Ерік-Емманюель Шмітт

Дитя Ноя

Дитя Ноя

... У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев’ятій годині ранку.
— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.
— Добре. А чому вам прикро?
— Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги.
Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога.
— Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село.
— А каплиця в глибині саду?
— Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада.
Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім’я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою.
Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса.
Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання:
— Дорога до «обробки мізків»! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія!
— Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю.
Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник.
Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликали сум’яття, і я вперше відкрив для себе церкву.
Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: «Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!», але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді опустився на коліно там, де це робили мої товариші, перш ніж сісти поряд із ними на нашу лаву.
«От ми і в домі Господньому, — пролунав тонкий голос. — Дякуємо, що приймаєш нас у Своєму домі, Господи».
Я підвів голову: оце так дім! Не такий, як у будь-кого іншого! Дім без дверей і перегород усередині, з кольоровими вікнами, які не розчинялися, з колонами, які нічого не тримали, й заокругленою стелею. Чому тут вигнуті стелі? Ще й такі високі? І без люстр? І навіщо серед ясного дня зусібіч кюре запалили свічки? Скосивши очі, я перевірив, чи вистачало сидінь для всіх нас. А де сяде Бог? І чому три сотні людських істот, що зібралися в цьому помешканні в самому низу, займають так мало місця? Навіщо весь цей довколишній простір? І де у своєму домі жив Бог?
Стіни завібрували, і це тремтіння стало музикою: заграв орган. Високі ноти лоскотали мені вуха, від низьких спиною пробігали дрижаки. Мелодія розросталася, глибока й велична.
І тут за якусь мить я все збагнув: Бог присутній тут. Скрізь довкола нас. Скрізь над нами. Він — це повітря, що коливається, повітря, що співає, повітря, що клубочиться під склепінням, повітря, що вигинається дугою під банею. Він є тим повітрям, що розчиняється у кольорах вітражів, повітрям, що сяяло, повітрям, що лоскотало, повітрям, що пахло миром, бджолиним воском і солодким ароматом лілеї.
Моє серце переповнилось почуттями і стало дуже сильним. Я вдихав Бога на повні груди, мало не втрачаючи свідомості.
Літургія тривала. Я нічогісінько в тому не тямив, тож бездумно й захоплено спостерігав за дійством. Тільки-но я намагався збагнути вимовлені слова, їх суть перевершувала мої інтелектуальні здібності. Бог був то один, то їх ставало два — Батько і Син, інколи їх було троє — Отець, Син і Святий Дух. Хто такий Святий Дух? Якийсь родич? Несподівано мене охопила паніка: їх стало чотири! Шемлейський кюре додав до них жінку — Діву Марію. Заплутавшись у цім несподіванім примноженні богів, я відмовився від гри «Сім родин» і долучився до співу, бо полюбляв підспівувати.
*Дитяча гра в карти, на яких зображено сім родин; члени кожної з них належать до різних професій. Виграє той, хто збере швидше і більше повних сімей: тата, маму, сина, дочку, дідуся, бабусю.
Коли кюре повідомив, що роздаватимуть кругле печиво, я цілком природно пішов на своє місце в черзі, коли товариші мене зупинили.
— Ти не маєш права. Ти надто малий. І ще не прийняв першого причастя.
Хоча я й був розчарований, але зітхнув із полегкістю: мене відсторонили не тому, що я єврей, значить, цього не видно.
Повернувшись на Жовту віллу, я побіг шукати Руді, щоб поділитися з ним своїм піднесенням. Мені ніколи не довелося бути ні на театральній виставі, ні на музичному концерті, і тут я поєднав католицьке святкове богослужіння із задоволенням від спектаклю. Руді приязно вислухав мене, а потім похитав головою.
— Одначе ти не бачив найкращого...
— Чого саме?
Він підвівся, взяв щось у шафці й зробив знак іти за ним у парк. Усамітнившись під каштанами, подалі від цікавих очей, ми сіли по-турецьки на землю, і він простягнув мені якийсь предмет.
З молитовника в замшевій оправі, що пестила мені пальці якоюсь нереальною м’якістю, з-поміж сторінок, чий золотий обріз нагадував позолоту вівтаря, з-під шовкових закладок, що нагадували зелену ризу священика, він вийняв чудові листівки. На них було зображено жінку, одну й ту саму, хоча її риси, головний убір, колір очей і волосся змінювалися. Що ж мені підказувало, що це та сама жінка? Сяйво її чола, ясність її погляду, неймовірна блідість її шкіри, трішки припудрена рожевим на щоках, простота її довгого вбрання, що спадало складками, в якому вона стояла гідно, осяйна й велична.
— Хто це?
— Діва Марія. Матір Ісуса. Дружина Бога.
Жодних сумнівів, її природа справді була божественною. Вона випромінювала світло. Наче пройнявшись ним, навіть картон уже був не картоном, а нагадував безе зі сліпучо-сяючого білка, збитого сніжною горою, з виступами і впадинами.
— Гадаєш, це золото?
— Звичайно.
Я знову й знову водив пальцем по дорогоцінному головному убору, що обрамляв це спокійне обличчя. Я торкався золота. Пестив шапочку Марії. Матір Бога не заперечувала.
І тут мої очі без попередження наповнилися сльозами, я випростався на землі. Руді також. Ми тихо плакали, притискаючи листівки для причастя до серця. Ми думали про наших матерів. Де вони зараз? Чи в цю мить їм так само спокійно, як Марії? Чи ж на їхніх обличчях сяє зараз любов, яку ми відчували тисячі разів, коли вони схилялися над нами, і яку ми знову бачимо на цих листівках, а може, на них горе, тривога і безнадія?
Я почав наспівувати мамину колискову, дивлячись на небо, що виднілося то там, то сям між гілками. Двома октавами нижче Руді приєднав свій хрипкий голос до мого. Так нас і знайшов отець Понс — двох дітей, що, наспівуючи пісеньку на ідиш, плачуть над наївними зображеннями Діви Марії.
Відчувши його присутність, Руді втік. У шістнадцять років він більше за мене боявся бути смішним. Отець Понс сів біля мене.
— Ти не дуже тут нещасний?
— Ні, отче.
Я проковтнув сльози і спробував зробити йому приємність.
— Мені сподобалася меса. І я радий, що на цьому тижні вчитиму катехізис.
— Тим краще, — якось невпевнено сказав він.
— Гадаю, що згодом я стану католиком.
Він лагідно глянув на мене.
— Жозефе, ти — єврей, і навіть вибравши мою релігію, ти завжди залишатимешся євреєм.
— А що значить бути євреєм?
— Бути обраним. Походити з народу, якого Бог обрав тисячі років тому.
— А чому він нас обрав? Бо ми були кращими за інших? Чи гіршими?
— Ні те ні те. У вас немає ні жодних заслуг, ні особливих вад. Це випало вам, і тільки.
— Що нам випало?
— Місія. Обов’язок. Свідчити перед людьми, що Бог лише один, і через цього Бога змусити людей поважати людей.
— Мені здається, що це нам не вдалося, хіба ні?
Отець не відповів. Тож я провадив далі.
— Якщо нас і обрали, то радше як мішень. Гітлер хоче нас знищити.
— Можливо, саме через це? Тому що ви — перепона його варварству. Особливою є власне місія, доручена вам Богом, а не ваш народ. Тобі відомо, що Гітлер хотів би позбутись і християн?
— Він не зможе, їх надто багато!
— Тимчасово йому в цьому завадили. Він спробував зробити це в Австрії, але швидко припинив. Проте це входить у його плани. Євреї, а потім християни. Він починає з вас. А закінчить нами.
Я зрозумів, що дії отця викликано не тільки добротою, а й солідарністю. Від цього мені стало трохи спокійніше. І тоді я подумав про графа і графиню де Сюллі.
— Скажіть мені, отче, якщо я походжу з раси, що налічує кілька тисяч років, є шанованою і всяке таке, це значить, що я шляхетний?
Він здивувався, помовчав, потім прошепотів:
— Авжеж, звичайно, ти шляхетний.
— Я так і думав.
Я заспокоївся, почувши підтвердження свого припущення. Отець Понс вів далі:
— Для мене всі люди саме такі — шляхетні.
Я знехтував цим доповненням, запам’ятавши тільки те, що мене влаштовувало.
Перед тим як піти, він поплескав мене по плечу.
— Можливо, це тебе шокуватиме, але я не хочу, аби ти надміру цікавився катехізисом чи літургією. Задовольняйся мінімумом, гаразд?
Він пішов, а я сидів і злився. Отже, через те що я єврей, я справді не маю права на нормальний світ! Мені дають лише його окрушини. Він не може стати моїм! Католики воліли залишатися у своєму колі — зграя лицемірів і брехунів!
Ледве стримуючись, я знайшов Руді і виплеснув свій гнів на отця. Він не намагався мене заспокоїти і навіть підтримав моє бажання триматися від отця подалі.
— Ти правильно робиш, що йому не довіряєш. З ним не все ясно, з цим типом. Я виявив, що він приховує таємницю.
— Яку таємницю?
— Інше життя. Приховане. Цілком певно, ганебне.
— Що?
— Ні, я нічого не повинен говорити.
Я цілий день чіплявся до Руді, доки він, виснажений, нарешті розповів мені те, що виявив.
Щовечора після того як гасили вогні, а дортуари замикали, отець Понс безшумно спускався сходами, з обережністю грабіжника відмикав задні двері й виходив у шкільний парк, звідки повертався за дві-три години. Доки він був відсутній, у його квартирі весь час світила лампа, аби думали, що він удома.
Руді інколи вислизав із дортуару, щоб покурити в туалеті. Тоді-то він і запримітив, що отець кудись відлучається.
— Куди ж він ходить?
— Не знаю. Ми ж не маємо права покидати Жовту віллу.
— Я його вистежу.
— Ти? Тобі лише шість років!
— Насправді сім. Майже вісім.
— Тебе звідси виженуть.
— Гадаєш, відправлять до родини?
І хоча Руді криком відмовлявся бути моїм спільником, я все-таки вициганив у нього годинник і нетерпляче чекав вечора, навіть не відчуваючи потреби боротися зі сном.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій