Руслан Горовий

Гагарін і Барселона

«Гагарін і Барселона» — збірка вибраних оповідань і повістей та четверта прозова книжка автора. Це — збірка реальних історій з життя, звичайних і незвичайних, смішних і жахливих, романтичних і навіть трохи фантастичних. У цій книжці немає жодної вигаданої історії чи персонажу — всі вони взяті з реального життя та доповнені власним, доволі багатим та різноманітним, життєвим досвідом автора. А повість «Дев’яноста хвиля міграції» — майже автобіографічна... Тож ця книжка не читається — вона проживається. Це — більше, аніж просто книжка...
«Режисерський досвід надає розповідям Руслана Горового дивовижної ясності деталей і справжньої кінематографічності — «картинки» з книжки ще довго стоять перед очима після прочитання», — відзначає засновник видавництва «Кальварія», директор компанії PR-Prime Петро Мацкевич.

...
Правда


Дев’яноста хвиля міграції
Фрагменти
До Берліна я приїхав надвечір. Місто нагадувало величезного монстра під час мутації. Скільки сягало око, я бачив крани, монтажні ліси та забудови. Місто після падіння Стіни швидкими темпами наздоганяло своїх по-справжньому європейських побратимів. Купивши мапу міста, я забрався до С-бану (метро, що ходить над землею десь на рівні третього поверху) і поїхав кататися. З вагона Берлін мав ще гірший вигляд: сірий і розмальований графіті до рівня, куди діставали руки підлітків. На душі було гидко. Це явно не те місто, де я б хотів залишитися. Треба їхати далі. А для цього потрібні гроші.

— От ти даєш! Тут без знайомих не виживеш, — ми йшли з дівчиною по невеличкому засміченому провулку. — Тобі просто пощастило! Якби тебе знайшли вночі в зоопарку, то точно відправили б додому.
Дівчину звали Агнеса, або Агнешка, бо батько її був поляк. Ми випадково зустрілися в зоопарку, де вона попросила запальничку. І ось у мене вже є перша знайома в чужому і не надто привітному для чужинців місті. Ми йдемо до старої, побудованої років з двадцять тому п’ятиповерхівки. Її мають знести, а поки що квартири окупували ті, хто не має даху над головою. Така собі комуна з бродяг, хіпі та інших різношерстих товаришів.
— У нас тут добре. Навіть світло не відімкнули. Щоправда, час від часу поліція облави влаштовує, та я покажу, куди тікати. У крайньому разі я знаю ще кілька таких будинків. Ми тут удвох з однією румункою співаємо на площі. Можеш нам допомагати. Трішки заробиш.
— А чого з дому пішла?
— Вічний конфлікт між батьками та дітьми. Я цю країну ненавиджу. Усі ці розпорядки, правила. Ти ще не знаєш, що таке німецький педантизм. А я люблю волю. Love! Not war!

У кімнаті, яку я зайняв, знайшлись навіть матрац і запинало на вікні. Не повірите: у дівчат була навіть пральна машинка-автомат. Щоправда, заборонялося вмикати світло ввечері, щоб не накликати поліцію.
Утрьох із дівчатами я їздив на Леопольд-плац. Вони співали під дві гітари, а я неподалік малював костел, будинки та людей.
— Diese Zeichnung wird verkauft? Wieviel kostetsteht? — біля мене стояв чоловік у плащі та капелюсі. Він розглядав магазинчик, який я малював з натури.
— Агнешко, що він від мене хоче?
— Питає, чи не продаси малюнок! — вона перервала пісню й підійшла до нас.
Доки вона спілкувалася з німцем, я закінчив малюнок. І простягнув його чоловікові в капелюсі.
— Скажи йому, що це подарунок.
— Ти що, дурний, я вже двадцять марок випросила. Це власник магазину. Він питає, чи можеш ти намалювати ще три його кафе, він дасть за кожен малюнок по двадцятці.
Випадок із власником магазину дав мені можливість чесно заробляти, не привертаючи нічиєї уваги. За весь час моїх мандрівок не було жодного разу, щоб поліція перевірила документи, коли я малював. Я зробив невеличкий розкладний мольберт, купив чорнило та запасні аерографи. Приїжджаючи автостопом у якесь невелике німецьке містечко, я знаходив щось цікаве в центрі, сідав навпроти і починав малювати. За кілька хвилин мене помічав господар, і майже завжди я заробляв і на «бутер», і на «брот», тобто на хліб із маслом.

— От суки! — я стояв за рогом будинку й виглядав у наш провулок. Там біля нашої «комуни» стояло кілька поліцейських легковиків і бісик-фольксваген. — Яке падло світло не вимкнуло?!
Я трохи затримався — саме малював кафе на іншому кінці Берліна, а тепер стояв і спостерігав, як поліція вигрібала з надр відселенки її різношерстих мешканців. Цікаво, Агнешку взяли? І що далі? Там залишилися речі. Добре хоч документи тримав біля себе. Дякую тобі, Агнешко, що привчила залишати гроші в камері зберігання на вокзалі. А то б зараз завіялися й ті майже півтори тисячі марок, які я встиг «намалювати».
— Ауфідерзейн, майн лібе фройнд, — буркнув я сам собі під носа і пішов подалі від «комуни». На душі — бридкіше не придумаєш. Розмірене життя, до якого я вже звик, розкололося, мов дзеркало.

……………………………………
Дорога до Амстердама запам’яталася хіба що тим, що ми пили. Спершу пиво, а коли перетнули кордон, відкоркували горілку. Тож коли водій розшнурував тент і ми повилазили назовні, він ледь не впав без тями, поглянувши на нас. Замурзані, п’яні, всі в якомусь мотлосі, ми насамперед відлили на колеса машини.

Амстердам — найкраще з міст, які я бачив. Сила-силенна людей, квітів, каналів, велосипедів і канабіс-кафе. Розмовляють тут на dutch, або, як кажуть у нас, голландською. Однак усі, з ким я спілкувався, добре розуміли і мою погану німецьку, і ще гіршу англійську. Густав привів мене до своїх друзів. Дуже запам’ятався Адам. Він мав зелене волосся і грав у якомусь гурті на барабанах.
— Давай, Русмане, пробуй, — ми сиділи з Адамом у підвалі в провулку й курили марихуану. — Справді ж, крутіше за пиво?
— Не впевнений, — відповів я і закашлявся. — І жерти після неї хочеться. Здається, бичка з’їв би.
Я таки замовив собі пива. Одразу запаморочилася голова.

Зазвичай наш розпорядок в Амстердамі складався так. Увечері усією компанією йшли в кафе, де наразі виступав гурт Адама. До закінчення виступу ми з Густавом більше нагадували амеб, нездатні ні говорити, ні рухатися. Дівчина Адама, з невимовним ім’ям, приїжджала й забирала нас додому. Прокидався я, як правило, наприкінці наступного дня. Іноді знаходив поруч на ліжку дівчину, з якою знайомився напередодні. І все повторювалося. Це був неначе вир, що засмоктував усе дужче, і вирватися самотужки я вже не міг фізично (а можливо, й не мав бажання). Тим паче у мене були гроші, які я назбирав за дві третини року, що провів у Німеччині.

Останній день, а вірніше ніч, яку я провів в Амстердамі, я не забуду до смерті. Теплої осінньої ночі я стояв на місточку, перекинутому через канал, і блював униз прямісінько на поліцейський скутер. Абсурд. Місто тонуло у квітах та місячному сяйві, а я не міг спинитися, і весь непотріб з мого нутра летів на голову поліцейського.
— Прізвище, ім’я та по батькові, — перекладача знайшли лише польського, однак цього було цілком досить.
Згодом я збагнув, що ці слова — невід’ємна складова мого європейського існування. Для людини, котра нелегально приїжджає до чужої країни, рано чи пізно все закінчується саме ними. В інший спосіб навіть не потрапиш додому. Або тебе зловлять, або доведеться самому здаватися, щоб повернутися додому за рахунок чужої держави.
Німці дуже не хотіли забирати мене в голландців. Однак у паперах, які я підписав, значилося, що до Нідерландів я потрапив саме з території Німеччини, тож вибору прикордонники не мали.
— Шайзе, — німець, який підписував папери, глянув на мене з-під лоба і колупнув у зубах зубочисткою.
А загалом, подорож до Амстердама дала мені багато. По-перше, я зрозумів, що наркотики, навіть слабкі, це не моє. По-друге, дізнався, що називати Нідерланди Голландією неправильно, бо Голландія — це лише район країни. Понад те, Голландій виявилося дві — Північна і Південна.
І ось я знов у Гамбурзі. З огляду на попередній штамп про депортацію, розмовляють зі мною більш суворо. Навпроти сидить цілий поліцейський капітан, а поруч — товстий єврей-перекладач із заклеєною пластиром верхньою губою. Цей невеличкий круглий шматочок тканини тілесного кольору чомусь мене дуже розлютив. Пластир, наче «Берлінський мур», відділяв моє життя від життя цього вгодованого самовдоволеного перекладача.
— Раніше ви підписували документи, згідно з якими зобов’язувалися більше не перетинати нелегально кордон Німеччини, так? — пластир на губі перекладача неприємно смикався з боку в бік.
— Так.
— Тож виходить, що ви свідомо порушили закон, — перекладач відкинувся на спинку стільця, той аж рипнув під його вагою.
— Виходить.
— Можна вас запитати про причину?
— Річ у тім, — я підкинувся до перекладача й довірливо понизив голос, — що мій дід, п’ятдесят років тому дійшов на танку майже до Берліна. Його контузило чи не в останній день війни. І він дуже переймався, що замість того, аби танцювати на сходах рейхстагу, потрапив до госпіталю. Я обіцяв, що дійду не тільки до Берліна, а навіть далі.
Очі перекладача зробилися, неначе блюдця. Він почервонів, і мені навіть здалося, що покрився прищами. Пластир на губі трохи відклеївся, відкривши здоровенний фурункул, і тріпотів, неначе прапорець.
— Я не буду цього перекладати, — він не сказав, а прошипів до мене. — Як ви смієте! Ви порушили закон чужої держави і глузуєте?
— Ні, — розходився я. — Як ви смієте! Ви, представник народу, який ці недолюдки нищили в гетто та таборах! Як можете ви служити їм, а мене зневажати?! Не перекладайте. Як хочете, мені до дупи. Я не тупе бидло. Мені нічого не буде. Викинуть, а я знову приїду. Бо в себе вдома мені поки що робити нічого. Розмову закінчено!
Я перейшов на крик. Німець, не розуміючи, що відбувається, лупав оченятами то на мене, то на перекладача. Той витягнув хусточку, витер лоба і навдивовижу спокійно сказав німцеві, що я нібито жалкую, що порушив закон.
— Бачиш! — зі злістю кинув я перекладачеві. — Ти боїшся. Треба було перекласти. Можливо, хоч трохи відчув би себе людиною, а не худобою.

— Ось ваш паспорт, білет до Берліна, трансфер по місту і білет на потяг Берлін — Київ.
Поліцейський, який супроводжував мене до вокзалу, вдоволено посміхався:
— Це ось сухий пайок на дорогу. І ще. Наступні п’ять років вам заборонено в’їжджати на територію Німеччини.
Німецький педантизм та законослухняність мене не переставали дивувати. Поліціянт на машині відвіз мене на прямий потяг до Берліна. Довжелезна срібляста стріла швидкісного потягу долала відстань між Гамбургом і Берліном за дві години, ніде не спиняючись. По прибутті мене мав зустріти інший поліцейський і провести через місто на інший вокзал. Невже вони думали, що я ось так спокійно поїду додому?! Мабуть, що так. Згідно з німецькою логікою, якщо я підписав папери, то погодився повернутися. До того ж ще й з депортацією у паспорті. Смішні люди! Печатка мені аж ніяк не заважає. І жодного зв’язку між підписом у паперах і реальністю для втікача з батьківщини немає. Одним словом, з поліцейським, який чекав мене в Берліні, ми так і не зустрілися. Хвилин за 15 до прибуття я перейшов через чотири вагони і вийшов на перон геть не там, де він чекав. Поліціянт стояв біля вагона й уважно спостерігав, як виходять люди. Поруч із ним, нікого не соромлячись, цілувалися два педерасти — один зустрічав іншого з величезним букетом червоних троянд.
— Цю країну знищить педантизм, — промимрив я собі під ніс і пішов до каси здавати квитки на київський потяг. Не пропадати ж грошам, які заплатив німецький уряд.

— Гіббен зі бітте, айне цігареттен.
Німець, який сидів біля мене, дуже схожий на Леніна. Навіть одягнений так само. На столику біля пачки цигарок «R-1» лежала кепка. Здавши квиток, я взяв інший — на таку саму швидкісну «стрілу» назад до Гамбурга. Місце поруч зайняв цей німецький «Ленін».
— Бітте, — він простягнув мені цигарки.
Запалили. Потроху зав’язалася розмова. Добре хоч моя німецька це вже дозволяла.
— Я соціаліст, — німець примружив око, до якого потрапив дим, і зробився ще більше схожим на Володимира Ілліча, — скоро ми наведемо лад у країні. Берлінський мур впав, проте замість нього утворилася прірва між людьми, які жили по різні його боки. Західні порівняно зі східними німцями страшенно багаті. А ті ще не мають грошей, щоб пересісти з жигулів та трабантів на мерседеси. Утім, вони навчені росіянами працювати. А західні, особливо молодь, навпаки, нічого не хочуть робити. Східні й західні в душі ненавидять одне одного тільки за те, що опинилися по різні боки Муру і тепер мають різний соціальний статус. Для того щоб вирішити цю проблему, уряду слід докласти чимало зусиль.
— У нас іще гірше.
— Я знаю. Інфляція, мафія, але згодом усе залагодиться.
Так за розмовами я й незчувся, як приїхав до Гамбурга. На виході ми потисли один одному руки, і «Ленін» тицьнув мені пачку цигарок. Я хотів сказати, що не варто, однак передумав, подякував і засунув їх до кишені. Вийшовши з вокзалу, я перейшов через площу до будівлі «Червоного хреста». Посміхнувся до Мадлен і попросив кави.
— Де це ти був, Русмане?
— В Амстердам їздив, — посміхнувся і взяв каву. — Дякую. Ви, як завжди, маєте чарівний вигляд, фрау.
Вийшовши на вулицю, я дістав пачку, яку дав «Ленін», відкрив, аж раптом між цигарок побачив якийсь папірець. Дістав, розгорнув — це виявилися складені вчетверо п’ятдесят марок. Німецький «Ленін» виявився саме таким, яким малювала справжнього Ілліча радянська пропаганда. Добрий дідусь Ленін. Я закурив і ковтнув кави. Невідомо чому, але мене почали душити сльози...

……………………………
— Слухай, а чого тебе Русманом називають?
Камера, в якій я чекав суду, була двомісною. Інший лежак займав монгол з майже не вимовним ім’ям, яке перекладалося як «світло зірок».
— Мабуть, тому, що «Руслан» німцям складно вимовити.
— Руслан, це те саме, що Аслан, тобто Лев. Ти знав?
— Знав. Це ім’я ще Пушкін у тюрків узяв. «Руслан і Людмила» читав?
— Я Пушкіна знаю.
Мій сусід по камері вразив мене з самого початку. Коли мене завели в камеру, я побачив його обличчя з вузькими очима, звернув увагу на забинтовану голову і прошипів собі під ніс:
— О, звісно, кого ж мені сусідом, як не чурку...
— Навіщо обзиваєшся? — пролунало у відповідь російською, і монгол щиро посміхнувся.
Бай (як я його називав) був родом з Улан-Батора і мав там велику родину. Невеличкий і гнучкий, він працював повітряним акробатом у монгольському цирку й під час чергових гастролей залишився в Німеччині. Ось уже три роки жив тут офіційно.
— Ми з одними знайомими посварилися. І побилися. Прийшов до тями з пробитою головою і без документів. Голову зашили, а поліція перевіряє мої папери. Днів два-три — і випустять, я ж нічого не порушував.
— А звідки російську знаєш?
— Мама в мене в Улан-Баторі вчителькою працює, викладає математику. За всіма нами слідкувала, щоб ми вчилися добре. А російську всі вивчали. Потім і з цирком у Росії був, у Москві, у Ленінграді.
Наше життя в камері нагадувало буденне життя середньостатистичного німця: прокинувся, поїв, поспав. Одним словом — нудьга. Палити в камері не дозволялося. Це можна було робити або під час прогулянки, або ж просити вартових. У нашому блоці нараховувалося десь тридцять камер, тож німці не надто охоче відгукувалися на прохання.
Серед усіх охоронців виділялися дві жінки-близнючки. Обидві височенні, руді й незаміжні. Одну звали Хельга, а іншу — Марта. Найцікавіше полягало в тім, що жінки, попри зовнішню схожість, були цілковитою протилежністю одна одній. Хельга ненавиділа всіх нас, а Марта, навпаки, завжди допомагала, чим могла, і навіть давала можливість кілька разів на день покурити. До того ж, свої цигарки. Відрізняли ми близнючок за сережками — Хельга їх не носила. Коли вона кілька разів відмовила нам з Баєм у проханні покурити, ми придумали спосіб їй допекти. Річ у тім, що камери в блоці побудовано досить дивно — без туалетів. Щоб сходити до вбиральні, арештанти натискали кнопку дзвінка, а охоронець виводив їх аж у кінець коридору.
— Вас іст? — у віконці камери з’являлося обличчя Хельги.
— Туалетте, бітте.
Я йшов до туалету, сидів на унітазі кілька хвилин і разом з нею повертався. Двері камери замикалися, і ми уважно слухали, як віддаляються її кроки. Тільки-но чули, як клацав замок у її каптерці, відразу ж натискали кнопку виклику. Тепер до туалету просився Бай. Коли повертався — усе повторювалося, і вже я просив пити. І так до безкінечності. Німкеня не мала права відмовляти нам у цих проханнях, навіть розуміючи, що ми робимо це їй на зло. О, цей німецький педантизм! Вона боялася, що у разі відмови, ми напишемо скаргу... Через три зміни знущань, вона прийшла до нас разом із сестрою.
— Хлопці, припиніть, — попросила Марта, — Хельга пускатиме вас курити.
Ми з Баєм переглянулися й синхронно кивнули у відповідь...

— Завтра мене випускають, — ми стояли з Баєм біля вікна в туалеті й курили. — Вони розібралися з паперами. А що ти?
— А мене, мабуть, викинуть з країни. Може, подамся в Польщу. Проте повернуся і знайду тебе. А згодом поїду до Улан-Батора й одружуся з твоєю молодшою сестрою.
— Тоді мені доведеться зарізати тебе, брате, — посміхнувся Бай, — у нас весілля з іновірцем — це ганьба для родини.
Звечоріло. Ми з Баєм сиділи на нарах один навпроти одного. Раптом Бай затягнув:
— Проволка колючая в три ряда...
— Ого, ти ще й співаєш російською?!
— Я багато пісень знаю, в Улан-Баторі й досі російські канали по телевізору дивитися можна.
— Круто! Тільки давай заспіваємо разом щось таке, щоб іншим було зрозуміло.
За хвилину тишу поліцейського відділку розірвав «Інтернаціонал»:

Вставай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов!
Кипит наш разум возмущенный
И в смертный бой вести готов...


Ми з Баєм стояли один навпроти одного і горлали, мов навіжені. В якийсь момент я почув, що співаємо не лише ми вдвох — з коридору й інших камер долинало:

Это есть наш последний
И решительный бой,
С Интернационалом
Воспрянет род людской!


Затримані, які перебували за стінами, а це турки, поляки, чехи, росіяни та інші, співали разом із нами кожен своєю мовою. Я уявив, що відбувається в приміщенні охорони, а також на вулиці, де спокійні німці простують у своїх вечірніх справах. Я обійняв Бая за плече і, здалося, обійняв усіх, хто перебував у камерах. На душі стало легко-легко...

— Налийте мені ще горілки, — я скорчив настільки жалюгідну гримасу, що стюардеса посміхнулася, — політичним злочинцям зайва порція не завадить.
Мене таки викинули з країни. В паспорті з’явився ще один штамп з «депортацією» та забороною в’їзду до Німеччини. Проте цього разу німці вирішили не ризикувати і посадили мене на літак до Києва. До аеропорту мене привезли в кайданках, але там їх зняли й віддали документи на руки. У літак я пройшов разом із представником прикордонної служби.
— Бажаю успіху, — прощаючись, той віддав під козирок. — Нагадую, що відтепер вам заборонено перетинати кордон Німеччини наступні п’ять років.
Він пішов, а я посміхнувся йому в спину. Навіть якщо вся Німеччина щосекунди нагадуватиме мені, від цього нічого не зміниться. У мене в кишені понад п’ять тисяч марок, яких цілком вистачить, щоб повернутися, куди я захочу і як захочу. Навіть з новим паспортом. А зараз я просто відпочину та відвідаю рідних. У Німеччині в мене ціла купа людей, які сховають, прикриють і обігріють, а вдома лише перспектива вдягнути військові чоботи. Тож, Європо, це лише перша наша зустріч!
— Данке, — я подякував стюардесі, узяв із таці чарчину коньяку, подумав і ткнув пальцем на пляшку у візочку. — А можна всю, щоб я вас більше не турбував?
Дівчина подивилася на мене з жалем, і простягнула пляшку. Ого, французький! А я так і не доїхав до Парижа. Та нічого. Не все відразу...


«Двадцять гривень»
— Ви хотіли замовити столик на вечір?
Хлопцю, який заглядав у вікно мого «Міцика», на вигляд було років п’ятнадцять, а то й менше. Худий, тендітний, він кутався у завелику куртку, ховаючи руки в довгі рукави і тупцюючи на снігу в старих кросівках. Його очі, блакитні, як небо, аж ніяк не гармоніювали з дивакуватим прикидом. Мабуть, саме тому хлопець майже сховав їх під чорною шапчиною, натягнувши її майже на ніс.
— Я допоможу вам зі столиком...
Я виліз із машини, хряпнув дверцятами і клацнув на кнопку брелока — авто, неначе від несподіванки, тенькнуло сигналізацією, блимнуло фарами і затихло. Я оглянув хлопця. Ні, мабуть, п’ятнадцяти йому точно немає.
— Стривайте! — хлопець перегородив мені дорогу до дверей ресторанчику. — Я правду кажу, там місць немає.
Я спинився — поведінка малого бомженяти мене розлютила.
— П-п-пішов звідси, — зверхньо процідив я крізь зуби. — Сам розберуся, чи є там столики, чи нема.
Хлопець миттю відскочив вбік, однак не відступав.
— Та я вам точно кажу — столиків немає! А я можу владнати справу...
— Владнатель, хрінів... — пробубнів я собі під ніс.
Вже відчиняючи двері стилізованого під колибу ресторану, почув ззаду:
— Вам що — двадцять гривень шкода?
Я повернув голову через плече і ще раз глянув на хлопця. Той стояв на доріжці біля паркування і щиро посміхався мені.
— То як хочете, я тут побуду поки-що.

У ресторанчику було тепло, повз мене пробігла дівчина у вишиванці, трохи далі кілька офіціантів у шароварах накривали столи. В кутку, наче справжній кобзар, старий дідусь у брилі налаштовував кобзу, а поруч з ним хлопчик чимось мастив смичок скрипки. З першого погляду зрозумівши, що моїй Марії тут сподобається, я спинив офіціантку.
— Менеджера покличте, будь-ласка.
— Зараз, тільки якщо ви попередньо не замовляли, то вільних столиків немає, — привітно посміхнулася мені дівчина.
— Ви покличте, — відчув, що починаю дратуватися, однак втримався, — а там видно буде.
За мить з дверей, за якими тітки у білому щось пекли та шкварили, з’явився чоловік. Високий, тонкий, неначе швабра, з очима, як у старого пса, і рудими козацькими вусами, він посміхнувся (а радше, скривився) мені.
— Слухаю.
— Мені б столик на двох, на сьогодні на вечір, — я розстібнув куртку і поліз у кишеню за гаманцем.
— На жаль, на сьогодні нічого не вийде, — чоловік знову скривився і посмикав кінчик вуса, — усе зарезервовано.
Я криво посміхнувся йому у відповідь, ніби передражнюючи.
— А у мене є інформація, що столики таки є, — я витягнув із гаманця край п’ятдесятигривневої купюри.
— На жаль, — розвів той руками.
— Ви розумієте, — я витягнув край ще однієї п’ятдесятки, — у мене дуже особливий вечір, і я хотів би провести його саме у вас.
— Нічим не можу зарадити, — чоловік повернувся до мене спиною і зробив крок в напрямку зали.
— Послухайте! — я схопив його за рукав. — Щось не розумію. У вас на вході стоїть бомжик, який за двадцять гривень пропонує мені у вас столик, а ви кажете, що столиків немає?!
Чоловік повернувся, сіпнув рукою, вириваючись, нахилився до мене і прошепотів:
— То чому б вам не заплатити йому?
Від несподіванки слова застрягли у мене в горлі. В цей момент задзвонив телефон, я відволікся, і чоловік зник.
Я вийшов з колиби і приклав слухавку до вуха:
— Так, люба, слухаю.
Хлопець стояв там, де я його й залишив — біля мого «Міцика».
— Машо, я тут знайшов дуже кльове місце. Просто на березі Дніпра. Тут, як у казці, вишиванки, дідухи... Тобі сподобається!
Краєм ока я побачив, що хлопчик наближається до мене.
— Я замовив столик на сьому, приїду по тебе о шостій, добре?
Хлопець обійшов мене і став так, щоб я його бачив. Його очі так само сяяли небом, на обличчі променіла посмішка.
— То що, дозріли? Домовитися за вас?
— Люба, я пізніше передзвоню.
Я дав відбій і схопив хлопця за куртку:
— Я ж тобі сказав, йди звідси, доки цілий! — швиргонув його так, що той упав на сніг.
Він підвівся і, навіть не обтрусивши снігу, повернувся до мене. Посмішка з обличчя зійшла, однак очі так само сяяли.
— А вас мама не вчила, що брехати не можна? Столика ви ж не замовили...
— Приб’ю, падлюко! — я сіпнувся в його бік. Хлопець навіть не поворухнувся. Він стояв і спокійно дивився на мене.
— Я домовлюся, чи вам так шкода тієї двадцятки?..

— Покличте мені власника або дайте когось, хто хоч щось тут вирішує! — я знову залетів у колибу і розстібнув куртку, налаштувавшись на довгі перемовини.
Вусатий менеджер-швабра лише похитав головою і кудись пішов. Хвилини за дві з’явився чоловік у сірому костюмі. Його приналежність до цього закладу видавала хіба що вишиванка під піджаком. На вигляд чоловік був мого віку, тож я вирішив, що з ним можна розмовляти нормально.
— Вибачте, ви хто?
— Управляючий.
— А власник є?
— Звісно ж є.
— А чи можна його побачити?
— Теоретично можна.
Наша розмова почала нагадувати мені діалог двох імбецилів.
— То покличте його!
— Не можу.
— Можна поцікавитися — чому?
— Тому що він у відпустці в Австрії. На лижах катається.
— І як же ж я тоді, по-вашому, міг би його «теоретично побачити»?!
— Я можу адресу готелю дати, — було видно, що я його неабияк злив, — поїдете, якщо час є зайвий. А можете й зі мною поговорити.
— Мені потрібен столик, — процідив я крізь зуби, — на сьогоднішній вечір. За дві години я маю вкрай важливу зустріч. Можливо, найважливішу в моєму житті.
— На жаль, — чоловік розвів руками, — на сьогодні всі столики вже зарезервовано.
Управляючий рушив йти, аж раптом повернувся до мене і прошепотів:
— Хіба що можете переговорити з хлопцем на вулиці. Такий з блакитними очима. Можливо, він вам допоможе...

— Саню, це якийсь нонсенс! — я гнав свого «Міцика» дорогою вздовж Дніпра і волав у мобільний. — Я такого ще не бачив! Таке враження, що з мене всі навколо роблять дебіла!
— Не кип’ятись, — голос Сашка, як завжди, був спокійний. — Що сталося?
— Уяви собі, — нога сама ще сильніше притиснула педаль акселератора, — я сьогодні Маші хотів освідчитися, поїхав на Набережну в ресторан, а мені там таку клоунаду влаштували! Стоїть перед входом малий бомж і пропонує домовитися про столик за двадцять гривень. І що цікаво, в кафе всі до нього відправляють!
— Де? То в «Льосі», що недавно відкрився?
— Так!
— Та я щось чув про таке, пацани казали. Так дай тому хлопченяті двадцятку, в чому річ?
Від цих слів я аж сіпнувся і щосили вдарив гальма. Машина завищала, попливла по снігу і, ледь не вдарившись у відбійник, спинилася. Ззаду почувся вереск гальм іншої машини, потім залунали гудки. Однак я не звертав на них жодної уваги, навіть аварійку не увімкнув.
— Саню, ти теж туди?! Я що — у своєму рідному місті не можу питання вирішувати?! Чи я здатний тільки з бомжами спілкуватися? Ти думаєш, що кажеш?!
— Ти чого газуєш? — голос у трубці задзвенів сталлю. — То й вирішуй питання, на біса мені дзвониш?
— Та пішов ти!
Я дав відбій, кинув телефон на сидіння поруч і, різко вивернувши кермо, розвернув «Міцика». Всередині закипала лють. Замість того щоб провести романтичний вечір з Машою і врешті-решт зважитися запропонувати їй одруження, я півдня провів у цьому гниднику на Набережній, спілкуючись із різними покидьками, які й гадки не мають, з ким зв’язалися!
«Я вам, тварюки, покажу», — процідив я і додав газу, оминаючи якийсь «Опель», що плівся вулицею, як бричка полем.
«Тра-ра-ра, тра-ра-ра»... — озвався телефон.
Я скосив погляд і побачив на дисплеї напис «Маша». В цей момент попереду, неначе з-під землі, з’явилася «Лада», що перелаштувалася з сусіднього ряду у мою смугу.
— С-сука! — я вдарив по гальмах і клаксону, різко маневруючи.
Коли вирівняв машину, телефон затих. Обігнавши «Ладу», я перелаштувався в ряд перед нею, різко натиснув гальма, а потім дав газу.
— Козел, будеш знати, як підрізати...
У дзеркало побачив, як «Лада» різко сіпнулася, несподівано гальмуючи, і пішла юзом.
Купують, суки, машини, а їздити — тямки немає.
Мене знову переповнила лють. На водія «Лади», що підрізав, на Сашка, що не підтримав мене у важку мить, на управляючого колибою, менеджера-швабру, а особливо на виродка-бомжика.
— Ну, тварюко, стережися, я повертаюся!
Попереду, серед дерев, показався солом’яний дах ресторанчику. Я ще натиснув на газ. В цей момент знову задзвонив телефон. На дисплеї засвітилося знайоме «Маша».
Я потягнувся за телефоном правою рукою і в цей самий момент лівою крутнув кермо, намагаючись вписатися в поворот до ресторанчику. «Міцик» заверещав, протестуючи, однак я був невблаганний. Скосивши погляд вбік на телефон, схопив його. А наступної миті щось темне майнуло перед капотом. Я відчув звук удару, а потім спрацювала подушка безпеки. Інстинктивно я втискав у підлогу гальма, однак у цьому вже не було потреби — мій «Міцик» у щось вдарився, і на мене посипалися уламки скла...
— Гаде, що ж ти наробив! — почувся лемент.
Я відстібнув ремінь і, штовхнувши дверцята, виліз із машини.
Пожмаканий «Міцик» стирчав у дереві біля ресторанчику, з якого вибігали люди. Я підніс руку до обличчя, щоб скинути з нього рештки битого скла, аж раптом побачив кров. Це була не моя кров.
Неначе сомнамбула, я повернувся і глянув у бік заїзду. Там на доріжці лежала людина. Навіть не підходячи близько, я зрозумів, хто це. Лише тепер я побачив його волосся — жовтувате, немов солома. І з цієї «соломи» на сніг текла цівочкою і перетворювалася на калюжу червона, як вишня, кров. Я підійшов до нього. Блакитні очі хлопця дивилися в небо і здавалося розчинялися в ньому, віддаючи свою блакить. У горлі його ще щось булькотіло, а тіло здригалося у конвульсіях.
— Сучий сину, що ти наробив! — до хлопця бігли люди, хтось телефонував до швидкої. Я обернувся і побачив поруч із собою управляючого ресторанчиком.
— Я не хотів... — ноги підкосилися, і я впав колінами на сніг. — Я не хотів!
Управляючий вдарив мене в обличчя. Я впав і заскавулів, наче поранений собака:
— Я не хотів...
— Не хотів?! — управляючий схопив мене за комір куртки і, піднявши зі снігу, зазирнув у очі. — Ти не хотів? А що ти хотів, стерво? Тобі всі нормальні люди казали: дай дитині двадцятку! Просто дай і все. І живи далі — женихайся, одружуйся, їж, пий, роби що хочеш. А ти?! — управляючий волав, як скажений. — У нього мама інвалід. Чуєш, паскудо! І він її годував з тих грошей. А просто так не брав, бо гордий. І це я — я пообіцяв йому, що він завжди зможе заробити тут після школи, бо я неодмінно триматиму для нього той клятий столик. А ти, тварюко, його вбив!
На мене посипалися удари, однак я не відчував болю. Я заплющив очі, аж раптом десь із глибини мозку сплило:
Отче наш, що є на небесах!
Нехай святиться Ім’я Твоє,
нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя,
як на небі, так і на землі.
Хліб наш щоденний дай нам сьогодні.
І прости нам борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...


Я відкрив очі...
— Ви хотіли замовити столик на вечір?
Хлопцю, якій заглядав у вікно мого «Міцика», на вигляд було років п’ятнадцять, а то й менше. Худий, тендітний, він кутався у завелику куртку, ховаючи руки в довгі рукави і тупцюючи на снігу в старих кросівках. Його очі, блакитні, як небо, аж ніяк не гармоніювали з дивакуватим прикидом. Мабуть, саме тому хлопець майже сховав їх під чорною шапчиною, натягнувши її майже на ніс.
Я вийшов з машини, дістав із кишені 20 гривень і мовчки простягнув їх хлопцю. Потім подумав, дістав ще сотню.
— Домовся, будь-ласка, на кілька днів вперед, я тут часто їсти буду...
Хлопчик посміхнувся, здалося, його посмішка закрила собою увесь світ.
— Навряд чи.
— Що навряд чи? — я з жахом вглядався у його величезні блакитні очі.
— Навряд чи будете тут їсти.
Кров ударила мені в голову. Скроні почали пульсувати. Блакитні очі хлопця неначе вкрило хмарою, з якої я почув те, що так боявся почути:
І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки.
Амінь!


Я відкрив очі... Сонце ось-ось мало зійти, та поки що кімнату огортали сутінки. Сівши на ліжку, я запалив цигарку і важко видихнув дим. Чомусь глянув на руки. З роками шкіра стала сіруватою, місцями зморшкуватою. Сивина, спустившись з голови, перейшла й на тіло. Все поступово змінювалося. Все, окрім сновидінь. Лише сон залишався незмінним останні двадцять років. І мабуть так буде довіку.



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій