Василь Кожелянко

Дефіляда, три романи

Дефіляда

Крім того, вже після взяття Москви на спеціяльному засіданні було встановлено нові бойові нагороди України: медаль «За взяття Москви» (нагороджувались усі); орден «Шлях Сагайдачного» (коштовний витвір мистецтва із срібла; нагороджувались теж усі — від стрільця до генерала, але за визначні подвиги); медаль «Малиновий Хрест» (для солдатів); орден «Богдан Хмельницький» (для офіцерів) та орден «Князь Святослав» (для генералів); для моряків було впроваджено медаль «Синій Хрест» та орден «Князь Олег». А для літунів — медаль «Блакитний Хрест» і орден «Архангел Гавриїл». Міська управа Києва на свій кошт виготовила і нагородила десять тисяч вояків — від шеренгового до генерал-полковника Романа Шухевича дуже гарним хрестом зі срібла й емалі «Архістратиг Михаїл». Найвищою державною нагородою України було проголошено «Орден Святого Андрія Первозванного» (золотий хрест з тризубом у центрі, одягався на шию). Цього гонору вдостоювались лише командувачі 1-ї та 2-ї ударних армій — генерал-хорунжі Тарас Боровець та Євген Побігущий, конструктор зброї Калачник, авіаконструктор Антоненко, вістун Єгоренкко та шеренговий Кантаренко, останні два за те, що 9 жовтня 1941-го року встановили синьо-жовтий Прапор Перемоги на Спаській вежі московського Кремля.
Командування Українського Війська від самого початку приділяло значну увагу формальному аспектові творення армії, аби відразу заявити усьому світові, що формується реґулярна армія без будь-якої партизанщини. Було розроблено зразки одностроїв польового та парадного кшталту. Міністерству легкої промисловості України було зроблено замовлення на мільйон триста тисяч одностроїв чобіт та шинелей. І, забігаючи вперед, треба сказати, що українські швейники та взуттєвики із завданням Вітчизни справились — до зими 1941-го року Українське Військо було одягнуте і взуте у добротні українські речі. За це міністра легкої промисловости України Мордахая Шляпінтоха було нагороджено орденом Богдана Хмельницького.
За зразок українського військового однострою було взято форму Українських Січових Стрільців.
Мундири для наземних військ шили з сукна захисного кольору, що дуже не подобалось німцям, бо нагадувало їм ненависне англійське хакі. Для моряків було справлено чорні і білі мундири з краватками для офіцерського складу, мали свої однострої і літуни — гарні світло-сірі, сріблясті навіть, мундири з урахуванням краватки. Загальновійськові мундири були некрикливі, гудзики не блискучі, а обтягнуті матерією, погони не виділялись кольором, лише прихильники декору відвойовували петлиці зубчатої, як в усусусів, форми. Піхота мала синю барву, артилеристи і танкісти — малинову, а національна ґвардія, яка, по суті, виконувала функцію поліції, поки українська поліція розгойдувалась, носила зелені петлиці, війська спеціяльного призначення спочатку хотіли одягнути у жовті барви, але цьому спротивились більшість старших офіцерів-»спецняків», тому жовті барви віддали гірсько-єгерським частинам, а «спецнякам» постановили чорний колір. Це, щоправда, було суттєво лише для штабних офіцерів і для різних дефіляд, бо в польових умовах «спецняки» вдягались у камуфльовані одежини, які самі вдосконалювали в той чи інший бік.
Знаки розрізнення були простими, але для всіх, навіть для унтер-офіцерства, виготовлені зі срібла, може, не з чистого, але дуже блискучого. Шеренгові, або як їх називали у Червоній армії, — рядові, мали чистий погон, що зрозуміло. А вже вістун (капрал) мав пришпилену до погону гарну поперечну прямокутну срібну бляшку. Ройовий (сержант) мав дві, а бунчужний (фельдфебель) уже три срібні бляшки.
Старшини (офіцери) за своїми одностроями не дуже відрізнялись від вояків і унтер-офіцерів — це мало свідчити, що Україна дбає за всіх своїх захисників, і не ділить їх, як СССР Червону армію на офіцерів (суконний мундир, хромові чоботи, ситна пайка) і гарматне м’ясо (полотняна гімнастерка, обмотки, каша з перлової крупи). Перший старшинський чин — чотар передбачав срібний ромб на погонах; хорунжий носив уже два ромби, а поручник — три. Булавна старшина носила дуже ефектні чотирикутні зірки, сотник мав одну, осавул дві, а полковник — три.
На флоті і в авіації відзнаки були ті ж, але звання називались за европейською традицією: мічман, лейтенант, капітани трьох ранґів, адмірали. Генеральна старшина теж особливо одностроями не вирізнялась — від лампасів на штанах відмовились, лише срібне шиття на вилогах рукавів, петлицях та на мазепинках виділяло українських генералів від решти офіцерів, і — звичайно — срібні вишиті тризуби на погонах: генерал-сотник мав один, генерал-хорунжий — два і генерал-полковник — три. Теоретично існувало звання генерал-гетьман (чотири срібні тризуби), але на 1941 рік ще нікому такого звання не було присвоєно. Деякі підлабузники з числа нардепів дуже прозоро натякали, аби Центральна Рада присвоїла таке звання президентови України Степану Бандері. Коли до нього це дійшло, він дуже розвеселився і сказав буквально таке:
— А ви знаєте (він розмовляв з міністром оборони і водночас начальником Генштабу Романом Шухевиичем та з головним редактором найбільш впливової газети «Гул України» Олегом Ольжичем Кандибою), в цьому щось є!
Побачивши, що його співбесідники здивовано насторожились, президент Бандера продовжив:
— Якщо започаткувати практику присвоювати найвищі генеральські ранґи цивільним особам, то починати треба не з мене, а з найпопулярнішої на сьогодні людини в Україні — капітана футбольної команди «Динамо-Київ» Олега Блошенка.
Всі весело засміялись, бо дійсно, восени 1941-го року київські футболісти після звитяжного матчу зі збірною німецьких люфтваффе стали найбільш відомими і популярними людьми в Україні.
5:2 — з таким рахунком наші футболісти розгромили 21 вересня на київському стадіоні «Динамо» німецьких пілотів. Цей матч мав велике політичне значення, бо німці хотіли в черговий раз довести свою декларовану зверхність, а українцям треба було вагомо заявити синьо-жовті барви на зеленім сукні стадіонів. Виграти в німців було неважко, бо за «Динамо» грали професійні футболісти, а за люфтваффе — літуни, які ганяли м’яча у вільний від бомбардувань російських міст час. Про це знали українські зверхники, але не знав Гітлер. Коли по радіо повідомили, що матч Люфтваффе-Динамо закінчився з рахунком 2:5, Гітлер заверещав, як фанат московського «Спартака» в аналогічній ситуації, і закричав: «Розстріляти всіх, розстріляти!!»
— Кого? — спитав стурбований шеф люфтваффе Герман Ґерінґ, — Хохлів чи наших?
— Як наших? — закричав Гітлер. — Наші що винні? Наших — за що? Слов’ян, бидло, недолюдків цих неповноцінних, розстріляти! Всю футбольну команду!
Згодом Гітлер прийшов до тями і заспокоївся, особливо коли Герман йому пояснив, що навіть якби вони хотіли, то так просто українців вже не розстріляєш, — вони уже увійшли в силу, формують свою армію.
— Чи не на нашу голову? — пророче спитав Адольф Гітлер.
Йому ніхто не відповів.
А Ґеббельс, елеґантно помахуючи рукою, вставши з дубового, оббитого зеленою шкірою, стільця, сказав:
— А ви знаєте, мій фюрере, що сталось би, якби ми розстріляли хоча б одного з цих футболістів — і навіть не за вигравний матч, а за справжню якусь провину? Ми дали б Україні мучеників. Вони б негайно сотворили героїчний міф про те, як злі німці взяли звитяжних футболістів прямо з роздягальні, вивезли в якийсь Бабин Яр і без суду розстріляли всіх до одного. Потім українці встановили би цим героям монумент. Писали би романи про це, а їх режисер Широченко зняв би патетичний кінофільм про подвиг футболістів під назвою щось типу «Останній тайм», «Матч смерти» тощо. Ви цього хочете, мій фюрере?
Його фюрер цього не хотів.
А розмов про присвоєння президенту чи ще комусь генеральських звань більше в Україні ніхто не заводив. Чотири тризуби на погони отримав Роман Шухевич, але пізніше, і вже за зовсім іншу війну. За україно-німецьку!

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій