Наталка Забрамська

Завжди. Новели

Завжди. Новели

Героїня новел не має ані віку, ані імені. Проте у неї важкий тягучий погляд, звичка ставити високі бар’єри між собою і світом, що геть нездоланні для слабаків... Ця жінка мешкає сама у захаращеній квартирі з синіми або зеленими гардинами, багато працює. Вона не надто цікавиться ближніми, а ті відповідають лиш відчуженням — вони дивляться на неї, як на скажену.
Натомість героїня нерідко стикається з іншими вимірами та їх мешканцями. В одній з новел вона живе на два світи — «реальний» і «зі снів», в іншій її дім перетворюється на мінливу та непередбачувану екосистему, у третій вона з’ясовує, що має «дубля», який проживає за неї частину життя.
Героїня самотня. А кохання... У деяких новелах кохання — то некерована, первісна сила, в деяких — мовчання і тепло. Та із тексту в текст воно лишається занадто ефемерним. У чоловіків-героїв новел немає імен — лише «рибчик», «Він», «пташечок».
Так само у них немає зовнішності, звичок, характерів — вони сірими плямами проходять повз очі героїні і читачів.
Описами міста, погоди, транспорту авторка створює у читача враження, ніби то не самі явища і предмети, а лише їх умовні позначення, абияк накидані на грубому картоні. Бо важливішим для автора є анатомія душевного стану в різних життєвих ситуаціях, колізії людських стосунків як привід до війни з собою.

ЗМІСТ
Холодно
Сон
Світ
Полотно
Завжди
Папірець
Кімната
Він
1999


ХОЛОДНО.

І було холодно й незатишно. І хотілося пити. А в хаті ж не було нікого, як, зрештою,
і завжди. Полюбляю застуду. Вона нагадує ознаки наркотичного сп’яніння. Вона заколисує. Коли б не так хотілося пити.
Я вже розуміла, що взавтра не зможу бути на роботі, а на мене чекатимуть. Це — єдине місце, де на мене ще чекають. Треба було б зателефонувати, але ця думка фатально зіштовхнулася з іншою: для того, щоб зателефонувати, довелося б вибиратися зі свого зігрітого лихоманкою кубла. Довелося би плентати до телефона. Навіть, біль ше, довелося б напружувати спечені температурою губи і видобувати захриплий голос із посипаної перцем горлянки. І як же хотілося пити. На якийсь момент я вже майже була готова робити щось зі своїм немічним тілом, але врешті здалася на волю благословенної втоми. Матово світле обличчя Юдифі, колись бачене у провінційній картинній галереї, випливло з пітьми і стурбовано схилилося наді мною.

Вона відклала закривавлену голову Олоферна вбік і полишила брунатно - золотаве тло картини, аби поправити подушку під моєю обважнілою головою. Така собі сестра-жалібниця. Дати води, одначе, так і не здогадалася. І почався танок тіней, який чи не завжди супроводжує самотні мої хвороби. Вони заступали одна одну, тягли мене до якогось небаченого трону, танцювали за моєю спиною, чим дуже дратували мене. Вони простягали до мене свої безтілесні руки, торкалися мене і пливли геть, щоби поступитися місцем іншим, таким же безтілесним, таким же сірим. Чи білим?

Я прокинулася. Слабка, розчавлена гарячкою, з колами під очима, але майже здорова. Принаймні достатньо здорова, аби згадати, що біля ліжка стоїть годинник, тож я можу легко дізнатися, котра година, а також не менш легко довідатися, що це саме той час, коли мені належиться спожити суміш із різноманітних, не дуже коректних висловів на мою адресу з боку безпосереднього і посереднього керівництва. Я, напевне, пропустила сьогоднішній робочий день, бо крізь старі фіранки густо лився до кімнати приглушений золотий мед зимового надвечір’я. Він уже перемішався із сіруватими сутінками настільки, що речі в кімнаті вкрилися дивною тьмяною лускою. І спливав останніми краплями. Ще півгодини — і стане темно.

Простягла руку до телефона, який, виявляється був тут, поруч, наосліп натисла кілька кнопок. Напам’ять їх знаю. Бадьорий голос шефа проспівав щось про те, що я таки втрапила до свого агентства. До свого дорогого в усіх сенсах того слова агентства. Не надто життєрадісним тоном я сповістила йому, хто на дроті, й наготувалася слухати свою належну дозу вишуканого хамства. Бо що ж лишалося робити.

Я пропустила без попередження початкову ланку серії складних переговорів, де мали бути «і кров, і сльози, і любов». Я й сама жалкувала про це. Пішло нанівець кілька тижнів роботи, кілька тижнів захопленого полювання за всілякими подробицями про хлопчиків, з якими ми мали укладати досить таки знаменну угоду, в чесності яких добряче сумнівалися і грошики яких усе ж манили нас здалеку, мов осяйна зоря на небосхилі. Я перегорнула купу паперів, я знайшла силу силенну людей, кожен із яких намагався обдурити мене, відповідаючи на мої запитання. Я намагалася вирахувати мінімальні запити цих молодих і підкутих усіма пекельними цвяшками монстриків від сучасного бізнесу. Я вже прорахувала силу силенну запитань, які мала поставити, наперед знаючи, що всі огидні стратегії невідповіді на запитання, використання напівправди чи повної неправди, переведення стрілок, підміни відповідей зустрічними запитаннями будуть використані. І майстерно використані. Я передчувала насолоду від цієї вербальної безкровної боротьби на інтерес, на гроші, врешті-решт на те, хто ж з нас хитріший, хто із нас краще вміє чути за словами несказану правду, хто вміє прораховувати три ходи наперед. Не раз і не двічі дивилася на себе в дзеркало тим поглядом, який мав переконати їх у тому, що я бачу наскрізь і п’ять метрів під ними, і хоч би скільки поступок вони робили, та цього ніколи не буде досить, аби переконати мене в тому, що вони нічого більше запропонувати не можуть. Я заїздила аналітичну групу, вони змальовували мене всіма їм відомими ненормативними епітетами, але піддалися моєму захопленню і теж почали вишукувати всі можливі й неможливі подробиці про опонентів. Я проробила ходи в ті місця, де хлопчики зазнали поразки, як і в ті місця, де поразки зазнали від них. Поразки людей дають значно більше інформації, ніж успішні справи.

Цілком як у Толстого: щастя однакове, нещастя — різне. Дідько б його взяв, а тепер я пропустила найцікавіше. Доведеться посидіти збоку переговорного столу, принаймні на перший раз, і лише згодом зайняти своє місце ведучого переговорної групи. До того ж я передбачала необхідність міняти на бігу зручні черевики, до яких уже так звикла, коли формувала попередню стратегію спілкування зі своїми дорогенькими майбутніми партнерами.
Початок задавав тон, а я не знала, що там відбулося. Я мала звикати поступово до думки, що все відбулося не так, як я хотіла, як планувалося. Отже, доведеться переробляти якщо не все, то значну частину напрацьованого. А це завжди було гірше, ніж починати спочатку і вже тоді примірятися до подальших кроків. Я була готова до найгіршого. Втім, жевріла маленька надія, що шеф не захотів міняти коненят на переправі й переніс щось на колись, сподіваючись, що я таки з’явлюся при повному здоров’ї, як не взавтра, то сьогодні.
Я була вражена тим, що почула. Шеф співав арію з опери «Зеро, всі — повне зеро, тілько не ти», та ще й так виразно, що я не могла віднести це на рахунок своїх вад слухового сприймання. Його схвильовані крещендо й димінуендо долинали зі слухавки, як ніжне муркотіння кота, якого погладили саме там і саме так, як треба. Я слухала, роззявивши рота, про те, як чудово все зробила, і що контракт у нас в руках, і що краще бути не могло, і що залишилися якісь дрібні пункти, і чи добре я відпочила після такої м’ясорубки, і що я билася, як левиця… І багато ще чого. Я невиразно пробурмотіла слова подяки за все почуте й акуратно, напрочуд акуратно, поклала слухавку на місце.

Я там, виявляється, була. Я була там і щось навіть робила. Я робила все правильно. Я майже виграла переговори. Я маю право на відпочинок.

Наступну зустріч із тепер уже майже партнерами було заплановано за тиждень, тому наступного дня вбрала до непристойного затерті джинси, старий обшарпаний светр і спробувала прослизнути до свого робочого місця непоміченою. Майже так і сталося. Я заховалася за дебільну, але тепер таку необхідну перегородку, що відокремлювала кожного з нас від решти колективу, і принишкла на якийсь час, аби хоч якось з’ясувати, що відбувається в офісі. Було ще зарано для того, аби щось відбувалося. Але поступово в заздалегідь відомому порядку почав спливатися люд. Почулися давно відомі жарти людей, які працюють біч о біч вже достатньо давно, що дозволяє пілкуватися одне з одним мовою неохайних неандертальців, яких, однак, уже привчили їсти з тарілки і носити краватку.

Пролунала серія традиційних залицянь до секретарки, якою завжди розпочинав робочий день мій недолугий коханець. Не сказати б, що ревную, але подряпати пику часом хочеться. Не маю дурнуватої звички стирчати, мов цвях, на робочому місці від самого світанку, тому на досить суттєвий відтинок часу була забезпечена можливістю слухати і не бути допитаною, вникати і не бути поміченою.
З почутого я зрозуміла, що я добряча стерва, в якої ще повчитися треба, і що скуйовджені хлопчики залишали вчора поле бою на щитах. Поступово почали вимальовуватися подробиці перебігу негоціацій. Я, виявляється, брала їх голими руками, хоча переважно мовчала. Виявляється, я була добре вбрана і ще краще підмальована. А головний хлопчик запросив мене потай на вечерю. Ну, це він так думав, що потай. А я відмовила йому «до кращих часів». Виявляється, мене аж ніяк не чекають сьогодні в офісі. Отже, коли я виникла зі свого кутка, як Кам’яний гість, чи то пак Привид батька Гамлета, виникла німа сцена «Ті ж і я». Я невиразно привіталася до всіх разом і підкреслено безтурботно прошвендяла до секретарки, щоб узяти стенограму вчорашнього засідання, яка, звичайно ж, іще не була готова. Ну, як завжди. З чемною погрозою попросила зробити це якомога швидше і відбула в невідомому напрямку.

Вдома не знайшла кращого заняття, як тупо злягти на канапу. ОК, я провела перший тур переговорів. Що далі? Далі все було дивно й незрозуміло. Я не ходила на роботу днів зо три. Потім усе ж таки пішла, пронизана страхом віл голови д о п’ят. На наступну зустріч, із тепер уже партнерами. Сиділа, як спаралізоване опудало, боялася розтулити рота і з нудьгою спостерігала, як стрілка підточує панчоху на лівій нозі. Звичайно ж, я ледь не напам’ять вивчила стенограму і вже знала все, що сказала минулого разу. Найсмішніше, що я все так і казала б. Якби була там. Але я знала, тепер уже напевне, що мене там не було.
Потім усе було досить банально. Я перестала ходити на роботу. Це тривало чи не зо два тижні. Я ліниво лежала на канапі, намагалася читати якісь книжки, палила. Часом умикала телевізор. За тим почала ревно ходити в офіс, де про мою відсутність так ніхто й не здогадався. Чи не першою приходила на своє робоче місце. Я навіть спробувала вдатися до посередництва між ріелтерською і рекламною фірмами. Успішно провалила всю справу, бо голова була зайнята іншим. І весь час відчувала на собі погляд. От тільки не знала, чий. Далі стало цікавіше. Вирішила прийти посеред робочого дня. З’ясувалося, я лише продовжила того разу розпочате мною зранку. Тобто, це виглядало так, ніби я щойно вийшла на хвилину до кав’ярні, а потім знову зайшла. Зі мною розмовляли вже з якогось місця. А що я боялася говорити, аби не бовкнути відвертої дурниці, доводилося все більше мовчати. Стенограми неофіційного спілкування в межах офісу я вимагати не могла, тому вважала за краще відбуватися мовчанкою.

Я почала боятися відчиняти двері до своєї квартири. Я боялася застати там другу себе. Набагато успішнішу, розумнішу і вдатнішу, бо я поступово перетворилася на залякане створіння з пригаслим поглядом, яке, мов той піддослідний песик, не знає, що з ним відбувається. Лише відчуває якесь неймовірне западло.

Сьогодні я маю з’ясувати все до кінця. Я буду рівно о шостій вечора на краєчку мого висотного будинку. Хто з нас устигне першим? Якщо Вона — то я побачу скупчення малесеньких людей і автівок унизу, які зберуться навколо темної плямки. А якщо я?

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій