Дихаю

Дихаю

У кожному з нас живе таємнича істота,
яка говорить чужинською мовою, та рано
чи пізно нам доведеться з нею порозумітися.

Франсуа Таяндьє «Анєлька»

Холодний безбарвний морок проникає сюди
щоночі. Він тече центральним коридором, заповзає
попід залізні двері до куцого простору,
оточеноготюремнимимурами.Цявічнакаламуть
ніколи не зраджує нас. Безглуздо вдивлятись
у пустку, що поступово огортає ввесь світ, бо
за електричними дротами цього нескінченного
ніщо до світанку впиратимешся в суцільну
непроглядність.

Відлуння важких кроків охоронниць сповіщає
про те, що настала ніч. Від опівночі жоден
звук не порушить тиші. Кожну з нас охоплює
почуття самотності та безпорадності.

Тепер ніхто вже не засне.

Я знаю, що в цьому місці неможливо заснути.
Це перше, що я засвоїла. Ми перевертаємося на
залізних лежаках, гудимо, кахикаємо, голосно
розмовляємо, вдаючи, ніби нам байдуже, але я
добре знаю, що у місцях, де ізоляція пригнічує
більше, ніж будьде,
ночі стають безсонними.

Одніплачуть.Уперші тижні ціриданнясхожі
на крики бунту й ненависті. Вони пронизані почуттям
несправедливості й страху. Цим сльозам
знадобляться місяці й роки, аби навчитися

5

мовчати, стати абсолютно нечутними. Але вони
не зникнуть, вони завжди будуть тут, закорінені
у цій тиші, і часові ніколи не стерти їх цілком.

Інші моляться, хоча складається враження,
ніби їм на все начхати. Вдень вони незворушно
мовчать, та коли вечоріє, вони першими
звертають очі до неба і говорять з ним тільки
їм відомою мовою. Це для них — єдина можливість
уникнути докорів сумління.

Дехто просто спить із розплющеними очима.
Аби полегшити муки чекання, вони перебирають
у пам’яті спогади про родину, колишні
сподівання, про затишну безтурботність колишнього
життя. Тому іноді здається, ніби вони
забули, що ув’язнення триватиме роками.

Я знаю напевне, що жодна з нас не має сили
заснути. Я робила спроби, докладала неймовірних
зусиль, але не вийшло.

Тиша є нашою терапією. Вона вчить нас
бачити минуле, сміливо дивитись у вічі своїм
вчинкам, долати свої помилки. Вона змушує
нас думати і провокує на питання, вона супроводжує
нас, то втамовуючи наші тривоги,
то повертаючи їх до життя, то витягаючи з
непевності, то топлячи у божевіллі. Тиша привласнює
собі те, чим ми є, полегшує тиск часу,
змагається з тою частиною в нас, про яку ми
воліли б забути.

І так аж до ранку, доки кроки охоронниць
знову не рипітимуть коридором, сповіщаючи
про початок нового дня, який, зрештою, буде
таким самим.

Ось на що схожі ночі за ґратами нашої
в’язниці.

6