Тетяна Винокурова-Садиченко

Ми

Михась був балакучим хлопцем. Мав задовге, неохайно скуйовджене волосся, декілька кілограмів зайвої ваги й силу-силенну цікавих історій у голові. Коли ми сиділи вечорами біля вогнища, саме він розповідав анекдоти й страшні казки, він задавав тон розмови, він створював атмосферу. Михась був атмосферним хлопцем. Примусити Михася замовкнути міг лише Ринат, але Ринат робив це нечасто. Зазвичай він слухав і всміхався. Ринат умів слухати. Ринат був у нас за старшого. Бо він і був старший: нам усім було по тринадцять, а йому — всі п’ятнадцять. Неабияка різниця для того нашого віку. Ринат був невисоким худорлявим хлопцем, хворобливо блідим, із великими сірими очима та лагідною спокійною усмішкою.
Ми товаришували всеньке літо. Неабиякий час для того нашого віку. Всі приїхали з Києва, всім було нецікаво сидіти по хатах і слухати своїх старих, всі шукали однолітків — і таки знайшли. Навряд чи у Києві ми були б друзями. Ми були зовсім різні, нас поєднав лише вік.
Тож Михась був балакучим. Полюбляв різні оповідки й анекдоти. А ще полюбляв розповідати історії про себе. Звісно, брехав, майже завжди (ну, не міг його батько бути заразом космонавтом, археологом і чемпіоном світу з боксу!), та брехав так емоційно, майстерно й цікаво, що доводити істинність або хибність його тверджень не хотілося нікому.
Хіба часом Аскольдові. Аскольд був одвічним опонентом Михася, бо вже тоді, у тринадцять років, був радикальним скептиком і циніком. Мав до біса грошей, власного водія і неадекватного батька. Аскольд був великим хлопцем — не товстим, саме великим, вищим та більшим за всіх нас, навіть за Рината. Інколи Аскольд здавався і дорослішим за Рината.
Ринат не мав ні грошей, ні водія, ні батька. У Рината була мати-вчителька, а ще — унікальний талант ватажка. Що було в Михася, крім його балакучості, ми не знали, бо той так багато розповідав усього про себе, що вже давно всіх заплутав.
А якось він зізнався у своїх надприродних здібностях. Це, в принципі, нікого з нас не здивувало. Чому б не виникнути таким здібностям у людини, батько якої — суміш супермена з Гагаріним?
— У мене є свій власний канал спілкування зі світом, — повідомив Михась, кидаючи у вогонь галузки. Ринат здивовано звів брови, Аскольд підморгнув мені й покрутив пальцем біля скроні. Михась жбурнув у нього кокорудкою, глянув на Рината (чи слухає той) і провадив далі:
— Інколи я бачу щось, а потім розумію, до чого воно було...
— Видіння? — вишкірився Аскольд.
— Ні, не зовсім, — похитав головою Михась, — радше картинки... ніби дитиною намальовані, виникають отут, — тицьнув пальцем у лоба, — бачу вас, бачу все навколо, а заразом щось є й отут.
— І що в тебе зараз отут? — насмішкувато поцікавився Аскольд.
— Зараз нічого. А вчора був щоденник. Шкільний. Місяць лютий, напис червоним на півсторінки...
Я згадала — такий напис і справді був у моєму щоденнику. І саме на початку лютня його зробив мій класний керівник.
То була дівчача бійка. Звичайна і страшна дівчача бійка. Якщо ви брали участь у таких акціях, то розумієте, чим саме вона така страшна. Якщо ні — поясню. Дівчата, на відміну від хлопців, не відчувають межі, ніколи. Хлопці навіть у десятирічному віці знають, коли треба зупинитися, куди і як можна бити, дівчата ж — ні. Хлопці у бійках б’ються, дівчата — вбивають, без жодних правил, підступними, болісними ударами. Цілеспрямовано і з усією можливою ненавистю. Просто так вони не б’ються — б’ються лише тоді, коли справді хочуть убити. Тим-то дівчачих бійок так мало, тим-то вони страшні й небезпечні. Може, у вас такого не було, може, лише у моїй школі вчилися такі скажені дівки, та я ніколи не забуду того моменту, коли мою найкращу подругу згребли за коси і гамселили головою об батарею.
Звісно, я не дала її вбити і затопила в пику тій, котра намагалася вдарити мене, а потім кинулася до тієї, що била подругу, повалила на підлогу й гамселила носаками, аж поки сама отримала в голову.
Нам тоді пощастило, бо нас було менше, а завнач прибіг вельми вчасно. У школу я прийшла наступного ж дня, а от Ліля (та, яку били головою об батарею) місяць пролежала в лікарні зі струсом.
З чого та бійка почалася, я так і не дізналася. Щось таке сталося між Лількою й тою красунею, що накинулася на неї. Може, хлопця відбила, може, чутки якісь про неї розпустила...
Є чимало причин, з яких дівчата у тому віці хочуть убити одна одну.
Втім, усе це жодним чином не стосується моєї історії. Історії стосується лише наявність того напису в моєму щоденнику.
— У мене такого напису точно немає, — повідомив Ринат, який був зразковим учнем.
— У мене теж, — сказав Аскольд.
Всі подивилися на мене. Чекали офіційної заяви.
«Коли ж ти, брехло, вже встигло побачити мого щоденника?» — подумала я і зробила заяву:
— У мене теж немає.
— Значить, буде, — впевнено відповів нам Михась, — у когось обов’язково буде.
— То ти бачиш майбутнє? — поцікавився Ринат — на відміну від Аскольда, він зробив це серйозно.
— Ні. Я бачу картинки. Різні картинки. Інколи розумію, до чого вони. Інколи — ні.
— Теж мені, екстрасенс! — широко посміхнувся Аскольд. — Я теж так можу! Ринате, я бачу темні вікна твого будинку. Це означає, що всі сплять. А може, й ні...
Михась не вмів ображатися. Він лише знову жбурнув кокорудкою в Аскольда.
А я раптом згадала, що мій щоденник у Києві. І довго кидала швидкі погляди на Михася, який уже почав розповідати чергову казку, і вперше в житті не слухала його, намагаючись зрозуміти, як він міг побачити ту сторінку, і силкувалася згадати, чи не розповідала йому про цей випадок.
А наступного дня зник Вогник, мій рудий кіт. Я привезла його з Києва, то був критично домашній, радикально диванний кіт, і його зникнення було справжньою трагедією. Я нічого не сказала бабці (аби не засмучувати стареньку), натомість, проковтнувши порцію борщу (аби знову ж таки не засмучувати бабцю), помчала до Рината. Це вже стало звичкою — як у когось із нас виникала проблема, він мчав до Рината.
Ринат знайшовся в гаражі, — він допомагав дідові лагодити старенького мотоцикла, якого, якщо чесно, вже давно слід було викинути, бо ламався він частіше, ніж їздив. Я кинулася до Рината й розридалася у нього на плечі. Він завжди викликав бажання поплакатися йому — мабуть, своїм мовчанням і розуміючою усмішкою.
— Вогник зник, — поскаржилась я крізь сльози.
— Знайдемо, — навіть не замислюючись, впевнено відказав він, обійняв мене за плечі й повів надвір, — зараз зберемо хлопців і підемо шукати.
— Знайдемо? — перепитала я.
— Ну, звісно, знайдемо, — відповів Ринат.
І я повірила йому.
…………………………………………………………….
Олексій Горін з нами не знайомився, лише з бридкою посмішкою ковзнув поглядом по Ринатові. «Добре, що Михась цього не бачив», — майнуло в голові. Михась дивився на Аскольда, який, своєю чергою, його погляду старанно уникав. Ми сіли у вітальні, на канапі поруч із величезним мармуровим фонтаном. Горін-старший — у крісло, що стояло навпроти.
— Аскольде, у мене мало часу. — він знову був великим і дужим Горіним, проте силове поле навколо нього дивним чином зникло, він не тиснув, лише трохи чи то сердився, чи то вдавав, ніби сердиться. — Тому кажи, скільки тобі треба, — і вимітайся!
Нас він ігнорував, розмовляв лише з Аскольдом. Це, звісно, було неприємно, але не смертельно.
— Мені не гроші потрібні, — сказав Аскольд. Він був спокійним, був собою, посміхався навіть.
Горін-старший здивовано поглянув на нього, з мовчазним запитанням у погляді.
— Мені потрібна картина. З зеленими яблуками і черв’яком. Ти придбав її рік тому...
— Пам’ятаю, — перервав його батько, — у симпатичної такої дівчинки... Ще подумав, що тобі вона сподобалася б... Але ти ж розумієш, що для себе я таку фігню не купував би. Я подарував її.
— Кому?
— Своїй коханці.
— У тебе є...
— Замовкни. То не твоя справа.
— Пробач.
— У тебе до мене все?
— А ти не підкажеш, де її можна знайти?
— Не підкажу. Не лізь у мої справи.
— Тату, вона дуже потрібна нам... мені.
— Я недостатньо ясно висловився? Якщо у тебе все...
Горін-старший багатозначно поглянув на годинник. Аскольд озирнувся на нас. Розгублено, винувато глянув на Рината.
— Гаразд, — вирішив щось Ринат, піднявся, — ходімо, хлопці.
Ми підвелися.
Всі, окрім Михася.
Михась розвалився на канапі, закинув ногу на ногу і прохолодно, дивлячись у очі Олексію Горіну, повідомив:
— Нікуди ми не підемо, доки не дізнаємося все, що нам треба.
Горін-старший також вдивився у очі Михася. Щось там відбувалося між ними.
— Аскольде, — так само прохолодно і спокійно сказав Олексій Горін, — твоя моральна підтримка в курсі, з ким розмовляє?
— Михасю, — покликав Ринат, — Михасю, не треба.
— Михасю, — напружено сказав Аскольд, який так жодного разу після випадку на вулиці і не подивився на нього, — якщо ти знов щось утнеш, я тебе вб’ю. Михасю, це мій батько.
— Гаразд, — Михась посміхнувся, не зводячи погляду з Горіна (ні, вже не Михась, вже добре знайомий мені чорноокий демон), — гаразд. Татка не чіпатимемо.
«Ой, зараз почнеться...» — із незрозумілим захватом подумала я.
І воно почалося.
Михась майже не рухався — робив лише ледь помітні рухи рукою, ніби перегортав сторінки. Але простір навколо на ці його рухи реагував досить відчутно.
Хрясь! — невеличкий і, мабуть, шалено дорогий стіл із крученими ніжками, що стояв біля стіни, раптово злетів у повітря і вдарився у стелю — розлетівся на друзки. Хрясь! — вилетіли дверцята з шафи, і на підлогу посипалися книги. Хрясь! — дверцята вдарилися об стіну просто над головою Горіна-старшого.
— Я не знаю, хто ти, але геть з мого будинку, — засичав Горін.
«Оце так нерви!» — з повагою подумала я.
— Де картина? — спокійно спитала темна тварюка, що сиділа навпроти Аскольдового батька, а я відчула, що вже точно стою на порозі шизофренії, бо ніяк не могла второпати, на чиєму я боці, бо не могла зрозуміти, що робити мені — чи лякатися й тікати, чи й далі із захопленням спостерігати за розвитком подій, точніше — за Михасем.
Хрясь! — і впала на підлогу шафа, хрясь! — і злетіли зі стін усі картини, хрясь!..
— Досить! — гаркнув Горін-старший. — Припини! Я скажу...
І все спинилося. І Михась припинив перегортати свої сторінки, склав руки на колінах.
— Слухаю вас, — сказав він. Вже знову наш Михась. Блідий, але не білий. Втомлений, проте усміхнений, задоволений.
— Через один дешевий малюночок півхати розніс, — зітхнув Горін.
— Слухаю вас! — повторив Михась із погрозою в голосі.
— Гаразд, гаразд... Село Заріччя. Недалеко від Києва. За селом — декілька котеджів. У одному з них ваша картина. Ви побачите, високий, із жовтими вежами. Адреси не пам’ятаю.
— Ім’я? — спитав Михась.
— Олена.
— Гарне ім’я.
Він усміхнувся, підвівся, поглянув на Рината, повідомив:
— От тепер, хлопці, можна йти.
І пішов до дверей першим. Ми — за ним.
— Гей ти! — раптом покликав Горін, — Полтергейст! Як тебе звати?
Михась обернувся:
— Михаїл.
Я обернулася теж. Якби Олексій Горін хоч трохи злякався б Михасевих викрутасів, я могла б сказати, що зараз він отямився. Та він, здається, і не лякався взагалі. Так і сидів у своєму кріслі, серед купи друзок, що залишилася від його меблів, але усміхався спокійно, розслаблено. Десь уже дістав сигару і зараз клацнув запальничкою «Zippo». Спитав:
— Працюєш десь?
— Потроху, — невизначено відповів Михась.
— Ти мені сподобався. На мене попрацювати не хочеш? Я плачу добре, Аскольд не дасть збрехати.
— Що робити? — спитав Михась.
Горін посміхнувся:
— Я ще не вигадав. Питаю на перспективу.
— А, ну раз на перспективу... — Михась дістав з кишені олівця, нашкрябав на білих шпалерах свій номер. — Як вигадаєте, то дзвоніть.
Відсалютував двома пальцями й вийшов.
— Синку, — покликав Горін.
Тепер обернувся Аскольд.
— Синку, — сказав йому Горін, — молодець. Гарна у тебе моральна підтримка. Хоч і борза...


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2173 статей
65 ліцензій