Тимофій Гаврилів

Вийди і візьми

Тимофій Гаврилів «Вийди і візьми»

Витяг 1:

«Як я тобі?» – запитала Матильда з напускним кокетством. Колись Жак уже припадав до цього опуклого лона, жадібно ловлячи стук крихітного серця в тільці, яке формувалося. Як завагітніла, Жак припер оберемок квітів, цілий сніп – сто п’ять хризантем, що ледве вмістилися у гуртожитські двері. Дев’ять місяців Жак наспівував собі під ніс різні мелодійки, аж часом Матильді здавалося, що завагітніла не вона, а він. Висмикнувши з-під сукні подушку, Матильда поклала край розгубленості і – такому коротко-солодкому – спогаду.
У напівтемних коридорах, вифарбуваних на половину людського зросту олійною, вже зачовганою фарбою, юрбилося чимало таких сердег, як вони. З удаваною знесиленістю Матильда опустилась на лаву – їй звільнили місце. Жак стояв поруч, переминаючись із ноги на ногу. Саме тієї миті до Матильди звернулися. Голос належав огрядній дамі, яка підпирала стіну, помахуючи бланком, що правив їй за віяло. «Це вже, либонь, місяць сьомий?» – «Дев’ятий», – зітхнула Матильда. «Боже правий!» Так вони потрапили на прийом поза чергою.
Зупинившись біля порогу, Жак із Матильдою мовчки чекали. Крім крісла за широким столом, де, наче частина вмебльовання, тронував господар, у приміщенні не було жодних стільців. «Ви хто?» – таке звертання збило Матильду і Жака з пантелику. «З якого питання?» «З квартирного, – залебедів Жак. – Матильда вже дуже вагітна». «Матильда...» – чиновник куштував ім’я, наче льодяник, й одночасно немов дорікав: «А Вам відомо, скільки таких Матильд морочить мене щодня?». «Ми не...», – силкувався заповнити порожнечу Жак, одначе його перебили, даючи зрозуміти, що в цьому кабінеті нероздільне право створювати й заповнювати порожнечі належить не йому: «Що ж Вас із Матильдою сюди привело?» – «Ми прийшли...» – знову спробував Жак, але, побачивши, як скисло обличчя по той бік столу, замовк. «Я Вас слухаю, – чиновник недбало глянув кудись поверх них. – Продовжуйте». «Ми скоро маємо отримувати квартиру», – Жак проторохтів це, наче шкільний вірш. «Я вас вітаю», – кинув той байдуже. «Ми б хотіли...» – Жак шукав і не міг дібрати потрібних слів. «...Клопотати про більшу площу». То була Матильда. Жак здригнувся. Арґументом у вигляді опуклого живота вони прийшли врятувати місце в черзі – на більше смішно було сподіватися. «Клопотати...» – якусь хвилю клерк перекочував слово на язиці, мовби намагався відчути смак.
У помешканні було все – газплита і навіть лінолеум. Такий, як у гуртожитку, тільки синій. Поступово вздовж голих стін виростали шафи, тумби, етажерки, простір заповнювався без особливих на те зусиль, мовби сам собою, доки вільного місця не залишилося зовсім. Світлини, газетні вирізки, значки, вазочки, флакончики, карафки, хатня аптечка, господарське мило, білизна, шабатурка з прозорою покришкою, крізь яку було видно пришпилених до сукна засушених метеликів, в одного з яких відпало крило, пенали, ручки, зошити, застиглий у склі вітрильник, кухонний сервіз, скляна шабля-шашка, привезена Жаком з відрядження на Кавказ, книжки. Небавом усе воно зухвало визирало з шухляд, вистромлювалось допитливими носами, безсоромно наставляло вуха, виклично розлягалося на дивані, спиналося пірамідками і вило по закутках кубла, падало вниз і харастилося під ногами.
На початках подружнього життя вони, які зійшлися людьми дорослими, могли годинами провести за розмовою, в якій Матильда була партією, яка говорила, Жак – слухачем, який угукав – угукав, коли слід було обурюватися; угукав, коли можна було радіти; угукав, коли мав щось сказати; угукав, коли треба було відповісти; угукав, аби підтвердити, й угукав, коли вимагалося спростування, проте дедалі частіше його внесок у розмову мав форму посвисту, що переходив у храп. Спочатку це дратувало, потім Матильда відділилась стіною, аж віднедавна храп почав її заколисувати, і вона засинала під таку музику, як інші жінки в обіймах чоловіків та коханців.


Витяг 2:

Життя – яким воно було легковажним! – бездумно сипало радощі, розтринькуючи все, аби згодом, не маючи більше нічого, годувати зчерствілими крихтами. Вони стояли в загсі, Жак у костюмі з закороткими штанами та рукавами і пришпиленою до лацкана трояндою, чим скидався на циркового коміка.
Обручку, яку Жак заґавлено випустив, шукали всі – церемоніймейстерка, працівники, свідки, молодята, прибиральниця, яка й вигребла її разом із порохами: блискуче кружальце, виготоване зі сплаву, що імітував золото. У хвилюванні Жак нап’ялив його Матильді не на той палець. «Найважливіше, що палець Ваш». – «Авжеж», – віджартувалась Матильда, тоді як Жак умиротворено промовчав.
Весільну сукню вони взяли увинайм, старомодну, з комірцем зі штучного пуху, що непогано зберігся, і мереживними рукавичками – скільки наречених її одягало? Хто кому подарував її, яка, виконавши призначення, повисла на дерев’яних плечиках прокатного салону? Тут збереглося чимало всього з часу, якого вже не було і який був подібний і не подібний до степових політь з росяною травою і сонцем, що сходило над ковилою і згодом супроводжувало Матильдину подорож у вікопросторі. Невблаганні мітли вимітали уламки, проте минуле вигулькувало то тут, то там – зацьковано й обережно, фантасмагорно і з переможним підморгуванням.
Матильда переодягалася в туалеті, серед їдкого запаху хлорки, ніяк не можучи в поспіху вибратися із сукні, що мовби заповзялася перетворити її на вічну молоду. Вони квапилися повернути позичене, салон працював до другої, їм услід оглядалися – на недоладного парубка з сукнею через руку і трояндою на вилозі піджака, від якої від’єднувалися, падаючи в кружлянні на землю, пелюстки, і жінку, яку волік за собою, мов кочівник полонянку. «Силоміць милим не станеш!» – кидали їм навздогін.
«Деякі зичать на тиждень», – огрядна жінка давно вже позабальзаківського віку неквапно розправляла сукню. «То й не дивно, – підхопив Жак. – Така подія стається раз у житті». «Буває, що й більше. Один клієнт випозичав дванадцять разів – рекорд», – за її плечами був досвід. «Жахливо!» – проторохтіла Матильда, тягнучи Жака до виходу. «До побачення!» – попрощалася працівниця. Жак відкрив рот, одначе Матильда не дала йому сказати. «До якого побачення?» – вибештила надворі. «Якби я й одружувався, як той тип, – запевнив Жак, – то всі рази все одно тільки з тобою». «Ну й дурень же ти!» – полагіднішала. «З тобою я готовий одружуватися хоч...» – не давши Жакові договорити, Матильда поставила крапку у вигляді поцілунку.
Перед тим, прочекавши у тьмавому, просякненому запахом олійної фарби коридорі, Матильда і Жак увійшли в приміщення із розставленими уздовж стін лавами й прапором із золотистими китицями, що схилився, наче втомившись від того самого видовища, на тумбу, де покоїлось гіпсове погруддя. Високопарно спорхнувши, сипалися, мов конфетті, слова. Посередині на лакованому столі, імітації церковного вівтаря, пишався букет жоржин, великоголових і густопелюстих, вносячи в церемонію дух непідробної свіжості. «Чи бажаєте...» – «Дуже!» – «А Ви? Чи бажаєте...» – «Бажаю». – «Поєднуються шлюбними узами Матильда Христославівна (на Матильдиному по-батькові церемоніймейстерка на хвилю затнулася) Кочубей та Жак Маркович Чухліб...».
Їх виштовхнули в інші двері, ніж увійшли. Масивні штори на височезних вікнах драпірували це порожнє приміщення, не пропускаючи денного світла. Тьмяні вогники вкручених у бра жарівок освітлювали стіни, з яких дивилися очі олійнофарбових цісарів, князів та магнатів, яких не встигли зняти так, як із протилежної стіни, де їхні портрети стояли на підлозі, сором’язливо обернені до відвідувачів спинами. Частина звільнених гачків була завішана революціонерами-заколотниками, так що вони дивилися одні на одних – з одного боку, в легкому подиві, шляхтичі, з іншого інсургенти; то була гра на витримку, мовчазне змагання історій – колишньої і нинішньої. З однієї картини, на якій художники ще не встигли замалювати виконаний попередниками портрет, плакативно дивився Ульянов (Ленін), із зіркою князя в соболевих шатах, що надавало усьому вигляд жахливого афронту, наче контрреволюція взяла гору під машкарою термідора.
В цій тиші й усамітненості під застиглими перехресними поглядами тіло затрепетало, й Матильда відчула, що зараз сподіється щойно узаконений і документально ще не оформлений гріх. Так Кочубеївна стала єдиною законною, тобто єдиною і законною Чухлібовою дружиною, тоді як весь світ називатиме його не інакше, ніж Марковичем.

Витяг 3:

Секретарка партійного комітету, до якого входили керівництво фабрики, начальник цеху й один робітник, була огрядною матроною з бюстом, який заважав їй дивитись на світ невимушено і наче саме його запозичив скульптор, формуючи верхню частину русалки. Хоча й мала зачіску у вигляді єгипетської піраміди, від Нефертіті її відрізняла неприступна врода будівниці нового ладу, за якого мужицькі риси з невідворотною поступальністю покликані були витіснити витончену розманіженість буржуазних кокеток. Водночас, вона нічого не жадала дужче, ніж розтопитися в обіймах представника протилежної статі, й, опинившись насамоті, мріяла про щасливу мить, коли її братимуть штурмом, а вона не пручатиметься. Тільки-от чоловіки, які їй подобалися, не звертали на неї уваги, доводячи до сліз, яким давала волю, замкнувшись у приміщенні партійного комітету. Якось, доведена до еротичного відчаю, в якому високе й низьке зливаються в нероздільну цілість, з вигуком «Ти мій єдиний справжній мужчина!», вона кинулася вперед й, обхопивши руками голову на дерев’яній тумбі, міцно впилася в гіпсові губи. Не витримавши напливу почуттів, погруддя вождя світового пролетаріату луснуло. Рачкувала, визбируючи черепки. «Великий Наставник не зміг більше дивитися, як стрімко падає продуктивність та якість нашої праці», – повідомляла невдовзі заводська газета. У безвиході ладна була спаруватися з найнікчемнішою комахою, згодом докоряючи собі за хвилинну слабкість, і в підсумку вволювала себе латунною статуеткою Якова Свердлова.
Хай як безжально в силу посади і переконань боролася із забобонами, не могла позбутися відчуття, що це початок кінця. Золота доба фабрики, в якій правда і міф змішувались неспівмірними інґредієнтами, поглинаючи найкращі роки людської звитяги, спливла. Труби, що кіптюжили небо з не такою жвавістю, як ще напередодні, невдовзі перестали дихати – так із багатокорпусного цеглисто-бетонного звіра вийшло життя. Наче гієни, швидше, ніж почав розкладатися, накинулися на ще теплий труп, розтягуючи ласі шматки, приватизатори – пройдисвіти і підставні особи, за якими стояло керівництво, яке, ввійшовши у змову з криміналом, довело фабрику до банкрутства, щоб за безцінь прибрати до рук, а перегодя вигідно перепродати тим, проти кого не мали жодних шансів устояти.
Нові-старі володарі потребували територій, цехів та ангарів, дешевих робочих рук, витворюючи нову-стару дійсність, яка під прикриттям фігового листочка конституції узаконювала б кріпацтво. Одного лише не було потрібно, і це одне називалось читальнею. Налаштовані на вичавлювання прибутку, вони не мали найменшого наміру інвестувати у підприємство, а тим паче утримувати зайвий баласт, тож радикально його скараскалися, уневажнивши одним підписом тисячі книжок, газет, журналів, а з ними сповнені переконливої драматики літературні долі і сухої діловитості професійні посібники.
Іншим розчерком на пенсію було відправлено обох бібліотекарок. Єдиною, хто став на захист читальні, була вона, хоробра секретарка парткому, якого більше не існувало. Її гігантських розмірів заокруглості, якими загородила вхід, зупинили наступ штрейкбрехерів – відтермінувавши на певний час, не змогли однак відвернути остаточної катастрофи.
Почувши, що її у невідкладній справі викликає перший секретар міському партії, в якого була таємно закохана, вона геть забула, що й міському партії вже понад рік не існує, і сам колишній гайнув до столиці, не попрощавшись із нею, своєю солдаткою, яка, може, всі ці роки не партії палко служила, а йому. Коли ж отямилася, книжки вже лежали, скидані недбалою купою за парканом. Нові охоронці не пропустили її на територію фабрики, на якій вона упродовж сімнадцяти років була особою, може, й не першою, але далебі не останньою.
Опустившись долі під муром збанкрутілої мрії, серед книжок, секретарка нечинної партії схопила перший-ліпший том, ним виявився «Жерміналь» Еміля Золя, відкрила і натрапила на сцену кохання посеред безвиході, подібної до тієї, в якій опинилась зараз сама. І тоді вона, яка найдужче ненавиділа підступи та обман, завила, голосно і несамовито, примусивши заколотників принишкнути у кабінеті, де на єдиній шурупці баламкалася по старій пам’яті табличка «Приймальня», після чого заходилась писати гнівні листи в усі можливі інстанції.
Не отримавши жодної відповіді, звернулася в редакцію журналу «Комуніст» із проханням опублікувати відкритий лист на його сторінках, одначе так і не дізналася, було його опубліковано чи ні. Лист звучав настільки переконливо, вистраждано і щиро, що варто зацитувати бодай його перше речення: «Сьогодні опинилася за парканом наша духовність». Через кілька років вона приєдналася до посталої, мов Фенікс із попелу, партії, якої, по-суті, не покидала, й уся її протестна активність звелася до носіння на скасовані перефарбованими лисицями свята червоної символіки, що була тим викличнішою, чим незапотребуваніше спиналися, старішаючи, заокруглості. Її останнім палким коханням став перший секретар компартії країни, якого вона носила на грудях, мов немовля або образок і який про її існування не здогадувався так само, як вона про його оборудки із критикованою ним владою, з корита якої ніколи не припиняв харчуватися.


Витяг 4:

Музей уповні віддзеркалював історію міста і краю – в моменти, як йому набридало варитися у власному соці, місто проймалося відповідальністю за довколишні землі: прічне експансіоністських апетитів, вдовольнялося овидом, адекватним дню їзди на підводі, трохи більше чи менше. Підвода, яку тут називали фірою, правила мірилом успіху і гризот, відстаней і багатства, посагу й утечі, якщо не найпоширенішим (найчастіше, все-таки, ходили пішки), то найзручнішим засобом пересування, й коли було прокладено залізницю, мешканці краю ще довго залишалися вірними йому, вживаному з діда-прадіда. Ще й зараз підвода верстає шлях, виринаючи з осінніх туманів, мов потороча, нечутно, на автомобільних шинах замість обшитих залізом дерев’яних коліс, тоді як сам віз ні в матеріалах, ні у вигляді не зазнав жодних змін. Як у вестибюлях краєзнавчих музеїв великих міст можна побачити карету місцевого магната – поміщика, графа чи й імператора, який, якщо й не бував, то володарював там через посадників, так праворуч від входу стоїть, чекаючи на відвідувачів, переважно мешканців міста й прилеглостей, шкільних класів під орудою вчителів і незрівнянно рідше туристів, звичайна й водночас оповита легендами, мов туманом, фіра – символ рахманності й миру, згоди з землею й довкіллям, у час збройних конфліктів (так нагадує про себе, загострюючись, недуга) вона перетворювалася на маленьку пересувну фортецю. Школярі залюбки вмощувалися на ній, ігноруючи напис «Прохання не доторкатися», й щоразу їм дозволяли зробити колективну світлину – хронічне недофінансування змусило поставити цю послугу на комерційну основу.
Першу залу, вхід до якої був трохи далі ліворуч, наповнювала фауна краю – кожного племені по представникові: птахи, звірі, з десяток риб, наче їх гамузом доправила сюди підвода, й вони поставали у вітринах і кутках, а котре мало крила, вмостилось на шафах. Напроти входу бовванів ведмідь, великий і клишоногий, розчепіривши лапи назустріч відвідувачам, наче всі вони були його старими знайомими: тут, у місті, він неабияк постатечнішав. Безпосереднє товариство йому складав кабан, музей побратав усіх – зайця і вовка, яструба та куріпку. З підвищення зінькав пугач, а над входом нависав, розпростерши крила, наче збирався шугнути, орел. Зі стіни біля входу до наступної зали, трохи вище від рівня людського зросту випиналася голова лося – здавалося, наче він прохромив стіну, і Сергій зазирнув за одвірок, але там починалась нова експозиція – чепіги, мотики, коцюби, в кутку горіло домашнє вогнище, що його доглядачка, сидячи в кріслі, наче одвічна берегиня, запалювала, встромляючи штекер у розетку.
Третє й останнє приміщення першого поверху відтворювало найдавніші часи, про які важко було б розповісти достеменніше, ніж Геродот у «Мельпомені» про скіфів, одначе черепки, переіржавілі дзбани і навіть кілька римських монет окрилювали фантазію, й уже – зирк – за столом сидів восковий сивобородий ченець, каліграфічно виводячи загостреним гусячим пером хроніку міста (і каламар, як належить, був поруч), а в кам’яній труні лежав князь, його легендарний засновник. Вийшовши через інші, ніж ті, куди заходив, двері, Сергій знову опинився у вестибюлі, звідки рипливі, злегка перехняблені дерев’яні сходи спинались нагору.
Другий поверх був відданий мистецтву, третій – техніці та дозвіллю. Зусібіч Сергія, який переходив від зали до зали, оточували звуглені досередини, полямовані вогнистими торочками голови соняхів, творіння місцевих ґоґенів, чорнобривці та інші квіти – ними, гірськими краєвидами і портретами вичерпувався світ місцевих художників: один-єдиний будинок, і той був колибою. Від цих картин, що перетворювали природу на суцільний nature morte (найсміливіше полотно зображувало стіл і скелет риби з хвостом та головою на тарелі), Сергієві зашкребло й захотілося вище, на третій поверх, куди він, не зволікаючи, й порятувався, чимдуж перетнувши призалок із друкарським верстатом і кількома вітринами з викладеною у них паперовою продукцією, з-поміж якої вирізнялося чепуристе «Славословіє нашему яснійшему цісарю», автор якого іменем усього гуцульського люду присягався у вірності імператорському дому («міцнішому од криці трону»). Трохи згодом, порпаючись знічев’я й цікавості, Сергій натрапив у мотлоху на горищі на «Оду партії» – виданий розкішною книжечкою й гігантським накладом колективний опус, який майже такими самими зворотами, лише сучаснішою орфографією прославляв «нашу партію, що наче криця, осяйну нашу зірку в майбутнє».
Як світло дня, на яке потрапляєш із сутінкового приміщення, так Сергія уразило побачене на останньому доступному для відвідувачів ярусі – велосипеди, мотоцикл, радіоли, програвачі, студійна телекамера, зменшеного розміру макети літаків і вітрильників, а також справжній скафандр, переданий уласноруч космонавтом, який, хоча й не був уродженцем краю, зате побував у космосі («Який він, усесвіт?» – «Темрява». Мовчання. Спантеличено водить, шукаючи зачіпки, камера... «А наша Земля?» – «Середньовелика куля»). Слід від клею на вітрині вказував, що перше підпис був довшим, проте згодом – це «згодом» сталось не так давно – вилучили останню частину, а саме слова «підтвердження, що немає Бога». Від самого початку й досі скафандр був магнітом, що притягував дорослих і дітей й у найскрутніші місяці давав сяку-таку виручку, а містянам і краянам – відчуття причетності до чогось великого і незбагненного, тоді як сам космонавт, почесний громадянин цього та кількох інших міст, удостоєний нагород і згадки в підручнику історії, усіма забутий, доживав віку в рідному сільці, де, як двадцять, п’ятдесят і сто років тому, над шляхом перед подвір’ям стояв колодязь, з якого журавель, розхлюпуючи, зачерпував відром й посеред літа прохолодну воду, якою напувались однаково худоба і люди, напувалися і вмивались, і в якій безхмарної ночі віддзеркалювалося зоряне небо, а ще кухоль, яким подорожній тамував спрагу.
На найменшому відтинку Сергій затримався найдовше: присвячена промислу ніша складалася з топографічних мап, фотографій, вудок і спінінґів, корбочок, волосіні і поплавців, гачків, пластмасових мух та хробаків, засушеного зразка макухи, діаграми річки з луками та заплавами й електричною підсвіткою. Наче казку, читав Сергій, що колись річка кишіла рибою й була доволі глибокою – й хоча не такою, щоб нею курсували вітрильники і кораблі, зате погойдувались на припоні човни, тепер же її можна було здолати вбрід, Сергій не раз переходив, ловив рибу, тільки ніякої риби в ній не водилося, хіба що вряди-годи, перекинувши валунець, натрапляв на рачків. Експозицію пожвавлював акваріум з декоративними рибками – не будучи частиною задуму й потрапивши сюди випадково, як розформовували одне з відділень обласної бібліотеки, акваріум чудово вписався в нове оточення. Сергіїв погляд прикипів до нього, метушливі створіння, сріблясті, білі й барвисті, навіювали медитативне умиротворення, до снаги тій мрійливості, що прічна якого-небудь визначеного спрямування, тим паче цілі.
Остання зала – найпросторіша, строката, світла, – повністю присвячувалася футболові, цій другій релігії, любов до якої всмоктувалася з молоком матері, що й наймолодші футболісти, ще в пелюшках, раділи разом з дорослими успіхам і заливались плачем, наче гули єрихонські труби, коли гол забивався в наші ворота. Чоловіки вибухали ревом, мов розлючені бугаї, а жінки, бойкотуючи програш, відмовлялися куховарити. Після таких халеп місто опановував дух програшу і пригнічення, влаштовувались бійки і затяжні пиятики, в яких трощили один одному пики, голови й вікна, в жінок утворювалося «нервове молоко», яким педіатри забороняли годувати немовлят, а ті поодинокі чужинці, яких гнала здебільшого службова й рідше якась інша потреба, воліли оминати в такі періоди місто десятою дорогою і навіть родичі – близькі і далекі – розважливо утримувалися від візитів, надсилаючи слова співчуття, чим показували себе людьми як чулими, так і завбачливими, тож розпач окошувався на їхніх листах, що тріщали, рвались, топтались і піддавалися всякому іншому несамовитому остракізму.
Все воно було прикрашене фотографіями, статтями, альбомами, численними зразками вболівальницької атрибутики (вимпелами, футболками, шарфами, в які було вплетено елементи народної вишивки) й кубками, восковими фігурами найславетніших гравців, вилитими в природний зріст на пожертви мешканців, – хай там як, між поразок траплялися й перемоги, мало місто своїх героїв, голкіперів, напівзахисників, нападаючих... Коли вони забивали гол чи зупиняли особливо підступний м’яч, бажання і шанси якого влучити в наші ворота були більш, ніж очевидними, вболівальники носили їх на руках, підкидали вгору, скандували «Гіп-гіп!» і співали «Многая літа», носили й тоді, як їхні улюбленці зазнавали невдачі, – молоді, жилаві парубки в розквіті сили і слави плакали, наче ті діти: «Горе спіткало нас, велике невтішне горе», – заводив хор плакальниць, як у давньогрецькій трагедії, а над мерією приспускали стяг.
Й ось у цих ущільнених історією – людською і, так би мовити, натуральною, численними експонатами, бувальщинами і легендами – хоромах Сергій, оформлений науковим працівником, адже, хай там що, працював до цього лаборантом освітньої інституції, відтепер виконував обов’язки здебільшого нічного доглядача, мовби несамохіть утіливши одну зі своїх епізодичних мрій, яка спалахувала щоразу, як сторож гаражного кооперативу, де батько тримав автомобіль, частував його цукеркою, згасаючи з останнім відлунням її присмаку.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій