть легко. Статний красень, якому зовсім не личила міліцейська форма, був настільки обережним і настільки розраховував кожен свій крок, що йому вдавалося виживати і рятувати своїх солдатів у найскрутніших умовах війни. Втім, йому не бракувало сміливості і уміння ризикувати у потрібний час.
Обоє запитально дивилися на п’ятьох похмурих дядьків, одягнутих у поношений військовий одяг усіх часів і народів, що стояли, збившись у купку, перед офіцерами, як на параді обірванців, поскидавши зморщені сидори під ноги. Із загорнутого і перев’язаного рядна, що лежало на землі, стирчали дула різнокаліберної зброї. Крижень зітхнув, задумано погладив брову, знову зітхнув і поцікавився:
— Хто у вас тут старший?
Вперед, проштовхавшись ліктями, висунувся з виду інтелігентний дядько.
— Та я... Вчитель я. Колишній... З Іванківців. Вчитель математики, — розтривожено, тремтячими руками, наче бажаючи підтвердити, що він саме вчитель, дістав із внутрішньої кишені кітеля брудну хустинку, в якій виявилися загорнуті окуляри з круглими скельцями, протер їх і одягнув на носа.
— Документи є?
— Польський паспорт... Довоєнний, — з нагрудної кишені дістав старий, засмальцьований паспорт і подав Крижневі.
Той узяв документ, перегорнув кілька сторінок, звірив старе пожовкле фото з оригіналом і повернув назад.
— Раритет... — зауважив і, повертаючи паспорт, чомусь вирішив сказати банальність: — Вже й тієї Польщі давно немає. Так би мовити, пішла у невідомість… А є нова Польща, наша, комуністична! А ви зі старими паспортами носитесь… — запнувся. — Гаразд, добре, хоча б щось збереглося... Давно в лісі?
— Я з тридцять дев’ятого, — повідомив вчитель і заховав документи назад.
Крижень з подивом свиснув.
— А що сталося? — криво всміхнувся. — Прийшли освободітєлі і-і-і-і?.. — помахом руки запросив чоловіка продовжити його думку.
— Ну, так, е-е-е, прийшли і-і-і... Вибачте. Як тільки нас звільнила Радянська армія від панської Польщі... Освічених людей, інтелігентів, тих, хто був у «Просвіті» чи там в січових стрільцях, стали забирати. Мені зовсім не хотілося в Сибір... — побачивши, що Крижень без агресії з ним спілкується, чоловік заспокоївся, руки у нього перестали тремтіти, голос став впевненішим.
— А що при німцях?
— Та висунувся зі свого сховку... Тут мене гестапо й взяло. Думали, що я націоналіст — готую проти них теракти, і що у мене ціла армія головорізів. Хтось із села їм таке доніс... Ледь утік.
— А ви не ідейний? Не бандерівець?
— Ні, ми самі по собі, без політики. Виживали, як могли.
— Отже «дикі»... Щось надовго загуляли, бісові діти. Он, на календарі сорок шостий рік... Вже й амністію оголошували для таких бовдурів, як ви... Чому не вийшли раніше?
— Страшнувато було. Радянська влада, вона така...
— Ненадійна, хочете сказати?.. Дарма, — ще раз окинув поглядом чоловіків і повернув голову у бік сиротинця, бо звідти долинув якийсь невдоволений гул. Так гудуть, коли улюбленій команді забивають гол. — Дарма... Зате наша влада справедлива. Багато на вас крові?
За всіх знову відповів учитель, інші потупили очі:
— Війна... Було різне. У нас стріляли, ми стріляли. І з німцями, і з партизанами... Було, чого гріха таїти. Коли Ковпак прийшов... Його «ковпаки» грабували села. Ми людей захищали від його орди. Довелося постріляти. Різне було...
— Про це мовчіть, сучі діти! — гаркнув Крижень так, що було незрозуміло, чи погрожує, чи застерігає. — Сидір Артемович — людина високого польоту. Ми не дозволимо оббріхувати його світле ім’я!
— Та ми ж перед вами все по правді, — знову захвилювався вчитель.
— З бандерівцями мали контакт? — поцікавився Івченко.
— Та як не мали, звісно, що мали. Хоч ліс великий, та всі на виду.
— Де їхні бази, схрони, знаєте? — натиснув капітан.
Дядьки насупились, опустили голови. Крижень його зупинив:
— Не дави на людей, їм зараз і так важко, — і до дядьків: — Чому вирішили саме мені здатися?
— Ну... Скільки можна... Здичавіли вже... — знову за всіх відповів вчитель, але на нього з-за спини напер чоловік невизначеного віку з кудлатою бородою і, знявши кашкета, пояснив:
— Синок мій з вами оце говорив...
— А-а-а, ну ось, тепер усе зрозуміло. Маковійчук? Іванко твій син?
Дядько енергійно закивав:
— Всі кажуть, що вам можна вірити.
Крижень зітхнув:
— Я сам собі часом не вірю. А вам — тим більше! З чого б це мені вірити у ваше щиросердечне розкаяння, га? Ану, кажіть правду, чого вирішили здатися, банда?
— Спецзагін МДБ тут... — знову пояснив вчитель, — переодягнений у партизанів. Так і так нам кінець. Ці горлорізи нікого не пошкодують.
Крижень від несподіванки зірвався на ноги:
— Спецзагін?.. Який спецзагін? Чому я нічого не знаю? Може, це бандерівське «есбе»?
— Ліс давно нам став рідним — ми чуємо все, хоч нас не бачать, — пояснив Маковійчук.
— Хлопці, котрі говорять з акцентом мешканців Вологди, навряд чи служать в «есбе», — підтвердив учитель.
— Де вони зараз? — заклопотано запитав Крижень, звівся з колоди і став притупувати, розминаючи ноги, що затекли.
— Під кордоном, у районі Дівочих Скель. Їх п’ятнадцятеро, — охоче розповів вчитель, потім квапливо зняв окуляри, протер скельця, що запотіли від хвилювання, і знову посадив їх на носа.
— Ось що... — задумано сказав полковник. — Переодягайтеся у цивільне, йдіть поки по домівках... — і до капітана: — Зроби їм посвідки про адміністративний нагляд, — до чоловіків: — Всі мають куди йти?
Ті загуділи басовито:
— Так... Так... Є куди... Так точна...
Крижень вловив останню репліку і здивовано підвів брову:
— Що це за «так точна»? Хто сказав «так точна»?!
Наперед висунувся чоловік і пояснив, з надією зазираючи в очі Крижневі:
— Младший лейтенант Егоров! С сорок первого здесь. Застава наша не отступила. Погибли все мои солдатики. Только я вот... До сих пор в лесу, возле своей заставы... Ребят встретил — так с ними и... живу, — відвів погляд.
Крижень аж крекнув:
— Так наші вже повернулися! Радянська влада повернулася! І німця погнали, і навіть війну виграли. Тобі хіба про це нічого не розповіли?
— Хотел было выйти. Но тут начали расстреливать, вывозить народ...
— Документи якісь є?
Прикордонник дістав загорнуті у полотно свою офіцерську і чотири солдатських книжки, передав їх Крижневі, пояснюючи:
— Вот эта — моя... А эти — солдатиков моих... Погибших...
Крижень взяв документи, переглянув, поклав собі до кишені.
— Хоча б на чотирьох «пропавших без вєсті» менше буде. Матері бодай пайок отримають... Могилки відвідають... Молодець, що зберіг. А мову чому досі не вивчив?
— Вивчив, хотя меня и так понимают...
— І що мені з тобою робити? Куди тебе? — розвів руками, аж присів.
— Делайте, что хотите. Отвоевался я. Хоть в Сибирь, хоть под расстрел. Но... Есть у меня здесь молодуха. Давно с ней... Сынка прижили...
— Ху-у-у, — вкотре здивовано покивав Крижень. — Гаразд, підеш до неї. Поки... Там буде видно, — до капітана: — І йому папірець зробиш.
— Іванович... Я ж... та мене ж... — забубонів капітан.
— Роби, що кажу. Тільки простеж, хто і куди піде... — і до «диких»: — Займатися зараз вами ніколи. А у понеділок, як Бог велів, — до мене на сповідь. Подумаємо, що з вами робити... — до росіянина: — А ти переходь на мову. Тобі ж ліпше.
— Та вже, вже переходжу, — затараторив той. — Який тепер з мене в біса москаль?
— Ну все, пиндючте собі по хатах, — і сказав їм таке напутнє слово: — Тихо мені сидіть, щоб не чути вас було і не видно. Не дай Боже хтось щось втне! Запхаю гранату в дупу і кільце висмикну. А я так цього не люблю...
— Та вже досить з нас, — сказав вчитель, — досить з нас гранат.
Чоловіки радісно стали дякувати і втирати скупі чоловічі сльози.
Капітан дивився на все це, не вірячи власним очам.
— Наберуся я з вами біди, товаришу полковник. Вже скільки на мені висить цих... Прощених... Скільки можна?
Крижень скоса зиркнув на капітана, на сиротинець, де щойно продзвенів дзвінок чи то на урок, чи то з уроку, і пояснив:
— Питав апостол Петро у Господа: скільки разів прощати братові моєму? Чи до семи разів? Ісус відповів: до сімдесяти разів по сім... І ми, грішні, раз можемо простити. Але зрозумій головне: тепер вони не стріляють. Їм того лісового життя вистачить до кінця віку. Побудуть вдома, відігріються... А з понеділка...
— Та я це розумію, але ж... Закон є, порядок.
— Ми в цих краях, капітане, і закон, і порядок. Без нас усе тут розвалилося б до бісової матері... Давай, веди їх, — кивнув у бік лісовиків.
Капітан поправив кітель, затягнув тугіше пояс і скомандував:
— Ну, що, дике плем’я, кроком руш, а я за вами. Тільки так, — обурено вказав пальцем на покинуту зброю, — своє барахло несіть самі. Носильником я не наймався.
Вчитель передав комусь свій сидір, узяв під паху зброю і став у голові своєї невеличкої армії.
— Ходімо, хлопці, — звернувся до своїх. — Ходімо, братики мої. Відгуляли...
Івченко знизав плечима, показуючи Крижневі, мовляв, навіть таке диво у світі трапляється, і посунув услід за ними.
Крижень задумано постояв хвильку, махнув до когось рукою і рушив у бік дитячого будинку. З кущів неподалік висунувся Трохимович у куфайці і ватних штанях, з «штурмґевером» напереваги. Він поспішив поділитися своїми думками, наздоганяючи полковника:
— У мянє адна ідея, Іванавіч... Скажу табє так: треба з гетих усіх марадзьораў свайо войска арганізаваць. Пацєшния войскі, як у цара билі. І хай адзін аднаму б’юць морди, а ми, як сєнатари ў ложках, будзєм сядзєць і глядзєць на бітви гладиятараў.
— Звідки у тебе в голові стільки дурощів? — здивувався, розводячи руками, Крижень. — Звідки?
— Гета усьо, што ад вялікага розуму, — в очах Трохимовича грали веселі бісики. — Таму кніг многа читаю і думаю пра розния цікавия речи. Скажу табє так: у нас адна баба ў вьосачкє...
— Заткайся, старий! Дай подумати. У нас тут точно щось намічається серйозне. Не подобається мені все це...
— А мнє ўсьо падабаєцца: і восєнь, паглядзі, якая пригожая, і дзень цудоўни... І яшче гетия жевжики лясния пачкамі ў палон здаюцца. А жанчини якія на вуліцах разгульваюць! Карамєлькі! Гета толькі жиць і жиць!
— Правду кажеш, старий. Аби дали жити, то можна було й пожити...
Зайшли на подвір’я сиротинця. Трохимович заховав автомат під куфайку, але так, що з-за потилиці з коміра стирчало дуло, з-під поли — приклад. До них підбіг хлопчик років семи і обняв Крижня за ногу. Той погладив його по голівці, нахилився до хлопчини і голосно, щоб той почув:
— Що, Іванку? Радий за батька? — хлопчик покивав. — Молодець, що напоумив його. Тепер твій тато буде вдома, а не гарцюватиме по лісі, як лось по кукурудзі. Ну біжи собі, грайся, на тобі цукерку.
Дав Іванкові цукерку, і малий погнав до своїх друзів. Крижень все ще задумано глянув йому услід і просичав крізь зуби:
— Чому я нічого не знаю про спецзагін на МОЇЙ території? А я так цього не люблю...
У Трохимовича з обличчя зійшла посмішка.
— Спєцатрад — гета дренна,— вирішив він.
— А я тобі про що? Хріново, я б сказав навіть так...
— І што будзєм рабіць? Га, Іванавіч? Скажу табє так: гетия сволачи кроў пусцяць, а нам отвєчаць пєрад начальствам!
— Ну ти й довбень, старий! Люди загинуть! Я не дозволю, щоб на моїй території якісь виродки влаштовували свої паскудні справи! Я Львів попереджував, щоб зі своїми самоварами сюди не пхалися, і тоді тут буде порядок. Вони що, мій янгольський характер вирішили випробувати?
— Так што будзєм рабіць?
Крижень зупинився. Трохимович питально зазирнув йому в очі.
— Збирай наших. Підемо на карася...
— Скажу табє так: справа годная, алє дурная, — вирішив Трохимович, знизавши плечима, і протягнув до Крижня руку, маючи намір щось сказати, але той відмахнувся і пішов у напрямку школи.
Трохимович розвів руками — й до себе:
— Нє, палавіць карася — справа добрає. Я галасую толькі «за». Алє... Спєцатрад — нє карасі ў юсє... Гета нават нє карасі ў смятанє! О! — і підняв палець до гори.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій