Отфрід Пройслер

Крабат

Крабат

Киш, на жердину!
Страсна п’ятниця. Смеркає. Над Козельбрухом висить блідий розбухлий місяць. Мірошниченки сидять у наймитській, стомлений Крабат лежить на своєму тапчані, йому хочеться спати. Навіть сьогодні їх примусили працювати. Як добре, що нарешті настав вечір і можна відпочити...
Несподівано він почув своє ім’я, воно прозвучало точнісінько як тоді уві сні, на горищі петерсгайнської кузні — лише голос, скрипучий голос, ніби принесений здалеку вітром, був уже не чужий.
Крабат підвівся, сів, прислухався.
— Крабате! — почув він удруге.
Коли Крабат одягнувся, Майстер погукав його втретє.
Він поспіхом навпомацки попрямував до виходу, відчинив двері. Світло вдарило йому в очі, з коридору долинули голоси, човгання черевиків. Його охопив неспокій, він завагався, затаївши подих. Та швидко оговтався й, перестрибуючи через три сходинки, збіг донизу.
В кінці коридору побачив з’юрмлених мірошниченків — усіх одинадцятьох. Двері до Чорної кімнати було відчинено, за столом сидів Майстер. Як і тоді, коли сюди вперше прибув Крабат, та сама товста, у шкіряній палітурці книжка лежить перед ним; той самий череп із запаленою червоною свічкою; тільки Майстрове обличчя сьогодні було не бліде, але навіщо минуле згадувати, збігло ж багато часу.
— Крабате, підступи ближче!
Крабат зупинився перед порогом Чорної кімнати. Де й ділася його втома, — і голова не болить, і серце не калатає.
Майстер якусь мить свердлив його своїм єдиним оком, потім, піднявши ліву руку вгору, глянув на мірошниченків і вигукнув:
— Киш, на жердину!
Крякаючи й лопочучи крилами, одинадцять воронів прошуміло над Крабатовою головою. Озирнувшись, він не побачив жодного мірошниченка. А ворони вже повсідалися на жердині в кутку Чорної кімнати й дивилися на нього...
Майстер підвівся, його тінь упала на Крабата.
— Минуло три місяці відтоді, як ти, Крабате, у млині, — почав він. — Ти витримав випробний термін. Тепер ти, Крабате, не просто учень, віднині ти — мій учень.
Він наблизився до Крабата й торкнувся лівою рукою його лівого плеча. Хлопець здригнувся й відчув, що зменшується, вкривається воронячим пір’ям, виростають дзьоб і кігті. І вже ворон застиг на порозі біля ніг Майстра, боячись поглянути вгору.
Мірошник роздивився його й задоволено поплескав у долоні. Потім звелів:
— Киш, на жердину!
Крабат, ворон Крабат, слухняно розправив крила, незграбно змахнув і влетів до кімнати, покружляв навколо столу, черкнувся книжки й черепа та, опустившися поряд з одинадцятьма воронами, міцно вчепився кігтями в жердину.
Майстер заходився повчати:
— Запам’ятай, Крабате: ти в школі чаклунства. Тут не вчать читати, писати, лічити. Тут навчають дечого незвичайного. Прикута ланцюгом книга, що лежить переді мною, — це Чаклунська, або Чорна, книга. Бачиш, чорні сторінки та білі букви у ній? Тут усі закляття світу. Лиш я один можу читати її, бо я — Майстер. Але вам — тобі й решті учнів — зась! Затям це собі! Не послухаєшся, я все одно дізнаюся. Тоді біди не оберешся. Ти мене зрозумів, Крабате?
— Зрозумів, — крякає ворон Крабат, і дивується, що може говорити. Щоправда, хрипло, але виразно та без жодного напруження.

Крабат уже чував про якісь школи чорнокнижників. Найбільше їх, подейкували, в Нижній Лужиці. Але все це він уважав за побрехеньки, які зазвичай точилися за прядінням чи скубанням пір’я на досвітках. І ось несподівано він сам потрапив до однієї з них, що існувала під ширмою млина. Чи не через це люди обминають Козельбрух?
У Крабата на роздуми часу більше немає. Майстер сів за стіл і почав читати Чорну книгу вголос. Він читав спроквола, співуче, погойдуючись у кріслі:
«Це вміння висушити колодязь, не залишивши й краплини води. Задля цього висуши на печі чотири березові кілочки завдовжки в три з половиною п’яді й завтовшки у великий палець. Один кінець кожного кілочка розщепи натроє, інший — гостро затеши. Вночі, між дванадцятою та першою годинами, обгороди колодязь: відміряй на чотири сторони світу по сім кроків від центра колодязя й забий у землю по вербовому кілочку. Роби все мовчки, тричі обійди навколо колодязя й прокажи, що тут написано...»
Далі йшло закляття — Майстер прочитав низку незрозумілих слів. Вони звучали мелодійно й таємниче, наче віщували якусь біду. Потім Майстер почав читати спочатку.
«Це вміння висушити колодязь...»
Майстер тричі прочитав умови завдання й закляття незмінно співуче, погойдуючись назад-вперед, згорнув книгу, якусь мить помовчав і звернувся до воронів:
— Я навчив вас, — мовив він уже звичайним голосом, — ще однієї вправи з Чорної книги. А зараз перевіримо, як ви її засвоїли. Повтори! — Він указав пальцем на одного з воронів.
— Це вміння... висушити колодязь... не залишивши... й краплини води...
Мірошник показував пальцем то на того, то на того ворона, не називаючи імені, але Крабат розрізняв їх за голосом і манерою говорити. Тонда відповідав спокійно та обдумано, Кіто — невдоволено, буркотливо, Андруш — як завжди, безугавно лепетав, а от Юро часто збивався. Крабат упізнав усіх одинадцятьох учнів. Нарешті, дійшла черга й до нього.
— А зараз ти! — тицьнув у нього пальцем Майстер.
Крабат затремтів, почав затинатися:
— Це вміння... вміння... колодязь... сушити...
І замовк. Силкувався, напружував пам’ять, але нічого більше не згадав. Принишк на жердині й чекав кари.
Але Майстер спокійно сказав:.
— Наступного разу, Крабате, більше уваги звертай на слова, а не на голос. Затям: у цій школі вчитися нікого не силують. Запам’ятаєш, що я читаю, — матимеш із того користь, не запам’ятаєш — тільки собі нашкодиш. Подумай про це!
Після цих Майстрових напучувань двері враз відчинилися, і всі ворони спурхнули в коридор. Тут вони знову обернулися в мірошниченків.
Крабат не помітив, як перетворився на себе. Піднімаючись на горище слідом за іншими, він роздумував над пережитим, яке йому здавалося сном.

Знак Таємного братства
Наступного дня, в суботу, перед Великоднем, мірошниченки не працювали. Після сніданку хлопці піднялися до себе й повкладалися спати..
— Крабате, і ти йди! — сказав Тонда. — Поспи про запас.
— Про запас? Як це?
— Згодом дізнаєшся. Лягай та спи, поки спатиметься.
— Гаразд, уже йду. Вибач, що запитав.
На горищі хтось запнув вікно шматиною — щоби швидше заснути. Відвернувшись від вікна, Крабат ліг на правий бік, обхопивши руками голову. Спав так доти, доки його не розбудив Юро.
— Вставай, Крабате, обід на столі!
— Що — вже обід?
Юро, сміючись, зірвав із вікна шматину.
— Авжеж, обід! Смачненький обід! Вже й сонце заходить!
Цього дня обідали й вечеряли разом, і ситних страв було чимало.
— Наїдайтеся досхочу! — попередив Тонда. — Ви ж знаєте, що знову сядете за стіл не скоро.
Після доброї трапези почався передвеликодній вечір, і до наймитської ввійшов Майстер. Мірошниченки стали колом, а він у центр і почав лічити так, наче зібралися грати у відому дитячу гру. Тільки слова «лічилки» були непривітні, погрозливі. Майстер спершу лічив справа наліво, потім зліва направо. Першим із кола вийшов Сташко, другим — Андруш. Обоє мовчки подалися кудись, а Майстер далі лічив. Наступними вийшли Мертен і Ганцо, за ними — Лишко й Петар. Залишились Тонда з Крабатом.
Повільно й урочисто повторив Майстер невідомі слова лічилки, потім порухом руки відпустив і їх.
Тонда подав знак Крабатові йти слідом. Вони мовчки полишили млина, мовчки наблизилися до повітки.
— Зачекай тут хвилинку!
Тонда виніс із повітки два вовняних рядна, одне дав Крабатові. Він повідомив, що їхній шлях проляже до Шварцкольма. Спершу вони йшли вздовж Чорної води. Коли досягли лісу, вже була ніч. Крабат намагався не відставати від Тонди. Ця дорога йому відома, нею він ішов, здається, взимку... вперше до млина. Як це давно було! Три місяці минуло! Аж не віриться...
— Ось і Шварцкольм! — озвався Тонда.
Між деревами замерехтіли вогні села. Але Тонда звернув праворуч. Суха піщана стежина вела крізь кущі, крізь ріденький перелісок, до поля. Небо було всіяне зорями, і тут, на просторі, воно ширше і вище.
— Куди ми йдемо? — спитав Крабат.
— До дерев’яного розп’яття, — відповів старший мірошниченко.
Неподалік у виярку помітили пригасле багаття, яке ще жевріло. Хто ж його там розіклав?
— Тільки не пастухи, — сказав Тонда, — ще не настав їхній час. Напевно, цигани або мандрівний бляхар.
Тонда враз зупинився.
— Вони раніше за нас прийшли до розп’яття. Ходімо до місця Боймелової загибелі.
Не сказавши більше й слова, він повернув назад. Довелося верстати той самий шлях до лісу, потім, узявши направо, вийшли на стежку, що тяглася понад Шварцкольмом і потойбіч упадала в биту дорогу, яка пролягала далі узліссям.
— Незабаром прибудемо на місце, — потішив Тонда.
Зійшов місяць і освітив їм дорогу. Біля першого повороту, у затінку сосен стояв дерев’яний хрест заввишки з людину, старенький, побитий вітром і негодою, без надпису й прикрас.
Колись давно тут загинув чоловік, Боймелем звали, — повідав Тонда, — Нібито під час лісоповалу. Ніхто про це більше не знає.
— А чого ми прийшли сюди?
—Така воля Майстра. Великодню ніч ми повинні провести просто неба, по двоє на тому місці, де когось спіткала нагла смерть.
— І що робитимемо тут?
— Розкладемо вогонь, — пояснив Тонда, — й очікуватимемо під хрестом, поки почне світати, а потім — сам побачиш.
Вони не давали багаттю розгорітися, боялися, щоб їх не помітили у Шварцкольмі. Посідали біля хреста, загорнувшись у рядна. Тонда ламав хмиззя, назбиране в переліску, а Крабат докидав його потрошку у вогонь, аби не погас. Так розпорядився старший мірошниченко. Він щоразу питав хлопця, чи не змерз. Розмова між ними то вщухла, то знову оживала.
— Скажи-но, Тондо!
— Що?
— У чаклунській школі завжди так? Майстер щось вичитує з Чорної книги, а ти гав не лови і все запам’ятовуй!
— Авжеж!
— І гадки не мав, що так навчаються чаклунства.
— Саме так!
— А Майстер дуже сердиться, коли неуважно слухаєш?
— Ні.
— Надалі я старатимуся все запам’ятати. Як ти думаєш, поталанить мені?
— Авжеж!
Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.
Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати» з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко... «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.
Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годиною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.
Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.
— Дзвони дзвонять! Чуєш?
Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.
Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний передзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:
«Христос
Воскрес!
Христос
Воскрес!
Алілуя,
Алілуя!»
Потім долучився дівочий хор, десять чи п’ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор... Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.
І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.
Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.
Тонда докинув у вогонь хмизу.
— Я кохав дівчину. Звали її Воршула... Ось уже півроку, як вона лежить у могилі... Я не приніс їй щастя. Пам’ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.
— Це вони її зі світу звели?
— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім’я... Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!
— Не турбуйся, до дівчат мені нема діла! Певен, що й не буде!
Коли почало світати, дзвони й співи у селі вщухли. Тонда відколов ножем дві тріски від хреста, встромив їх у жар, щоб обвуглилися кінці.
— Ти коли-небудь бачив такий знак? Поглянь!
Не відриваючи руки, він накреслив на піску зірку з п’ятьма кутами. Зірка являла собою безліч прямих ліній, кожну з яких перетинали дві інші.
— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.
— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.
Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.
— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною...
Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:
«Я мічу тебе, брате,
Вуглиною з дерев’яного хреста.
Я мічу тебе
Знаком Таємного
братства».
Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиззя, що залишилося, й рушили додому.
Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.
— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.
Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.
Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій