Іен Мак’юен

Субота

Субота

Перший
За кілька годин до світанку Генрі Пероун, нейрохірург, прокидається й виявляє, що він уже рухається, вже відкинув, сидячи, ковдру, а тоді встає з ліжка. Він і сам точно не знає, коли до нього повернулася свідомість, та це, схоже, не має ніякого значення. Ніколи раніше він не робив нічого подібного, але не стурбований цим і навіть анітрохи не здивований, бо відчуває приємну легкість в усьому тілі, а спина й ноги налиті незвичайною силою. Так він і стоїть, голий, поряд із ліжком — він завжди спить голий, — відчуваючи весь свій зріст, свідомий спокійного дихання дружини й холодного повітря спальні на шкірі. Це теж приємне відчуття. Годинник на тумбочці показує три сорок. Він не має поняття, чому встав з ліжка: в туалет йому не треба, його не стривожив сон, ані якась подія вчорашнього дня, ані навіть стан світу. Виглядає це так, ніби він, стоячи тут у пітьмі, матеріалізувався з нічого, повністю сформований, нічим не обтяжений. Він не почувається втомленим, незважаючи на ранню годину й на запрацьованість протягом останніх днів, на серці немає неспокою за когось із недавніх хворих. Насправді настрій у нього бадьорий, бездумний і нез’ясовно піднесений. Ні про що не думаючи, без будь-якої причини він рушає до найближчого з трьох вікон спальні, відчуваючи таку плавність і легкість ходи, що відразу з’являється підозра, чи йому це не сниться або чи не лунатик він. Якби це було так, він був би розчарований. Сни його не цікавлять; те, що це діється насправді, криє в собі багатші можливості. І він повністю є самим собою, він у цьому впевнений і знає, що сон лишився позаду: відчувати різницю між ним і ходінням, знати, де проходить межа — це суть нормальної психіки.
Спальня велика, не захаращена. Поки він нечутно просковзує нею з майже комічною легкістю, раптова думка, що це відчуття мине, ненадовго засмучує його, потім ця думка зникає. Ось він біля середнього вікна, обережно відчиняє високі розкладні віконниці, так щоб не розбудити Розалінду. Він у цьому дбайливий і водночас егоїстичний. Він не бажає, аби його питали, чого він хоче — що б він відповів, і навіщо псувати відповіддю такий момент? Він відчиняє другу віконницю, укладаючи її в заглиблення біля вікна, і тихенько піднімає ковзну раму. Вона значно вища від нього, однак легко їде вгору, підкоряючись дії схованої свинцевої противаги. Шкіру стягає від зимового повітря, яке тече в кімнату, огортаючи тіло, але холод його не бентежить. З третього поверху він розглядає ніч, місто в крижаному білому світлі, скелети дерев на площі, а десятьма метрами нижче — чорні гострі прути огорожі, схожі на ряд списів. Надворі один-два градуси морозу, і повітря прозоре. Блиск вуличного ліхтаря не зміг повністю затерти всі зірки; над фасадом доби Реґентства по той бік площі висять залишки сузір’їв південної частини неба. Отой фасад — це реконструкція, пастиш: Фіцровіа воєнних часів використала деякі підказки люфтваффе; а одразу за ним — башта Управління пошт і телеграфу, муніципальна й досить вбога вдень, зате вночі, напівсхована й гарно освітлена — славний пам’ятник більш оптимістичним часам.
А зараз, які зараз часи? Збентежені й страшні, найчастіше думає він, коли відволікається від щотижневої круговерті, аби поміркувати. Але зараз він цього не відчуває. Він нахиляється вперед, тиснучи всією вагою на долоні, сперті на підвіконня, насолоджуючись порожнечею і чистотою того, що він бачить. Його зір — завжди добрий — зараз немовби вигострився. Він бачить слюдяний блиск бруківки на площі, призначеній для пішоходів, голуб’ячі екскременти, що їх відстань і холод зробили твердими, майже гарними, наче розкидані грудочки снігу. Йому подобається симетрія чорних чавунних стовпів і їхніх ще темніших тіней, і сітка вимощених стічних канав. Переповнені сміттєві урни демонструють радше достаток, ніж злиденність; порожні лавочки, розставлені навколо круглих газонів, немов ласкаво чекають на щоденних відвідувачів — на юрби веселих службовців у час перерви, на серйозних, ретельних хлопців з індійського гуртожитку, на закоханих у стані тихої екзальтації або розриву, на присмеркових продавців наркотиків, на запропащену стару жінку з її дикими, нав’язливими криками. Забирайся геть! кричатиме вона часом годинами й пронизливо верещатиме, нагадуючи якогось болотяного птаха чи тварину в зоопарку.
Стоячи біля вікна, такий же нечутливий до холоду, як мармурова статуя, дивлячись у бік вулиці Шарлотти, де в перспективі громадяться фасади, риштовання й стрімчасті дахи, Генрі думає, що місто — це чудова річ, прекрасний винахід, біологічний шедевр: мільйони кишать і рояться навкруг акумульованих і нашарованих здобутків багатьох століть, наче навкруг коралового рифу, сплять, працюють, розважаються, найчастіше мирно й гармонійно, і майже всі хочуть, щоб усе відбувалося, як повинно. І власний куточок Пероунів, тріумф узгоджених пропорцій; ідеальне коло скверу, замкнене ідеальним квадратом площі, розпланованої Робертом Адамом — мрія вісімнадцятого сторіччя, скупана й пригорнена сучасністю, світлом ліхтарів зверху, а знизу — фібро-оптичними кабелями, холодною свіжою водою, яка тече трубами, і нечистотами, які змиваються моментально, не затримуючись у пам’яті.
За звичкою аналізувати власні настрої він розмірковує над цією тривкою, ненормальною ейфорією. Можливо, десь там, на молекулярному рівні, поки він спав, сталася якась хімічна пригода — наче напої розхлюпалися на підносі, і це примусило допамінові рецептори розпочати лагідний каскад міжклітинних реакцій; а може, це очікування суботи чи парадоксальний наслідок крайньої втомленості. Він і справді завершував тиждень у стані повного виснаження. Додому повернувся в порожній будинок, лежав у ванні з книжкою, радий, що ні з ким не треба розмовляти. Це його освічена, надто вже освічена донька Дейзі прислала біографію Дарвіна, котра, в свою чергу, має щось спільне з романом Конрада, який вона примушує його прочитати й за який він усе ще не брався — морські подорожі, хоч які морально насичені, не дуже його цікавлять. Вже декілька років вона докоряє йому тим, що сприймає як його дивовижне невігластво, формує його літературну ерудицію, сварить за поганий смак і нечутливість. У чомусь вона має рацію — одразу зі школи в медичну школу, далі невільницька праця на посаді молодшого лікаря, потім повна поглиненість нейрохірургією, поєднана із самовідданим виконанням батьківських обов’язків, — протягом п’ятнадцяти років він навряд чи й відкрив немедичну книжку. З іншого боку, гадає, він бачив стільки смертей, страху, мужності й страждань, що їх би вистачило на півдесятка художніх творів. І усе ж він кориться її спискам книжок для читання — у цей спосіб він підтримує з нею контакт, поки вона виростає, віддаляючись від своєї родини й переходячи в незбагненну жіночість у якомусь передмісті Парижа; сьогодні увечері вона вперше за шість місяців приїде додому — ще одна причина для ейфорії.
Він відставав із завданнями, які давала йому Дейзі. Регулюючи час від часу пальцем ноги доплив гарячої води, він неуважно читав розповідь про відчайдушні зусилля Дарвіна завершити «Походження видів» і про конспект заключних сторінок, виправлених і відредагованих у наступних виданнях. Одночасно він слухав по радіо новини. Флегматичний містер Блікс знову звертався до Організації Об’єднаних Націй — складалося загальне враження, що йому таки вдалося поставити під сумнів аргументи на користь війни. Потім, упевнившись, що нічого не зрозумів, Пероун вимкнув радіо, перегорнув сторінки назад і почав читати знову. Часом ця біографія пробуджувала в ньому приємну ностальгію за зеленою, ласкавою Англією, що їздила кіньми, часом йому ставало трохи сумно від того, як усе життя може бути вкладене в кілька сотень сторінок — розфасоване, як чатні* домашнього приготування. І від того, з якою легкістю це життя, з усіма його пориваннями, колами родичів і друзів, з усім найдорожчим, що здавалося невід’ємним, може так цілком зникнути. Пізніше він простягся на ліжку, щоб обдумати вечерю — і нічого більше не пам’ятає. Розалінда, мабуть, накрила його ковдрою, коли повернулася з роботи. Сорокавосьмирічний, спить глибоким сном о пів на десяту вечора у п’ятницю — ось воно сучасне професійне життя. Він багато працює, усі навкруг нього багато працюють, а цей тиждень був ще важчим через епідемію грипу серед персоналу лікарні — список його операцій був удвічі довшим, ніж зазвичай.
* кисло-солодка фруктова приправа для м’яса - кінець зноски
Вдаючись до балансування, до дублювання, він міг проводити серйозні операції в одній операційній, контролювати старшого ординатора в другій і виконувати менш важливі процедури в третій. В його бригаді зараз двоє ординаторів-нейрохірургів — Саллі Медден, вже майже повністю кваліфікована й абсолютно надійна, і ординатор другого року Родні Браун з Ґайани, талановитий, роботящий, але все ще не впевнений у собі; Джей Стросс, консультант-анестезіолог Пероуна, має власного ординатора, Ґіту Сейєл. Три дні, не відпускаючи від себе Родні, Пероун снував між трьома операційними — стукіт його сабо по натертій до блиску підлозі коридорів і рипи й стогони дверей операційних звучали, як оркестровий акомпанемент. У п’ятницю список був типовим. Поки Саллі зашивала пацієнта, Пероун вийшов у сусідню операційну позбавити старшу жінку невралгії трійчастого нерва, tic douloureux. Ці маленькі операції все ще приносять йому задоволення — він любить працювати швидко й точно. Просунув вказівний палець у рукавичці глибоко в ротову порожнину, щоб точно визначити місце, потім, ледь глянувши на електронний посилювач зображення, ввів довгу голку крізь щоку аж до вузла трійчастого нерва. Джей прийшов із сусідньої операційної простежити, як Гіта ненадовго повертає жінку до притомності. Електростимуляція кінчиком голки викликала поколювання в обличчі, і як тільки вона сонно підтвердила, що місце знайдено правильно — Пероуну це вдалося з першого разу, — її знову приспали, поки нерв не буде «підсмажений» високочастотною термокоагуляцією. Уся хитрість полягала в тому, щоб позбавити її болю, залишивши в неї відчуття легкого дотику — і все зроблено за п’ятнадцять хвилин; трирічне лихо різкого, гострого болю скінчилося.
Він затиснув шийку аневризми середньої мозкової артерії — тут він був свого роду майстром — і зробив біопсію пухлини в зоровому горбі, місці, де оперувати неможливо. Пацієнтом був двадцятивосьмирічний професійний тенісист, який вже страждав від різкої втрати пам’яті. Коли Пероун витягнув голку з глибин мозку, то одразу побачив, що тканина ненормальна. Він покладав дуже невеликі надії на радіо- чи хіміотерапію. Підтвердження прийшло в усному повідомленні з лабораторії, і того ж пополудня він сповістив новину стареньким батькам молодого чоловіка.
Наступним випадком була краніотомія, пов’язана з менінгіомою у п’ятдесятитрьохрічної жінки, директорки початкової школи. Пухлина знаходилася над руховою ділянкою, була чітко визначена і гарненько відкотилася перед зондуванням — суто поправча процедура. Саллі закривала рану, а Пероун тимчасом вийшов у сусіднє приміщення зробити багаторівневу поперекову ламінектомію опасистому чоловікові сорока чотирьох років, садівнику, який працював у Гайд-Парку. Щоб дістатися до хребців, йому довелося розрізати чотиридюймовий шар підшкірного жиру, а чоловік завадливо обертався на столі щоразу, коли Пероун натискав, ставлячи затискачі, щоб оголити кістку.
Для старого приятеля, ЛОР-спеціаліста, Пероун розкрив акустичний апарат у сімнадцятирічного хлопця — дивна річ, як ці вушники уникають самі робити складні розрізи для операцій. Пероун вирізав великий прямокутний шмат кістки за вухом, що зайняло в нього годину і дратувало Джея Стросса, який прагнув перейти до операцій за списком їхнього власного відділення. Нарешті пухлина лежала відкрита перед операційним мікроскопом — маленька вестибулярна шванома ледь-що в трьох міліметрах від завитки. Залишивши приятеля-спеціаліста робити видалення, Пероун поспішив зайнятися ще однією нескладною процедурою, яка в свою чергу вже дещо роздратувала його самого — криклива молода жінка зі звичками вічно ображеної особи вимагала, щоб її спинномозковий стимулятор перенесли ззаду наперед. Лише місяць тому він зробив усе навпаки, бо вона жалілася, що їй незручно сидіти. Тепер вона твердила, що через стимулятор вона не може лежати в ліжку. Він зробив їй довгий розріз живота й марнував цінний час, по лікті засунувши в неї руки, в пошуках провода до батарейки. Він був переконаний, що незабаром вона прийде знову.
Його другий сніданок складався із сендвіча фабричного виготовлення з тунцем і огірком та пляшки мінеральної води. У переповненому буфеті, де тости й макарони з мікрохвильової печі завжди нагадували йому запахи головної операційної, він сидів поруч із Гітер, дуже симпатичною жінкою-кокні, яка допомагала прибирати операційні між операціями. Вона розповіла йому про арешт свого зятя за звинуваченням у збройному пограбуванні, коли на нього помилково вказали під час поліцейського розпізнання. Але в нього було досконале алібі — у час скоєння злочину він був у дантиста, де йому виривали зуб мудрості. В іншому кутку кімнати говорили про епідемію грипу — одну з операційних сестер і лікаря-стажиста загального профілю з хірургічного відділення, який працював для Джея Стросса, вранці відправили додому. Через п’ятнадцять хвилин Пероун поквапив свою бригаду до роботи. Поки Саллі в сусідній кімнаті просвердлювала отвір у черепі старого чоловіка, колишнього інспектора паркування автомобілів, щоб послабити тиск внаслідок внутрішньої кровотечі — хронічна субдуральна гематома, — Пероун використав найновіший прилад в операційній, комп’ютеризовану систему візуального супроводу, щоб провести краніотомію для видалення гліоми правої задньолобової локалізації. Потім він дозволив Родні самому просвердлити ще один трепанаційний отвір для субдуральної гематоми.
Кульмінацією сьогоднішнього списку було видалення астроцитоми у чотирнадцятирічної ніґерійської дівчинки, яка живе в Брікстоні з тіткою й дядьком, вікарієм англіканської церкви. До пухлини найкраще було дістатися через потилицю, між верхньою частиною мозочка і мозочковим наметом, коли анестезований пацієнт знаходиться в сидячій позиції. Це в свою чергу створювало особливі проблеми для Джея Стросса, бо існувала можливість, що повітря проникне у вену й викличе емболію. Андреа Чепмен була проблематичною пацієнткою, проблематичною племінницею. Вона приїхала в Англію дванадцятирічною — стривожений вікарій і його дружина показували Пероуну фотографію, — маленька миршава дівчинка в платтячку і з туго зав’язаними бантиками, з сором’язливою усмішкою. Щось, що було в ній притлумлене сільським життям у північній Ніґерії, вивільнилося, як тільки вона пішла в місцеву брікстонську школу. Приохотилася до музики, до одягу, до розмов, до нових цінностей — до вулиці. Вона дуже зухвала, звірився вікарій, поки його дружина намагалася заспокоїти Андреа в палаті. Його племінниця вживала наркотики, напивалася п’яною, крала в крамницях, прогулювала школу, ненавиділа коритися і «лаялася, як матрос торгівельного флоту». Можливо, пухлина тисне їй на якусь частину мозку?
Пероун не міг запропонувати такої розради. Пухлина була далеко від лобових часток мозку. Вона сиділа глибоко у верхніх мозочкових звивинах. Дівчинка вже страждала від ранкових болів голови, сліпих плям і атаксії — нескоординованості рухів. Ці симптоми не розсіяли, однак, її підозри, що її стан є частиною змови — лікарні в союзі з опікунами, школою, поліцією — покласти край її вечорам у клубах. Потрапивши в лікарню, вона вже через кілька годин розсварилася з санітарками, палатною сестрою і літньою жінкою-пацієнткою, яка заявила, що не потерпить непристойних виразів. У Пероуна були свої труднощі в підготовці її до випробувань, які чекали попереду. Навіть коли Андреа не була збуджена, вона навмисне балаболила, як диктор на MTV, сидячи в ліжку, розгойдувалась верхньою частиною тіла, роблячи кругові рухи оберненими донизу долонями, витворюючи навкруг спокійну атмосферу, поки вона готується до одного зі своїх вибухів. Проте йому подобався її моральний дух і сердиті темні очі, бездоганні зуби й світлий рожевий язичок, який швидко обкручувався навкруг слів, котрі формував. Вона радісно усміхалася, навіть коли репетувала з удаваною люттю, наче їй свербіло спробувати, скільки саме їй попустять. І щоб якось із нею домовитися, потрібен був Джей Стросс, американець, наділений такою теплотою й відвертістю, яких ніхто більше не мав у цій англійській лікарні.
Операція Андреа тривала п’ять годин і пройшла добре. Вона перебувала в сидячій позиції, затискач, який підтримував голову, був прикручений до рами, що знаходилась перед нею. Трепанація черепа у потиличній ділянці вимагала величезної обережності через судини, що лежать одразу під кісткою. Родні стояв, нахилившись, поруч із Пероуном, щоб зрошувати свердло й припікати кровотечу біполяризатором. І ось він лежить відкритий, мозочковий намет — шатро — бліда, вишукана, красива структура, наче півоберт балерини в широких одежах, де тверда мозкова оболонка збирається докупи й знову розділяється. Під ним лежить мозочок. Обережно підрізаючи, Пероун дав змогу самій силі тяжіння відтягти мозочок донизу — в гачках не було потреби, — і вже можна було глибоко зазирнути туди, де знаходилася шишкоподібна залоза, а перед нею великою червоною масою простяглася пухлина. Астроцитома була цілком окреслена й лише частково проникла в прилеглі тканини. Пероун зміг вирізати її майже всю, не пошкодивши жодного чітко визначеного регіону.
Він дав Родні декілька хвилин на маніпуляції з мікроскопом та аспіратором і дозволив йому закрити оперовану ділянку. Пероун сам наклав пов’язку, а коли вийшов нарешті з операційної, то зовсім не відчував утоми. Операції ніколи його не виснажують — поринувши у замкнений світ свого відділення, операційної з її впорядкованими процедурами, поглинутий чіткою картинкою операційного мікроскопа в міру того, як прокладається шлях до потрібної ділянки, Пероун відчуває надлюдську снагу до роботи, більше схожу на пристрасть.
Щодо всього іншого на цьому тижні, то два ранкових прийоми вимагали не більших зусиль, ніж зазвичай. Він надто досвідчений, аби перейматися тими різновидами відчаю, які йому трапляються; його завдання — бути корисним. Не втомлювали його обходи палат ані різноманітні щотижневі комісії. Його доконала робота з паперами в п’ятницю пополудні, купа скерувань і відповіді на скерування, тези для двох конференцій, листи колегам і видавцям, незавершена рецензія, пропозиції до ініціатив дирекції, урядові зміни до структури фонду і ще одна перевірка програм навчальної практики. Слід по-новому глянути — завжди можна глянути по-новому — на план заходів лікарні в надзвичайних ситуаціях. Прості зіткнення поїздів — це вже не все, що можна передбачити, і такі вирази, як «катастрофа» й «масові жертви», «хімічна й біологічна війна» й «масований напад», стали останнім часом звичними через їхнє повторення. Протягом останнього року він був свідком того, як множилися нові комітети й підкомітети, службові інстанції, що простягалися за межі лікарні, поза медичні ієрархії й тяглися крізь далекі підступи державної служби аж до міністерства внутрішніх справ.
Пероун монотонно диктував, а після того, як секретарка пішла додому, ще довго друкував у своєму крихітному перегрітому кабінеті на четвертому поверсі лікарні. Його мучила незвична відсутність легкості в роботі. Він звик гордитися своєю швидкістю й гладеньким, переускладненим стилем. Немає потреби щось попередньо обдумувати — друкування й формулювання відбуваються одночасно. А зараз він затинався. І хоча професійний жаргон нікуди не зник — він вже став другою натурою, — але текст укладався незграбно. Окремі слова наводили на думку про громіздкі предмети — велосипеди, шезлонги, вішалки, — розкидані в нього на дорозі. Він складав речення в голові, потім губив його на папері або додруковувався до граматичного глухого кута й повинен був якось виборсуватися. Він не став роздумувати, чи є ця безсилість причиною, чи наслідком перевтоми. Він був впертий і все довів до кінця. О восьмій вечора дописав останній електронний лист і встав від столу, за яким мозолився від четвертої години. Дорогою ще зазирнув до своїх хворих у реанімації. Проблем не було ніяких, і навіть з Андреа все було гаразд — вона спала, а всі показники були добрими. Не минуло й півгодини, як він вже був вдома, у ванні, а незабаром уже теж спав.
@@@
Дві постаті в темних пальто перетинають площу по діагоналі, йдучи від нього в напрямку Клівленд-Стріт, їхні високі підбори цокають незграбним контрапунктом — без сумніву, медсестри, які поспішають додому, хоча це й дивний час як на повернення зі зміни. Вони не розмовляють, і хоча йдуть не в ногу, але близенько одна до одної, майже дотикаючись плечима, інтимно, як сестри. Проходять вони якраз під ним і рухаються дещо заокругленим маршрутом, оминаючи газони, перш ніж зникнути. Є щось зворушливе в тому, як їхні подихи піднімаються за ними у вигляді хмаринок пари, наче вони грають у якусь дитячу гру, імітуючи паровози. Вони перетинають площу в напрямку найдальшого рогу, а він, маючи ту перевагу, що знаходиться вище від них, і відчуваючи якийсь приплив цікавості, не просто слідкує за ними, він за ними наглядає, контролюючи їхній шлях далеким хазяйським поглядом бога. У мертвому холоді йдуть вони крізь ніч, маленькі гарячі біологічні двигуни, які спритно послуговуються двома ногами, придатними для будь-якої місцевості, обдаровані незліченними розгалуженими нейромережами, глибоко зануреними в набалдашник із кістяним корпусом, схованими волокнами, теплими ниточками з їхнім невидимим жаром свідомості — ці двигуни самі визначають власні шляхи.
Він вже пробув біля вікна кілька хвилин, збудження минає, і він починає тремтіти. У сквері, замкненому високою круглою огорожею, на доглянутих заглибинах і горбочках газону за лінією платанів лежить легенька паморозь. Він дивиться, як машина швидкої допомоги з вимкненою сиреною, блимаючи синім світлом, звертає на вулицю Шарлотти й спішить кудись на південь, прямуючи, либонь, у Сого. Він відвертається від вікна й тягнеться за товстим вовняним халатом, кинутим на стілець. Відвертаючись, він усвідомлює якийсь новий елемент за вікном, на площі чи серед дерев, яскравий, але без кольору, розмазаний десь на периферії зору внаслідок руху головою. Проте не одразу дивиться туди. Він змерз, йому потрібен халат. Він бере його, просовує одну руку в рукав і повертається до вікна, лише намацавши другий рукав і підперезавшись поясом.
Він не одразу розуміє, що бачить, хоча гадає, що розуміє. У першу мить, збуджений і зацікавлений, він приймає виміри планетарного масштабу: це метеор, який згорає в лондонському небі, перетинаючи його зліва направо, низько над горизонтом, хоча й значно вище найвищих будинків. Хоча ні, шлях метеора стрілоподібний, наче голка. Ми бачимо їх лише у спалаху, поки їх не знищить власний жар. Цей же рухається повільно, навіть велично. Він миттю змінює перспективу, переводить її у виміри сонячної системи: цей об’єкт віддалений не на сотні, а на мільйони миль, далеко в космосі рухається по вічній орбіті навколо сонця. Це комета, злегка забарвлена жовтим, знайоме яскраве ядро, що тягне свою вогняну оболонку. Він спостерігав Гейл-Бопп з Розаліндою й дітьми зі вкритого травою пагорба в Озерному краї і знову відчуває той самий порив вдячності, що йому дано було глянути на щось справді безособове, поза земними вимірами. А оце зараз ще краще, яскравіше, швидше, ще більш вражаюче, бо неочікуване. Вони, мабуть, пропустили повідомлення в медіа. Надто багато працюють. Він хоче розбудити Розалінду — він знає, що вона буде схвильована побаченим, але сумнівається, чи встигне вона до вікна, перш ніж комета зникне. А тоді він теж її пропустить. Але все це надто незвичайно, щоб не розділити з кимось почуттів.
Він вже йде до ліжка, коли чує низький гуркіт, слабкі перекоти грому, і зупиняється, дослухаючись до них. Вони говорять йому про все. Він озирається через плече до вікна, шукаючи підтвердження. Звичайно ж, комета так далеко, що виглядала б непорушною. Нажаханий, він повертається на своє місце біля вікна. Поки він знову змінює масштаб, звук бринить на одній ноті, тепер гудіння повертає все назад, від сонячного пилу й космічної криги до земних вимірів. Минуло лиш три чи чотири секунди, відколи він побачив цей вогонь на небі й двічі змінив щодо нього думку. Вогонь рухається тим же шляхом, яким він сам рухався стільки разів у своєму житті й на якому виконував звичні дії, затягав прив’язні ремені, переставляв годинник, відкладав набік папери, завжди зацікавлений, чи вдасться йому побачити там внизу власний будинок серед величезного, майже прекрасного помаранчево-сірого безміру; зі сходу на захід, уздовж південних берегів Темзи, на висоті семисот метрів, вже на підльоті до Гітроу.
Зараз він просто на південь від нього, всього лиш у якійсь милі, невдовзі зануриться в плутанину голих гілок на верхівках платанів, потім сховається за баштою Управління пошт на рівні найнижчих високочастотних антен-тарілок. Незважаючи на вогні міста, контурів літака не видно в передранковій темряві. Вогонь має бути на ближньому крилі, де воно кріпиться до фюзеляжу, а може, на одному з двигунів, що підвішені знизу. Передній край вогню нагадує сплющену білу кулю, яка витягнута назад жовто-червоним конусом, схожа не стільки на метеор чи комету, скільки на похмуре уявлення художника про них. Немовби претендуючи на нормальність, спалахують посадочні вогні. Однак звук двигуна виказує все. Звичний глибокий і легковажний гул перекривається надсадним, переривчастим, несамовитим звуком, що стає чимраз голоснішим — водночас пронизливий зойк і неперервний крик, неправильний, непристойний звук, який асоціюється з нестерпним механічним зусиллям, що перевищує витривалість загартованої сталі, злітає вгору до крайніх меж, легковажно наростає і наростає, наче акомпанемент до жахливої розважальної поїздки в луна-парку. Щось повинно статися.
Він вже не думає про те, щоб розбудити Розалінду. Навіщо будити її заради цього кошмару? Власне кажучи, видовище нагадує періодично повторюваний сон. Як і більшість пасажирів, зовнішньо заспокоєних монотонністю повітряної подорожі, він часто дозволяє собі подумки зважувати можливості, коли сидить, прив’язаний ременями й покірний, перед підносом із запакованим сніданком. Назовні, за стінкою з тоненької сталі й веселенького рипучого пластику, мінус шістдесят градусів і тринадцяти тисяч метрів до землі. Перетинаючи Атлантику зі швидкістю двісті метрів на секунду, ти коришся цьому безумству, бо всі інші теж це роблять. Твої попутники почувають себе впевнено, бо ти й інші навколо тебе виглядають спокійними. З певної точки зору — кількість жертв на пасажиро-кілометр — статистика заспокоює. Та й як ще потрапити на конференцію в Південній Каліфорнії? Повітряні подорожі — це фондова біржа, фокус віддзеркалених уявлень, слабенький альянс на основі спільної довіри; поки нерви під контролем, а на борту немає бомб чи злочинців, усі благоденствують. Коли ж стається біда, не буває ніяких половинчастих заходів. Якщо ж глянути інакше — кількість смертей на один політ, — цифри вже не такі оптимістичні. Ринок може обвалитися.
З пластмасовою виделкою в руці, він часто пробує уявити собі, як би це могло виглядати — зойки в кабіні, частково приглушені тією звуконепроникною обшивкою, порпання в торбах у пошуках телефонів і останніх слів, авіаперсонал у стані жаху відчайдушно намагається пригадати фрагменти процедури, всепроникний запах лайна. Хоча подібний випадок, розглянутий іззовні, здалеку, як зараз, теж знайомий. Вже майже вісімнадцять місяців минуло від того дня, коли половина планети спостерігала — а потім знову і знову, — як невидимі полоненики мчали небом до загибелі, і за цей час витворилися зовсім нові асоціації, пов’язані з невинним силуетом кожного реактивного літака. Усі погодяться, що авіалайнери виглядають сьогодні в небі зовсім інакше, хижими або приреченими.
Генрі знає, що то обман зору примушує його думати, ніби він бачить зараз силует літака, чорний обрис на тлі темряви. Виття палаючого двигуна продовжує інтенсивно наростати. Його б не здивувало, якби він побачив, що в місті загораються вогні чи площа заповнюється мешканцями в халатах. За його спиною Розалінда, яка вже добре навчилася викидати турботи нічного міста зі свого сну, перевертається на бік. Шум, мабуть, не більш надокучливий, ніж сирена, що проїздить по Юстон-Роуд. Вогняне біле ядро і барвистий хвіст стали більшими — ніхто з пасажирів, що сидять у центральній секції літака, не зможе врятуватися. Це ще один знайомий елемент — жах того, чого він не може бачити. Катастрофа, яку спостерігаєш з безпечної відстані. Розглядаєш смерть у широкому масштабі, але не бачиш нікого з умираючих. Немає крові, немає зойків, взагалі немає людських постатей, і в цю порожнечу вільно входить догідлива уява. Смертельна бійка в кабіні; група хоробрих пасажирів, яка гуртується перед останньою атакою на фанатиків. Щоб уникнути жару цього вогню, в яку частину літака краще тікати? Кабіна пілотів може видатися не такою самотньою. А тягтися до багажника над головою за власною сумкою — це жалісна дурниця чи необхідний оптимізм? А ота стюардеса з густим макіяжем, яка ввічливо подавала тобі круассан із джемом, чи спробує вона зараз зупинити тебе?
Літак пропливає за вершечками дерев. Якусь мить вогонь весело миготить між гілками й вітами. Пероуну спадає на думку, що йому слід би щось робити. Поки служби з надзвичайних ситуацій зареєструють його дзвінок і займуться ним, усе, що має статися, вже буде в минулому. Пілот, якщо він живий, сповістить про все по радіо. Можливо, вони вже вкривають посадочну смугу піною. Безглуздо на цьому етапі бігти, щоб бути напохваті в лікарні. Гітроу не в її регіоні згідно з планом надзвичайних заходів. Десь в іншому місці, далі на захід, у темних спальнях медики зараз одягаються, не маючи уявлення, що на них чекає. Ще п’ятнадцять миль до приземлення. Якщо вибухнуть баки з пальним, їм вже не буде чого робити.
Літак з’являється з-за дерев, перетинає порожній проміжок і зникає за баштою Управління пошт. Якби Пероун мав схильність до релігії, до надприродних пояснень, він міг би погратися з думкою, що був покликаний; що, прокинувшись у незвичному стані духу й підійшовши до вікна без будь-яких видимих причин, він мав би вбачати в цьому якийсь таємний наказ, потойбічний розум, який хоче показати чи сповістити йому щось важливе. Але місто по природі своїй витворює людей, що страждають на безсоння; воно саме по собі є безсонним організмом, чиї проводи ніколи не перестають бриніти; серед стількох мільйонів обов’язково знайдуться люди, що дивляться у вікна тоді, коли мали би спати. Щоночі різні люди. І те, що це виявився він, а не хтось інший — це річ випадкова. Тут спрацьовує звичайний людський фактор. Примітивне мислення схильних до надприродного зводиться до того, що його колеги-психіатри називають проблемою — чи ідеєю — стосунку. Надмір суб’єктивного, впорядкування світу згідно з власними потребами, нездатність сприйняти власну незначущість. На думку Генрі, таке мислення належить тому спектрові, на самому краєчку якого, здіймаючись, як покинутий храм, лежить психоз.
І таке мислення могло стати причиною пожежі літака. Глибоко віруюча людина з бомбою в підборі черевика. Серед переляканих пасажирів багато хто, мабуть, молиться — ще одна проблема стосунку — своєму власному богові, благаючи заступництва. А якщо будуть жертви, то в того самого бога, який визначив їхню долю, незабаром проситимуть у жалобі розради. Пероун вважає це вартим подиву, людським вибриком поза межами моралі. З нього постають — разом із глупотою й кровопролиттям — порядні люди й добрі вчинки, прекрасні собори, мечеті, кантати, поезія. Навіть заперечення Бога, як він, здивований і обурений, почув колись від одного священика, це духовний акт, свого роду молитва: адже нелегко уникнути пазурів віруючих. Для літака було б найкраще, якби він зазнав звичайної, мирської механічної аварії.
Літак пролітає за Баштою і починає знижуватися на відкритому клаптику західного неба, збочуючи дещо на північ. Вогонь немовби меншає в міру того, як повільно змінюється перспектива. Тепер він бачить головно хвіст і вогні, що на ньому спалахують. Болісне виття двигуна поступово завмирає. Чи випущене шасі? Думаючи про це, він одночасно хоче, прагне цього. Своєрідна молитва? Він ні в кого не просить ніяких милостей. І навіть коли посадочні вогні вже повністю зникли, він продовжує розглядати небо на заході, боячись, що побачить вибух, неспроможний відвести погляд. Все ще мерзнучи, хоч і в халаті, він протирає вікно там, де на склі залишилася пара від його подиху, і думає, яким же він вже здається далеким, отой спонтанний, екзальтований настрій, що підняв його з ліжка. Нарешті простується й тихенько розкладає віконниці, щоб прикрити небо.
Відходячи від вікна, він пригадує відомий розумовий експеримент, про який дізнався давним давно в курсі фізики. Кіт, кіт Шредінґера, схований від очей у закритому ящику, або все ще живий, або щойно був вбитий навмання активованим молотком, який розбиває ампулу з отрутою. Поки спостерігач не підніме з ящика покришку, обидві можливості — живий чи мертвий — існують узгоджено, в паралельних світах, однаково реальні. В мить, коли покришка знімається з ящика й кота обстежують, квантова хвиля можливостей зникає. Усе це завжди здавалося йому нісенітницею. Позбавленим людського смислу. Безумовно, ще один приклад проблеми стосунку. Він чув, що навіть фізики відмовляються від нього. Генрі все це здається бездоказовим: результат, наслідок існує в світі сам по собі, незалежно від нього, відомий іншим, чекаючи, поки й він його відкриє. Зникає тоді лише його власне незнання. Яким би не був рахунок, він вже записаний. І яка б доля не судилася пасажирам — нехай вони перелякані й безпечні чи мертві, — все вже сталося.
@@@
Більшість людей під час першої консультації крадькома кидають погляди на руки хірурга, очікуючи розради. Майбутні пацієнти шукають в них делікатності, чулості, впевненості, можливо, бездоганної білості. З цієї причини Генрі Пероун втрачає щороку кілька пацієнтів. Найчастіше він ще до відходу пацієнта знає, що так станеться: погляд раз по раз тікає вниз, невпевненими стають підготовані питання, надто палкими подяки по дорозі до дверей. Іншим пацієнтам не подобається те, що вони бачать, але вони несвідомі свого права піти до когось іншого; деякі звертають увагу на руки, проте їх заспокоює репутація, або їм взагалі все до лампочки; є ще й інші, які нічого не помічають, нічого не відчувають, нездатні до спілкування внаслідок послаблених пізнавальних спроможностей, які ж і привели їх сюди.
Самого Пероуна це мало хвилює. Нехай собі дезертири тікають коридором чи містом. На їхнє місце прийдуть інші. Море невралгічного лиха широке й глибоке. Ці руки достатньо впевнені, але вони великі. Якби він був справжнім піаністом — він лише невправно бренькав, — його десятинотний захват міг би стати в пригоді. Це вузлуваті руки, з кістлявими й жилавими суглобами, порослі на пальцях рудим волоссям — а кінчики пальців пласкі й широкі, як присоски у саламандри. Великі пальці нескромно довгі, загнуті назад, наче банани, і навіть у стані спочинку виділяються обидві фаланги, більше придатні для циркової арени, як у клоунів і повітряних гімнастів. І руки ці, як і більша частина Пероуна, весело розцяцьковані ластовинням, розгардіяшем помаранчевого й брунатного меланіну, аж до останніх фаланг пальців. Деяким пацієнтам це видається відразливим, навіть гидким: не дуже хочеться, щоб такі руки, навіть у рукавичках, копирсались у вашому мозку.
Це руки високого, мускулястого чоловіка, якому останні роки додали трохи ваги й статечності. У двадцять із лишком його твідовий піджак висів на ньому, як на тичці. Коли він примушує себе випростати спину, його зріст сягає ста вісімдесяти шести сантиметрів. Незначна сутулість надає йому вибачливого вигляду, який чимало пацієнтів сприймають як частку його привабливості.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій