Тетяна Винокурова-Садиченко

Жарт. Із життя психів

Жарт. Із життя психів

Роман

«… література як упорядкована маячня,
а що таке життя, як не впорядкована маячня…»
Ізмайлов


Монологічний діалог із дзеркалом (1)
«Свиня... скажи мені, свиня,
у чому сила?»
Команда КВК «Три товстуни»


Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені трохи журно самій. Коханий десь забарився, а більше в мене нікого немає. Вони, всі інші, мені не дуже потрібні. Я — особистість самодостатня. Та часом від цієї самодостатності така туга огортає. От і спілкуюся з дзеркалом. Чуєш, дзеркальце, виявляється, самодостатність — перший крок до шизофренії. Моє відображення у дзеркалі трохи імлисте й розмите. Ніби я — це не я. Хоча що таке я? На це запитання існують відповіді, — забагато відповідей, з якими я ще не визначилася. Шкода ж обирати одну відповідь, гублячи всі інші. Тому поки що я — це дуже багато всього. У дзеркальці щось поворухнулося, певне, моє відображення. Тут мій порух точний, стрімкий, там — ледь помітний, розмазаний. Я завжди рухаюся надто вже стрімко й точно, намагаюся приховати свою невпевненість. Моє дзеркальце замурзане, тому не таке, як інші. Протерти? Та навряд. Це ви, панове, протирайте дзеркала, щоб день при дні розглядати свої пики й радіти білозубим посмішкам. Моє дзеркало — це моя чорна діра у вічність, прихована, замазана тиньком, заклеєна скотчем і павутинням. Коли мені сумно, я з нею розмовляю. Мої думки летять у діру, щоб розчинитися і залишитися там назавжди. Щоправда, мої діалоги з дзеркалом більше скидаються на монологи, та тільки не для мене. У своїх відповідях я відчуваю розуміння та мовчазні запитання. Взагалі, брудна поверхня дзеркала точніше відображає життя. У ній видно людські душі, яких не існує. Там, напевне, і бог є, — той, якого нема.
Я веду розмову зі своїм відображенням з приводу чергового філософського питання. Вчора, наприклад, мене цікавило, чому людина не може дістати язиком свого ліктя. Намагалася зробити це дуже довго. У результаті заболіла шия. Потім я вирішила, що ця справа просто була еволюційно непотрібна. Ну, навіщо нормальній людині (чи навіть нормальній мавпі) облизувати свій лікоть? Вважаєте, питання дурне? Авжеж, є трохи. Проте що мені ще робити? Якщо на всі розумні запитання відповіді вже існують, починаєш повертатися до дурних. Сьогодні мене цікавить загадка Джоконди. Ні, не її усмішки, а чому вона така популярна. Загадку усмішки я вже розгадала: за щільно стиснутими губами вона гидко щирить зуби. Гадає, ніби це смішно. Хоча ні, чесно сказати, вона вже нічого не думає, вона давно вже померла. А ми, дурники, знай собі гадаємо, про що ж вона думає, намагаємося загадки, ребуси вирішувати. А ребусів якраз і немає. Самі вигадуємо — самі й вирішуємо. Правда ж? Правда. Які ж ми гарні, які розумні, які геніальні (не побоїмося цього слова). Самоствердження? Воно. А, може, й просто нудьга. Ми всі любимо портрет Мони Лізи, тому що він цікавий. Незвичайний. Незвичний. Він вносить дисонанс у постійну повсякденну нудьгу. Так само, як і наші загадки. Посміхаєшся, Джокондо? А, може, й справді вона живе? Може, портрети, як і боги, живуть доти, доки їх пам’ятають і доки вони комусь потрібні? Я показую відображенню язика. Воно відповідає тим же. Молодець. Я впевнена, що коли відвертаюся, відображення починає корчити мені різні гримаси. Так просто теж цікавіше жити. Цікаво, чи корчитиме дзеркало гримаси в порожнечу, якщо обернути його в інший бік?
Може, й так. Воно ж, мабуть, геній, як і я.

......

Янгол (2)

Прогулянка входила до програми культурного відпочинку психів. Якщо у психів узагалі може бути культурний відпочинок. І якщо можна назвати прогулянкою ходіння туди-сюди однесенькою прямою стежиною під наглядом здоровезних, мов шафи, санітарів. Від дверей — до стіни, від стіни — до дверей. Та й ходили не всі. В лікарні були переважно старенькі дідусі й бабусі. Вони просто сиділи або ж тихесенько дрімали на лавках, що стояли обабіч стежки. Янгол теж не ходив, але й не сидів на лавці. Він цілеспрямовано стрибав, надаремне силкуючись злетіти. Нічого, звісно ж, не виходило, проте він знову й знову вперто стрибав на кожній наступній прогулянці. Люто дивився у небо і знову поривався туди. І знову тягла до себе земля. Стрибок — приземлення, стрибок — приземлення. Чим тобі не культурний відпочинок психа?
Цей двір, оточений височенною стіною, скидався на колодязь. Тільки звідси не видно було ні сонця, ні зірок. Лише височезне і чомусь завжди сіре небо. Раптом хтось поруч театрально, із пронизливим свистом прошепотів:
— Гей!
Янгол підстрибнув іще раз. Від несподіванки. Озирнувся, та поруч нікого не побачив. «Гей» повторилося звідкись ізнизу. Янгол опустив очі. У кущах сидів якийсь хлопець. Янгол не здивувався, він до такого звик — черговий шизофренік.
— Чого тобі? — спитав він.
— Тихіше, тихіше, — прошепотів шизофренік, — нас можуть почути!
Налякав! Він своїм шепотінням уже перебудив половину бабусь на лавках. Янгол закотив очі, всім своїм виглядом демонструючи, як дістали його подібні шифри. Псих не образився. Психи взагалі нечасто ображаються, бо не розуміють образ. Вони просто на іншій хвилі.
— Слухай... а ти це ... ти і справді Янгол?
— Справді, — позіхнувши, трохи тихіше відповів він.
Все ж таки шкода підставляти людину, повзла ж до нього під кущами, щоби спитати, чи не янгол він. Янгола завжди дивувала якась солідарність і повна довіра між психами: Наполеон так Наполеон, твій собака так твій собака (хіба що лише трішечки схожий на твій кросівок, що його ти тягаєш за собою на мотузку), Янгол так Янгол. Ось і зараз хлопець під кущем довірливо посміхнувся, очі засвітилися.
— Янголе ... а можна в тебе щось попросити?
— Давай, — дозволив Янгол.
До такого він уже звик теж. У його янгольство психи вірили так, що інколи це аж занадто було. Наприклад, одна страшенно релігійна бабуся постійно намагалася помолитися йому, інша передавала щодня привіт своєму чоловікові на небеса й дуже цікавилася, чи не ходить він там часом наліво; Янгол передавав їй відповіді від нього й казав, що ні, не ходить, — просто, щоб тій бабусі було не так журно самій. Людям чомусь завжди журно, коли вони самі. Вони ж несамодостатні істоти, їм потрібен хтось поруч, чиєсь розуміння й підтримка. Або просто, щоби хтось існував неподалік. Вони бояться самотності, бояться самих себе...
— Значить так, — почав загинати пальці той під кущем, — бінокля, ліхтарика ... або ні, інфрачервоні окуляри краще, шапку-невидимку…
— Стривай, стривай, — здивувався з такого прохання Янгол, — а з якого це переляку я повинен видати тобі такий інвентар?
— Ти ж Янгол, — аж образився шиз, — ти повинен допомагати.
— І в чому тобі все це допоможе? — насмішкувато примружився Янгол.
Псих озирнувся, поманив його пальцем, присунувся ближче й довірливо прошепотів:
— За мною стежать.
Ой, пробачте, пробачте, ніякий це не шизофренік, це — параноїк.
— Хто стежить? — спитав Янгол.
— Китаєць, — пояснив псих.
— Який китаєць?
— Отакий, — і співрозмовник розтягнув пальцями очі, перетворивши їх на вузенькі шпаринки.
— Ага, — багатозначно протягнув Янгол. — Знаєш, хлопче, я з радістю тобі допоміг би, та зараз навряд чи зможу щось зробити.
— Чому? — знову образився той. — Ти ж Янгол!
— Бачиш? — він кивнув на стіну. — Я замкнений тут, як і ти.
— А чому ти не полетиш звідси?
Янгол позіхнув, присів поруч. Він завжди дивився на співрозмовника трохи зверху, проте це вже почало фізично втомлювати.
— Крила не працюють, — довірливо признався психові.
— А чому не працюють?
— Дзеркало розкололося…
— Ага… — з таким же багатозначним виглядом кивнув псих.
Посиділи, помовчали.
— Слухай, — раптом загорівся надією співрозмовник, — а Бог не зможе тобі допомогти?
— Бог? — Янгол посміхнувся. — Як тебе звати, хлопче?
— Дмитро.
— Розумієш, Дмитре, — почав пояснювати він, — Бог має владу над світом лише під час його створення. Далі Всесвіт живе самостійним життям. Розвивається сам по собі. А Бог може лише безсило спостерігати за цим розвитком.
Дмитро позіхнув. Замислився.
— Слухай, — сказав він після павзи, — а якщо це... Якщо під час створення створити ще й когось, хто надалі виконуватиме твої розпорядження у Всесвіті… Ну, це так само, як передати владу… А що, Бог не додумався до такого?
Янголові запитання сподобалося. Йому взагалі подобалося, коли люди отак легко переходять від особистих проблем до загальних. А не навпаки (як це властиво більшості). І Дмитро йому сподобався, здався хлопцем гарним, розумним.
— А хто такі, по-твоєму, янголи? — він швидко посміхнувся, підвівся і знов підстрибнув.
— Добре, — кивнув Дмитро. Він зрозумів, що розмову закінчено. — Ну, я це… поповз?
— Повзи, — знову приземлюючись, дозволив Янгол.
— Але якщо вийде… Якщо дзеркало полагодять… ти допоможеш?
— Угу, — Янгол продовжував стрибати.
— Дмитро. Не забудь. — І хлопець зник у кущах.
Поліз далі. Може, шукати ще одного янгола, а, може, ховатися від китайця. Отакого. Янгол посміхнувся.
Василь Анатолійович сидів на лавці й уважно спостерігав за подіями. Отже, наш Янгол затоваришував із хлопцем — з «китайцем». Цікаво-цікаво. Він побачив останню посмішку Янгола. І раптом йому здалося, що він збагнув її секрет, збагнув, чому вона така швидка, коротка, так раптово завжди спалахує й раптово згасає. Просто Янголові важко посміхатися. Йому взагалі важко.. Це, мабуть, важко — бути ян... Стоп! Знову ти! Він просто псих. Але посмішка… Чомусь цьому хлопцеві важко посміхатися. А, може, просто здалося?..
Янгол відчув чийсь погляд, швидко озирнувся. Лікар сидів на лавочці, дивився на нього.. Зустрілися поглядами. Василь Анатолійович привітно помахав рукою. Янгол підійшов до нього, сів поруч.
— Ну, як тобі наш Дмитро? — спитав лікар.
— Непоганий хлопець, — Янгол подивився на лікаря. — А давно в нього це, — він покрутив пальцем біля скроні, — з китайцем?
— Давненько, — позіхнув Василь Анатолійович, — приблизно так, як у тебе з твоїм янгольством.
Янгол ображено позирнув на лікаря, раптом знову швидко спалахнув, підскочив, поскакав доріжкою.
— Псих, — з якоюсь майже ніжністю прошепотів Василь Анатолійович. Одразу ж смикнув себе: звичайно, псих, тут усі психи, і цей також псих, тільки псих і нічого, крім психа.

Інка (3)

Інка підіймалась Андріївським узвозом. То було місце, де тусуються так звані неформали. Що в них неформального, крім зовнішнього вигляду й постійного пияцтва, Інка так і не змогла второпати. Ось і місце, де вони домовилися зустрітися з коханим. Вона вмостилася на парапеті й приготувалася чекати. Запізнилася вона лише на десять хвилин, та коханого ще не було. Ні слуху ні духу. Знову запізнюється, дурна тварючка. Сонце вже сідало за обрій, м’яко виблискуючи на банях Андріївської церкви. Андріївський узвіз був би найгарнішою вулицею Києва, якби не був такий брудний. Вона втягнула носом повітря. Воно пахло тут чимось хорошим, приємним. Хоч повітря ще не встигли забруднити, зраділа вона. І дістала цигарки. Зловила себе на думці, що забагато палить. А як інакше? Потрібно ж чимось зайняти першу сигнальну систему, щоб не заважала працювати другій, треба ж приспати всі емоції й думки, крім найважливіших. Лише так людина може правильно подумати, половити за слизькі хвости всі ті думки, що ширяють у голові, з’єднати їх у єдиний клубочок… Чарівний клубочку, котися-котися, ти повинен привести мене до відповідей, до Всесвіту… Знов озирнулася. Де ж він? Коханий у неї був гарною, але трохи безвідповідальною тварюкою. Тварюкою. Тварюкою! Його немає, бачиш, немає! Інка закусила нижню губу і стала схожа на малу ображену дитину. Загалом, нею вона зараз і була. Її коханий був звичним типом серед тутешніх неформалів, та геть незвичним серед Інчиного товариства. По-перше, він був нерозумний. Крім самого себе, ніколи ні над чим не замислювався. Це по-друге. Він був егоїст. Звичайний собі хлопець, приземлений аж до деякого заглиблення у себе. Він був повною Інчиною протилежністю. Він дратував її, вона — його. Так було не завжди, так було тільки останнім часом. Від того моменту, як Інка дійшла до важливих питань, від того моменту, як Всесвіт трішечки, на малесеньку щілиночку відчинився перед нею, вдарило в очі світло, десь защеміло від огрому знання, до болю стало добре, до сліз цікаво… І ніхто-ніхто цього не зрозумів. Інка намагалася дещо пояснити тварюці, спершу зовсім плутано, потім — ясніше, а далі — ще ясніше. Та що ясніше говорила вона з ним про цей прекрасний і тепер набагато ближчий до неї Всесвіт, то впертіше він це відштовхував, то частіше повертав її на землю з небес. Вона йому про галактики, він — про те, як учора розварилися макарони, вона — про закони Кеплера, він — про те, як треба пити горілку, вона про те, «звідки виникло життя», він — про вчорашню зустріч із їхніми спільними знайомими. І так постійно, і так знову й знову. У їхніх стосунках росла й потроху вбирала в себе спільні світлі спогади величезна тріщина — чорна діра. Інка вже не могла приспати своє зверхнє ставлення до нього (тварючка, комашка!), він же не міг, та й не намагався, приборкати свою злість. Через те міг і не прийти на зустріч. А як він був потрібен! Вона звикла до нього: до голосу, до очей, до посмішки, до всім уже відомих, але таких кумедних анекдотів. І ще в нього були найпотрібніші у світі руки. Вони обіймали й пестили так ніжно, як ніщо інше, — ні сонце, ні море, ні повітря. Він був потрібніший, ніж повітря… Він узагалі був потрібною тваринкою, та от приручити його не таланило. Елка розповідала, що декілька днів тому бачила його з якоюсь білявою кралею замореного вигляду топ-моделі. Тоді Інка відмахнулася, не хотілося доводити справу до ревнощів, до емоцій, взагалі до всіх цих пліток, цієї багнюки. Та багнюки ставало дедалі більше, й чомусь особливо багато довкруг її тварючки. Й сьогодні Інка твердо вирішила вчинити розбір. Не хотілося, звичайно, спускатися до такої побутовщини, та інакше тварючка просто не розуміла, — а Інка стомилася терпіти. Й ось вона тут, а його немає. Якби прийшов, учинила би показову істерику, розвернулася б і пішла. Або дістала б їдкими кпинами. Або погралася б у мовчанку… Або все було б як раніше: взяли б із собою когось із друзів, пішли б у сусідній генделик, надудлилися б по самісінькі вуха під жарти, сміх, веселі пісеньки. Так воно все було раніше… В Інки взагалі все життя поділилося на «до» і «після». «До» і «після» її першої вилазки на дах. «До» було всього чотири місяці тому. А як давно. От тобі й несамостійна величина… «До» вона була таким собі рудим дівчиськом, яке ще не визначилося в цьому світі, вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили. «До» вона частенько ошивалася тут серед так званих неформалів, «до» вважала їх гарними веселими друзями й разом із ними виникало відчуття… Не те щоб відчуття домівки (цього в Інки ніколи не було), а радше відчуття тата, лагідного, м’якого, гарного татусика. Такі нещодавні й такі забуті часи…
Непомітно для себе Інка взялася згадувати астрономію. Просто так — перевірка пам’яті. Дійшла до законів Кеплера й взялася креслити ногою на піску схеми до першого й другого законів, коли хтось тихенько покликав ззаду: «Киць-киць».
Він! Інка підскочила, стрімко розвернулася. Чуприна, що падає на очі, м’яка посмішка… Він! Інка кинулася йому на шию. Прийшов, усе ж таки прийшов. Сонечко. Погана, погана тварючко! Не Інка приручила її, вона — Інку. Це було дуже образливо для неї, людини. Людини Розумної, логічно мислячої, гомо сапієнса. Емоції, тваринні інстинкти, ось у чому справа, —— він будив у ній тваринні інстинкти… Й за це Інка гнівалася на нього ще дужче.
— Сьогодні рік, як ми зустрічаємось, — виголосив він. — Відсвяткуємо?
Інка обернулася. Так і є — він виголошував це не для неї. Він привів із собою друзів, тих самих, з якими гуляли, жартували, співали пісні у забігайлівці під час Інчиного безтурботного дитинства. Інка зраділа ще дужче, почалися обійми й поцілунки. На якусь мить вона забула всі свої важливі запитання і навіть деякі вже знайдені відповіді. Це були друзі. Маленька Данка-хіпі, чорнявий Тоша з цитатником, Алекс зі своєю вже майже поламаною гітарою. Вся їхня давня компанія. А я й забула, майнуло в Інчиній голові, забула про таку важливу дату, про таку дрібницю за своїми великими питаннями. Хіба ж так можна?
Веселим гуртом зайшли до забігайлівки. Там нічого не змінилося: те ж таки повітря з алкогольними випарами, ті ж вентилятори, що ніколи не крутяться, навіть пияк, що спить під крайньою лавкою, теж, здається, той самий.
Посідали за стіл. Коханий із Тошкою пішли затарюватися. Данка дістала цигарки, Алекс звично бренькнув по струнах. Усе, як було, як було завжди, як повинно бути. Інка не любила таких генделиків, та їх полюбляли друзі. Тут була хоч якась свобода. Тут було душно, та можна було грати на гітарі й голосно співати, під столиками спали готові вже клієнти, зате тут була дешева горілка. Тут узагалі було так, як полюбляє простий люд — дешево й сердито (менталітет!). Інка цього терпіти не могла, проте тут усе стало просто рідне. Через друзів. А ці друзі були саме такі, як треба. Ну, може, й не саме такі, але кращі від інших. Хоча б тим, що поважали твою свободу (дій, слова, думки, совісті), тим що завжди готові вислухати (нічого, правда, не розуміючи, зате готові), тим, що не перебивали і взагалі майже не звертали уваги. У житті ніхто на тебе не звертає уваги, всі лише лізуть у душу для того, щоб усе там перегорнути й накинути своє. Проте ці просто не звертали уваги, нічого не намагаючись у тобі змінити.
Небавом повернулася тварючка. Налили. Цокнулися пластиковими стаканчиками.
— Дзень, — звично прокоментували і звично ж засміялися.
А, може, це — найголовніше? Такий простий, легкий сміх, просте, легке щастя... Може, всі запитання й відповіді не варті одного такого вечора? Інка поклала голову коханому на плече, Алекс затягнув пісеньку про свободу, вітер, поїзд… одне слово, про хіппі. Данка почала вдячно підспівувати. Інка зловила себе на тому, що усміхається. Просто так, дивиться на них і усміхається. Попливло, закрутилося перед очима. Давно вже не пила, тому алкоголь одразу вдарив у голову.
А чому не пила? — ввімкнулося щось ізсередини.
А тому, що алкоголь, н-ну... не те, що притуплює розум, а радше згладжує гостроту відчуття й сприймання.
А навіщо вона тобі, Інко?
У мене багато запитань. На них потрібно шукати відповіді. Аби пізнати світ.
Стоп! А що ти робиш тут? Серед бовдурів, які...
...Які від цього самого світу ховаються!
Інка глянула в задоволені обличчя (пики) друзів. Яких, у біса, друзів?! Оцих комашок, які бояться, ховаються, замкнувшись на своїй уявній свободі? Щоб отримати свободу, потрібна влада, а влада — це знання. Про яку свободу взагалі можна говорити, коли ти настільки дурний, що переймаєш чиюсь ідеологію (Данка-хіпі), або носишся з цитатником, як із найбільшою коштовністю (Тоша). З цитатником! З чужими словами. Замість того, щоби творити свої...
Стривай-стривай, Інко, а сама ти що робиш? Вчиш чиїсь теореми й теорії, замість того, щоб... Так це ж зовсім інше! Це наука! Навіщо винаходити колесо, якщо воно вже є? А навіщо створювати нову ідеологію, якщо вже існує досить зручна і прийнятна для тебе? Рамки. Як можна говорити про свободу, коли заганяєш себе у певні рамки? А як можна говорити про свободу думки, якщо...
— Інко...
Тввварюка! Знову заважаєш думати?! Було ж, було щось важливе. Майже у голові. Трішечки не дотягнула...
— Що? — гостро спитала, майже вигукнула вона. Павза.
Інка помітила давно — там, де з’являється вона, відразу з’являються й павзи. Вона вносила певний дисонанс, дискомфорт і просто нерозуміння в будь-який колектив, і колектив відповідав незручною мовчанкою.
— Ти десь не з нами, кицю, — обережно сказав коханий. — Ти в порядку?
Не з вами? А що мені з вами робити? Деградувати й бути щасливою в цій деградації? Не треба мені такого щастя, не треба мені таких друзів, не треба мені... Такої тварюки, Інко? А сама сьогодні аж тремтіла: прийде — не прийде. Але ж його руки, його очі... голос, що ніби обплітає густим липким павутинням... його близкість, завжди така жадана... Інно! Це просто тваринні інстинкти, не забувай! Але ж тут, з ними усіма... таке відчуття, ніби повернулася... не додому, просто кудись далеко-далеко, до тата, до безтурботності і його лагідно-лоскітливої бороди... Але досить. Вона не має права повертатися. Та що там права! Не має бажання. А інстинкти... Вони потрібні людині, щоб уберегти її від небезпеки, щоб уберегти від вимирання — продовжити рід, та ніяк не для того, щоб ними жити, мислити. Під час мислення вони заважають. Знехтуймо ними.
Та ось налили іще, ось коханий підніс тост за неї, за Інку, за їхню любов. Все попливло. Зовсім попливло, ще й трохи пританцьовуючи. І раптом у голові ніби хтось (такий милий, хороший, рідний) тихо сказав: часом треба просто жити. Ти хто, подумки спитала Інка і засміялася, теж, звичайно, подумки. Мабуть, янгол-охоронець, вирішила вона, охороняє мій дитячий мозок від перенапруження. Янгол? Цікаво… Раціональне мислення має лише одну ваду: воно не дозволяє вірити у богів. Воно взагалі не дозволяє вірити. А людина без віри не може. Та вона ж, Інка, якось живе. То що — вона не людина? Така собі істота, марсіянка, чи взагалі — з іншої галактики. Занесло її сюди якимось метеоритним дощем… Годі, Інко! Ну що ти, як маленька, маячню верзти починаєш? Це через те, що забагато випила, пояснила вона самій собі. Коли забагато вип’єш, навколо постійно відбувається якась маячня. То що вже говорити про те, що зсередини?
— …випити?
— Га? Що? — прокинулася вона
— Чи не бажає юна леді випити? — знову спитав Тоша. — Повторюю для тих, що сидять у танку.
Теж, схоже, десь вичитав. І вивчив. Він завжди читав і вивчав напам’ять отакі банальні, зате поширені фрази. Й дуже ними потім пишався.
Часом треба просто жити, кажеш?
Вона кивнула. Випити? Бажає.




Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій