У чужій красі: Есеї

У чужій красі: Есеї

Переді мною знімок, на якому зображене середмістя Кракова; це аерознімок, зроблений із літака чи з гелікоптера. Я знайшов його зовсім випадково — цю фотографію використали як м’яку обкладинку фолдера, призначеного для іноземних туристів. Прикрашав її стилізований напис Cracows Historic Town Centre; англійський напис виконує роль дещо диверсійну, віддаляє мене від мого міста, хоче перетворити мене на туриста, заперечує очевидний факт, що я приглядаюся до чогось дуже мені близького.
Літак — чи гелікоптер — мусив знаходитися десь над Страдомом, мабуть, над масивом костелу св. Катажини. Я в цьому не впевнений, тим більше, що стилізований англійський напис закриває частину міста, закриває парк і фруктовий сад, що належать бернардинам, накриває берег Вісли, затуляє спортивний стадіон СК Надвіслян і костел на Скалці. Такий погляд на місто, який майже стовідсотково збігається з топографічною перспективою, властивою картам, тобто із зображенням, де північ знаходиться вгорі, захід з лівого боку, а схід із правого, зумовлює, що центр міста набирає тут вигляду величезної дірки від ключа, Планти ж нагадують густе, зелене хутро на комірі пальта заможної дружини популярного дантиста.
Я дивлюся на аерознімок Кракова й усвідомлюю, що це я пілот цього літака чи гелікоптера; я лечу над містом. Я пілот, на вухах у мене слухавки, а замість штурвала навперемінно — моя стара друкарська машинка, ручка чи олівець і дещо застарілий комп’ютер. Я вимушений мати на вухах слухавки; кімната, в якій я працюю, у якій читаю, у якій слухаю музику — хіба що я в Х’юстоні, — знаходиться в череві величезного будинку. Від інших його мешканців дуже багато галасу. Поверхом вище якась господиня ходить по кухні в черевиках на високих підборах. Підлога кухні викладена кахлем. Час від часу хтось із моїх незчисленних сусідів ремонтує квартиру, послуговуючись при цьому дрилем. Дриль! Сучасні їх моделі мають потужність танка з останнього періоду другої світової війни і такі ж гучні. Дриль, який вмикають навіть кількома поверхами наді мною, розсаджує мені череп. Дриль убиває думку й натхнення; це бомба, яка вибухає всередині будинку.
Окрім того, біля дому знаходиться дитячий садок, який невтомна демографія щороку наповнює заново юрбою крикливих дітей, що вбивають одне одного і фліртують одне з одним, наслідуючи дорослих у війні та в коханні; один із моїх сусідів чхає так голосно, що здригаються бетонні мури будинку; якась сусідка має напади істерії і кричить, кричить без кінця. Навесні буває, що мої сусіди по той бік подвір’я виставляють на балкон клітку з канаркою, механічний, бездушний голос якої ближчий до голосу дриля аніж дрозда, артиста серед околишніх птахів.
Я вимушений одягати на вуха слухавки, а часом під слухавки ще й корки. Лише тоді мій літак може пробувати злетіти в повітря. Мушу визнати, не щодня мені це вдається. Множаться перешкоди й шуми, деякі назовні, інші всередині моєї голови. Часом імла на аеродромі — аеродромом є мій сосновий стіл, куплений багато років тому за 400 франків у Леваллуа-Пере — винна у тому, що всі польоти відкладені. Іншим разом мій літак вдаряє носом у стіну одразу після старту, і я лише чудом виходжу живим з катастрофи, маю поламані ребра і пальці правої руки, санітарка сумно посміхається. Ще іншим разом снігова буря шаліє над іншим аеродромом, метою моєї подорожі. Або не діє радіозв’язок, антени передавача повалені віхолою на землю, дроти поплутані. Що тоді робити? Покинути чергування, покинути пост? Читати?
... На вухах у мене слухавки, штурвалом є клавіші друкарської машинки, олівець, ручка чи клавіатура комп’ютера, піді мною простягається стилізований англійський напис Cracows Historic Town Centre, закриваючи частину монастирського саду, що належить бернардинам, і сягаючи також — раніше я цього не помічав — південного фрагмента укріплень вавельського замку. Можливо, це не літак, а гелікоптер, бо я не пересуваюся над зеленим гобеленом міста, а застиг нерухомо в одному місці, над брилою костелу св. Катажини. Я не пересуваюся над містом, а застиг в одній точці; знімок, мабуть, був зроблений у розпал літа, місто зелено-коричневе, насичене світлом, щасливе. Але ні, верхівки деяких дерев починають злегка жовкнути, я бачу їх згори. Отже, це вже може бути початок вересня, перша година осені; і тільки я бачу пожовклі злегка крони дерев, знизу цього ще не видно, для когось, хто дивиться знизу, все ще триває літо, але у мене, нагорі, вже з’явилися перші делікатні смуги осені.
Вже добряче пополудні, майже вечір, сонце хилиться до заходу, тіні довгі й спокійні, нагодовані погідним днем, ситі. Укладаються якраз по лінії схід-захід, отже, паралельно до довгастих тіл костелів, які, як відомо, будувалися саме по цій осі, між сходом і заходом сонця, між двома найважливішими подіями дня.
Вид із висоти пташиного польоту виявляє дрібні секрети міста, які важко помітити, ходячи вулицями; погляд згори — наче сповідь, місто визнає свої маленькі грішки — не великі, справжні гріхи; ці треба шукати деінде, у пам’яті й у непам’яті.
... Призахідне сонце прощається з містом, яке зуміло зберегти мало не сільський характер, але соромиться цього й ховає свої зелені скарби за параванами парканів і мурів. Хотіло б, може, вважатися містом сучасним, світським, не хоче визнати ідилічної провінційності подвір’їв, трави, що росте між каменями бруку, черешень, які безжурно заквітають щороку в самій середині міста.
Я здіймаюся над Краковом легко, без зусиль, наче дух. Мені навіть здається, що я відчуваю тепло цієї землі, цих дахів, ліниве тепло літнього дня.

* * *

Два мудреці зустрілися якось на лісовій галявині. Розмовляли про вбогість світу, про бездушну цивілізацію, про катастрофу, яка сталася із внутрішнім життям, про знищення релігійних почуттів. Погоджувались один з одним якнайщиріше: слова одного з них могли би бути словами другого. Мовчання одного було мовчанням другого. Осуджували те, що було варте осуду, і незважаючи на серйозність ситуації мало не раділи потайки, що не самотні у цьому страшному, пустому світі, що один має другого, а другий має першого.
Перша незгода виявилася лише тоді, коли — вже увечері, після заходу сонця, — сердечно прощаючись один з одним і готуючись розійтися, звірили один одному свої плани. Я вертаюся в пустелю, сказав перший мудрець, буду постити, міркувати, зневажати світ і читати класиків.
А я, відповів на це другий мудрець, іду до Антіохії, буду зустрічатися з людьми, буду їх навертати до свого — до нашого — бачення, буду міркувати й писати, і видавати статті та книжки, і може, станеться так, що хтось їх прочитає, і може, станеться навіть так, що когось я переконаю і зміню. Перший мудрець подивився на нього з ворожою зневагою, з неприхованою погордою і зник у темряві.

* * *

Напис на надгробному камені, знайденому в Північній Африці: «Я, капітан римських легіонів, ґрунтовно пізнав ту істину, що в житті є тільки дві речі, любов і влада, і ніхто не може мати обох одночасно».

* * *

Однією з найнесамовитіших властивостей мови є її здатність висловити — нехай лиш приблизно, в алюзії — те, що світ збудовано над прірвою, що він не є солідним і безпечним, що не має дна ані підґрунтя. Уявімо собі, що ту саму запаморочливу нестабільність світу схотіла б виразити, наприклад, архітектура: архітектори мусили б будувати криві доми, ба повинні б засадничо будувати будинки, які б валилися у точно визначений час, або копати шахти, що йдуть углиб землі без будь-якої іншої потреби, лише для того, щоб продемонструвати публіці — приблизно, — чим є прірва. Або якби ті, що складають розклад руху на залізниці, схотіли показати суспільству метафізичну щілину нашого життя, вони мусили б прагнути того, щоб поїзди регулярно зіштовхувалися, а залізничні мости злітали в повітря. Художники мали б дірявити полотно, шевці — вкладати в черевики маленькі, але надійні бомби. У кожній іншій галузі спроби такого роду були б жахливим саботажем. Лікарі шкодили би своїм пацієнтам (на жаль, часто саме так і діється). Навіть у музиці залізна дисципліна структур не дозволила б увести сигнальний дзвінок, який би сигналізував прірву. І лиш мова може бути гостинною для саботажу, не стаючи при цьому чинником знищення, навпаки, привчаючи нас до чогось, що ніяк не можна приручити.

* * *

Варварство моїх земляків: мої земляки, які протестують, щойно Личаківський цвинтар у Львові зазнає найменшої шкоди, зрівняли з землею майже всі німецькі цвинтарі на Західних землях, знищили німецькі нагробки, затерли німецькі написи, не пошанували німецьких могил, поховали своїх померлих у чужій землі і вбили пам’ять про давніх мешканців тих цвинтарів.

* * *

Колись в автобусі хтось — а було це в середині травня — просторікував, намагаючись довести, що літо, властиво, вже кінчається. Аргументував так: зараз маємо середину травня, червень завжди так швидко минає, озирнутися не встигнемо, як промайне липень, потім серпень — і от і вересень, а у вересні вже стає холодно!

* * *

Це не часу нам бракує, а зосередженості.

* * *

Одна з можливих паризьких прогулянок: виходимо з метро на станції «Страсбург—Сен Дені». Йдемо бульваром Сен Дені і незабаром повертаємо ліворуч у вулицю Клері, яка одразу роздвоюється, випускаючи з себе вулицю Бореґар. У місці, де дві вулиці розходяться, стоїть будинок, тонкий, як бритва; це він є клином, вбитим між вулицями, що розходяться. На вузенькому фасаді кам’янички читаємо напис на таблиці: «У цьому будинку жив у 1793 році Андре Шеньє, поет, гільйотинований на тридцять другому році життя». Ідемо далі, посуваючись вулицею Бореґар; повертаємо ліворуч і одразу праворуч, у вулицю Жене. І знову ліворуч, у вулицю Сантьє. Тут знаходимо табличку, яка інформує нас, що в цьому будинку жив Моцарт; це було те його перебування в Парижі, коли померла його мати і коли він скомпонував одну зі своїх найкращих фортепіанних сонат, номер 130 у каталозі Кохля. Перетинаємо вулицю Реомюра, входимо в rue de Mail і по праву руку бачимо табличку, з якої дізнаємося, що Ліст неодноразово відвідував тут знаменитого виробника фортепіано Ерара.
Отак під час короткої прогулянки ми навідуємо місця двох страждань і одного марнославства.

* * *

Прокидатися і засинати, засинати і прокидатися, переживати періоди зневіри, темної, наче свинець, меланхолії, байдужості, нудьги, а потім епохи збудженості, ясноти, напруженої і радісної праці, щастя, веселощів, пам’ятати і забувати, і пригадувати знову, що тут же поруч із нами палає вічний вогонь, Бог з невідомим ім’ям, і що ніколи не вдасться до нього дійти.