Руслан Горовий

Ген воїна

Лише чотири історії, кожна з яких захоплює вас живими, гострими й бурхливими відчуттями та трохи змінює вас і ваше життя. Хоча останнє ви відчуєте значно пізніше. Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»). І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.

ЗМІСТ
НИЖЧЕ НЕБА
ПЕРЕЇЗД
БУЕНОС ДІАС, ЧІКА
ГЕН ВОЇНА


НИЖЧЕ НЕБА
І почуєш грізну борню волі,
І вкриється кров’ю битий шлях.
Будуть хлопці йти суворочолі
В сіруватих, наче ніч, рядах.

«Пісні періоду Визвольної війни». Літопис УПА

Борт падав. Усе відбувалося саме так, як бачилося не раз у Славкових снах. Зараз, коли ракета щойно влучила у двигун, здавалося, що все минеться, хотілося вірити, що все під контролем. Проте Славко точно знав, що станеться далі.
В уяві з’явився образ інструктора училища. Той стояв в аудиторії біля схем із зображеннями вертольотів і повчав курсантів:
— Слухайте уважно, панове курсанти, бо будете відпрацьовувати це на стимуляторі.
Інструктор був чоловіком кремезним, мав густе чорне волосся, такі ж густі й чорні вуса і яскраві зелені, наче перша весняна трава, очі.
— Якщо ракета потрапляє сюди, — тицьнув указкою на схему «Мі-24», саме його вертольотчики називали «крокодилом», — то у дев’яноста відсотках випадків заклинює двигун, а це означає, що ви можете втратити контроль над машиною. Відразу переходьте у режим авторотації і намагайтеся посадити вертоліт.

Позаду згори, з боку двигуна, почулося цокотіння. Славко зрозумів, що десь у середині його залізного друга скоїлося непоправне. Він іще жив, дихав, однак його вже судомили передсмертні конвульсії. Засвітилося табло системи попередження та одночасно спрацював голосовий інформатор. Жіночий, з металевими нотками, голос, який льотчики між собою кликали Наташею, доповів: «Пожежа лівого двигуна».
Салон вертольота наповнювався димом, машина накренилася вправо.
«Що далі, то гірше, отже, ракета, окрім двигуна, пошкодила ще й лопаті основного гвинта», — зробив висновок Славко. Ковзнув поглядом убік, за кабіну.
Внизу розкинулося жовте поле, по якому, здавалося, пливли голівки червоних маків. «Маки, — майнуло в голові, — звісно ж, маки!»

— Ой, не пристосована ти, Янко, до життя! — Славко підхопив дівчину на руки і поніс від дороги у житньо-макове поле. — Була б розумнішою, знайшла би собі полковника-штабіста, який лише папірці підписує та накази роздає.
Хлопець ніс свою дорогоцінну ношу навпростець полем у бік невеличкого озерця, оточеного вербами. Янка увіткнулася підборіддям у його плече, однією рукою обхопила шию коханого, а другою торкалася червоних маків, неначе гладила поле. І щасливо посміхалася.
— Та тепер уже пізно, — вів далі Славко, — тепер уже все. Тепер ти — моя законна дружина довіку. Так?
Він торкнувся пальцями дівочого тіла, жартома полоскотав.
— Та так, — засміялася Янка. — Ой, лоскітно, припини.
— Як це ти офіцеру відповідаєш? — сміявся та продовжував лоскотати Славко.
— Ой, пробач. Так точно! — дівчина звивалася від лоскоту, наче вуж.
— Отак би одразу, — Славко припинив лоскотати. Він саме приніс Янку на берег.
— Ставай отут, — поставив її на пісок, — і слухай уважно. Тепер ти моя половинка. Я маю і буду тебе захищати. Від звіра чи людини, захищати на землі і в небі. Тепер можеш взагалі нічого не боятися.

— Увага! Пожежа лівого двигуна! Увага! Пожежа лівого двигуна! — розривалася «Наташа».
Славко намагався втримати гелікоптер рівно. Висотомір показував тисячу триста метрів.
— Вовчику, у нас пожежа, стрибай, доки є висота, — Славко бачив, як спереду в кабіні заворушився штурман.
— Славо, а ти?
— Давай, це наказ! Я тримаю машину, — Славко відчував, що «крокодил» із кожною секундою все менше слухається штурвала, — Та стрибай же, Вовчику, доки висота дозволяє, не тягни!
Дим заповнив салон. Славко рвонув ручку і відчинив дверцята кабіни. Потік повітря на мить розвіяв димову завісу — штурмана попереду вже не було.
«Ну, хоч так», — подумав Славко. Гелікоптер швидко наближався до землі. У якийсь момент Славко побачив посеред оцього жовтого з червоними цятками моря відблиск неба. По правому борту внизу було невеличке болітце.
— Ет, шкода, не дотягну... — промовив чи подумав Славко.
Від початку навчання в училищі Славко час від часу бачив уві сні, що його борт падає. Щоразу він прокидався серед ночі в холодному поту після того, як його «Мі» з розгону врізався в землю.
Хлопець ішов на кухню, вмивався, а потім намагався аналізувати, що зробив не так, чому не зміг врятувати машину. Завжди одне й те саме. Влучання ракети, пожежа, зупинка двигуна. Крен праворуч, завалювання і некероване падіння. Пізніше, коли він одружився з Яною, вона, бувало, вранці знаходила його у роздумах на кухні. Славко пускав у вікно цигарковий дим і навіть не помічав її приходу.
— Знов розбився? — Янка куйовдила йому волосся.
— Знов, — Славко силувано посміхався і гасив цигарку. — Та це лише сон. Йди до мене, люба. Я тут живіший від усіх живих.

Усю останню зиму Славко був на Майдані. Восени, коли у Києві побили студентів і зібрався величезний майдан, він вирішив звільнитися з війська, щоби долучитися до майданівців. Утім, командир виявився людиною розумною і порвав його рапорт.
— Не поспішай. Гадаєш, ти один такий? Іди на лікарняний — зателефонуй Бранчуку в госпіталь, він допоможе.
Янка плакала, мовляв, глянь, що там коїться, не дай Боже — вб’ють. Славко, як міг, втішав:
— Ну, подумай сама, дурненька, хто ж, як не кадровий офіцер, має протистояти іншим людям у погонах? Це без мене там усіх повбивають.
Уранці Славко ще з одним знайомим уже їхали до Києва. У наплічнику мав узяті на складі під «слово офіцера» старі «броник» і каску.
На Майдані він відповідав за побудову та охорону периметру спершу з боку від Михайлівського. Потім перемістився зі своєю сотнею на Грушевського. Пізніше, у лютому, в найстрашніші дні, перебував біля консерваторії.
Йому пощастило. Єдиний раз зачепило шию на Грушевського, та й то гумою. Куля влучила справа в шарф над ключицею і зрикошетила вгору під каску. Славко попервах навіть не збагнув, що сталося, — відчув удар, а вже пізніше дістав специфічної форми шматок гуми, який застряг під кріпленням.
У день розстрілу Майдану він відтягував поранених товаришів з Інститутської, і вже подумки попрощався і з рідними, і з Янкою. Однак, Бог милував, у нього не влучили. Він так і не зміг зрозуміти, яким чином невідомий снайпер обирав собі мішені і чому оминув його.
Коли на Майдані прощалися з полеглими товаришами, він зголосився відвезти тіла трьох убитих на Львівщину. Там провів їх в останню путь і вирішив не повертатися на Майдан.
— Знаєш, Янко, — Славко із насолодою смакував картоплю з котлетою, — далі вже вони самі впораються. Головне ми зробили — вигнали гадів.

День, коли командир викликав Славка і розповів про антитерористичну операцію на Донбасі, був похмурим. Із неба лляло.
— Давай відверто, Слав, — командир стояв у півоберта до вікна і курив, — зараз я шукаю добровольців. Однак, це поки що. Я певен, що незабаром усі ми туди підемо. За наказом. Кордони з Росією в Луганщині фактично є лише на папері. Через них сунуть бойовики. І не лише росіяни, а й чечени. Вони озброєні, обстріляні.
Командир відійшов від вікна і загасив цигарку в попільничці на столі.
— Це вже справжня війна, синку. Майдан був лише квіточками. А наразі — ягідки. Післязавтра відправляємо перші три борти. Будуть перевозити десантників, прикривати з повітря, себто робитимуть те, що потрібно. Йди, зважте з дружиною, і завтра приходь із відповіддю.
Янка чекала чоловіка під козирком на ґанку. Вона одразу відчула, що скоїлося те, чого вже не змінити. Славко повільно йшов під зливою до будинку, а Янка дивилася на його мокрий силует, що наближався крізь стіну води, прикривала долонею рота і беззвучно плакала.
Він піднявся на три приступки і завмер. За мить Янка кинулася йому назустріч. Невідома сила, яка до останнього утримувала її і не давала плакати вголос, зникла, і подвір’я сповнилося жіночим риданням.
...
...
...

ГЕН ВОЇНА

Глава 4
Нічим не примітний білий мікроавтобус «Мерседес Спринтер», схожий на інші міжміські бусики, що бігають Київщиною, стояв обабіч дороги кілометрів за п’ять від Дитятків — пропускного пункту до зони відчуження. Вікна автобусу були щільно занавішені шторками. Всередині сиділи хлопці з Контори. Усі п’ятеро вбрані у камуфляж. На головах завернуті, як звичайно, шапочки-балаклави, які при потребі вмить перетворювалися на маски і ховали обличчя власників. Між коліньми у кожного стояв чималий наплічник із усім необхідним, на колінах лежали модернізовані скоротшені автомати Калашникова з лазерними прицілами.
— Ось, беріть кожен, — Анісімов простягнув парубкам карти, на яких було відмічено маршрут.
Від Києва до зони група дісталася швидко. Щоб не привертати зайвої уваги, вантажилися в гаражі на території СБУ. Росіянина таки довелося трохи почекати.
— Що за..? — матюкнувся Анісімов, коли той нарешті з’явився.
— Мав розмову з керівництвом, — спокійно знизав плечима Михайлов. — Та й речі деякі чекав.
— Ось твій наплічник і зброя. Все необхідне: сухпай, набої, прилад нічного бачення — все є. Якщо ще хочеш брати щось своє, нема питань, тобі ж і тягнути на своєму горбі.
За хвилину росіянин вже спакував принесені речі у наплічник. Той вийшов значно більшим ніж у інших.
— Усьо свайо нашу с сабой? — підморгнув росіянину Дяк.
— Ще з дитинства мама привчила, — пробурчав росіянин, поставив наплічник біля сидіння і заскочив до буса.
Дорогою всі мовчали. Водій увімкнув якусь легку музику. Росіянин відвернувся до вікна і через щілину між завісами розглядав дорогу. Дяк із Сомовим дрімали, відкинувшись на спинки крісел, Анісімов переносив якісь позначки з електронного планшета на паперові карти. Андрій і собі обіперся на спинку і дивився вперед. «Уже й осінь на носі, а відпуски й не було, — Андрій заплющив очі. — Ото б зараз на море. В Судак... Або в Одесу...»

У напівсні Андрій напрочуд явно відчув запах моря. Потім до нього долинув звук хвиль, які набігали на берег. А ще за мить Андрій побачив затиснуту між гірськими валунами смужку піску і берег моря. Поміж камінням на вологому піску виднівся ланцюжок слідів, які вели кудись за найближчу скелю, — жіночих слідів. Андрієве серце забилося швидше, він уже знав, чиї це сліди.
Уперше цю дівчину Андрій побачив уві сні, коли ще перебував у війську. Невисоке, тендітне, темноволосе дівча нібито прийшло під ворота частини, де він стояв на посту, і спитало, чи, бува, не прибився тут песик, мовляв, відв’язався і втік. Андрій хотів щось відповісти дівчині, та чомусь не міг промовити ані слова, а лише дивився у її величезні блакитні очі. А потім прокинувся. Виявилося, він задрімав у будці біля воріт частини. Кліпнув очима і побачив малого песика, який саме пробігав повз у бік села. Образ дівчини був настільки реальним, що Андрій засумнівався: а чи був то сон.
— Дівки сняться, то нормально, Андрію, — поляпав його по плечі старшина, якому він розповів свою історію, — гірше, коли лише самі цуцики, ги-ги.
Ця дівчина з’являлася в Андрієвих снах і надалі. Величезні блакитні очі неначе переслідували його. Здавалося, дівча живе у снах паралельно з Андрієм. Дорослішає, змінює зачіски і місця появи.
Ось і зараз, Андрій ступав по вологому піску і відчував, що побачить її знову. Скільки разів він хотів заговорити з нею, та це не вдавалося ніколи. Може, цього разу? Андрій обійшов каменюку і справді побачив жінку. Цього разу вона була вдягнута у військову форму. Темне волосся закривала бандана. Жінка сиділа на камені в профіль до Андрія і вдивлялася в морський горизонт.
І знову язик Андрія ніби прилип до піднебіння. Не в змозі нічого сказати, чоловік простягнув руку і спробував доторкнутися до жінки. Вона ж повернула до нього обличчя і піднесла палець до вуст, мовляв: мовчи. У цей момент земля навколо здригнулася, немов від вибуху, і дівчина розсипалася, неначе була з піску.
Від несподіванки Андрій кліпнув очима і прокинувся. Виявилося, що це сіпнувся бус. Сіпнувся і спинився.
Анісімов звірив точку зупинки за GPS-навігатором, наніс її на папір і повернувся до групи.
— Дивіться, — він був зосереджений, як і належить старшому, — ми тут, біля Дитятків. Увіходимо в зону, а потім, щоб не шурувати табуном і не привертати зайвої уваги, розділимося.
— А навіщо розділятися? — обізвався росіянин. — Ми так не домовлялися.
— А ми з тобою, Ваню, взагалі ніяк не домовлялися, — у голосі Анісімова відчувалася сталь. — То керівництво домовлялося, а не ми. Зараз ти на моїй території і маєш виконувати мої накази, інакше можеш лишатися в бусі.
Росіянин лише мовчки знизав плечима, втупившись у карту.
— Тож група номер один — я і Сомов. Група номер два — Бойко і Дяченко. Бойко — старший. Рації увімкнені постійно, але зберігаємо мовчання.
— Вони ж кодовані, ніхто все одно не підслухає, — озвався Дяченко.
— Дяк, ти не бубни, а слухай, — обірвав Анісімов. — Я не знаю, які ще специ тут у зоні зараз із нами, отож ризикувати не хочу. Щогодини я притискатиму тангенту, ви будете чути звук, отже все в нормі. Якщо станеться щось справді неординарне, тоді виходимо на нормальний зв’язок, ясно?
Чоловіки кивнули.
— А я? — росіянин вороже дивився на Анісімова.
Той витримав погляд.
— А ти, Ваню, зі мною підеш. Я ж за тебе відповідаю. Ще раз дивимося на карту. Зустрічаємося завтра о тринадцятій нуль-нуль біля села Корогод в урочищі Роз’їжджі Гори. Там на околиці — колишнє виробництво добрив. Ось, я позначив точку збору на карті. Перевіримо село. За даними мобільного оператора, СМС надійшло десь звідти. Наразі все. Пішли.
Дверцята бусика тихо ковзнули вбік, п’ятеро людей у камуфляжі перетнули дорогу і зникли у лісі. Кілометрів зо три усі йшли разом. Попереду з’явилася неширока галявинка. Посеред неї стояли бетонні стовпи із натягнутим на них у кілька рядів колючим дротом і розділяли ліс на дві половини. На одному зі стовпів прикручено металеву поіржавлену табличку з написом: «Зона відчуження. Прохід заборонено». Якраз біля нього два верхні ряди дроту було зрізано, а на нижні кинуто чималу сосну.
— Кордон на надійному замку, — реготнув Михайлов.
— Такі дірки не латають, — не підтримав глузування росіянина Анісімов, — їх не так багато, а отже легко контролюються. Зазвичай патрулі ховаються десь поблизу таких місць і ловлять тих, хто не вміє читати табличок.
Чоловіки перейшли по стовбуру сосни на інший бік галявини. Ліс тут був не такий, як перед зоною. Андрій попервах не міг збагнути, в чому річ. Однак почув чавкання під ногами росіянина і все зрозумів. Гриби. Трава навколо всіяна грибами. Вони росли так щільно, що здавалося: ступаєш не по траві, а по килиму з грибів.
— Ось так і має виглядати справжній ліс, — перехопив Андріїв погляд Анісімов.
— Я таке колись раз в житті у Карелії бачив, — захоплено додав росіянин.
— Їх тут ніхто не збирає, бо тягнуть усю погань із землі. Їх можна їсти лише два рази в житті. Перший і він же останній, — засміявся Анісімов. — Гаразд, урок краєзнавства вважаю закінченим. Ми — праворуч, а ви — трохи лівіше по стежці. Бойко, питання є?
Андрій хитнув головою. Три фігури відділилися і за мить розчинилися в лісі.
— Ох, не подобається мені, що ми розділилися, — буркнув Дяк і подивився у той бік, куди пішла перша група.
— Не бурчи, — Андрієві і самому це не дуже подобалося. — Будеш командиром, отоді й будеш командувати. Давай за мною.

Глава 5

Казан у пічці зашипів, окріп вирвався з-під кришки і полився на вугілля.
— От трясця, — Василь схопив ганчірку і трохи відсунув кришку на бік.
У казані булькала картопля, хату наповнив аромат зайчатини, у якій вона тушкувалася.
Старий кинув ганчірку на припічок, підійшов до вікна і визирнув на вулицю. На дорозі було порожньо. Чоловік оглянув хату і заходився прибирати. Відсунув лаву, закинув під неї старий деркач, від чого здійнялася курява.
— Та що ж це таке? — забідкався Василь. — Усе з рук валиться.
Він прочинив кватирку. І знову заметушився по хаті. Навіщось підійшов до старого, ще повоєнного рукомийника. Проста, однак дієва конструкція з’явилась у хаті ще за батьків. Бачок, щось на зразок крану, який подавав воду, коли на нього натискали знизу, порепана емальована раковина на тумбі, всередині якої стояло відро. Ламатися не було чому, і такі речі у теперішньому Василевому житті мали неабияку цінність. Старий перевірив, чи є в бачку вода. Потім зазирнув у тумбу, чи, бува, не повне відро. Потім підійшов до шафи і відчинив дверцята. У дзеркалі відбилася кімната і Василева постать.
— Е-е, руки тремтять, як у алкаша, — Василь зачинив шафу.
У цю мить зовнішні хатні двері скрипнули.
— Ну, нарешті, дитино, — Василь зробив крок у напрямку до сіней.
Сінешні двері розчинилися — і до хати увійшла жінка.
На вигляд гості було трохи за тридцять. Невисока, однак із гарною фігуркою, вона мала великі блакитні очі і коротке темне волосся, яке прикривала бандана. Постава жінки свідчила про її натренованість. За інших обставин можна було б подумати, що вона спортсменка, яка довго і виснажливо працювала над своїм тілом. Жінка була вдягнута у сірий, схожий на льотний, комбінезон, що виглядав досить незвично для зони. На її боці з чималої кобури стирчав пістолет, на ремені висіли ще якість військові цяцьки.
— Марічка, — руки старого знов підступно затремтіли, — я чекав! Сідай, поснідаємо, я тобі дещо розкажу.
— Таки хтось прийшов? — стурбовано запитала дівчина.
— П-прийшов, — старий махнув головою. — Так якось вийшло, розумієш, він мертвий!
Обличчя жінки посерйознішало, вона роззирнулася по кімнаті, немов щось шукала.
— Де він?
— Там, у сараї, — Василь розвів руками, неначе вибачався. — Таке горе, навіть не знаю, що й сказати...
— Заспокойтеся, все гаразд, — жінка взяла Василя за руку і спробувала посміхнутися, що вдалося їй не дуже добре — Пішли подивимося.
Обоє вийшли з хати, перетнули подвір’я і зникли у хліву.
— Зараз, я трохи двері прочиню, — Василь почав відводити убік величезну браму, — щоб видніше було.
— Не треба, — Марічка зняла з ременя ліхтарик, — де?
— Там, у сіні.
Жінка зробила кілька кроків до кутка, на який вказав Василь. На постеленому поверх сіна рядні лежав чоловік. На вигляд йому — за тридцять. Русявий, добре збитий. На обличчі застигла маска болю. В агонії він, мабуть, відкинув голову назад, від чого жили на шиї натяглися. Чоловік був у військовій формі, однак без будь-яких шевронів чи знаків приналежності. Куртка на грудях розстебнута, під нею виднілася бурого кольору перев’язка.
Василь топтався позаду жінки. Марічка присіла біля військового.
— Я намагався спинити кров, та у мене ж нічого окрім бинта не було. Нічого не зміг зробити. Він дві доби пролежав і так до тями й не прийшов.
— Коли це сталося? — жінка методично оглядала одяг мерця.
— Десь чотири доби тому. Он там його речі.
Дівчина підвелася і пішла до закутку, де знайшла заплямований кров’ю військовий наплічник. Поруч лежав короткостволий автомат із лазерним наведенням.
— Документи у нього якісь були? — Марічка почала перебирати речі у наплічнику.
— Ні, у нього тільки якесь незвичне татуювання на руці з тильного боку.
Жінка кинула речі, повернулася до тіла і закотила рукав куртки. На руці дійсно було татуювання, що віддалено нагадувало штрих-код, які ставлять на продуктах.
— Гаразд, — жінка дістала мобільник, зробила знімок і натиснула кілька кнопок, — з’ясуємо, хто це. Час є.
Вона повернулася до наплічника. Нічого дивного у ньому не було. Консерви, набої, карта, одяг.
— Це його телефон? — Марічка підняла із землі заплямований кров’ю апарат, у якому посередині зяяла дірка від кулі.
— Його, — підтвердив Василь. — Телефон був у нагрудній кишені.
— Так, — дівчина встала. — Вже нічого не змінити. Пішли розкажеш, як це сталося.
Старий із шумом видихнув із легенів повітря.
— Чого ти, Василю, припини, — Марічка взяла долоні старого в свої. — На війні, як на війні. Я ж попереджала.
— Попереджала, та слова — то одне, а це... — старий хитнув головою в бік мерця, — зовсім інше. Я в житті нікого не побив навіть так, щоб сильно, а тут...
— Будемо сподіватися, що він у тебе перший і останній.
Вони вийшли із сараю і пішли у бік хати.
— А ти впевнений, що він сам був? — жінка завмерла і глянула на старого.
— Сам. Я пройшов його дорогою аж до лісу. Якби не сам, гадаю, мене уже живого точно не було б.

Глава 6

— Усе, поночі далі не підемо, — Анісімов притулився до дерева і глянув на карту. — Ось Новосілки, там ніхто не живе, однак іти туди про всяк випадок не будемо, а ось ми. Сомов, тут десь кілометр праворуч має бути хата лісника, йди перевір, там і заночуємо.
Сомов кивнув і зник у лісових сутінках. Анісімов запалив цигарку, щільно прикрив полум’я запальнички рукою.
— Будеш? — простягнув цигарку Михайлову.
Той узяв цигарку, присів і теж прикурив.
— Перший раз у зоні?
— Звісно, перший, дурницю питаєш, — тихо відповів Михайлов, — це ж не моя земля.
— І то правда. А де бувати довелося?
— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.
— Ясно.
У цю мить повернувся Сомов.
— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.
— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.
Чоловіки пішли в бік хати.
— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.
— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».
— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.
— І знайшли? — реготнув Сомов.
— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.
— Тобто — поки що?
— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!
Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну тканину.
— Усе, тепер не попалять. Обидва — за дровами. Я вийду на зв’язок із другою групою і розпалю буржуйку. За годину буде темно, давайте швидше.

Глава 7

Надворі сутеніло. Сонце, яке й так майже сховалося за лісом, прикривала чимала хмара. Дмухнув вітерець, і здалося, що село на мить ожило, — десь скрипнула надривно хата, десь заскреготіла іржавою завісою стара хвіртка.
— Я у хаті був, — Василь бігав біля столу, виставляючи зі старого трюмо тарілки та ложки, — чую, у сараї щось шарудить. Ти ж попереджала бути обережним, то я потихеньку взяв карабіна і туди.
Василь зняв згори пічки торбину, дістав хлібину і почав нарізати. Марічка сиділа на лаві біля столу і не втручалася у приготування вечері, уважно слухала.
— Дивлюся, а там він. Із автоматом і, головне, вже біля підвалу, де твій пристрій. Відчинив підвал, посвітив ліхтарем і — вниз. Я по-тихому, до сараю. Зайшов і за огорожею присів. Бачу, наплічник його нагорі, а зброю він із собою забрав. Я, про всяк випадок, карабін на підвал навів і чекаю. Довго він там був, хвилин десять. Здається, навіть телефонував комусь. А потім почав підніматися. Бачу — рука з’явилася з автоматом, голова. Думаю: якщо зараз нічого не зроблю, то потім пізно буде. Він саме на автомат зіперся, повністю вилізти хотів, а я: «Стій на місці!»
Дід наклав собі в миску картоплі, додав шмат заячого м’яса.
— А чого це ти, Марічко сидиш? Їсти давай!
— Потім, — нетерпляче перебила жінка, — і що далі?
— Далі, — ложка, яку Василь саме підносив до рота, на мить завмерла, — далі він вмить, я навіть не зрозумів як, кинувся вбік і дав чергу в мій бік. Я також натиснув на курок і впав.
Дід відкинув сиве пасмо від правого вуха.
— Ось.
Самий кінчик вуха був неначе зрізаний, кров вже запеклася.
— То чого ж ти не сказав, що він тебе поранив! — Марічка підвелася і підійшла ближче, щоб оглянути вухо.
— Ой, поранив, називається, — дід посміхнувся, було видно, що йому приємна увага жінки. — Подряпав просто. А от я поцілив. І треба ж було... Одна куля — і десь під серце, мабуть. Я, може, з півгодини лежав, не вставав, боявся. Тоді підійшов, а він вже хрипить.
Дівчина оглянула вухо Василя, дістала з кишені якийсь спрей і побризкала. Дід умисне скривився, а потім посміхнувся.
— Та залиш ти, правда, дряпнуло тільки.
— Отож він бачив передавач, — Марічка знов сіла на лаву.
Вона відламала невеличкий шматок хліба і почала жувати скоринку.
— Точно, бачив. І навіть комусь дзвонив.
— Значить, часу у нас обмаль, — жінка встала. — Зробимо так. Я маю з’ясувати, хто він. Передавач поки не вимикай.
Василь також підвівся.
— Мерця поховати, чи як?..
— Поховаємо. Не проти ночі ж. Давай завтра, я повернуся під вечір і відтягнемо його до цвинтаря. А ти, може, зрання яму там десь вирий, ближче до лісу, щоб уваги менше привертала.
Старий хитнув головою, мовляв, зроблю як годиться.
— Ось, — жінка простягла Василеві свій телефон, — я вийду на зв’язок сама. Якщо ще щось трапиться, просто натисни на кнопку, вона тут одна. В разі чого, я зможу дистанційно підірвати передавач. Однак при цьому тут усе зникне в радіусі метрів п’ятиста.
— Ого! — Василь здивовано прицмокнув. — Таке маленьке, а так гахне?
Жінка мотнула головою і підійшла до сінешніх дверей.
— Вибач, Василю, що втягла тебе в це.
— Не вигадуй, дитино, я ж розумію, що ти не мала іншого вибору. Все одно, таке життя, як у мене, — не життя.
Старий подивився на телефон у своїй руці. Прилад не був схожий на звичну мобілку. Широченький, з темним екраном на всю площину, із одною кнопкою унизу.
— От же ж техніка пішла, і не розбереш, що до чого.
— Та й не треба нічого розбирати. Засвітиться — натисни кнопку, це я дзвоню. Щось станеться — ти натисни кнопку. Побачимось.
Жінка вискочила на двір, і за мить її постать розчинилася у сутінках.
Хмара майже цілком накрила село, повіви вітру посильнішали.
— Дощу ще бракувало до повного щастя, — пробурчав старий, прикрив двері і накинув клямку.

Глава 8

Андрій разом із Дяком уже майже пройшли запланований на сьогодні маршрут. Спочатку відвідали село Теренів, потім побігли лісом до залізничного полотна.
— Так, праворуч Іловиця, ліворуч Росоха, — проказав собі під ніс Андрій, розглядаючи карту. — Слухай, Дяк, тут річка Ілля, за нею вже наше урочище. Давай перебредемо, а на тому боці заночуємо, бо якщо підемо ночувати до Іловиці, то гак вийде порядний.
— Та мені, як солов’ю, — обізвався Дяк, — мені що крематорій, що профілакторій.
— Тоді — підйом!
Чоловіки швидко перебігли насип залізниці і зникли в лісі. Марш-кидок та переправа зайняли у них майже три години.
— Дивись, синку, як утопишся, додому не приходь, — пожартував Дяк. Він намагався вилізти зі штанів АЗК, в яких форсував річку, послизнувся і, як куль, упав на п’яту точку.
— Не вбийся, вояко, — Андрій також зняв костюм, склав його і примостив згори наплічника. — А ось тобі й ніч.
Темрява вкрила ліс, коли чоловіки підійшли до озера біля села Іванівське.
— Все, тут падаємо, — Дяк присів на поламане дерево, — і так сьогодні добре гайнули.
Андрій посміхнувся. Він відкрив наплічник, витягнув гамак. Те саме зробив і напарник. Чоловіки повісили їх разом між двома старими деревами: коли вночі вони ляжуть, то будуть спиною до спини, і у кожний матиме майже сто вісімдесят градусів для огляду.
— А тут у лісі що водиться? — спитав Дяк, напинаючи світловідбивну тканину між кущами, де мав розвести багаття.
— Ну, собаки радіоактивні, мутанти, — обличчя Андрія було вкрай серйозне, та він таки не витримав і засміявся.
— От, ти дурне, — і собі розсміявся Дяк, — я ж серйозно!
— Теоретично тут можуть водитися вовки та кабани, — Андрій витягнув баклажку, налив із неї трохи води у плескуватий військовий казанок, розчинив суповий пакет і підставив ближче до місця, де мав розпалити багаття, почав ламати сухі гілки.
У цю хвилину із лісу почулося виття. Чоловіки відірвалися від своєї роботи.
— А от і вовки, — Андрій дістав запальничку. — Та зараз кінець літа, вони не голодні і, думаю, побояться підходити.
Чоловіки роздмухали багаття, посідали біля нього і чекали, доки звариться їжа. Про всяк випадок, обидва поклали на коліна автомати. Несподівано рація, яку Андрій прикріпив до штурмівки, ожила, з неї почулося хрипотіння.
— Здається, не час, — Дяк швидко глянув на циферблат наручного годинника, — до зв’язку ще двадцять хвилин.
Наступної миті рація ожила знову.
— Бойко, у нас проблеми! — це був голос Анісімова. — Ми у хаті лісника біля Новосілок!
Андрій із Дяком підхопилися на ноги.
— Анісімов, що там у вас? — Андрій кілька разів натиснув на тангенту, однак десь там, у Новосілках, Анісімов теж натиснув тангенту на передачу, а отже не чув його.
— Бойко! Тут біда! Сомов мертвий, кацапа поки що не бачу, зараз...
Наступної миті почулася автоматна черга. Потім зойк і відбірні матюки Анісімова. Зв’язок урвався. Чоловіки підхопилися. Дяк залив водою вогнище.
— Гамаки знімаємо?
— Та які гамаки! — Андрій схопив карту, рукою показав Дяку напрямок їхнього руху: — Нам туди!
За мить стоянка вже була порожня.
— Анісімов, Анісімов! Відповідай, що там у вас? Відповідай, це Бойко!
Чоловіки продиралися крізь ліс на Новосілки. Рація мовчала. Село було ніби і недалеко, проте спецназівці розуміли, що вони навряд чи встигнуть на допомогу.
Згідно з картою, хата лісника мала бути десь за кілометр попереду.
— Стій, — Андрій потягнув Дяка за рукав, той опустився на землю поруч. — Далі обережно.
Він витяг із наплічника прилад нічого бачення, закріпив у себе на лобі. Те ж зробив і напарник.
— Якщо бачиш щось незрозуміле, стріляй без попередження. Зрозумів?
Дяк мотнув головою. Обидва помалу почали просуватися вперед. Метрів за двадцять від хати чоловіки знову залягли. Навколо було тихо. Андрій розгледів, що вікно і двері закриті тканиною. Що коїлося всередині, побачити неможливо. Андрій постукав по плечу Дяка і на мигах звелів йому рухатися і зайняти позицію біля вікна, а сам підкрався до дверей. За хвилину обидва були наготові.
Три, два (Андрій підняв вгору руку і почав загинати пальці), один! Чоловіки увірвалися до хати...

Глава 9

Марічка сиділа за столом і вдивлялася в екран комп’ютера: «Коли ж усе могло піти не так, як планувалося?» Кімната, а радше бункер, у якому сиділа жінка, була схована під розваленим корпусом колишнього піонерського табору в урочищі Каменещина. Місце під схованку вона знайшла особисто — щоб і від станції недалеко, і від передавача, і щоб люди тут не тинялися.
До табору вела лише одна дорога, що було зручно. Нею можна було вийти на колишню Р-10, а далі: праворуч — Чорнобиль, ліворуч — Прип’ять. Табір уже давно нікого не цікавив. Самосели і сталкери винесли все цінне, а те, що залишилося, згнило, заіржавіло та завалилося. Саме тому Марічка й обрала це місце.
Екран комп’ютера тим часом видавав різні документи. Отож: загиблий — Дмитро Кулик. Співробітник ФСБ. І не просто співробітник, він із групи «Альфа Д1», про існування якої не здогадується не лише більшість росіян, а й розвідки інших держав. Мета його приходу сюди у Марічки не викликала сумнівів. Тож ФСБ таки зуміло розшифрувати сигнал передавача. Розшифрували і передали до Кремля. Далі — їхній хід: поява тут Кулика. Що він мав зробити? Знищити передавач? Убити Марічку? Невже вони там, у тій Москві, не розуміють, що це безглуздо? Час іде. Його залишилося геть мало, і ні Москва, ні Київ, ні жодне інше місто чи керівництво будь-якої країни не мають на це впливу. У грудні все скінчиться, настане епоха оновлення. Вже зовсім, зовсім скоро...
— Що ж ти встиг передати і кому? — Марічка дивилася на екран, де висвітилася фотографія чоловіка, якого вона сьогодні бачила мертвим.
Жінка встала з-за столу. Вона мала сама для себе ухвалити рішення — сповіщати старшого про те, що тут відбулося, чи самостійно знищити передавач і швидко переправитися до Мексики, де перебуватиме у цілковитій безпеці.
Загалом, свою місію Марічка виконала. Тут, у зоні, від того, що вона шукала, вже нічого не лишилося. Все давно, майже від початку, перетягли до Росії, до спецлабораторій. За великим рахунком, вона просто мала переконатися у цьому. Проте Москва виявилася розвиненішою, ніж здавалося, — вона прорахувала все. Принаймні, їй так здається.
— Завтра, — стиха промовила жінка сама до себе, — завтра я знищу передавач і зникну.
Перед очима Марічки постав образ Василя. «Гарний чоловік, — посміхнулася. — Він точно заслуговує на оновлення. І такі, як він. Утім, Москва так не вважає».
...
...
...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій