Ерік-Емманюель Шмітт

Пан Ібрагім та квіти Корану

Пан Ібрагім та квіти Корану

В одинадцять років я розбив свою свинку і пішов до повій.
Моя свинка була блискучою порцеляновою скарбничкою кольору блювотиння, зі щілиною, в яку можна вкинути монетку без жодної можливості її звідти дістати. Мій тато вибрав саме її з єдиної причини, яка чітко відповідала його життєвому кредо: гроші існують для того, щоб їх зберігати, а не цвиндрити.
У свинячому череві лежало двісті франків. Чотири місяці роботи.
Якось уранці, перед тим, як піти до ліцею, тато сказав:
— Мойсею, я щось не розумію... я не дорахувався грошей... відтепер усі свої витрати на покупки записуватимеш у кухонний зошит.
Значить, йому було замало лаяти мене як у ліцеї, так і вдома, змушувати мити, вчитися, готувати їсти, ходити за покупками, жити самому у великій, похмурій, порожній квартирі, позбавленому любові, бути скоріше рабом, ніж сином адвоката без справ і дружини, треба було ще зробити мене злодієм! Оскільки мене вже все одно запідозрили у крадіжці, залишилося це тільки зробити.
Отож усередині скарбнички було двісті франків. І двісті франків коштувала дівчина з Райської вулиці. Такою була ціна за перехід у статус чоловіків.
Перші дівчата попросили показати посвідчення особи. Незважаючи на мій голос і вагу (я був здоровий, як мішок із солодощами), вони сумнівалися щодо заявлених шістнадцяти років — мабуть, бачили, як усі останні роки я тут проходив і підростав, тягнучи сітку з продуктами.
У кінці вулиці, під навісом будинку стояла новенька. Вона була повненькою і гарненькою, як із картинки. Я показав їй гроші. Вона посміхнулась.
— А тобі вже є шістнадцять?
— Так... від сьогоднішнього ранку.
Ми піднялися. Я не міг повірити. Дівчині було двадцять два роки, старувата, зате вся моя. Спершу вона пояснила, як треба митися, потім — як кохатися...
Звісно, я все це вже знав, але дозволив їй розказати, щоб вона почувалася розкуто; крім того мені подобався її голос, трішки вуркотливий і сумний. Впродовж усього часу я був на межі втрати свідомості. Наприкінці вона ніжно погладила мене по голові і сказала:
— Ти мусиш повернутись і принести мені якийсь даруночок.
Це майже повністю розвіяло мою радість: я геть забув про подарунок. От маєш, я став чоловіком, пройшов посвяту між жіночими стегнами й ледве тримався на тремтячих ногах, а проблеми вже почалися: я геть забув про славнозвісний даруночок.
Я бігом повернувся додому, ввірвався у свою кімнату і став озиратися, шукаючи, що цінного я можу подарувати, а потім швидко побіг назад на Райську вулицю. Дівчина усе ще стояла під навісом. Я вручив їй свого плюшевого ведмедика.

***

... Під час вечері я не міг стриматися, щоб не запитати батька, який саме ковтав шматок рагу з ягняти із серії «Королівське для собак»:
— А ти віриш у Бога, тату?
Він подивився на мене, а потім повільно промовив:
— Як я бачу, ти дорослішаєш.
Я не бачив тут жодного зв’язку. І на якусь мить навіть задумався, чи, бува, хтось йому не сказав, що я ходив до дівчат із Райської вулиці. Але він додав:
— Ні, мені ніколи не вдавалося повірити в Бога.
— Ніколи не вдавалося? Чому? Хіба треба робити якісь зусилля?
Він оглянув кімнатні сутінки.
— Для того, щоб повірити, що у всьому цьому є якийсь сенс? Так, треба зробити великі зусилля.
— Але ж ми, тату, євреї, тобто ти і я.
— Авжеж.
— Хіба належність до євреїв ніяк не пов’язана з Богом?
— Для мене — вже ні. Бути євреєм — це всього-на-всього мати пам’ять. Недобру пам’ять.
У цю мить тато справді мав вигляд людини, якій треба ковтнути кілька пігулок аспірину. Можливо, тому, що він поговорив, — один раз не рахується. Він підвівся й одразу ж пішов у ліжко.
По кількох днях він повернувся ще блідішим, ніж завжди. У мене виникло відчуття вини. Я подумав, що, змушуючи його їсти всіляку гидоту, можливо, підірвав йому здоров’я.
Він сів і подав знак, що хоче щось сказати.
Але минуло хвилин десять, доки він наважився.
— Мене звільнили, Мойсею. Вони більше не хочуть бачити мене в конторі, де я працюю.
Чесно кажучи, мене не дуже здивувало, що люди не хочуть працювати з моїм батьком, — він явно наганяв на злочинців депресію, водночас я ніколи не міг подумати, що колись адвокат перестане бути адвокатом.
— Мені потрібно знайти нову роботу. Десь-інде. Треба буде трохи затягнути паски, мій маленький.
Він пішов спати. Його, вочевидь, не цікавила моя думка про те, що сталося.
Я спустився до пана Ібрагіма, який посміхався, жуючи арахіс.
— Пане Ібрагіме, що ви робите, щоб бути щасливим?
— Я знаю, що є в моєму Корані.
— Можливо, мені варто якось поцупити ваш Коран. Хоча євреям цього робити не слід.
— Момо, що для тебе означає бути євреєм?
— Та я не знаю. Для мого батька — це постійно бути пригніченим. А для мене... це щось, що заважає мені бути кимось іншим.
Пан Ібрагім простягнув мені горішок.
— У тебе нема хороших черевиків, Момо. Завтра ми підемо купувати тобі взуття.
— Гаразд, але...
— Людина проводить своє життя у двох місцях: або у ліжку, або у черевиках.
— У мене немає грошей, пане Ібрагіме.
— Я тобі дам. Це буде мій подарунок. У тебе лише одна пара ніг, Момо, про них треба дбати. Якщо черевики муляють, їх міняють. А от ноги ти поміняти не зможеш!

***

... Уже минуло три місяці відтоді, як зник мій батько. Я далі обманював, готував їсти на двох, і, як не дивно, пан Ібрагім усе рідше й рідше запитував мене про нього. Мої стосунки з Міріам занепадали дедалі більше, але слугували хорошою темою для наших вечірніх розмов із паном Ібрагімом.
Іноді вечорами мені трохи щеміло серце. Це тому, що я думав про Попола. Тепер, коли мій батько далеко звідси, мені дуже хотілося познайомитись із Пополом. Певен, тепер я ставився б до нього краще, бо мені більше не кололи ним очі як антитезою моєї нікчемності. Засинаючи, я часто думав про те, що десь у світі живе мій брат, вродливий і досконалий, якого я не знаю, але, можливо, колись зустріну.
Якось рано-вранці у двері постукала поліція. Вони кричали, як у фільмах:
— Відчиніть! Поліція!
Я подумав: ну от, усе скінчилося, я надто довго брехав, зараз вони мене заарештують.
Я вдягнув халат і відімкнув усі замки. На вигляд вони були не такими вже й страшними, як я уявляв, і навіть чемно запитали, чи можна зайти. Правду кажучи, я також волів спершу одягтися перед тим, як поїхати у в’язницю.
У вітальні інспектор поліції взяв мене за руку і лагідно сказав:
— Хлопче, у нас для вас погана новина. Ваш батько помер.
Одразу й не скажеш, що мене більше вразило: смерть батька чи звернення поліцейського на «Ви». У будь-якому разі, я так і сів у крісло.
— Він кинувся під поїзд поблизу Марселя.
Отакої, дивина та й годі, їхати аж у Марсель, щоб це зробити! Поїзди є скрізь. У Парижі їх стільки ж, якщо не більше. Очевидно, я так ніколи й не зрозумію свого батька.
— Все вказує на те, що ваш батько був у розпачі й сам укоротив собі віку.
Батько, що кінчає життя самогубством... Цей факт явно не допоможе мені краще себе почувати. Врешті-решт, можливо, вже краще мати батька, який тебе покинув. Принаймні я міг би вважати, що його гризе сумління.
Здавалося, поліцейські розуміли моє мовчання. Вони оглянули порожню бібліотеку, похмуру квартиру, кажучи собі подумки, що за кілька хвилин вони звідси підуть.
— Кому ми повинні повідомити цю новину, хлопче?
Тут я, нарешті, відреагував адекватно. Я встав і пішов за клаптиком паперу з чотирма іменами, що їх залишив батько. Інспектор поклав список у кишеню.
— Ми доручимо всі ці клопоти службі соціальної допомоги.
Потім він наблизився до мене з поглядом побитого собаки, і тут я відчув, що в нього буде якесь ненормальне прохання:
— Зараз я маю звернутись до вас з одним делікатним проханням: ви повинні упізнати тіло.
Це прохання спрацювало, як сигнал тривоги. Я почав ревіти так, ніби натиснули якусь кнопку. Поліцейські товклися довкола мене, шукаючи вимикач. Проте, не з їхнім щастям, цим вимикачем був я сам, а я ніяк не міг зупинитись.
Пан Ібрагім таки був чудовим. Почувши мої крики, він одразу ж піднявся, миттєво оцінив ситуацію і сказав, що він сам поїде до Марселя, щоб упізнати тіло. Спочатку поліцейські поставилися до нього недовірливо, бо він справді дуже скидався на араба, але я знову почав верещати, тож вони пристали на пропозицію пана Ібрагіма.

***

... У той день, коли ми отримали документ, славнозвісний документ, який проголосив, що віднині я — син чоловіка, якого обрав собі сам, пан Ібрагім вирішив, що ми повинні купити машину, щоб відсвяткувати цю подію.
— Ми подорожуватимемо, Момо. А цього літа поїдемо разом до Золотого Півмісяця. Я тобі покажу море, особливе море, звідки я родом.
— А туди не можна дістатися на летючому килимі?
— Візьми каталог і вибери машину.
— Гаразд, тату.
Дивно, як ті самі слова можуть викликати різні почуття. Коли я звертався до пана Ібрагіма «тато», моє серце сміялося, настрій піднімався, а майбутнє сяяло.
Ми пішли в гараж.
— Я хочу купити цю модель. Її вибрав мій син.
Пана Ібрагім добирав слова ще гірше, ніж я. Слова «мій син» він вставляв у кожну фразу, ніби саме він вигадав батьківство.
Продавець почав вихваляти нам машину, перелічуючи її характеристики.
— Мене не цікавлять ваші лекції. Кажу ж вам: я хочу її купити.
— Чи маєте ви права, пане?
— Звичайно.
І пан Ібрагім дістав зі шкіряного портмоне документ, датований щонайменше давньоєгипетськими часами. Продавець вивчав папірус із жахом, по-перше, тому що більшість літер були стерті, по-друге, тому що він був написаний невідомою йому мовою.
— Це справді водійські права?
— Хіба не видно?
— Гаразд. Пропоную вам оформити покупку з довгостроковою виплатою. Наприклад, упродовж трьох років, для цього потрібно...
— Коли я кажу, що хочу купити автомобіль, це означає, що я можу собі це дозволити. Я плачу готівкою.
Пан Ібрагім образився. Поза сумнівом, цей продавець робив промах за промахом.
— Тоді випишіть нам чек на...
— Так, годі! Ще раз повторюю, я плачу готівкою. Грошима. Справжніми грошима.
Він виклав на стіл пачки купюр, красиві пачки старих купюр, упаковані у пластикові мішечки.
У продавця перехопило подих.
— Але... але... ніхто не платить готівкою... це неможливо...
— Чому, хіба це не гроші? Я їх без проблем приймав до каси, то чому ж ви відмовляєтесь? Момо, ми зайшли у серйозний гараж?
— Гаразд. Зробімо таким чином. Ми доставимо вам авто за два тижні.
— Два тижні? Це неможливо: за два тижні я можу померти!
Через два дні машину підігнали під крамничку... Пан Ібрагім знав, як домогтися свого.
Коли пан Ібрагім сів у машину, він почав делікатно тиснути на всі команди довгими тонкими пальцями; потім витер чоло, його шкіра набула землистого відтінку.
— Я не пригадую, як це робиться, Момо.
— Але ж ви уміли?
— Давним-давно разом із моїм другом Абдулою. Але...
— Що «але»?
— Але тоді машини були не такими.
Пан Ібрагім ніяк не міг отямитися.
— Скажіть-но, пане Ібрагіме, машини, на яких ви вчилися, часом не були запряжені кіньми?
— Ні, мій маленький Момо, віслюками. Так, віслюками.
— А ваші права, які ви показували, що то було?
— Гм-м-м... старий лист від мого друга Абдули, в якому він розказував про те, як минув збір урожаю.
— То ми в лайні!
— Ти це сказав, Момо.
— А у вашому Корані не знайдеться, як завше, відповіді, що нам робити далі?
— Таке скажеш, Момо, Коран — це не підручник із механіки. Він корисний для душі, а не для купи металу. Крім того, у Корані всі подорожують на верблюдах!
— Та не нервуйтеся ви так, пане Ібрагіме.
Нарешті пан Ібрагім вирішив, що ми ходитимемо на заняття з водіння разом. Оскільки я був неповнолітнім, офіційно вчився він, а я сидів у задньому ряду, не гублячи ані крихти з пояснень інструктора. Щойно заняття закінчувалися, ми виводили нашу машину і я сідав за кермо. Ми їздили по нічному Парижу, аби уникнути бурхливого руху автомашин.
У мене виходило дедалі краще.
Нарешті настало літо, і ми вирушили в дорогу.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій