Леонід Кононович

Тема для медитації, ювілейне видання

Тема для медитації, ювілейне видання

І
... ніч, яка росла у проваллі, мов темна вода. Над чорними грудкуватими полями іще горів краєчок неба, кидаючи вишнево-червоні відблиски на спід плаского хмар’я, котре од того видавалося розпеченим як сталь; однак у здоровому висхлому річиську вже повзли сутінки, і коли Юр, гупаючи своїми тяжкими черевиками по вичовганій кам’яній соші, нарешті спустився в долину, то навкруги стояла холодна осіння темрява.
Він поправив рюкзака, який тяжкою брилою висів за плечима, й перебрівши струмок, звернув у вузьку звивисту балку, на дні якої насилу вгадувалися дві глибочезні колії, вибиті гусеничними тракторами. Допіру він ступив у ту низину, як його з ніг до голови огорнув молочно-білий туман, у котрому годі було щось розгледіти вже за десять кроків; відразу ж зробилося зимно, і незабаром йому довелося зупинитися й зашморгнути мідний замок своєї куртки, підтягнувши його аж під горло. Тиша стояла така, що чутно було, як б’ється серце. Юр знову поправив свою ношу, а потім рушив уперед, спотикаючись у глибоких коліях розбитого польового прослідку, й протягом наступної години простував серед непроглядного туману, в котрому не чутно було жодного звуку, крім його надсадного тяжкого дихання. Колії то щезали, то знову з’являлися на дорозі; імла клубочилася в низині, заповнюючи її по вінця, неначе густий молочно-білий дим, у котрому безслідно гинуть речі й предмети; нарешті доокруж і геть зробилося темно, й він зупинився і, розстебнувши клапан свого наплічника, дістав тяжкого акумуляторного ліхтаря.
Конус жовтого світла вихопив з імли якесь урвисько, де густо поросло терня й колюча суха дереза, котра звисала у діл, ніби чуприна. За імлою годі було щось догледіти — вона текла й текла чудернацькими фантастичними сувоями, утворюючи в низині химерні дідухи. По ліву руч і по праву з туману виринали обвалені глинясті кручі, й коли він виходив із чергового закруту, то бачив, що узвіз кожного разу глибшає, а дорога все дужче береться під укіс; коли він пройшов ще трохи, вона й геть звузилася, переходячи в тісне провалля, де годі було щось розгледіти; аж тоді він знову зупинився й, утерши чоло, став роззиратися доокруж.
Було зимно, вогко, й темінь стояла хоч в око стрель. Обабіч здіймалися прямовисні урвиська, геть укриті колючим хабуззям, котре од верху й до самісінького долу, мов гірляндами, було понизане химерним плетивом сухого плюща. Усе воно скидалося на гарячковий сон — і ця теменна глуха ніч, де ніщо ані шешерхне, й довгелецьке сухе бадилля, котре зміїлося по чагарях, вирізняючись на чорному тлі світлішими штрихами, й вигадливі сувої туману, що пливли і пливли у проваллі, мов пасма диму в челюстях печі.
Й тільки тепер йому стало зрозуміло, що в цьому примарному холодному тумані він збився з дороги й, пропустивши закрут, який мав його вивести до села, заблукав у безвість, де йому ніколи не доводилося бувати.
Юр потупцював на місці й, не знаючи, що ж діяти, знову посунув уперед. Ущелина була така тісна, що колючі батоги дерези черкали його по плечах, чіпляючись за клапани рюкзака, одначе кроків за десять провалля зненацька поширшало, й він, пружинячи ногами, став спускатися твердим спадистим узвозом, де вже не було колій, вибитих тракторами. Ліхтар вихопив з темряви грубелецьку вербу з розчахнутим верховіттям, далі місток із почорнілих колод (під ними в чорнильній пітьмі вгадувалася річечка, що бігла поміж вербами) і затойбіч, коло стежки, яка бралася пологим схилом і щезала в тумані, — висвітив криничку із дерев’яними цямринами, котрі були вкриті латками зеленого й бурого моху.
Трохи вище, на кручі, розмитою жовтою плямою світилося одним-одне вікно.
Юр спинився наче вкопаний і скількись часу стояв із ліхтарем у руці, безтямно розглядаючи отой місток, розчахнуту вербу й химерні сувої туману, котрий клубочився над височенним рудим очеретом, який ріс коло берега. Протягом усього цього часу його не покидало дивне й дуже тривожне відчуття нереальности цієї ситуації, в котру він так негадано влип — здавалося, що подібна халепа з ним уже колись була й тепер прокручується наново, тільки під іншою личиною. Хвилини текли й текли, а він усе не міг зважитися на якийсь чин і стовбичив, трохи згорбившись під тягарем свого рюкзака й наслухаючи, як глухо стугонить у вухах кров. Аж раптом незрушна в’язка тиша немовби роздерлася навпіл, і десь у вербах пролунав тонкий жалібний і протяжний крик, який скидався тональністю на довгий дзвін кришталевої чаші. Він проплив у тумані невидними концентричними колами і прикро залящав у вухах, і тоді Юр стрепенувся, почуваючи, як мимовільний жах обсипає його з ніг до голови, наче приск, і піднявши ліхтаря, поволі рушив через річку.
Місток глухо задудонів, хилитаючись і вгинаючись під його вагою, і в жовтому конусі світла майнув насилу помітний прослідок, який огинав криницю, а трохи вище — похилений тин зі спорохнявілої темної лози й ворота, за котрими бовваніла хатина. Вона була під стріхою і з крихітними віконцями, в котрих ледве блимав помаранчевий огник. Юр переліз ворота, підійшов до дверей і, взявшись за клямку, на мить завмер.
Йому було страшно. Йому було страшно, як ніколи в житті. Він усе не міг уторопати, як це можна було збитися з дороги. Однак це був факт: він заблукав і биту годину плутав ярами, наче його щось водило. Найдужче ж вражало його те, що він згубився в місцині, котру знав як своїх п’ять пальців. В цьому було щось неприродне й нереальне: здавалося, ввесь оцей краєвид із його вербами і містком, котрий тоне в глухій осінній пітьмі, зараз почне плавитися, міняючи свої контури, а потім лусне, як мильна бульбашка.
Він гримнув залізним язичком клямки й, вимкнувши ліхтаря, ступив у сіни. Враження було таке, наче йому накинули на голову мішок, — морок навалився на нього як стій, такий густий і непроглядний, що, здавалося, можна було його різати ножем. І відразу ж у носа вдарили запахи — цвілі, вогкої глини і зотлілого старого дерева, котре помалу розпадається в прах. Секунд із десять він тицявся наосліп у кутки, тоскно почуваючи, як усередині зростає холодна тремка тривога, далі таки намацав клямку і щосили шарпонув її до себе.
Важенні двері, збиті з грубих дубових дощок, зненацька розчахнулися навстежень, замалим не поваливши його з ніг.
Юр ступнув на поріг, але відразу ж підняв руку, немов би закриваючись од удару, й сахнувся назад — в хаті було повнісінько диму, що валив із печі, котра була розташована по праву руч од входу. Його зір устиг вихопити з цієї мли стіл, який стояв на покуті, й довгу вичовгану лаву, що тяглася попід стіною аж до мисника, — решта предметів тонула в химерній чудернацькій напівтемряві, котра то відступала, то кидалася вперед, мов жива істота. Якась баба стояла нагинці коло печі й орудувала рогачем у полум’ї, котре кидало на стіни багрово-червоні відблиски; коли він сахнувся в сіни, вогонь зненацька бухнув сліпучо-білим сяєвом, заливаючи всеньку хату, й баба випросталася і поволі обернула голову в його бік.
Юр учепився в клямку, почуваючи, як терпне всеньке тіло, наливаючись холодним жахом, котрий пронизав його до самісіньких підошов.
Баба щось казала йому; вогонь освітлював темну картату хустку, яка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина лиця тонула в тіні, й видно було тільки губи, які ворушилися й ворушилися, промовляючи якісь слова; однак він їх не чув, бо увіччю зненацька свінуло, неначе спалах магнію, і на один-однісінький момент усе довкруги зробилося, ніби негатив, і за першим спалахом зблиснув другий, і третій, і щоразу темрява ставала світлом, а світло пітьмою — і після третього разу він уздрів, як речі й предмети перекошуються, неначе відбиваючись у кривому дзеркалі, а хата починає більшати й більшати, насуваючись на нього неприродно викривленим дверним прозором, у котрому клубочиться гіркий сивий дим...
... і тоді біль, який чаївся у ньому протягом усього цього часу, роздер усеньке його нутро, підіймаючись од низу живота до самісінького піднебіння, й він закинув голову назад і конвульсивно зціпив щелепи...

ГЛОСАРІЙ. ... і коли поминув я дванадцять демонських застав, і переплив огненну ріку, що бігла попід камінним лісом, у якому водилися одноокі люди із собачими головами, і кремінною горою видерся нарешті у Верхній Світ, покинувши назавжди Отхлань, на дні якої бродять нави і вічно ронять сльози усі, хто згубив свою тінь, — то уздрів я перед собою долину, зелену мов ізмарагд, і на схилах тої долини зростали древа із шарлатовими стовбурами, подібні до колон із коштовного каменю, і текла в тій долині річка, прозора й чиста, мов кришталь, і високе голубе небо стояло над тим світом, і коли побачив я усе теє, то зачудувався вельми й заплакав ревними сльозами, бо велика втіха пійняла моє серце, і печалі мої щезли, мов туман на воді, і відчув я таку радість, неначе знову вродився на світ, і не затьмарили душу мою ані випробування в покоях Тора, ні бездонна Отхлань, у котру вкинули мене, щоб одпокутував я ганебну втечу з поля бою. Тож уздрів я, браття мої, дивні дива у тій долині: білим білі птахи ясніли на овиді й тонули у сонці, котре сяяло, неначе око Бога, і праведники в коштовних шатах стояли над берегами Ріки, співаючи хвалу словами, які були мені незнані, а чудовні квіти, яких я ніколи в житті не бачив, схилялися, вітаючи мій прихід — адже очистивсь я од гріха, пройшовши пекельну Отхлань, і піднявся у Верхній Світ, де не бувала іще жодна жива душа, бо...
... хоче бачити себе в центрі світобудови, а тому розглядає своє життя як таке, що відзначається невипадковим, прихованим і винятково містичним змістом. Оскільки ж буденний досвід нездатний розкрити чи бодай виявити цей зміст, більше того, він ставить людину в один ряд із іншими живими істотами (бактеріями, комахами, плазунами тощо), то людська свідомість висунула ідею Бога, на базі котрої людина трактується як неперехідне явище, а кожна окрема екзистенція вважається безсмертною. В цій убогій і вкрай схематичній концепції Бог є істиною, а людина (оскільки вона розглядається, як вінець творіння) наділяється містичним призначенням і за цією ознакою відмежовується від решти світу. На жаль, раціоналістична свідомість нездатна прийняти ідею Бога з усіма її атрибутами й логічними висновками. Світ дається людській істоті у відчуттях, і жодне з них не може зафіксувати виявів божистого (розумного) начала, більш того, людське життя становить не що інше, як нескінченну низку втрат, крах найсвітліших сподівань та ідеалів, а врешті-решт — і крах самої особистости. Наприкінці життєвого шляху мисляча свідомість позбувається всіх ілюзій і зостається наодинці з жорстокою дійсністю, в якій людина важить не більше, ніж усяка інша жива істота. Оскільки ж на витворення нової концепції вже немає часу, а ідея Бога видається безглуздою перед навалою тілесних мук, самотністю та перспективою близької смерти, то свідомість розглядає істину як цілком ілюзорне поняття, котре не має жодних...

... від холодного вітру, який бив ув обличчя. Всі п’ять чуттів увімкнулися одночасно, й він утямив, що простує через поле, рухаючись мов автомат, і почув, як шурхає і ламається під ногами сухе колюче бадилля, і настороженими ніздрями зловив запах прілої соломи, землі й гною, котрий був розкиданий під осінь по стерновищу. Свідомість неначе роздвоїлася: одна половина констатувала, що він уже з годину простує цим неозорим туманним полем і ось попереду вже мріють кволі вогні села, до котрого лишилося рукою подати, а в другій фіксувався аномально перекошений прозор хатніх дверей, примарні пасма гіркого сивого диму — і постать із темною плямою замість обличчя, осяяна сліпучо-білим омахом, котрий зненацька виривається з печі...
Він покрутив головою, намагаючись струсити із себе холодний жах і загнати це видіння у щонайдальший куток пам’яти, бо відчував, що ось-ось — і можна буде втратити розум.
Попереду зблиснув ліхтар; стерня скінчилася, і Юр, згинаючись під вагою рюкзака, виліз на сошу і, гупаючи по камінню своїми черевиками, увійшов у село. Було вже за північ, і тиша стояла така, що, здавалося, будинки й дерева пливуть у ній, наче в густій непрозорій субстанції. Він повів плечима, поправляючи брезентові лямки рюкзака, який навалився йому на лопатки, і наддавши ходу, побрався вулицею, котра вужчала у глибокій перспективі й обривалася, щезаючи в непроглядній чорнильній пітьмі. Поминувши ліхтар, який відкидав на дорогу жовте кружало світла, Юр пройшов ще трохи, а тоді завернув ліворуч і став підійматися на гору. Довкруг росли явори, й темно було хоч в писок дай. Видряпавшись урешті на кручу, він мимохідь зиркнув убік і побачив, що в яру світиться двоє вікон; він зазначив це механічно, й усе ж на якийсь момент у ньому ворухнулося здивування, котре він одразу ж погасив; провулок повів його поміж дворищами, де бовваніли облуплені хати, й вікна їхні були хрест-нахрест забиті дошками; за хвилю він сповільнив крок і, шурхаючи ногами у густому спориші, підійшов до воріт, за якими вгадувалося здорове обійстя, котре поросло височенним дрючкуватим бур’яном. Юр штовхнув хвіртку і, затуляючись ліктем од сухої нехворощі, котра стьобала по лицю, посунув до хати; і сеї ж миті у недвижній осінній тиші знову пролунав тонкий жалібний і протяжний крик, який тональністю нагадував довгий дзвін кришталевої чаші.
Юр закляк на місці; щось із хвилину він стояв, не тямлячи себе від жаху, однак безгоміння, котре знову запало над обійстям, більше не порушував жоден звук і тільки у вухах тріщало й тріщало, мов хмиз; трохи оговтавшись, він дістав з кишені ключі й, брязкаючи ними, одімкнув здоровий іржавий замок, який висів на дверях. Перемикач ліхтаря клацнув — і потужне яскраве світло вдарило в сіни й вихопило з пітьми скриню, котра стояла під стіною, і драбину, збиту із двох кощавих тичок, і чорний отвір горища, котрий зяяв у стелі, й широкі хатні двері, оббиті рядном зі здоровими лапатими квітками. Низько нагнувши голову, щоб не зачепити одвірка, він ввалився у сіни, підштовхуваний важучим рюкзаком, який геть повривав плечі, й замалим не гримнувся лобом об драбину — долівка в сінях лежала нижче од порога, й це було таке, наче він ступнув у яму; присвічуючи ліхтарем, він одчинив хатні двері, пройшов через крихітний передпокій, де о праву руч зизило сліпою плямою однісіньке вікно, й поваливши якісь відра під грубою, смикнув за клямку іще одні двері, які провадили до світлиці. З покою вдарив прикрий запах пустки, холодної сажі й цвілі. Юр напомацки скинув рюкзак і, пошукавши на стіні, ввімкнув світло.
Закурена жовта лампа, котра звисала зі сволока на крученому шнурі, залляла хату сліпучо-білим світлом, і він побачив старе дощате ліжко, і лежанку, застелену строкатим рядном, і вичовганий темний стіл під образами — й тоді він утямив, що нарешті прийшов додому.
Йому неначе гора з пліч звалилася. Він глибоко відітхнув почуваючи, як легко й супокійно зробилося на серці, й переступивши наплічника, який стояв на долівці, вийшов у передпокій. Запаливши світло й там, він дістав з-під столу оберемок грубих полін, котрі так висохли, що аж дзвеніли, і занісши їх до світлиці, з гуркотом кинув під грубою. Тяжкі чавунні дверцята розчахнулися з неохочим надсадним виском. Юр поворушив кочергою злежаний сірий попіл і, склавши поліна, підпалив ламке чорне паліччя, котрого він понапихав під сподом. Дрова зайнялися в однісінький мент; у комині почало стріляти, потім загуготіло, й коли він трохи прикрив засувку, то із розчиненої бляшаної духовки потягло на хату живим теплом.
Холод у світлиці стояв, наче у погребі, але Юр зняв шкірянку й, опустившись на ліжко, знеможено привалився спиною до груби. Аж тепер він утямив, як утомився, одмірявши двадцять кілометрів ярами та бездоріжжям: ноги й руки чисто гули від напруження, увіччю пропливали контури ландшафту, котрі відбилися на сітківці ока, — й лише біль, котрий протягом останніх кількох місяців невідступно гриз його вдень і поночі, тепер немов би ущух і ледве жеврів, пульсуючи десь глибоко попід ребрами. Тиша в хаті стояла така, що чутно було, як шурхотять вії; тяжка змора налягла на нього як стій і, похиливши голову на плече, він аж не зчувся, як сон пійняв його й поніс як темна вода...

ГЛОСАРІЙ. У синьому морі дванадцять дів пливе. Очі у них як ізмарагди зелені, коси у них як біль біла, лиця у них як місяці ясні. Стану я на жовтім піску, кину в синє море золотого персня, буду дванадцять дів просити-заклинати. Ой ви ж білії діви з бездонної Отхлані! Не пливіть до світа сього грішний люд карати, мордувати, живим огнем палити — заберіте мене, білії діви, у синє море, понесіте мене в пекельну Отхлань, проведіте через троє воріт, де живого й мертвого межа. За ворітьми трьома ні життя, ні смерти нема, тільки стоїть терем високий, а в теремі є поруб глибокий, а в порубі сидить доля раба Божого Юра. Ти, доле-матінко! Поклич до себе трьох сестер — смерть, недолю й гризоту, закажи їм раба Божого Юра зачіпляти: аби він поміж дванадцяти огнів не згорів, чорною кривлею не сплив, од туги не змарнів, під злими стрілами не погиб, серед гострих мечів, шабель та ґанджарів уцілів...
... але чому кожного з нас не покидає переконання, що хтось завів цей світ, мов годинника, і спостерігає, як він іде? Чому ж, опинившись на грані життя й смерти, ми почуваємо наближення чогось незмірно великого й світлого, мов сонце? І врешті-решт, чому навіть найзапекліші матеріялісти на схилі віку починають сумніватися в істинності своїх поглядів, а то й навертаються до релігії? На ці запитання годі знайти відповідь чи, радше, відповідей може бути кілька, й усі вони варті одна одної. Відповідь перша: Творець настільки очевидний, що становить собою єдину реальність, і людина, будучи часткою цієї реальности, за визначенням нездатна охопити її своїм куцим, недосконалим і дочасним розумом, котрий призначений обслуговувати її буденні проблеми. Відповідь друга: людина як така не могла б виникнути шляхом поєднання молекул неживої матерії й подальшого еволюціонування, якби світле творче начало не вдихнуло в неї іскру свого духу, завдяки якій ми усвідомлюємо свою індивідуальність і самодостатню цінність своєї особистости. Відповідь третя: постановка проблеми геть цілком абсурдна, а значить, на неї нема відповіди, й кожна людська істота вирішує її, виходячи з власного життєвого досвіду. Відповідь четверта: повірте, й за вірою вам воздасться... Так чи інакше, а раціоналістична свідомість потрапляє в замкнене коло й, щоб вирватися з цього вакууму, повертається до ідеї Бога, як розумного творчого начала, оскільки на цій ідеї ґрунтується вся концепція людини, а отже, наше життя — це не бісівський хаос, а один із незліченних фрагментів у загальній картині світобудови, котра, в свою чергу, є елементом вищих, містичних реальностей, а значить, ми живемо не просто так, ми не бур’ян, для чогось ми потрібні, й наша любов, наші устремління, наш біль — не просто сума хімічних реакцій...

Юр кинувся зі сну, й світло вдарило його мов ляпас. Звівшись на ліжку, він хвилини зо дві ошаліло роззирався наокіл, силкуючись уторопати, як його занесло в цю хату з горбатими вогкими стінами й рудою долівкою, на котрій видніють сліди глиняного віхтя, — а потім зненацька збагнув: це ж він удома! він таки прийшов додому, й це та хата, в якій він уперше побачив світ! Його погляд здивовано блукав світлицею, впізнаючи то залізний гак, на котрому була підвішена колись його колиска, то здорову піч, де вони з бабою сиділи довгими зимовими вечорами, то лежанку, яка в дитинстві була для нього такою високою, що він боявся заглянути за край і завжди забивався в куток... Юр знову глибоко відітхнув, почуваючи, як легко та радісно зробилося на душі, й зиркнув на годинника, якого він повісив на грубий кутий цвях, забитий колись у стіну. Була вже третя година ночі, й чутно було, як десь далеко в селі один за одним озиваються півні. Він зліз додолу й, розчахнувши дверцята, зазирнув у грубу. Дрова вже геть прогоріли, й жар укрився пухнастим сірим попелом. Згорнувши його кочергою на купу, Юр накидав зверху грубих корчомах і почув, як у комині завовтузилося, забухкало, а потім стало так гуркотіти, наче там гарцював домовик.
Він погасив світло й, помацки вернувшись до ліжка, заліз під ковдру. Постіль була холодна мов крига, однак він укрився з головою, знаючи, що небавом угріється і зможе заснути. В хаті було темно, як у домовині; він лежав і чув, як б’ється його серце. Я живий, думав він. Я живий. Я повернувся додому. Десь далеко гриміла війна, і люди в плямистих комбезах плигали з броні зелено-сірих бетеерів, на ходу стріляючи в противника, який заліг потойбіч шосе; в сесійних залах парламентів чорніли порожні крісла й трибуни, очікуючи, поки їх знову заповнять політики з розумними чесними обличчями, котрі будуть вирішувати долю народу; в друкарнях гуркотіли ротації, випльовуючи зі свого нутра часописи, наповнені перекрученою куцою інформацією, котру вранці будуть жадібно глитати лохи з погаслими очима, в яких немає ні краплі надії; але зараз він існував окремо від цього світу, він одірвався од нього, мов ящірка від свого хвоста, він повернувся додому й тепер лежав у цілковитій темряві, скрутившись клубком, неначе звір у норі, й коли його свідомість почала занурюватися у сон, то її краєм знову ковзнуло видіння: неприродно перекошений одвірок хатніх дверей, пасма гіркого сивого диму — й постать із темною плямою замість обличчя, осяяна сліпучо-білим полум’ям, котре бухає з печі...

Як був я малий, то в нас на вигоні повісили гучномовця. То була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, котра починалася словами: «Главное, ребята, сердцем не стареть!» і т. п. А я все не міг уторопати: що ж це воно за главниє рєбята й чого їм не можна старіти? От якось ідемо через вигін, то я й кажу: «Бабцю!» — «А що, сину?» — «А хто такі главниє рєбята?» — Вона довго мовчала. Аж врешті зиркнула на теє радіо, котре висіло на кривому дерев’яному стовпі, зітхнула та й каже: «Не слухай їх, дитино... то недобрі люде — активісти всякі там, комсомольці... одне слово, паразіти!»

II
... то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи із глибокої глибини й знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, котрий валявся по хаті, й жарин, котрі повипадали з піддувайла й ледь курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, став глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, котра мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння...

... снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, але підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, але він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, — а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись за...
... заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, котра вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, котрі відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.
— От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспитатися, чого це вона перестала ходити в школу, — жебонів десь поруч монотонний старечий голос. — А була вже весна, й люде мерли, як мухи... було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються... Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..
— Гордій звозив, хто ж іще!.. — озвався другий голос.
— А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав... От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю... Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? — Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. — Аж тут нас немов би правцем поставило... на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..
Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.
— Як ми кинулися надвір... а матінко рідна! Ніби подуріли — їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли...
— Той Гордій теж був добрий! — озвався другий голос. — Такого людей живцем у кагати повкидав...
— А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата... Насилу живого витяг!
— Степанів батько потім і Гордія пережив!
— А все того, що Гордій Бога не боявся! Загадали йому норму — двадцять мерців. А воно ж у день одного чи двох і не добереш... То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися! Це я, каже, за тобою ще раз буду приїжджати?!
— Але Господь його й покарав!
— Та вже ж! А все за ті хрести, що з цвинтаря привіз...
— Які хрести?
— А що ними піч топив! Ніде ж і галузки було взяти, ти ж знаєш! То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч... Коли ж слухає — а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві... Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, — а то хрести співають людськими голосами!
— З нами сила і міць Господня!
— Він тут і ума рішився. Як зараз бачу, така зима люта да холодна... а він іде по вулиці босий — і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався... А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта :їхали люде на базар, аж дивляться — висить Гордій скрай шляху на берестку!..
— Собаці й смерть собача! Скільки ж вони люду виморили в той год... щоб їх і кість непрощена була!
Він звісив голову з ліжка й побачив, що коло столу сидить бабуня, а навпроти — баба Лепестина, висока та здорова, мов гайдамака.
— А хто виморив, бабцю?
Бабуня неуважно подивилася на нього.
— Більшовики... хто ж іще!
— А хто такі більшовики?
— То такі погані люде, сину!
— Бо вони погані слова кажуть? Через те вони погані, еге?
Бабуня зітхнула.
— Вони людей гублять! Он і діду твоєму віка збавили колись...
— А чого вони людей гублять, бабцю?
— А щоб люде не жили, як їм хочеться!..
— А як?..
— А так, як більшовики їм скажуть!
Баба Лепестина похитала головою.
— Що ти оце дитину вчиш, бабо... А як ляпне десь, не доведи, Господи!
Баба знову глянула в його бік, і її очі зблиснули.
— Хай знає!.. — твердо сказала вона. — Хай знає... може, виросте та відплатить за наші голови!

ГЛОСАРІЙ. На огненній річці калиновий міст лежить, біля калинового мосту камінний стовп стоїть, у камінному стовпі червоний див сидить. Кривим ятаганом грає-махає, живих із мертвими розлучає. Надіну я залізну кольчугу, заб’ю у сволока ясного ґанджара, буду три посестри з того світа викликати. Ви, посестри-поляниці з Божого Вирію — Росана, Леляна й Світляна! Одягніте панцирі золотії, озьміте мечі гострії, полиньте за мною до калинового мосту. Червоний див не спить, не дрімає, гуком-свистом відьми, нави й біси збирає, мерлецьку рать із Отхлані викликає. Посестри-дівиці, Даждьбога непорочні войовниці! Одверніте чорнії стріли, бистрії кулі, гострії мечі од раба Божого Юра — од його білого тіла, од його чорної крови, од його жовтої кости, од його комоня, од його шолома, од його щита, од його лат, од його кольчуги...
... захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті боснійці пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і став хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська техніка в найкритичніший момент може заклинити... Але й наступати під таким огнем — чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, із поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками — нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском... Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця... Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, — а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й стала коливатися туди-сюди й насип із ревом став перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і перш ніж схопитися на ноги, я ще встиг побачити оте дивне-дивне видіння: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, котра навіщось лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись...

... прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, котрий врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість усе ще перебувала в примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, котрі допіру балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, котре скидається на мочарище із купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля із химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, котра зизить гарячою плямою вікна, — й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.
У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, — це явори, котрі він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, — ота самісінька лава, на котрій він повзав, ще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, котрий висів на дерев’яній спинці ліжка, став помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив — ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, котре стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.
Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків — і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро, Юр опустився на коліна, розігнав долонею пожухле ясенове листя, яке плавало на темній воді, й нахилившись...

Інший фрагмент

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій