Фаїза Ґен

Завтра кайф

"ЗАВТРА — ЦЕ КАЙФ"

… Понад тиждень тому розпочався рамадан. Треба було, щоб моя мама підписала папір для їдальні та уточнила, чому я не обідала в цьому триместрі. Коли я дала його наглядачеві, то він спитав мене, чи не кепкую я з нього. Той наглядач зветься паном Луазо. Він огрядний, дурний мов ступа, а коли роззявляє рота, то відтіля тхне столовим вином «Лідер Прайс», до того ж, він іще й люльку палить. Наприкінці дня його старша сестра забирає його із забігайлівки «Червоний шафран», що біля воріт ліцею. Тож коли він удає твердого і владного наглядача, то в це мало віриш.
Тож пан Луазо спитав мене, чи не кепкую я з нього, бо йому здалося, ніби я підписала той папір замість мами. Він і справді дурень, бо якби я захотіла скопіювати якийсь підпис, то в мене він був би наче справжній. А мама награмузляла щось неоковирне й наче курка лапою. Її пальці не звикли до ручки. Той дурень і не спитав, чи вміє вона писати. Либонь, він належить до тих людей, що гадають, ніби неписьменність — це щось таке, як СНІД. Мовляв, існує лише в Африці.
Нещодавно мама почала працювати. Поки трапиться інша робота — сподіваюся, незабаром, — вона прибирає в готелі «Формула -1» у Баньоле. Повернувшись пізно ввечері з роботи, вона часом плаче. Каже, що це від утоми. Під час рамадану їй ще тяжче, бо десь о пів на шосту, як можна вже їсти, вона ще на роботі. І мусить ховати фініки під блузкою. Вона пришила собі внутрішню кишеню, й усе треба робити дуже тихенько, бо як побачить хазяїн, то нагримає на неї.
В готелі «Формула -1» усі кажуть на неї Фатма. На неї ввесь час кричать і дивляться, щоб вона чогось не поцупила в номерах.
А насправді маму мою зовуть не Фатма, а Ясміна. Панові Шигону це, либонь, видається страшенно дотепним — усіх арабів прозивати Фатма, негрів Мамаду, а китайців Пінг-Понгами. Ні, всі вони йолопи, ці наглядачі...
Пан Шигон — це її начальник. Він альзасець. Деколи мені хочеться, щоб він здох у якому-небудь льоху, струблений щурами. Коли я кажу це, мама сварить мене. Вона каже, що недобре бажати смерті людям, навіть щонайгіршому ворогові. Якось він її образив, і коли вона повернулася, то страшенно плакала. Пам’ятаю, так плакала тільки Міріам, коли обдзюрилася під час виїзду нашого класу в гори. Той пришелепуватий Шигон подумав, що мама кепкує з нього, бо акцент у неї такий, що вона вимовляє його прізвище як Шиган, тобто французькою Зануда...

Відколи старий накивав п’ятами, до нас унадилася ціла процесія працівників служби соціального забезпечення. Останньої я й прізвища до ладу не запам’ятала. Щось таке на кшталт Дюбуа, Дюпон чи Дюпре, одне слово, те прізвище дає на здогад, що ти звідкись походиш. Я вважаю її дурепою, мало того, вона ще й весь час усміхається без причини. Навіть якщо та усмішка й не до речі. Так, наче ця сучка хоче бути щасливою замість інших. Якось вона спитала, чи не хотіла б я, аби ми з нею стали подругами. А я, негідниця така, відказала їй, що для цього немає підстав. Та, здається, тут я утнула щось не те, бо мама просто-таки пронизала мене поглядом. Певне, боїться, що мерія перестане нам допомагати, якщо я не затоваришую з їхньою прицуцуватою працівницею...
Перед цією пані Дюмашен був чоловік... Еге ж, то був один добродій зі служби соціального забезпечення. Він скидався на Лорана Каброля, того, що вів передачу «Ніч героїв» у п’ятницю ввечері на ТВ-1. Шкода, що та передача скінчилася. Нині Лоран Каброль перебуває праворуч унизу на тридцятій сторінці ТВ Маг, він малесенький, вбраний у теніску з жовтими й чорними пасмугами, і рекламує термічні обігрівачі. Тож добродій із соціального забезпечення був наче його двійник. Геть і не порівняти із тою пані Дютрюк. Він ніколи не жартував, не усміхався і вдягався, наче професор Турнсоль із «Пригод Тентена». Якось він сказав моїй мамі, що за десять років своєї служби вперше зустрічає таких, як оце ми, «з однісінькою дитиною в родині». Й хоч не сказав уголос, та, певне, подумав: «Араби». Коли він приходив до нас, то все було для нього екзотикою. Він витріщався на різні дрібнички, що стояли на шафі, ті, що мама привезла їх із Марокко після одруження. А потім, оскільки у домі в нас ходили в капцях, то він теж скидав черевики. Ото тільки ноги його були якісь біонічні, другий палець на них був щонайменше вдесятеро довший, ніж великий палець. Так, наче всередині черевика він тим пальцем віддавав честь. Крім того, він нього тхнуло. Він удавав співчутливого дядечка, та то була брехня. І більше нічого. Йому начхати було на нас. Ну, та він покинув роботу в соціальному забезпеченні. Здається, переїхав у село. Якщо це й справді так, то він запевне зробився крамарем. Їздить собі небесно-голубим автомобільчиком по містечках давньої доброї Франції, а в неділю після меси продає житній хліб, традиційний рокфор і вуджену ковбасу.
Пані Звідкисьтам, хоч я й уважаю її дурепою, краще грає роль працівниці соціального забезпечення, що допомагає убогим. Вона і виглядає так, наче щось поліпшила в нашому житті. Деколи майже віриш у це. Вона завжди про щось питає в мене своїм пронизливим голосом. Оце вчора їй захотілося дізнатися, яку останню книжку я прочитала. Я стенула плечима, даючи їй на здогад, що ніякої. Насправді ж я щойно прочитала книжку Тагара Бен Джелуна, що називається «Дитя пісків». У ній розповідається про дівчинку, яку виховували як хлопчика, бо вона була вже восьмою дівкою в сім’ї, а батько хотів парубка. А за тої пори, коли те все відбувалося, не було ні ультразвукового дослідження, ні контрацепції. Ні повернути той товар, ні обміняти.

Ото вже гівняна доля. Все, що тобі судилося, — це бідність, бо ти нічого не можеш вдіяти. Хоч що хоч роби, а все одно сидітимеш у лайні. Мама каже, що тато покинув нас, бо так судилося. В нас називають це мактуб. Воно мов сценарій кінофільму, де всі є акторами. Заковика в тому, що наш сценарист — геть бездарний. Він не вміє вигадувати гарні сюжети.

Моя мама гадала собі, що Франція — це як у чорно-білих фільмах шістдесятих років. Фільмах, де прегарний паруб’яга з цигаркою в зубах розповідає своїй дівці купу всяких небилиць. Вона і її кузина Бухра клюнули на цей французький гачок завдяки експериментальній телевежі, що стояла в Іноксі... Тож як у лютому 1984 року вони з батьком приїхали до Ліврі-Гаргана, мама подумала, що вони сіли не на той корабель і він привіз їх не до тієї країни. Вона казала мені: перше, що її спіткало, коли вона увійшла до цього убогого тісного помешкання, була нудота. А я питаю себе, чи то було від морської хвороби, чи від передчуття своєї будучини в цій Богом забутій дірі.
Коли ми востаннє їздили до Марокко, я була просто-таки приголомшена. Пригадую тих старих татуйованих бабів, що сиділи біля мами на весіллях, іменинах чи обрізаннях.
— Знаєш, Ясміно, твоя донька вже стає дорослою дівкою, треба подумати за те, щоб підшукати їй хлопця з гарної родини. Знаєш Рашида? Молодий парубок, електрогазозварник...
Ото вже лярви старі! Я його добре знаю! Його прозивають Рашид-Віслюк. З нього збиткуються і кепкують навіть шестирічні дітлахи. Мало того, в нього немає чотирьох зубів, він навіть читати не вміє, зизоокий, від нього тхне сцяками. У тім краю досить, щоб у тебе були дві торбинки замість грудей, щоб ти замовкала, коли тобі наказують, вміла готувати — і все, ти вже придатна для одруження. Так чи так, а тепер, гадаю, ми вже ніколи не поїдемо до Марокко. Є чимало причин для цього, і мама каже, що для неї це було б дуже принизливо. На неї тицяли б пальцями. Їй здається, ніби вона винна в тому, що сталося. Для мене в цій історії є двоє винуватців — мій батько і доля.

Нам прийшли проценти від страхування. Якраз до речі, не треба йти до Народної допомоги в середмісті, а це впадає в око. Якось біля входу ми здибалися з тою відьмою Насерою. З нею ми знайомі хтозна й одколи. Коли вже геть непереливки, мама позичає в неї грошенят. Я ненавиджу її. Вона згадує, що їй винні гроші, коли навколо багато людей, і все це для того, щоб нагнати сорому на мою маму. Так от, здибали ми ту відьму біля входу в Народну допомогу.
— Ти що, Ясміно, ходиш сюди, аби... щось узяти?
— Еге ж...
— А я... я приношу!
— Нехай Господь тобі віддячить...
Тьху на тебе! Сподіваюся, Господь хіба що сказ на неї нашле, сучку таку стару. Врешті-решт ми так і повернулися додому, нічого не вибравши, бо мама не хотіла, щоб поміж того дрантя їй трапилися лахи тої відьми. Вона знов роззявила б свою пащеку, мовляв, «ти носиш мою спідницю». Я пишалася своєю мамою. Оце і є гідність, у школі тебе цього не навчать.
Якщо вже зайшла мова про школу, то мені дали додому завдання написати про те, що таке повага. Попросив про це пан Вербер. Він люб’язний, та мені не дуже подобається те, як він розмовляє зі мною, бо враження таке, наче я викликаю в нього співчуття, а я цього не люблю. Наче в Народній допомозі: коли мама просить пластиковий пакет, щоб поскладати туди речі, що їх ми обрали, то стара, яка ті пакети видає, дивиться на нас очима, сповненими сліз. Так і хочеться щоразу жбурнути їй ті светри та піти звідтіля геть. Так і пан Вербер. Він удає суспільного пророка. Каже мені, що як буде потреба, то я можу звертатися до нього... Усе це задля того, аби мати чисту совість і розповідати своїм приятелям із модного паризького бару, як тяжко вчителювати в передмісті. Мерзота!
Що ж можу я сказати про повагу? Так чи так, а вчителям начхати на домашні завдання. Певна, що вони й не читають їх. Ставляють навмання оцінку, гарненько складають зошити і вмощуються собі на шкіряному дивані поміж двома дітлахами, десятирічною Памелою, що навчає ляльку Барбі мити посуд, і дванадцятирічним Брандоном, що жує свої соплі. Не забудьмо й про Марі-Елен, що допіру замовила страви в кулінарії, бо їй ліньки було приготувати вечерю, і читає у «Фам актюель» статтю про епіляцію воском. От це, наприклад, і є неповага. Епіляція воском — це боляче, а робити боляче — значить виявляти неповагу.
Так чи так, а з мене цього досить. Мені остогидла школа. Вона мені в печінки в’їлася, і я ні з ким не розмовляю. Є тільки двоє людей, з якими я можу говорити по-справжньому. Пані Бюрло і Гамуді, дорослий хлопець із нашого містечка. Йому десь років з двадцять вісім, цілісінький день він сидить то в одному, то в другому холі нашого кварталу і, як часто мені каже, він мене знав ще тоді, як я була «не вищою, ніж купка гашишу».
Гамуді весь час курить наркотики. Він постійно витає в іншому світі, тож, либонь, за це я його й люблю. Ми обоє не любимо нашої дійсності. Коли я повертаюся додому, він часом зупиняє мене в холі, щоб побалакати. Каже «на п’ять хвилин», а як почнемо говорити, то минає і година, й дві. Врешті, балакає переважно він. Часто він читає мені поеми Артюра Рембо. Принаймні те, що пам’ятає, бо той гашиш відбиває памороки. Та коли він читає їх з його вимовою і жестикуляцією вуличного покидька, то мені вони видаються прегарними, хоч я й мало що в них тямлю.
Шкода, що він не вчився далі. В’язниця завадила. Він казав мені, що його втягли у ту халепу приятелі, та не сказав як — «тобі про це ще знати не треба». Коли він вийшов, то на все махнув рукою, хоч уже довгенько провчився. Щонайменше до бакалавра. Коли я бачу, як поліцаї обшукують його біля холу, чую, як вони обзивають його «вилупком» і «покиддю», то кажу собі, що вони нічого не тямлять у поезії. Якби Гамуді був трохи старший, то мені хотілося б, щоб він був моїм батьком. Коли він дізнався, що з нами скоїлося, то довго розмовляв зі мною. Згортаючи вже бозна-яку за ліком самокрутку з гашишем, він сказав: «Родина — це найсвятіше». Він знає, про що каже: у нього вісім братів і сестер, і майже всі вони одружені. Та Гамуді каже, що йому начхати на шлюб, це ще одне ярмо, а їх уже й так вистарчає. Він має рацію. Звісно, якщо не брати до уваги мене, бо в мене більше немає родини, тепер у мене півродини.
……………..

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій