Михаїл Булгаков

Майстер і Маргарита

Майстер і Маргарита

ЕКЗЕГЕЗА ЮРІЯ НЕКРУТЕНКА (Коментарі до роману Мих. Булгакова)
35. … шматок пергамену. — Пергамен (лат. pergamena) — особливим способом оброблена не дублена козяча або овеча шкіра до письма. Увійшов до широкого вжитку з IV ст. н. е., коли він дістав назву від міста Пергама в Малій Азії (нині Бергама в Туреччині), де ще з ІІ ст. до н. е. містився центр виробництва цього матеріялу. За часів Ісуса слова «пергамен» ще не було, воно не згадується ні в Старому, ні в Новому Заповіті. Шкіра до письма тоді була відома під грецькою назвою «мембрана» — саме це слово вживається в грецькому (μεμβράνα), латинському та польському (membrana) текстах Нового Заповіту (2 Тим. 4: 13). Але в старослов’янському та російському текстах, а також в українському перекладі П. Куліша (1887) воно перекладено як «кожа» (кHжа); в усіх наступних українських виданнях, а так само й в англійських, німецьких та французьких — як «пергамен» (англ. parchment, нім. Pergament, фр. parchemin).

52. … гукнути собаку Банґу… — Окличка собаки Банґа виводиться від слова нижньонімецького (германського) діялекту Bange — страх, жах. Це ім’я єдиної близької Пилатові істоти та найвірнішого охоронця добре узгоджується не лише з величним, велетенським, хоробрим, безстрашним собакою, здатним наганяти страх на нападників, але й з германським походженням самого Пилата (див. прим. 314). Цим прозвиськом Булгаков називав свою другу дружину (до 1932 р.) — Любов Євгенівну Бєлозерську (1895—1987) за її свідченням: Люба — Любанґа — Банґа. Підкреслювана в романі самотність Пилата є авторським перебільшенням. Згідно з Евангелієм (Мт. 27: 19) він мав дружину, яка товаришила йому під час відвідин Єрусалима. Під час допиту Ісуса вона вдалася до неприпустимої за римськими законами дії: вона втрутилася до посадових справ свого чоловіка й застерегла Пилата, щоб той не зробив Праведникові кривди, «бо сьогодні вві сні я багато терпіла з-за Нього». Відоме й її ім’я — Клавдія Прокула (Claudia Procula).

59. … у бою при Ідіставізо, в Долині Дів. — Йдеться про битву, в якій 16 р. н. е. римський полководець Ґерманік, небіж імператора Тиберія, здобув перемогу над військом германського племені херусків, очолюваним Армінієм. За описом Тацита (Аннали 2: 16), битва відбувалася «…на полі, що мало назву Ідіставісо <…> посередині між Вісургом та пагорбами…» (in campum, cui Idistaviso nomen <…> medius inter Visurgim et collis; в називному відмінку ці назви мають форму Idistavisus та Visurgis відповідно; слово campus означає в латині також поле битви, бойовище). Встановити стосунок назви Idistavisus до певної сучасної місцини не вдається, але Visurgis — це латинська назва річки Везер (Weser) у Нижній Саксонії (Німеччина). Деякі німецькі історики вміщують Ідіставісус десь поміж містечком Бюкебурґ та річкою Везер. Жодна «Долина Дів» (vallum virginis) у Тацитових «Анналах» не згадується, наявність її у романі слід, мабуть, ставити на карб неточному перекладові або перекрученню назви Visurgis за суголосністю з «virginis» (дівочий). А може то придумка автора? (В атестаті зрілости Булгаков з латини мав «трійку»). Свідчень про участь у битві Пилата немає — Булгаков, мабуть, виходить з його германського походження (див. прим. 314).

60. … вирок <…> виданий Малим Синедріоном… — Малий Синедріон — така назва не згадується ні в Старому Заповіті, ні в Евангеліях, ні в історичних джерелах новозаповітньої доби. Йдеться про скорочений склад Великого Синедріону (див. прим. 37), комісію з 23 членів («суд двадцяти трьох»), що скликалася до розгляду нагальних справ або до підготовки матеріялів, подаваних на розгляд пленарного засідання Великого Синедріону. Словосполучення «Малий Синедріон» мабуть було вжито автором за суголосністю та за сучинністю як натяк на «Малий Совнарком» — спеціяльну комісію Ради народних комісарів РРФСР (Совет народных комиссаров — СНК), створену 1917 р. на прискорення ухвалення рішень, що не потребують розгляду на колегії СНК та на підготовку матеріялів до розгляду з участю експертів з економіки, права і т. ін.

116. … у рупорі голос командував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!» — Карський — йдеться про карський шашлик — засмажену на шампурі ниркову частину овечої туші (разом з ниркою); походить від назви вірменського міста Карс (з 1921 р. в Туреччині). Зубрик — у всіх іншомовних виданнях роману це слово перекладено як «zubrovka» чи «zubrowka» («зубрівка» — горілка, настояна на траві зубрівці). Одначе назва «зубрик» (горілка ця в Москві не була настільки популярна, щоб мати жарґонну назву), адреса замовлення (кухня, а не буфет) та форма замовлення («Зубрик два!», тобто «два рази», дві порції — якби то був міцний напій, то подавальник доброго ресторану того часу мав би замовляти карафку, зазначивши її розмір; пляшками чи чарками горілка на стіл ніколи не подавалася) свідчать радше, що йдеться не про напій, а про якусь фірмову страву чи закуску, нині призабуту. Фляки (пол. flaki) — страва з покраяних на тоненькі паски та зготованих на овочевому відварі з прянощами волових шлунків (в Україні більш відома під назвою «рубці»).

140. Професор чорної магії Волянд… — Волянд (нім. Voland) — німецька назва диявола (правильна вимова: Фолянд; див. прим. 22, 212). Образ Волянда великою мірою надиханий персонажем трагедії Ґете «Фауст» Мефістофелем, саме так високопоставлений чорт Мефістофель іменує себе у сцені вальпуржиної ночі, кидаючи нечистій черні розказ: «Platz! Junker Voland kommt.» Оскільки це ім’я не зустрічається в жодному з російських перекладів «Фауста» (перекладено як «чорт»), Булгаков міг запозичити його лише з ориґіналу.

147. Доктор Стравинський. — Найбільш вірогідним (але не портретним) прототипом доктора міг би бути професор Володимир Михайлович Бехтерєв (1857—1927) — славетний психоневролог та психолог, який, поміж іншим, досліджував застосування гіпнозу у лікуванні психічних розладів та алькоголізму. Саме сеансом гіпнозу завершується розмова доктора з Іваном. Останнім пацієнтом Бехтерєва був Сталін, якому він діяґнозував параною, відразу по чому за загадкових обставин помер. Доктор є однозванцем та, ймовірно, портретною копією російського композитора-еміґранта І. Ф. Стравинського (див. прим. 3): саме в час написання роману Стравинський був «…ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима й чемними манерами». Головний лікар-психіятр о прізвищі композитора є алюзією на «клініку Корсакова» — найстарішу в Москві психіятричну клініку, якою з року її заснування (1887) керував відомий психіятр С. С. Корсаков (однозванець композитора Римського-Корсакова — див. прим. 3) та яка міститься в колишній садибі Олсуф’євих при Большому Боженіновському провулку в Хамовниках (тепер вул. Россолімо, 11). Але на прототип психіятричної лікарні за своїм положенням більше пасує міська лікарня в підмосковному місті Химки з великим психо-неврологічним відділенням. Лікарня міститься у зведеному 1907 р. архітектом Ф. Шехтелем на березі Москви-ріки (навпроти соснового бору) на замовлення купця С. П. Патрикєєва будинку в стилі модерн (вул. Правобережна, 6а). Свого часу була однією з найкращих клінік, обладнання для якої замовлялося на провідних заводах Німеччини та Швайцарії.

204. … попросив її зняти з полиці верхній коровай, <…> узяв з ляди <…> довгого хлібного ножа… — Хліб, що його випікали в Палестині за часів Нового Заповіту (і випікають дотепер), мав форму невеликих тонких перепічок з розкатаного тіста (аж ніяк не короваїв чи буханців), які при споживанні за столом розривали (переломлювали), послуговуючись ними як ложкою для рідкої їжі, або загортаючи у них тверду їжу. У хлібній крамниці того часу навряд чи потрібні були ножі (особливо довгі) до розрізання хлібин на продаж частинами. Крім того, продавчинею у хлібній крамниці аж ніяк не могла бути жінка — ці функції завжди виконував чоловік. Ба більше: напередодні свята Пасхи в крамниці не могло бути квашеного хліба — юдеї в цей час могли споживати лише опрісноки — мацу (Вихід 13: 6, 7).

211. … пес — не хто інший, як славетний Тузбубна. — Ця картярська назва славетного собаки є відлунням слави легендарного в передреволюційній Росії поліційного собаки-слідчого на окличку Треф (укр. Трефа) — доберман-пінчера 1908 р. народження, що служив у московській столичній поліції, за участю якого було розкрито понад півтори тисячі злочинів; про подвиги Трефа писали усі газети. Тузбубною (бубновим тузом) в царській Росії називали в’язнів та каторжан, яким до одягу на спині пришивали червоний ромб, а половину голови голили. Окличка собаки відповідає його службі в карних органах. Тузбубна вочевидь намагається помститися за свого хазяїна в минулому житті, коли він був псом на ім’я Банґа (див. прим. 52, 307).

220. … Максиміліян Андрійович Поплавський, <…> що мешкає в Києві, на колишній Інститутській вулиці. <…> вважався, і то заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. — Прізвище Поплавський автор міг запозичити, на думку деяких дослідників, в головного режисера київського Міського театру. Більш вірогідною здається асоціяція з поетом та письменником Борисом Юліяновичем Поплавським (1903—1935), твори якого, що мали риси сюрреалізму, містили містичні та християнські мотиви (1919 або 1921 р. еміґрував до Парижа, де й помер). Інститутська вулиця, що простягається від Хрещатика до Кловського узвозу, в час написання роману називалася вулицею 25-го Жовтня, з 1944 — Жовтневої революції, після розпаду СРСР вулиці повернуто назву Інститутська. Назва існує з 1842 р., коли при вулиці було збудовано Інститут шляхетних дівчат (тепер Міжнародний центр культури та мистецтв, в час написання роману тут містилося Управління державної безпеки — УГБ НКВД). Саме на Інститутській вулиці, в будинку № 10 (не зберігся), 1891 р. народився «один з найрозумніших людей у Києві» (і про це свідчить уся його подальша біографія) — російський радянський письменник, ровесник Булгакова, Ілля Еренбурґ (1891—1967) — «і то заслужено», бо «ehren» німецькою означає «поважати», «шанувати», Ehrenbürger — почесний (заслужений) громадянин, Ehrenburg — так він писав своє прізвище латинкою.

240. АЗАЗЕЛЛІВ КРЕМ. — За середньовічними легендами, щоб надбати здатности до польоту та омолодитися, відьми намащувалися одержаною від диявола чарівною мастю; про це згадується й у сцені вальпуржиної ночі у «Фаусті» Ґете. Сцена ж, де Маргарита намащується кремом Азазелла, дуже нагадує поведінку Памфіли в творі римського письменника Апулея (125—180) «Метаморфози» (Apuleii Metamorphoseon Libri XI кн. 3: 17—21) та дружини Гіпарха в короткому творі грецького оратора, письменника-сатирика, софіста Лукіяна Cамосатійського (120—180) «Лукій або Осел» (Λουκιανός˙ Λουκιός ἤ Ὄνος розд. 12) з тією відміною, що в Апулея Памфіла перетворюється на пугача (в російському перекладі на сову), в Лукіяна дружина Гіпарха на «нічного хижого птаха» (в російському перекладі на «нічного ворона» — такого в природі не існує), а в Булгакова на красуню-відьму (див. також прим. 245). В час написання роману вийшов у світ російський переклад «Метаморфозів» під назвою «Золотий осел» (1929), який без сумніву потрапив до рук Булгакова (Апулей. Золотой осел. Пер. М. Кузмина. — Ленинград, 1929).

299. Прегарна лоза, прокураторе, та це — не «Фалерно»? — «Цекуба», тридцятирічне… — Фалернське вино (vinum falernum) — одне з найкращих італьських вин, що походило з Фалернської области (Falernus ager) на північному сході провінції Кампанья, яке поступалося лише цекубському вину (vinum caecubum), вироблюваному в місцевості Цекуб (ager Caecubus) у провінції Лаціо. Ці вина оспівані Катуллом (87—54 р. до н. е), Горацієм (65—8 р. до н. е.) та іншими римськими поетами. Далі в романі непослідовність: Азазелло приносить майстрові й Маргариті «…вино, що його пив прокуратор Юдеї. Фалернське вино», а не цекубське. Постійно додержуючись в романі середньовічної німецької вимови в латинських словах літери с перед е та ае як [k] у словах «кесар» (замість «цесар» або «цісар» — caesar), «Кесарія» (замість «Цесарія» — Caesarea), «кентурія» (замість «центурія» — centuria), «кентуріон» (замість «центуріон» — centurio), Булгаков мав би писати «Кекуба», а не «Цекуба». Цей відступ автора від встановленого собі правила не є випадковим. Оскільки вишукані вина, продукти та інші предмети розкоші напевно постачалися прокураторові з Риму спеціяльною обслугою, то чи не є «Цекуба» натяком на існуючу в СРСР в час написання роману систему так званих «закритих розподільників», що постачали привілейованим групам населення — так званій «номенклятурі» (партійні діячі, урядовці, чиновники, видатні діячі науки, культури тощо) дефіцитні продукти, товари та надавали послуги за пільговими цінами. Одним з таких широко відомих «розподільників» була створена 1921 р. М. Горьким Центральна комісія з поліпшення побуту вчених при Раді Народних Комісарів РРФСР — ЦЕКУБУ (Центральная комиссия по улучшению быта ученых), в поточній побутовій мові «Цекуба», до функцій якої належало надання продовольчих та інших пайків не тільки вченим, але й творчим працівникам, в тому письменникам. До системи закритих закладів громадського харчування ЦЕКУБУ безсумнівно належить і ресторан МАССОЛІТу в «домі Грибоєдова» (А. Н. Барков. Роман Михаила Булгакова «Мастер и Маргарита»: альтернативное прочтение. — Киев: САО «Текна А/Т», 1994. — С. 70—82).

307. … велетенський гостровухий пес сірої шерсти… — Ці ознаки Банґи відповідають подобі німецького доґа з притятими вухами або збільшеного вигадом автора німецького вівчаря (ще один натяк на зв’язок Пилата з Германією — див. прим. 314). Ці породи навряд чи існували новозаповітньої доби. Найбільш вірогідно собака-охоронець Пилата міг належати до молосської породи (canis molossi), предкової форми мастифів. Саме ці аґресивні собаки використовувалися у війську Стародавнього Риму як сторожові та до цькування. За юдейською та ранньохристиянською традицією собака (на відміну від кота) вважався нечистою твариною, його не допускали до житла та храму — як у сучасному іслямі. Сучасне ж християнство виходить із засади Буття (1: 24), що «кожне бо Боже твориво добре, і ніщо не негідне» (1 Тим. 4: 4). Прив’язаністю до собаки поганин Пилат протиставляє себе юдеям. Сучасним відповідником-клоном Банґи в романі є пес Тузбубна московських слідчих (див. прим. 211).

311. … над храмом зайнялися два гігантські п’ятисвічники. — Ні в юдаїзмі, ні в християнстві свічники з п’ятьома раменами в обрядових діях не використовуються. З нагоди Пасхи над храмом (а скоріше в храмі, а також в помешканнях вірних) мав би запалитися один семисвічник — менора (див. прим. 255). П’ятисвічники (а саме: «два п’ятисвічники») в романі є цілком виразною алюзією на встановлені на вежах московського кремля (1937 р.) світні п’ятикутні зірки (пентаграми); на час написання цього уривка таких зірок було встановлено саме дві (з п’ятьох). Єршалаїмський храм виразно зіставляється з московським кремлем.

343. Волянд <…> дивився на неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп. — Слова «приречених на злам» стосуються не лише халуп, але й усіх будівель у полі його зору. Волянд дивився з високої тераси в напрямку зруйнованого Храму Христа Спасителя (на південь), де вже велася будівля химерного Палацу Рад (див. прим. 303). За сталінським пляном генеральної реконструкції Москви уся прилегла територія, тобто простір між Арбатом, бульварами Садового кільця та Москвою-рікою, підлягала очищенню від історичної забудови та переплянуванню. Тераса (чи пак бельведер) Дому Пашкова справді була однією з найбільш високо розташованих точок Москви того часу. Сцена, схожа на описану в романі, за легендою, трапилася 1818 р. Коли під час свого перебування в Москві прусський король Фридрих-Вільгельм ІІІ (батько дружини Миколи І, імператриці Олександри Федорівни, в дівоцтві Фредерика-Люїза-Шарлотта-Вільгельміна) виявив бажання подивитися панораму зруйнованого після нашестя Наполена міста, його разом з двома синами привели саме на бельведер Дому Пашкова. Звідси вони справді побачили «неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп» — того, що залишилося від міста після пожежі 1812 р. Ставши на коліна, прусський король поклав три доземні поклони Москві, промовляючи: «Ось вона, наша рятівниця». Ця сцена зображена на картині Н. С. Матвєєва (1896, Третяківська галерея). Цю картину, без сумніву, міг бачити Булгаков, і саме руїну, цього разу сталінську, та пожежу («— А чого це дим там, на бульварі? — То горить Грибоєдов») бачать з тераси Волянд та Азазелло.

358. … та двоє Караваєвих. — Виразно київська ремінісценція: саме в Києві було «двоє Караваєвих», уславлених та дуже популярних, обидва Володимири Опанасовичи, обидва професори. Один з них (1811—1892) — хірург-окуліст, учень М. І. Пирогова, перший декан медичного факультету Київського університету Св. Володимира, засновник факультетської хірургічної клініки та катедри очних хвороб, почесний громадянин Києва. Похований на Байковому цвинтарі; його ім’ям названо місцевість у Києві — Караваєві дачі, а також вулиця Караваєвська (передтим Шулявська, нині Льва Толстого). Другий (1864—1939) — вчений-зоолог, ентомолог, мандрівник, професор Київського університету, директор Зоологічного музею Української Академії наук. Похований на Лук’янівському цвинтарі; його ім’ям названо вулицю професора Караваєва.



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій