Галина Ткачук

Славка

Славка

Частина 1. Славка

Боярка
Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин і мала такі етапні відрізки.
Номер перший — від мого будинку до інвалідського магазину. Раніше тут не було асфальтової стежки, була грязюка. Цей шлях іде поряд із лінією тополь. Під однією з них — вінок штучних квітів: якийсь хлопець розбився тут на машині на Великдень.
Колись ми називали кожну тополю на ім’я, але ці імена швидко забулися. Пам’ятаю тільки Останню Тополю і Низьку Омелу. І Липку іще.
Тут можна зазирати за паркан праворуч від стежини і роздивлятися закинуті дачі, де люди взимку і восени здебільшого не бувають, а осінь і зима у наших краях, якщо чули, безмежні.
Ми живемо у таких місцях, куди дачники приїздять лише ненадовго.
Потім шматок шляху — від інвалідського магазину до меблевого. Тут в одному місці асфальт стає плиткою.
На відтинку від меблевого до світлофора — прихований канцелярський магазин. Коли розмальовували його вітрину — рештками жовтої фарби намалювали сонце просто на дорозі.
Ще тут ростуть вишні й шовковиця. І горобина, але хто ж її їсть!
Біля шостої школи — черемха, її ягоди їстівні, але це не тут. Тим шляхом можна вертатися з музичної школи, але ніколи не йти туди!
Наступний шмат дороги — від світлофора — дворами — до третьої школи. Що тут казати: двір — собаки, коти. Колись зимою тут стояв дядько у светрі й грівся на каналізаційному люку. Здається, його вигнали. Коли я йшла назад, біля нього стояв інший дядько, вони балакали. Цікаво, невже другому ніде було першого переховати від негоди?
Тепер недовго — від третьої школи до музичної. Тут ідеш повз автобусну останівку і телефінну будку. Самого телефону нема. По-моєму, колись був. Тепер він тільки намальований на білій стінці вуглиною.
За останівкою — дев’ятиповерховий будинок, з якого мене повсякчас обстрілюють яйцями, помідорами чи сирою картоплею. Вірніше, здебільшого квашеними помідорами і сирими картоплинами. І тільки один раз було яйце, і один раз — яблуко.
От саме коли було яблуко — я кинула на підлогу важкий пакет із флейтою. Мене охопив розпач. Ці жахливі дні, ця зима без снігу, це маленьке місто дітей, де всі батьки відчайдушно працюють в Києві, лишаючи тут тільки бабусь і дідів, тільки вчительок і лікарів у поліклініках і районній лікарні, тільки продавців у нечисленних магазинах і торговок на базарі, і тільки іще двох бібліотекарок.
Наша міліція жила у лісі. Та й райрада ховалася там само, ховалася від своїх зимових дітей.
Але в мене кинули яблуком, і я кинула пакет із флейтою об землю і підняла очі на високі поверхи. На шостому із балкона визирала маленька відчайдушна рожа. Рожа щось кричала, видно, матюкалася, але було толком не чути.
— Та щоб я здіхла! — закричала я. — Я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна зіграти! Ти розумієш, про що я, рожо матюклива?! І грати мені знову сорок хвилин, аж у очах рябітиме! І знову вчитель скаже, що я не працюю, хоч і здібна дівчина! І знову спитає про квитанцію за оплату навчання! І знову закричить, що поки я її не принесу, йому не виплатять зарплатні! А мені батьки не дають цієї квитанції! І я слова їм сказати не можу! Тому що раптом їм грошей зараз нема! А я їм нагадуватиму! Ти розумієш, рожо?! А додому мені іти знову сорок хвилин цим холодом! А там знову — це домашнє завдання! А батьки сваритимуться! Я навіть читати не можу, коли вони сваряться! Розумієш, рожо?! Сволоч! А йому — яблуками кидатися! Та ти мені у плече, убоїще, влучило!
Мене, кричащую, було видно і чути із кабінету вчителя музики.
Він вийшов, сумно став за мною руки в боки, і слухав, як я кричу невідомо кому, а тоді сказав.
— Славко! Ти постійно спізнюєшся! Ти спізнюєшся на п’ятнадцять хвилин! Весь урок сорок хвилин, а ти спізнюєшся на п’ятнадцять! Або зовсім не приходиш!!! А я сиджу і чекаю! А у мене вдома хворі! Краще я б туди пішов, як ти думаєш?!! Що у тебе взагалі в голові???!!! Ти думаєш, що ти робиш?!!! А тепер ти кинула інструмент у багнюку під ноги і кричиш невідомо що!!! Ти розумієш, що інструмент псується?!! Ти знаєш, скільки твоєму татові коштувало купити інструмент?! Ти хоч розумієш, що робиш?! Ти уявляєш: йому знову потрібно буде йти у Стару Боярку до майстра!!! І мені знову треба буде за це попередньо домовлятися!!! І все через що?!! Через якусь на пустому місці істерику!!! Подивись! Ти випачкала всі ноти! Ти розумієш, що це мої ноти?!! Ти знаєш, як важко тепер знайти хоч якісь ноти?! Тим більше — для флейти! Вони ніде не продаються! Я за свої гроші їх дістаю!!! Ось саме за ті гроші, яких мені ніколи не дадуть, поки ти не принесеш свою кляту квитанцію!!!
Він відвернувся від мене.
— І взагалі, усе це... Ця робота... Ця школа, де навіть не топлять, де сирі плями на стінах... Ця зима. Цей грип. Це відчуття тимчасовості... Славко! Ти ідеш на урок?!!
— Якщо я зара куди і йду — так це надерти задницю отій рожі! — Я показала пальцем на шостий поверх, але рожа у цю хвилину присіла, тож вчитель не побачив нікого.
Він розвернувся і пішов від мене.
У короткому синьому піджакові, в коричневих штанях. Йому було холодно надворі, цьому Олександрові Антоновичу. І він пішов прямою стежкою повз школу. Не зайшов і не вбрався, не забрав речі, а попрямував далі, повз лікарню, він ішов прямісінько у ліс і ходою своєю нагадував саму безмежність.
Я зітхнула і пхнула флейту чоботом.
Це ж я піду, а її хтось вкраде! Якась збочена, якась п’яна, старша мене удвічі (мені вісім), протилежна статтю зараза, яка навіть не знатиме, що це за річ! (Таке вже разок ледь не сталося у школі, куди я носила флейту, якщо не хотіла вертатися додому, а потім знову іти сюди!) І от воно порегоче і викине! А знаєте, скільки вона коштувала? Її ж ніде дістати не можна! Її робив майстер із запчастин, яких теж дістати ніде не можна! А зараз якась рожа типу цієї, не надто відмінна розумом від жбурляльника овочами, вкраде її, сама не знатиме навіщо! І ржатиме, ржатиме, як ржуть тільки найтупіші із хлопців, а вірніше — усі вони!
Таж нехай, нехай кожне, яке недобрим оком зиркне на мій пакет, — тут же покриється риб’ячою лускою і кружлятиме навколо цього місця, як прив’язане! І нехай рот його, сам того не бажаючи, кричить слова, яким немає змісту!
Після такого закляття я отримала сміливість піти на поверхи і відшмагати заразу!
Добре хоч, що запам’ятала, у якому воно стирчало вікні. Добре хоч, що розібралася, в якій живе квартирі.
Я подзвонила. Відкрили одразу. Вражий хлопець років чотирьох віком. Одразу скрикнув і втік до кімнати. Я зайшла в їхній коридор. Ручка на дверях до кімнати клацнула — хлопець заперся. Я роззулася і зняла куртку.
— Відчини!
У кімнаті засміялися.
— Відчини, кажу, буде гірше!
— Дура!
— Відчини, заразо, а то сраку надеру!
— Дура уродліва!
— Кажу тобі — відчини, бо мамі розкажу! І вона тобі сраку надере! Після мене!
— Дура! Уродліва і дурацка!
Я гупнула кулаком у двері.
— Шо ти робиш?! Ти ж їх виламаєш!
І тут я зробила одну штуку: в кімнаті не було порога, я всунула ногу в щілину під дверима і почала їх трясти. Хто ж знав, що саме ці двері у них були роздовбані! Підскочили! Знялися з петель! І впали просто на мене!
Хлопець закричав несамовитим криком.
Я заревла.
Він почав бігати навколо нас із дверима і наступив мені на руку.
Я вилізла з-під дверей і заревла вдруге. Двері розбили мені лоба. Я ревла і нічого не бачила. Мені було зле від того, що я не знати де роздовбала усю квартиру сама не знаю кому, що не надерла сраки цій заразі, яка висипала на мене стільки ненависті своїм повсякчасним жбурлянням овочів, мені було соромно за те, що усе, що я кричала, почув вчитель, мені було страшно, що він пішов і ніколи вже не повернеться! Я хвилювалася, чи не вкрав хто, бува, мою флейту! Мене охопив розпач! Мені було боляче і по обличчю тік червоний струмочок.
Я оговталася від того, що у мою шию щось штрикалось.
Це була швабра, на котрій лежало яблуко.
Хлопець вирішив мене втішити яблуком, але підійти не наважився.
Я взяла фрукт зі швабри і з силою пожбурила в малого. Той закричав. Я влучила йому в голову!
Він і не думав плакати, тільки періодично, із маленькими паузами кричав:
— ААА! ААА! ААА!
І тут вимкнули світло.
Я застогнала і лягла на підлогу в зародковій позі.
Хлопчик підійшов, став наді мною, сперся на швабру, котру спер на підлогу в трьох сантиметрах від мого обличчя, і почав мене втішати:
— Ну, ну-ну, маленька, не плач. Зараз прийде мама, і все буде добре.
Як на зло, по-моєму, він казав це щиро.
Іще його мами мені тут не вистачало! Самотньої, стомленої, дістатої таким сином, задьорганої жінки, яка подолала свою півторагодинну путь від роботи до цього темного будинку, щоби застати тут роздовбані двері і напівмертву чужу божевільну дівку на підлозі серед хати! І сина, травмованого дівкою яблуком у голову! І зі шваброю!
Я замислилась, мій стогін змовк, і малий вирішив, що я заспокоїлась, і що саме момент подіставати мене знов.
— Ну скажи тільки, навіщо ти зламала мої двері, навіщо?
Я знову застогнала.
— Ну маленька, заспокойся, усе ж насправді добре.
Мабуть, саме таким чином заспокоювала його мама.
Продовжуючи стогнати, я поповзла на чотирьох до моїх чобіт і взула їх.
Забрала куртку і обережно пішла темним коридором.
Я забула, де у них в під’їзді сходи.
Знайшла їх випадково, скотилася один прольот. Далі у повній темряві побігла.
На першому поверсі з розгону врізалася у поштові скриньки. По обличчю знову заструменіла кров. Я витерла її долонями і розмазала по скриньках. В однієї з них дверцята були виламані. Там лежало сміття, я запустила туди руку. На дні лежав коробок від сірників.
Опа — тут є ще кілька!
Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.
Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!
Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.
Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.
Вона лежала там само. Тільки довкола кружляло кілька потвор у лусці і роти їхні кричали слова, яким не було змісту.
Я забрала пакет і пішла додому.
Коли дорогою траплявся хтось, хто йшов назустріч, я перебігала на інший бік вулиці. Це, мабуть, нервувало перехожих, а надто — водіїв нічних авто. Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи!
Важкий флейтин футляр хлопав мене по ногах.
Через весь мій двір до дверей під’їзду я просто летіла. Двері відчинилися негадано і вдарили мене по лобі. Із темряви вийшов дід з п’ятого поверху із ціпком та відром сміття. Він не розумів, що наробив!
Я прорвалася до дверей своєї квартири і почала гатити в них кулаком. Вдома — нікого. Я подьоргала двері за ручку. На мить здалося: двері знову на мене падають. Я ляпнулась на ганчірку під дверима і почала шукати ключ. У кишенях нема. У пакеті — флейта, щоденник, нотний зошит, ноти — все.
Через дірку в кишені я видерла шмат курткової підкладки і витерла нею лоба.

Кіт
Батькам мене приніс Кіт у чоботях. Він знайшов мене у річці, у Південному Бузі. Я думаю, в очеретах, там, далі, за Комсомольським парком. Колись я верталася Буговою течією додому і знайшла те одне місце, куди дитина могла б доплисти. Куди дитині захотілося би плисти одразу після народження. Саме звідти вночі приніс мене Кіт у чоботях і віддав батькам. Ну, я думаю, не буквально — батькам, а просто поклав біля мами. Можливо, на тумбу.
Спочатку Кіт просто стежив, як мене несе вода, а потім, зовсім біля берега, у тому місці, про яке я вам казала, він підхопив мене під руки і витяг із води. Я дивно роззиралася у темряві і не бачила нікого, бо Кіт вполював мене таємно і тримав спиною до себе. Я взагалі не дуже люблю, коли мене тримають під руки. Може, із того часу, може, іще з ранішого. Хоча, правду кажучи, навряд чи я дізнаюся, що було раніше. Хто мене вкинув у липневий Буг?.. Птиці?..
Кіт поклав мене собі на коліна, на м’яке рядно і почав витирати воду. Я, мабуть, тоді плакала.
Цікаво, чи почув хто, чи прийшов глянути на таємну фігуру в очеретах, що схилилася над мокрою дитиною?.. Хіба що які птиці...
Потім він загорнув мене в іншу суху ряднинку і в свою плетену кофтину і все нашіптував якесь ім’я.
Я пам’ятаю, це було чоловіче якесь дивне ім’я. Потім мені вже пояснили: є повір’я, ніби народження для кожної душі — велика рана, бо душа забуває Господнє імення. Тому одразу після народження треба тихенько-тихенько нашіптувати...
Не знаю, можливо, я слухала, можливо, слово було зовсім не те. Може, кожен раз, як Кіт нахилявся до мене, я намагалася схопити його красиву золоту сережку. Можливо, я тоді вже навчилася цього від птахів... Якщо Кіт нахилявся низько... А Кіт нахилявся, бо вже було дуже-дуже темно...
А потім він притис мене до грудей і біг, біг тою темною місциною, чіпляючись за всі рослини своєю довгою спідницею, біг, бо йому ставало страшно. Біг, промовляючи, мабуть, сам до себе: ось, я знайшов своєму господарю його царство, ось, я знайшов йому будинок і дружину, ось, я несу йому його дитину. І плакав все, і плакав собі, біг і плакав.
І знаєте, по-моєму, це був зовсім навіть не кіт.

...
prosа ursinа

Ведмідь Варнава
Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами.
На його спині в хутрі звила кубло миша. То була вредна сіра польова миша, казала ведмедеві:
— Візьми мене за жінку!
— Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу на спину собі — аби звила кубло.
— Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, — одказала вража миша.
Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.
— Ну сама суди, яка з тебе жінка?
— Як — яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.
Кудлатий важко зітхнув.
— Ти ж не зможеш зготувати мені харч...
— Зате ти мене легко прогодуєш.
— ...не зможеш влаштувати лігва.
— Зате я тебе люблю.
Скаже іще!
— Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.
— Я тобі піду!
— А я піду!
— Тільки спробуй!
— І що?
— Та вкусю!
— А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.
— Ну давай, чави, вбивай своє кохання!
— Ти мені не кохання!
— А хто?
— Миша!
— Одне другому не вадить!
Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.
— Здорова була, Маріє! — проревів наш ведмідь.
— І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?
— Та ходи мені за жінку!
Марія відвернула морду.
— Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх і сам не будь двоєженець.
— Ти про що?
— Та про мишу, жінку твою.
— Та яку?
— Та облиш!
— Та хіба миша ведмедеві жінка?
— А що?
— Я ж її навіть не бачу!
— Ну і що?
— Та я ж її... не люблю!
— Це завжди так здається.
«Фіг знає що!» — подумав ведмідь і почухав лівий бік.
«Фіг його знає, чого він!» — подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.
«Дякую», — подумав ведмідь.

Фіолетовий звір лукавий
Білка верталася додому.
Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели у її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.
Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.
«Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, нестрашний», — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.
Всередині кубла на самому м’якому, вдатно згорнувшись, лежав грубецький древесний ведмідь і щось жував.
— Добрий день, — сказала білка.
Ведмідь мовчки махнув лапою.
Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.
Вивірка робила так, як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедця.
«І хай тоді кажуть, що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти», — подумала вивірка.
Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сну — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.
Прокинулась мись, як завжди, рано.
Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все іще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.
Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».
Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.
Ведмедець спав.
А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.

***
Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.
Зелені двері стояли подряпані.
Смик.
Білоччі зелені двері стояли зачинені!
Застукала.
Не відповідали.
Застукала гучніше.
В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків...
На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?
— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.
— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.
І першим почалапав до м’якого, і знову влігся там само, як тоді.
Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.
Вона зітхнула.

***
Але на ранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.
Але білка пішла на полювання.
Ведмідь не пішов.
І назавтра теж не пішов.
І наступного дня не пішов.
«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.
«Та ні!» — сказала іншій білці наша білка, але замислилась.
Ведмідь твердо засів у кублі.
«Ну і нехай», — подумала білка. — «Як не як, а захист».
Того вечора на столі вперше з’явився стільниковий мед.
Значить, ведмідь таки сходив на полювання.
Білка поїла трошки того меду, а тоді із липкими лапами та мордою пішла спати поруч ведмедя.
«А все-таки так воно якось певніше», — думалося їй. — «Бо що не кажи, а є якась певність».
А в цей час фіолетовий лукавий звір заліз крізь вікно, закривши на мить своєю постаттю зорі, і забрав собі добру частину солодкого меду.
Білка та ведмідь спали.
На ранок ведмідь зник.
«Навіть імені мого не спитав», — радісно подумала білка.

***
Пройшов якийсь час.
«То де твій Миша?» — питали білку білки.
«А я шо знаю!» — радісно одказувала білкам білка.
Ішов червень.
Цього разу із дверима усе було гаразд.
У кублі, як водиться, знову лежав ведмідь.
«От і добре», — подумала білка.
Весь у крові.
Бо ведмеді ж їдять м’ясо.
«От і добре», — подумала білка.
Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м’ясом.
Ведмідь дихав рівно.
«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».
І лягла спати у чиюсь кров.
На ранок ведмідь зник.
«А все-таки є якась певність», — подумала білка.

Ведмідь із Губбіо
(народна оповідь)
Багато з вас чули про чудесне життя святого Франциска з Ассізі.
Про його братів-квіток, і його стигмати, і панну його Бідність.
Про вовка-людожера з Губбіо, котрий ішов за святим, як щеня.

Та люди розповідають цю історію дещо по-іншому.
Ніби насправді вона сталася зі святою Кларою, першою серед Бідних Панн,
і стрівся їй не вовк, а ведмідь.

Наскільки нам відомо, подібної оповіді нема у житії святої.
Дехто навіть вважає, що це була зовсім інша свята.
Таким чином, оповідка, розмішена тут — суто фольклорна,
тому і ім’я Клара вжито тут тільки як ім’я.

***
Ведмідь знав ці місця.
Сьогодні сила була на його боці (зрештою, як і вчора, і третього дня). Це триватиме поки триватиме. І якщо його називають господарем Губбіо — це його слава. Здобута власними лапами і зубами, власною силою, власною волею і напругою. Заслужена тутешнім людом, котрий тепер потроху розумів, що є день і ніч, що є світ і кров, що марних речей нема, що всі речі — марні.
Старий і вже спокійний до чужої крові і до своєї ведмідь знову йшов до людей.
У першу мить зустрічі їх охоплював особливий, тьмяний жах, не притаманний жодній іншій тварині. Але навіть він більше не зачіпав ведмедя, не будив, як колись, іще одну, приховану велику тварину.
Ведмідь був надто старий і знав цей світ в собі і ззовні. Інакше не зміг би втримати його у свідомості і втримати тут, насправді, у своїй силі і славі.
Так, він чув про великого Господа, якому покірні Сонце і Місяць. Ведмідь відчував Його крізь промені...
...Від людського гурту відділилася постать і зробила крок назустріч. Звір залишався у спокої, але м’язи його чули кожну мить, коли можна було накинутися, притиснути людину до землі, роздерти.
Вона сказала слово.
Ведмідь не розбирався у людських словах, таких тихих, що вони, либонь, нічого ще не значили, ще тільки з’являлися у тонких голосах...
Але її мова не була схожою на співи мисливців.
Людина говорила.
Слова знову були тихі. Ведмедеві аж стало прикро за такі тихі слова, за такі...
Темне око звіра стежило за людиною. Її нечутна розмова і несподівані, випадкові рухи, її постать і тінь, були чимось, що...
Її тіло було немов тіло птахи чи тіло комахи, яке летить крізь повітря на особистому повітряному потоці, на тій таїні, яка не відома сильному і певному звірові. Завжди здається: крилами треба махати не зараз і не так, що це опір, а не поміч світові, що дрібна пташка впаде ось-ось...
І навіть якщо ведмідь не роздере її зараз — світ знищить її, бо слабка. І відчуває не так. І чинить опір.
Людина все говорила. Нахиляла голову, і хотілося дивитися, і її чудні білі пальці тихенько рухались, і суглобці на руках трошки-трошки згиналися дивно.
Захотілося торкнутися цих смішних, непотрібних і дивних людининих суглобчиків. Ведмедеві вперше захотілося торкнутися. Досі його хутро оберігало від доторків, він нічого не знав. Ніби тільки колись давно, в дитинстві було торкнутися носом...
Людина простягла до ведмедя руку. Якби їй знаття, як важко звіриному тілу отак незручно простягти свою лапу! Але знайшовся відповідний м’яз. Такий слабий, такий непевний. Це знову здивувало, бо досі звір знав усі свої м’язи. Усі були міцні.
Людина все одно не мала влади над великим вивершеним звіром і не змогла б ніяк протистояти йому.
Просто ішов за нею, дивився, як згинаються дивні крихкі суглоби, ладно вигинається шия і означує збоку довгі кісточки, коли дівчина повертає голову і дивиться на свого ведмедя.


Лютий

Я зустрів Лютого, коли вже смеркалося.
Він замітав у нашому дворі і плакав, бо його очі від морозу сльозилися.
Він першим мене побачив і покликав до себе:
— Ей! Іоаникій!
Це моє ім’я.
— Звідки ви знаєте, як мене звати? Хто ви?
— Знаю, бо свого часу тебе доглядав. Я Лютий.
Від Лютого пахло горілкою і щирістю, і очі його сльозилися.
— Вас хтось образив? — спитав я.
— Так, — відповів Лютий.

Я

Мушу сказати, що в дитинстві мене доглядала величезна купа людей!
Якщо б їх зібрати разом, могла б утворитися, наприклад, окрема політична партія.
І тепер усі вони мене знали.
Ті, хто пам’ятав.

Моя мати вважала, що причиною моєї появи у життя було двоє: вона і решта світу.
Відтак обов’язки доглядати мене, годувати і виховувати були симетрично розподілені між цими двома.
Коли я пояснював мамину філософію од¬ній дівці на ім’я Романа, вона сказала, що ця історія нагадує їй іншу, почуту від старої тітки в електричці.
Що буцім у знайомої цієї тітки була донька, котра поїхала вчитися у Київ, а ця знайома вирішила, що «доручає доньку Богородиці» — і не надто переймалася її проблемами.

Але ж це зовсім не те!
Я так Романі і пояснив.
Це зухвало, і сміливо, і не надто розумно!
Звідки у неї була ця впевненість, що Богоро¬диця так тісно причетна до долі її дівки?
Моя ж мама давала змогу доглядати мене тим людям і незримим, які дійсно були до мене причетні, почували свою відповідальність і відчували мою красу.
Бо ж іще тим, хто дивився на мене в образі немовляти, було одразу зрозуміло, що ось перед ними хлопчик, хлопець, мужик і дід — якась особлива людина, і буде з нею те, що буде, а він буде тим, ким є.

Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.

Лютий і я

— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.
— Авжеж, — сказав Лютий.
— Тоді про вас є вірш.
— Який? — спитав Лютий.
Я прочитав:

Двадцять вісім маленьких сіреньких
курчат,
Двадцять вісім подихів холодної зими,
Двадцять вісім дзьобиків по кризі стучать,
Двадцять вісім пір’їнок упало з пітьми.

— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.
І сьорбнув носом.
— Це ж метафора, — сказав я.
— Сам метафора, — сказав Лютий.

**
— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.
— Так його ж тоді не видно, — відповів я.
— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розу¬мієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?
— Але ж тоді буде вже не лютий!
— Хто його знає!.. Принеси¬но мені з комор¬ки лопатку.
— Лопатку?
— Ну, совочок.
Я приніс.

Уже добре смерклося, надійшов Вечір.
Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втикан¬ню в краєвиди і за обрій.
Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.
Я пішов за ним.
— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.
І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.
Ми почали вечерю.

Стовп

— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.
Я, видно, задрих у його коморі.

Цього року лише в лютому випав перший сніг.
Лютий зробив пару рок¬н¬рольних па — і сніг припинився.
Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.
Звидів дерево і видерся на нього.
Звідти спитав мене, закричав:
— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!
Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.
Упершись вказівним пальцем.
І видав:
— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!
Я сказав:
— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!
— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.
Закричав звідти:
— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!
Я застрімався і закричав:
— Ану злазь!
Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.
Я пішов під ним.
— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!
Я не заперечував.

Обличчя

Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:
— О, смачненьке!
Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.
Сказав мені, чамкаючи:
— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!
Я тим часом приліг на сніг ницьма.
Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.
Я пролежав так із хвилину, а потім став.
Долі лежало моє зображення. Відбилися на¬віть зморшки, які утворюються, коли ус¬мішка.
Лютого охопив невимовний захват.
Він покинув вижирати сніг і теж ліг ниць¬ма.
Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.
— Ху¬ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?
— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.
Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.
— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.
— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.

Василій

Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.
Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.
До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.
Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.
І не можна бути у ванній і ходити коридо¬ром, поки він на кухні їсть.

У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не зале¬жить.
Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.
І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.
Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.
Василій звивавсь, як волосся Медузи Гор¬гони.

У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.
Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.
І Славка каже, що його кров — коштовна.
А Ліля — ні.
Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.
Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.

Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось — товщі.
Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.

Інша річ — Ліля.
Її кров для мене коштовна.

У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.

Я і Лютий

— Ні, — відповів мені Лютий, —
я вдчуваю себе так, ніби я —
допірошнє дитя,
і мої погані часи пішли,
коли це відчуття прийшло,
і я дивлюсь навколо, і зір всього не охоплює,
я відчуваю холод,
ніби я — допірошнє дитя,
я відчуваю сум. Я відчуваю сум і тривогу.

І він став із землі, а сніг почав поволі та¬нути.
З’явився туман.
На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:
— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!
— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.
— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.
— Чого?
— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!
І ми кудись побігли.
Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утво¬рювалися купи сміття і собачі висранки.
Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.
Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.
Лютий задерся на дубочка, зачепився плес¬ном за гілку і звис уздовж стовбура вниз голвою.
Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одра¬зу значно похолоднішало.
— Ти що виробляєш? — закричав я.
Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:
— Підніми руки!
Я підняв.
Він обома руками схопив мої долоні і нахи¬лився вперед.
Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.
— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.

**
Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.
Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.
Але я знав, що нападів у чувака не буває.
Він просто завжди був таким, яким був.
І він ніколи не був не він!
І я не боявся, що мені станеться так само.
Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.
І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.
Я знав: якщо світ підсунув мені цього ди⬬ного Василія і вручив у друзі чаклуна Йо¬ва — значить: почалося!

Я — Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.

**
Лютий біг усе швидше, а потім впав і зас¬нув.
Тільки завдяки цьому я його не загубив.
Бо я був добряче відстав.
Лютий лежав між деревами, і його обличчя — це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.
З. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.
На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.
Навіть не так: він не відмовився мене догля¬дати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.
Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.
Як не дивно, я все це дуже добре пам’я¬таю.

**
Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.
Лю прокинувся неохоче i сказав, що йому болить голова.
І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.
В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.
Але Л. став і ми спокійно пішли далі.
Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.
Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.
Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.
Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.
І сказав, що не знає нас.
І мав на увазі, що ми маємо піти.
Мені стало взагалі погано, і я копнув сті¬ну.
Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.
Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.
Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.
— Танцюй, чувак! — сказав мені Лютий. — Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!
До мене припливла лиса дівка в сукні, в’я¬заній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:
— Никій, ти так підріс. Такий молодець. Па¬м’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.
І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:
— Ось такий. І так не любив купатися.
— Це — Квітень, — сказав Лю про дівку.
У мене щелепа впала.
Квітень засміялась і втекла.
— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.
— Оті двоє.
— А хто той стройовий чувак?
— Котрий?
— Та отой. Накладає собі їжі.
— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?
Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.
На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».
У моїй голові спалахнуло!
— А покажи мені Вересня!
— Он.
— Покажи мені, хто з них — Мусон!
— Ось той.
— А Сонце?
Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з ма¬ленькими очима.
— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!
Все обличчя Лютого спалахнуло!
— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!
Я закричав у відповідь:
— Та-ак!

Лютий зареготав і потяг мене у туалет.
Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке віконечко надвір.
— Дивися, дивися!

І я висунув у віконечко носа.
Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.

Кров

Чарівну силу можна губити і обрітати знов.
Чарівну силу можна бачити чужу.
Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.
Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.
Тому Лютий — зовсім не свят.
Його сила має іншу назву.
Вона всередині води.

Рік назад Йов видав щось подібне.
Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:
— Нині зима! Нині — зима!
Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:
— Зима всередині.
— Де?
— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?
Йов — знаменитий чарівник, він вміє вос¬крешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.
Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.
Допоки не просурмить Архангел.

Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:

Устань, устань, подоляночко,
Устань, устань, молодесенька.
Вмий своє личко,
А личко біленьке,
Берися у боки,
Покажи нам скоки,
Біжи до Дунаю,
Бери молоденьку,
Бери ту, що скраю.
Та дівка родом із Поділля.
Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до р

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій