Видавництво Кальварія

Нездоланний ерос оповіді

Нездоланний ерос оповіді

ЗМІСТ

Мілорад Павич
Російський Хорт. Переклад Алли Татаренко
Третій. Переклад Зоряни Гук

Віда Оґнєнович
Паліндром. Переклад Наталії Хороз
Справжня адреса. Переклад Наталії Хороз

Йовіца Ачин
Короткий еротичний словник сербської мови. Переклад Мар’яни Климець
Хто хоче кохати, мусить померти. Переклад Наталі Чорпіти

Радован Білий Маркович
Ніч у білому атласі. Переклад Івана Лучука

Давид Албахарі
Слова — це щось інше. Переклад Алли Татаренко
Хтось третій. Переклад Зоряни Гук

Васа Павкович
Ліляна в чотири пори року. Переклад Олексія Василенка

Любіца Арсич
Лише для спокусниць. Переклад Марії Василишин
Саломея. Переклад Марії Василишин

Сава Дам’янов
Гіпостаза кохання. Переклад Алли Татаренко
Перевтілення. Переклад Алли Татаренко

Михайло Пантич
Вечір напередодні свята. Переклад Зоряни Гук
Це все, що я наразі міг би сказати вам про Тамару. Переклад Алли Татаренко

Єлена Ленґольд
Ліфт. Переклад Ірини Моцної

Марія Кнежевич
Короткий зміст. Переклад Христини Стельмах

Про авторів
___________________________________________________________________________

Мілорад Павич
РОСІЙСЬКИЙ ХОРТ


Переклад Алли Татаренко

На папері, на якому я оце пишу, лежить кишеньковий будиль
ник 1898 року, з подвійним дном для табаки. Він усе ще стукотить,
немов живе серце якоїсь давно похованої кишені. Мій прадід з
батькового боку, д-р Стеван Михаїлович, відміряв цим годинником
останні роки життя. Обставини, за яких він, розведений суддя у
відставці, помер 1922 року в Сомборі, були дивними. Настільки
дивними, що ані мої бабусі, його дочки, ані Лалошевичі, сомборські
приятелі нашої родини, жодного разу не згадали, що прадід
похований там у пообідньому затінку сомборської каплиці. Коли я
випадково про це довідався і зрозумів, що ми з дружиною та дітьми
багато разів проходили повз цвинтар, де він лежить, не знаючи
при цьому, що він там, я вирішив з’ясувати, що тут до чого.
І от що я дізнався.
У часи д-ра Стевана Михаїловича в Сомборі ще торгували
контрабандними коштовностями, дівчата продавали свої коси, і в
місті були щіткарі, які виготовляли з людського волосся щітки. Пра
дід купував їх, вибираючи зроблені з колючих борід та вусів різних
кольорів, — чорні, червоні, жовті й білі. Зранку він зачісував своє
хвилясте волосся отим чужим і говорив сам до себе у дзеркало,
задоволено посміхаючись:
— Остерігайся чоловіка, який позіхає у твоєму сні! Поки він не
з’явиться — тобі нічого не загрожує.
Кажуть, він любив своє обличчя, носив дворогу бороду і вуса,
що нагадували посивілу ластівку, яка впала йому під ніс. Був він
блідий, із запалими скронями, і при світлі свічок завжди ще й тими
скронями дивився. Жінки любили його із запізненням — найбіль
ше, коли він уже байдужів. Він вважався непересічною особистістю,
і його руки були так досконало виліплені, що це можна було
побачити по рукавицях, перекинутих через ціпок. Він перебігав
гарними пальцями по клавішах фортепіано, одночасно граючи
на ньому в шахи з моєю прабабою. Їв ложками з оленячого рогу,
любив випустити тютюновий дим собі до кишені і кожного дня
пополудні чекати в ресторані моменту, коли зупиняється час, тому
що час інколи особливо любить зупинятися пополудні в ресторані.
А потім, коли ресторація починала заповнюватись, ішов додому
нагодувати й вигуляти собаку. Часом він стояв перед нею посеред
великої кімнати, де один кут був глухим, а інші три повнилися
луною, і відчував, як стає старшим від героїв книжок на поличці.
Любив собак, але ніколи не ходив на полювання і не тримав їх,
поки тривав його другий шлюб, шлюб із моєю прабабою. Одного
дня вона витягла з шафи усю білизну, тихо наспівуючи, випрала
її й випрасувала, звеліла відремонтувати замки та вікна, наказала
почистити все срібло й усі прадідові чоботи та черевики; поміняла
чохли на кріслах, обшила канти порцеляновими ґудзиками,
поміняла на ліжках простирадла, зварила чоловікові поросячу
юшку з цитриною, поцілувала його, як звичайно, коли він йшов
до суду, — і розвелася. Переселилася з дітьми до своєї матері.
Залишившись сам, прадід полив квіти вином з рота і придбав
молоду суку, російського хорта з одного українського виводка,
котрий прибув разом з емігрантами. Хортиця могла скласти
навхрест вуха, мала шпичасту, як качан кукурудзи, голову, а хвіст
носила поміж задніми ногами — був він величезний, біля кореня з
руку завтовшки, і служив їй чимось на зразок повітряного керма.
Ще коли вона була цуценям на молоці й рибі (її матір годували
своїм молоком українські селянки), прадід придбав книжку, якесь
петербурзьке видання про розведення хортів, і в ньому прочитав
коротку історію цієї породи.
Російський хорт, що походить, як і інші види хортів, від
абіссінського вовка, у достовірних джерелах вперше згадується в
ХVІІ ст. Виводиться з двох відомих ліній — «Перчин» та
«Воронцов», використовується для полювання, але кінного, бо
рухається зі швидкістю близько 80 кілометрів на годину і може на
бігу перескочити через зайця. За цю прудкість та незвичайну
рухливість дістав назву «борзой» (швидкий) і використовується
при полюванні на антилоп, сарн та іншу швидконогу дичину. У
російських дворянських помістях віддавна тримали по 64 собаки
цієї породи, зайвих усували, а недостачу швидко поповнювали,
шукаючи когось, хто має хорта на подарунок. Бо російський хорт
не продається. Велика ганьба — продати або купити хорта. Його
або дістають у подарунок, або не мають. Він кровожерний; це
єдиний собака, який може розірвати щеня. Має сильні довгі щелепи,
і верхня — значно «важливіша», бо коли хорт їсть, його голова
опущена між передніми ногами і він тримає їжу на піднебінні, а не
на язику. Має зуби, які перемелюють на порошок кістки; може
висмоктати людині кров із рани після укусу змії, а сам при цьому
не отруїться. Кажуть, що хорт інколи перетворюється на скелю
(кам’яніє), але той камінь продовжує бути схожим на хорта і віщує
вітер та інші переміни. Хорта не можна видресирувати, він не є
відданим господарю, але його можна вимуштрувати для спеці
ального полювання на вовка. Таке полювання, популярне з давніх
часів, є дуже складним. На такі лови в одній в’язці завжди ведуть по
три хорти — двох самців та одну самицю. Всі троє — однієї масті,
себто ці трійки або білі, або плямисті, як телята, з відтінками від
сірчаного до жовтого кольору. Хорт має гострі, як у курки, груди і
шерсть на тих грудях перед полюванням виголюють, щоб не
заважала на бігу. Самці мають дещо закривавлені очі, в самиць —
чисті, білі білки. Коли трійка атакує, вона вибирає звіра, якого
переслідуватиме, і за кольором в’язки легко помітити, скількох
вовків погнали. У погоні завжди стільки кольорів, скільки є хижаків,
бо трійки не змішуються між собою. Російський хорт не є охоронцем
оселі, він майже німий, і його вбивають, якщо він гавкне, бо голос
його сильний і відлякує на відстані пострілу з рушниці. Він так
різко повертає на бігу, що коли й ламає щось, то найчастіше плече.
Якщо з лігва погнали вовчицю, спочатку її жене хортиця. А за вовком
навздогін кидаються і доганяють його самці. Передовсім вони
відрізають його від зграї. Вовк наперед знає, що не зможе від них
утекти, бо хорт у стані описувати кола навкруг вовка, який біжить
просто себе. У цій нерівній зустрічі хорти швидко тісно скупчуються
довкола вовка, який відчуває жахливий страх і безсилля, затис
кають його і хапають, кожний зі свого боку, за вухами акурат за те
місце, за яке вовчиця хапає вовченят, переносячи їх. Вони не кусають
його, вовку не боляче, навпаки, це викликає приємні спогади, і хорти
легко валять звіра на землю. Там вони його тримають, поки не
з’явиться самиця, яка чекає, щоб хорти виконали свою частину
роботи. Самиця хорта мудріша від самця і думає швидше за людину.
Вона швидше за своє оточення, вочевидь, перетворює теперішнє в
майбутнє. Вмить хапає хижака за горло, але й вона не кусає, а чекає
мисливця. Тоді настає вирішальний момент. Мисливець оцінює
впольоване. Якщо вовк є звичайним оказом і «крізь його тінь
проходить місячне сяйво», мисливець дає знак, і самиця загризає
вовка. Але якщо він бачить, що вовк — виняткової будови і цінної
породи і що він може «тінню перекинути келих», мисливець зв’язує
його, несе живого додому, і там молоді хорти вправляються на
вовкові, готуючись до майбутнього життя мисливських псів та
гончаків...
Одне таке щеня з породи російських хортів опинилося в
помешканні д-ра Михаїловича невдовзі після того, як він одночасно
зняв обидві свої обручки, які до того носив на одному пальці. Прадід
загорнув свій кишеньковий будильник у зимову сорочку і влаштував
біля нього маленьку хортицю. Вона слухала стукотіння годинника,
як биття материного серця, і не бунтувала, що її відірвали від
виводка. Щоранку вона будила його, і він дивився крізь дим першої
цигарки, як хортиця обнюхує його із закритою пащею, а крізь
шерсть було видно, як її язик працює всередині, між щелепами, бо
хорт нюхає і язиком. Собаки її не любили і уникали її товариства,
а д-р Михаїлович повторював прислів’я «ні пес, ні хорт», думаючи
при цьому, що пес і хорт не належать, певно, до одного роду. Його
хортиця мала температуру тіла вищу, ніж звичайний собака, і на
місці, де вона спала, а ночувала вона на снігу, і взимку проростала
трава. Казали, що вона може вилікувати від ревматизму, якщо її
тримати у кріслі разом із хворим. Вона мала високий стрибок,
могла, як кажуть росіяни, скочити до заходу сонця, а приземлити
ся — після заходу сонця. По її очах та шерсті можна було пізнати, як
змінюватиметься погода, а д-р Михаїлович жартома казав, що його
хортиця має найгарніші в Сомборі мереживні панталони.
— Подивіться, вона може плакати самій собі до рота! — любив
він повторювати друзям, показуючи, яку хортиця має пащу. Він
ніколи не міг ходити з нею на полювання, бо тоді, у двадцяті роки
цього століття, полювання з російськими хортами в Югославії було
заборонене, і ця заборона чинна до сьогодні. Причина проста: в
центральній Європі немає жодного звіра, швидшого за хорта. Вам
просто не потрібна рушниця: досить спустити хорта, щоб він приніс
вам усе, що пожене...
Коли прадідова хортиця виросла і в неї з’явилися другі зуби,
якими вона з насолодою змолола в порошок і з’їла останні молочні,
д-ра Михаїловича розшукав Евген Дожа. Раніше д-р Михаїлович
ніколи про нього нічого не чув. Одного дня йому просто надіслали
в подарунок люльку, і дід одразу зрозумів, що це пропозиція кон
фіденційно придбати товар із рук. Він без слів повернув подарунок
відправникові і вдав, що залишив пропозицію без уваги. Але ця
справа, однак, дражнила його цікавість, у нього запрацювало третє
вухо, і д-р Михаїлович злякався того, що міг зробити. Він вирішив
виїхати і таким чином утекти від спокуси. Винайняв фіакр, того ж
таки вечора до дишла прив’язали ліхтар; його очі вперше в житті
спітніли, і він перестрів та зупинив «Орієнт експрес» біля мосту
на Тисі. У плюшевому кріслі, яке пахло димом гаванської сигари
та жіночою пудрою, він прибув до Пешта. Впевнений, що йому
вдалося уникнути небезпеки, сидів він потім у будинській цукерні,
дивився на вхід до собору короля Матіаша та їв тістечка «буше»,
коли у глибині кімнати підвівся з-за столу і підійшов до нього
чоловік з рідкими зубами, між якими, коли він говорив, язик
випирав, мов тісто. Чоловік носив під комірцем гарно зав’язаний
бантом канчук, на високих підборах чобіт мав дві червоні хустки,
щоб не ковзатись на ожеледиці, спускаючись будинськими сходами,
а у проріз його шкіряного жилета була встромлена люлька. За цими
ознаками мій прадід пізнав Евгена Дожу. Той приїхав із Сомбора
раніше за д-ра Михаїловича і тепер оцінював його очима, які не
сміялися, бо була п’ятниця — день, коли не сміються, щоб у неділю
не плакати. Чоловік сказав прадідові, що вже давно на нього чекає
і попросив дозволу дещо показати. Д-р Михаїлович почувся в цей
момент повільним, дуже повільним. Дожа запалив люльку, кілька
разів затягнувся, а потім загасив її, відкрив кришку люльки, і
всередині, в тютюновому попелі, ніби в якійсь печі, виявився
діамант. Д-р Михаїлович обережно дістав його і підніс перед
дзеркалом до вуха. Він одразу зрозумів, що камінь справжній.
— Камінь, який ви тримаєте, поміняв до цього часу три російські
родини, — сказав Евген Дожа. — Він з Африки. Кажуть, що він
лікує від ревматизму, якщо його носити на пальці. У ньому можна
побачити, коли здійметься вітер і переміниться погода, а змії
тікають від нього. Ви легко можете перевірити, чи він справжній.
Покладіть його на язик — і смак у вашому роті зміниться.
Прадід поклав камінь у рот, і смак тістечка зник. Зважаючи на
вартість каменя, ціна була напрочуд низькою, і д-р Михаїлович
завагався.
— Поки є зуби, буде й хліб, — сказав йому Дожа, ніби читаючи
думки, і д-р Михаїлович побачив його очі, які немов дзеркала
змінювали колір в залежності від очей співрозмовника. Зараз вони
були блакитними, і прадід прийняв рішення. Він повернувся в
Сомбор і почав збирати гроші. По цьому, лише по цьому в родині
знали, що мусила в ті останні роки існувати в житті д-ра Стевана
Михаїловича якась жінка. Жінка, заради якої він одночасно зняв
дві свої обручки і тепер їх продав.
Саме тоді д р Михаїлович почав знаходити на своїх щітках
сиві волосини; здавалося, що він глухий, що йде світом, як
пустелею, шукаючи звуків, а одного ранку, коли він як завжди
подивився на годинник на вежі за вікном, там не було звичної
картини. На площі взагалі не було вежі, і тільки стежки, які там
пролягали, оминали місце, де б вона мала стояти. Але годинник
усе ще був там і відбивав дев’яту. Д-р Михаїлович підійшов до
вікна з олівцем у руках і намалював те, що бачив, на віконному
склі. Це було останнім, що залишила його рука. Те скло довго
стояло, обрамлене, в його кімнаті, ще й після того, коли наступного
дня до вікна повернулися вежа та старий краєвид. Не знаю, яким
чином дід добув величезну суму, потрібну для купівлі каменя. Він
читав тоді книжку про галун та солі, у мріях кував скло, а уві сні
бачив, як блискучий камінь зупиняє йому кров. Він обміряв
хортицю. Вона мала фантастичні пропорції: 72 сантиметри
заввишки, 72 сантиметри завдовжки і об’єм грудної клітки в неї
теж був 72 сантиметри. Це був якийсь піфагорійський квадрат, з
якого не було виходу... Як би там не було, прадід зав’язав вузлом
підкладки усіх своїх кишень, обірвав і ті нечисленні зв’язки з
родиною, які в нього були, і купив камінь. Потім, ніби заспоко
ївшись, знову задоволено підкручував вус, про який у Сомборі
казали «такий важкий, що може гребінець тримати», і знову
повторював свою улюблену приказку:
— Якби всі дурні носили білі шапки, здавалося б, ніби завжди
йде сніг!
Але тривало це лише сім днів. А тоді Дожа послав йому в
подарунок нову люльку. Це означало, що в нього є й другий
діамант. Що в нього є пара. Д р Михаїлович злякався ще більше,
ніж першого разу. Була рання весна, він вийшов прогулятися
парком, але йому здалося, що у всіх перехожих світяться язики.
Не повертаючись додому, він першим же потягом виїхав до
Загреба, а звідти далі до Відня під приводом, ніби хоче відвідати
Стеїчів, родину своєї першої, покійної дружини. Того ж таки
вечора у Відні, у Грецькому провулку він побачив у вікні одного
шинку карлика, який латав бороду золотою голкою з червоною
ниткою. Це означало, що в них є свіже, щойно вичавлене вино, і
прадід зайшов до корчми. За першим же столом він побачив Дожу.
Немов давно чекаючи на нього, Дожа привітався, не виявивши
здивування, і запропонував йому сісти поруч. Він витягнув з рота
люльку, загасив її і мовчки простягнув д-ру Михаїловичу. Прадід
підняв кришечку і побачив всередині другий діамант, з таким
самим червонавим блиском, як і перший, очевидно, з того ж самого
родовища, з того самого підземного лігва.
— Якщо цей камінь і той, який ви вже маєте, тримати під вуха
ми, — сказав йому Дожа, — у людини, яка їх носить, загостриться
зір. Чоловік із цим каменем на язику не може впитися, скільки б
не пив. Ви легко можете перевірити, чи він справжній. Простягніть
руку і впустіть його на долоню. Якщо ви встигнете забрати руку
до того, як він впаде вам до пригорщі, — він несправжній!
Прадід сидів немов скам’янілий. Він нічого не сказав, але
відмовився від уже замовленої вечері, повернув невідкорковану
пляшку вина і вирішив для себе, що купить і другий камінь. У цей
момент Дожа зробив рух, ніби збираючись припалити люльку,
але замість цього витрусив з неї попіл і знову простягнув її д ру
Михаїловичу. Той зрозумів, що він знайде на дні люльки, і так
перелякався, що в нього в кишенях забряжчали дрібняки. Раптом
він побачив кожну деталь на Дожиному обличчі. Побачив, що той
голить кінчик носа і має, як верблюд, подвійні повіки, нижні з
яких були прозорими. Побачив, що Дожа потай тримає складені
докупи великий та малий пальці. Дожа раптом розкрив долоню,
вона ніби луснула, і витрусив на неї з люльки третій камінь. Він
мав білястий відблиск, і перепродавець стверджував, що камінь
буває таким теплим, що може посеред зими оживити рослину в
землі. Дожа поклав діамант поруч із попереднім і запитав д-ра
Михаїловича, переходячи раптом на «ти»:
— Знаєш, яка між ними різниця?
— Знаю, — визнав д р Михаїлович і відчув, як стукають,
тремтячи під столом, його підбори. — Один з них — чоловічий, а
другий — жіночий камінь. Ти їх продаєш?
— Чоловічий — так, а жіночий — ні, — сказав Дожа і показав у
посмішці рідкі зуби, з за яких, немов тісто, випирав язик.
— Що ти робитимеш із жіночим каменем, Дожа? — запитав у
нього д-р Михаїлович.
— Його назва говорить сама за себе, — відповів Дожа, — я вже в
літах; поглянь: ношу мереживо на обличчі... жінки мене вже не
хочуть доброхітно...
І вони розійшлися. Д-р Михаїлович повернувся в Сомбор,
почав худнути і жахливо багато курити. У його снах з’являвся
чоловік, який позіхає. У нього почав лисіти жолобок над губами,
серце він носив у кулаці, залишав ложку квасолі під язиком до
ранку, чухав плечем бороду, а вії в нього зробилися твердішими за
брови. Він розпродав речі, скло, фортепіано і, нарешті, хортицю.
Його сушила якась печаль. Нарешті, ніби перегорівши, він одного
ранку умився вчорашньою водою, поклав у кишені солі й купив у
Дожі другий камінь, заставивши в нього і годинник. Тепер він мав
два камені. Обидва були чоловічі. Він сидів у напівпорожній кімнаті
і від променя, пропущеного через скляний корок пляшки,
припалював цигарку. А потім забирав пляшку з сонця, щоб вона не
підпалила будинок. Перед ним лежали два камені, він дивився на їх
червонавий відблиск, у якому діаманти ніби наближалися один до
одного. І тоді вдарив грім. З’ясувалося, що д-р Михаїлович не міг
виконати зобов’язань, висунутих його кредиторами, маєток Ченей
пішов із молотка. Почали шукати якісь векселі — і не знайшли,
внаслідок чого прадід змушений був залишити службу в магістраті.
Він був покладений на обидві лопатки. Але два діаманти все ще
залишалися в нього. Тепер вони прикрашали собою сережки,
виготовлені на замовлення д-ра Михаїловича. І одного вечора він
нарешті вирішив ті діаманти подарувати...
Що сталося і кому були призначені коштовні камені — невідомо.
Відомо тільки, що тієї миті, коли він хотів вручити сережки, д р
Михаїлович побачив на сукні своєї обраниці третій камінь — отой
жіночий, — який прикрашав шпильку.
Кажуть, що він викупив його у власниці, продовжуючи падати
у прірву, і в день смерті (а вона не забарилася) його знайшли за
столом. Біля його голови лежали сережки з двома чоловічими
коштовними каменями. А жіночий був на вершечку шпильки, яка
спинала його шийну хустку.
Прадід, либонь, не належав до того типу вовків, яким дарують
життя.
Потрібно, нарешті, пояснити й те, звідки в мене кишеньковий
будильник мого прадіда. Його успадкувала — від свого прадіда —
Марія Дожа, з якою я одружений. Двоє високих і трохи сутулих її
братів приходять до нас щоп’ятниці на каву. Вони носять важкі
светри, плетені на пальцях, а не на спицях, голять не лише бороду,
але й шию аж до грудей, і я між ними двома почуваюся не дуже
затишно. Коли вони тут, мені досить понюхати молоко, аби воно
скисло. Але нема куди подітися. Від моєї родини вони мене давно
відрізали, і я щоп’ятниці уважно дивлюся на гарні й сильні зуби
моєї дружини, які клацають, коли вона позіхає. Я, однак, не надто
переймаюся. Я вважаю себе, принаймні наразі, в безпеці. У сусідній
кімнаті сплять троє наших дітей. І вони мають на комусь
тренуватися, готуючись до життя.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій