Томас Бруссіг

Сонячна алея

Сонячна алея

Розповідь про найжалюгіднішого
чистильника російських чобіт
в азіатських степах


Одного разу, коли Гайнц знову прибув на Схід, прикордонник довірчо підвів його до білої смуги, яка маркувала кордон. Її власне відновили, і прикордонник пошепки відкрив Гайнцу страшну таємницю, що нова смуга пролягає на 10 см західніше, ніж попередня. Він вирахував, що якщо поновляти смугу що два роки, щоразу посуваючи її лише на 10 см на захід, то через 70 мільйонів років Східна Європа сягатиме узбереж­жя Атлантики, «а якщо ми поновлюватимемо смугу щороку, то нам треба буде вдвічі менше часу». Гайнц зовсім розгубився, не знаючи, що відповісти, навіть тоді, коли прикордонник його підбадьорив: «Не бійся, ми вас витягнемо».

У нас не було закордонних паспортів. Щоб поїхати до братньої соціалістичної республіки, треба було пред’явити рідному прикордоннику внутрішній паспорт із «вкладкою про безвізовий перетин кордону». Більшість отримувала цей папірець, але не всі. Екзистенціалістку якось упіймали на книжковому ярмарку в Ляйпціґу на крадіжці книжечки видавництва Pо­Pо­Pо з есеями Сімони де Бовуар. Це, вочевидь, стало причиною того, що влітку їй не дозволили виїжджати з країни. Для Маріо це був ще той облом, адже він спеціально обрізав свої патли, бо йому сказали, що патлатих не випускають навіть у братні соціалістичні країни. Так що він папери дістав, вона ні, крім того, на голові у нього знову було чортзна­що.

Сабінин актуальний був скелелазом. Його звали Луц. Луц мав свій метод, як перетнути кордон, не чекаючи 70 мільйонів років, чи навіть половину цього часу. Коли Луц із Сабіною пакували наплічник, вибираючись у Сибір, вся родина Куппішів включно з вуйком Гайнцом насолоджувалася розповіддю Луца про його метод подорожувати без паспорта. Гер Куппіш не вірив, що їм вдасться потрапити до Радянського Союзу, не кажучи вже про Сибір — туди можна було попасти лише організовано, у складі туристичної групи. Вже саме слово — індивідуальний туризм — для росіян страшна крамола. «Нічо не зробиш, можеш написати тисячу заяв!»
Луц змовницьки закотив очі і вимовив лише одне слово, котре прозвучало як заклинання чарівника: транзитна віза. Після штучної паузи він пояснив: «Якщо тобі вже вдалося проникнути в країну, то там ти вже даси собі раду».
Гайнц гордо помахав своїм паспортом. «З цим документом я як вільна людина можу подорожувати по цілому світі».
Луц зневажливо пирхнув — він вважав закордонні паспорти міщанством. Сабіна з гордістю повідомила, що Луц побував уже навіть у Монголії і в Китаї! Фрау Куппіш — зазвичай уособлення обережності — проявила жвавий інтерес і попросила все детально розповісти. Луц страшенно втішився. Нарешті йому випала нагода докладно розповісти про свій винахід. Вибираючись у подорож, він завжди брав із собою всі посвідчення, які у нього були, розраховуючи на те, що при наявності такої кількості документів прикордонники не матимуть жодних підозр. Крім паспорта, він мав профспілковий квиток (у який він вклеїв свою фотографію, так що документ виглядав як закордонний паспорт), військовий квиток зі знімком в уніформі, на якому він виглядав дуже офіційно — і навіть піонерський квиток. Під час контролю він насамперед викладав внутрішній паспорт, по тому профспілковий, а тоді військовий квиток. Якщо його все одно не пропускали, він, неначе спохопившись, широким жестом витягав із кишені піонерський квиток зі словами: А¬а, ось він, це те, що вам потрібно, як добре, що я його взяв!
«І що, таким чином тобі вдалося добратися до самісінької Монголії?» — запитала фрау Куппіш.
«Ні, — відказав Луц, — для поїздки в Монголію треба мати запрошення». Запрошення ти можеш написати сам, сказав Луц, але щоб надати власноруч виготовленому запрошенню офіційного вигляду, він підклав під нього монгольську монету, взяв олівця і скопіював монгольський герб замість офіційної печатки. Запрошення мало бути завіреним в офіційній установі, а там де офіційна установа, там і печатка, міркував Луц. Монгольську монетку, 5 тугриків, він виловив із фонтана Нептуна, куди туристи з цілого світу кидають дрібні монети. Два тижні він щодня їздив до фонтана Нептуна, стояв по кісточки у воді, вишукуючи рідкісні монети — поки нарешті одного дня якийсь монгол кинув у фонтан 5 тугриків. Із власноруч виготовленим запрошенням Луц попрямував до відповідної інстанції. Там ніхто ніколи не бачив монгольських офіційних печаток, і Луц отримав дозвіл на виїзд. Рік по тому його друг також захотів поїхати до Монголії і завдяки тому, що Луц під час відпустки познайомився з одним монголом, вдалося отримати справжнє запрошення зі справжньою печаткою від справжньої офіційної монгольської установи.
«Це просто супер, — сказала Сабіна. — Тепер ми можемо смикнути цього монгола, коли комусь із нас захочеться до Монголії!»
«Нє, — сказав Луц. — Нічо не вийде».
Отож, коли знайомий Луца прийшов забирати документи, дозвіл йому не видали, мотивуючи тим, що печатка не така як треба. «На запрошенні має бути інша печатка», — сказали йому і показали йому правильну печатку. Йому просто щелепа відвисла: це було запрошення, яке Луц змайстрував минулого року.
«Я більше не маю 5¬тугрикової монгольської монети, — сказав Луц. — Так що про Монголію можна забути».
Крім того, фрау Куппіш хотіла знати, як Луц потрапив у Китай. «Попасти в Китай було дуже трудно», — почав Луц. Півдня він спостерігав за радянсько­китайським контрольно¬пропускним пунктом. Він запримітив солдата, який був, певно найупослідженішим. Він чистив чоботи для всього особового складу, 50 пар солдатських чобіт, виставлених рядком перед прикордонним бараком. Крім того, в азійському степу нічого не відбувалося. Раз на дві години проїжджав автомобіль. Луц дочекався, поки цап­відбувайло заступив на паспортний контроль. Ясна річ, у нього не було всіх необхідних документів, і цап­відбувайло не пропустив його, після того як тривалий час нерішуче гортав його папери. Тоді Луц влаштував скандал. Справою зайнялося вище керівництво — і, певна річ, прийняло інше рішення, бо цап­відбувайло неправий у принципі. Коли Луц покидав КПП у напрямку Китаю, цапа¬відбувайла вже відкомандирували чистити сортир.
Фрау Куппіш поцікавилася, як Луц подолав би кордон, який був у них за дверима. «Це безнадійно, — сказав Луц. — Жодного шансу». Ця стіна навівала сум і розпач. Особливо якщо навіть особа, яка дісталася Монголії та Китаю, вважала справу безнадійною.

Тим не менше фрау Куппіш вірила, що у неї є шанс. Бо вона була тою особою, котра знайшла паспорт Гелени Румпель, і з того моменту вона почала працювати над собою. Вона хотіла стати подібною на власницю паспорту. І як Гелена Румпель вона хотіла перетнути кордон. Гелена Румпель була на двадцять років старша за фрау Куппіш — цю проблему фрау Куппіш вирішила за туалетним столиком за допомогою косметики. Фрау Куппіш мала західний одяг та взуття, в її торбинці лежала надпочата упаковка піґулок «Кукідент» та квиток на метро в Західному Берліні. Підпис Гелени Румпель вона знала як свій власний. Одного вечора вона вибралася з дому, щоб у присмерку перетнути КПП як Гелена Румпель. Боязка від природи, вона вирішила спершу поспостерігати за процесом з безпечної віддалі. Вона побачила парочку, яка поверталася до Західного Берліна. Коли фрау Куппіш побачила, як розкуто і впевнено вони виступають, як голосно розмовляють і награно сміються і поводять себе як господарі становища — коли вона це побачила, то відразу зрозуміла, що їй, щоб скидатися на людину із Заходу, бракує не лише паспорта, мештів, одягу чи «Кукіденту». І вона знала, що ніколи не стане такою як вони. І що вона справді не має жодного шансу подолати кордон за дверима свого будинку.
Фрау Куппіш повернулася додому. А що їй залишалося? Вона зовсім не соромилася свого страху, який не дав їй подолати останніх 30 метрів. Вона і так здогадувалася, що не належить до відважної частини людства. Але оскільки у неї не було більше причини видавати себе за стару бабу, вона стала такою як раніше. Вдома вона відразу сіла за туалетний столик. Гер Куппіш не міг повірити своїм очам, коли увійшов. Фрау Куппіш виглядала навіть молодшою, ніж раніше — у кожному разі це казали всі, хто бачив її у перші тижні після помолодшання. Ніхто не міг собі цього пояснити. Міха підозрював появу таємного коханця, Сабіна нового перукаря, а Гайнц вбачав у цій зміні симптом раку легенів, адже ж кажуть, що хворі на рак легенів при наближенні кінця впадають в ейфорію.

Je t’aime, або розповідь
про найгучнішу вечірку на Сонячній алеї

Екзистенціалістка, котра не мала права покидати країну, бо її зловили на крадіжці Сімони де Бовуар під час книжкової ярмарки у Ляйпціґу, та Маріо поїхали на Балтійське море. Там вони познайомилися з одним астматиком із Зандерсдорфа, який показав їм медикамент, що надавався до наркотичних експериментів. Маріо та екзистенціалістка назвали його «астматичне зілля». Це зілля можна було купити в аптеці. Його змішували з кока¬колою і випивали залпом. Зандердорфський астматик розповів їм також про хімічний завод у Зандерсдорфі, який зафарбовував вранішній туман у жовтий колір. Маріо та екзистенціалістка були у захваті: якщо від цього наркотику вранішній туман стає жовтим, то це те, що треба.
Після повернення в Берлін на Ляйпціґер¬штрассе Маріо та екзистенціалістка відважилися спробувати «астматичне зілля». Резуль­тат перевершив усі їхні сподівання. «Я в пов­ному глюці!» — кричав очманіло Маріо. Екзис¬тенціалістка задумливо посміхалася та мугикала дитячі пісеньки, які вона називала котячими пісеньками. Це тривало рівно дві години. А тоді почалися муки. У роті страшенно пересохло. Вони дуже хотіли пити, але в холодильнику було порожньо. І як на зло знову відключили воду. Вони могли б це помітити, бо в бачок у туалеті не набралася вода, коли останнього разу спустили воду. Спрага ставала все нестерпнішою. До того ж вони осліпли — щоправда, лише на декілька годин, але не могли вийти до крамниці. Єдина вода, яку вони знайшли у своєму помешканні, була маленька калюжка в унітазі. «Це просто огидно, але смакує просто розкішно», — сказала екзистенціалістка.
Коли Міха подзвонив у двері, вони все ще нічого не бачили. Він прийшов через любовного листа, через нього Міха втратив спокій і сон. Він хотів прорити під стіною тунель за допомогою бляшаної лопатки, так щоб можна було просунути туди руку і дістати лист. А Маріо з екзистенціалісткою мали йому допомогти, постояти на атасі. «Ми осліпли! Як ми можемо стояти на атасі?» — сказав Маріо, і коли Міха подивився їм в очі, то вжахнувся: він побачив самі зіниці, очі не мали рогівки.
«Цей наркотик перетворив вас на монстрів!» — вигукнув Міха.
Екзистенціалістка, ясна річ, хотіла знати, що це за лист, і коли Міха розповів їй усю історію про Міріам, то відчував себе цілком безпорадним перед мудрою, сліпою жінкою. Екзистенціалістка підкинула ідею влаштувати у Маріо вечірку, коли старих не буде вдома. А тоді Місі досить дочекатися, поки заграють Je t’aime і подивитися Міріам просто в очі. «Далі все настільки просто, що навіть не варто про це говорити».
Міху така ідея страшенно обурила. «Вона дуже особлива, її не можна так просто обкрутити, простим натисканням кнопки, як усіх інших! Вона така ... загадкова! Коли я читаю книжку, то думаю про неї, коли слухаю музику, думаю про неї...»
«Міхо, Je t’aime завжди спрацьовує!» — сказав Маріо (котрий говорив із власного досвіду), а екзистенціалістка спрямувала свій засліплений погляд у ніщо і сяючи сказала: «Так все і буде, я бачу це цілком ясно!»
Якби Маріо та Міха тільки здогадувалися, яким фіаско завершиться ідея екзистенціалістки, вони б нізащо в житті не взялися за організацію вечірки. Пізніше думки щодо того, хто більше потерпів, розділилися: одні вважали, що Маріо, інші вважали, що передусім для Міхи вечірка обернулася повною катастрофою. Але напередодні ніхто й подумати не міг, що все так погано закінчиться, і тому приготування йшли повним ходом. Такої грандіозної забави Сонячна алея ще не бачила. Крім Міхи, Маріо та екзистенціалістки прийшов Лінза, Грубий і Патлатий, а також Сабіна, яка власне поміняла кавалера. Її актуальний був студентом­теологом, мати такого бой­фрейда було дуже престижно. Прийшли також голубки зі школи танців. Патлатий запросив Френкі, татуйованого фаната «Стоунз», невдаху Берґмана, фарцовщика Канта і навіть страусберзького гіппі. Екзистенціалістка запросила всю аванґардну тусовку. Прийшла Шрапнель і навіть зандердорфський астматик. І кожний привів із собою друзів. На це Маріо не розраховував. По мірі того, як у помешкання набивалося все більше гостей, він почав переживати за старовинні музичні інструменти з чотирьох століть. По цілому помешканні висіли, стояли і лежали старовинні музичні інструменти, які батько Маріо почав збирати з часу першого причастя. Нарешті страусберзький гіппі зняв зі стіни мандоліну 17 сторіччя і, відзначивши: «Чувак, цю штуку треба терміново настроїти на блюз», — узявся перенастроювати старовинний інструмент.
Маріо цього не помітив, бо дискутував у кухні зі своєю екзистенційною подругою та обома голубками про те, чи можливо в межах НДР створити автономну незалежну республіку. «Кожний громадянин НДР має право придбати 2.000 кв.м землі!» — сказала одна з голубок. Екзистенціалістка придумала, як це зробити: спочатку треба знайти багато людей, які б, домовившись між собою, почали таємно скуповувати землю, а тоді створили всередині країни своєрідне об’єднання відступників. Вона була в захопленні від цієї ідеї, а Маріо в неї не вірив. Розгорілася палка суперечка: «Екзистенціалізм учить нас, як вибратися з гівна, а не сидіти без діла, бо це і так неможливо, тому не варто і братися за цю справу!»
Сабіна також вислуховувала пояснення. Коли Йоганнес, її кавалер теолог, простягнув їй склянку з вином і вона відповіла смиренним «Амінь», він нарешті наважився просвітити її (що вже давно збирався зробити), що «Амінь» не означає «Дякую», а «Алілуя» — «Добрий день». Поруч уже різалися у скат: за браком столу Кант, Френкі та Грубий поставили між собою старі литаври і лупили картами з усієї сили. Було чути, що боротьба йде за кожну взятку, тільки Маріо нічого не чув, бо він нарешті також загорівся ідеєю скуповувати землю. «Всі повинні про це знати, але повинні тримати в таємниці!» — вигукнув він пристрасно, і ніхто не спитав, як він збирається цього добитися.
Грубий кайфував по¬своєму, свої спостереження він переводив у віршовану форму і співав їх на мелодію Little Red Rooster. Страусберзький гіппі акомпанував трьома акордами на мандоліні 17 сторіччя:
З балкона летять пусті пузирі,
Розплата за це нас чекає,
Сусіди ментів викликають,
І ті нас в кутузку саджають.
Сусіди, щоправда, не викликали ментів, але порожні пузирі з балкона летіли.
Міха збуджено тусував туди¬сюди і всіх діставав. Міріам не прийшла. Може, вона ще прийде? Або вже не прийде? Всі знали, що він переживає, і тому кожний йому наливав: «Випий, це помагає!» або «Випий, це заспокоює!» або «Випий, тобі відразу стане краще!» або «Випий, відразу розслабишся!» Таким чином, Міха дуже швидко сп’янів, втім, уперше в житті. Його збудження потроху вляглося, хоча Міріам так і не з’явилася.
Пізніше один із друзів екзистенціалістки влаштував на балконі геппенінг: він розпакував торт із кремом, розіпнув штани і попісяв на нього при всіх. Патлатий з виразом крайньої огиди прийшов до кухні та перервав дискусію про купівлю землі, але екзистенціалістка його заспокоїла: «Чувак, це митці, Underground, до цього треба звикнути. Минулого року він повторював за мною все, що я казала, слово в слово. В такій ситуації починаєш задумуватися над тим, що кажеш. Це і є мистецтво!» І відразу спалахнула дискусія на тему мистецтва. Френкі оголив своє передпліччя з витатуйованою русалкою: «Оце мистецтво, я сидів над цим 3 роки і вісім місяців», — оголосив він захриплим голосом. У цей час із балкона долинув крик огиди. До кухні ввійшов блідий теолог. Клієнт, як він називав андеґраундного митця, змолотив запісяний торт за одну мить. Навіть екзистенціалістку пересмикнуло від огиди, і вона назвала митця «брудною свинею», а Патлатий почав його захищати: «Ні, це мистецтво! Тебе аж вивертає, коли хтось робить щось таке, чого ніхто б не зробив! Це як удар струмом! Це електрошокове мистецтво!»
Балачки, блюз, бряжчання пляшок і удари по литаврах гравців у скат створювали живий звуковий фон, і коли Міріам нарешті прийшла, її просто не помітили. Вона підсіла до Шрапнелі на канапу, але позаяк було темно, то вмостилася вона прямісінько на англійський ріжок з Болгарії 1910 року, якого страусберзький гіппі поклав туди, щоб був під рукою. «Якщо зараз порветься ще й четверта струна, курде, то вже буде по музиці», — сказав страусберзький гіппі і з тугою подивився на шалмей9, який уже також був зайнятий: Кант затиснув його між ногами замість попільнички. Шрапнель виціловувалася з Лінзою. Вона зняла йому окуляри і сказала: «Без окулярів ти мені подобаєшся набагато більше», на що Лінза відповів: «Без окулярів ти мені теж симпатичніша». Міріам розважалася, безпардонно підглядаючи за ними. Коли перед нею раптом виріс Міха, їй здалося, що то стоїть якийсь привид.
Коли вона прийшла, він у паніці втік у кухню, по дорозі зачепився сорочкою за клямку і порвав рукав. В кухні він просто відірвав рукав, але обляпав штани салатом з червоних бурячків. Оскільки фрау Куппіш роками вбивала йому в голову, що плями від червоних буряків не виводяться, він відразу кинувся запирати штани, терти їх шматкою і полоскати. Мокра пляма на його штанях вже не була червоною, але дуже розповзлася. І саме у цей момент у вітальні включили Je t’aime.
Маріо вперше за останню годину зайшов до вітальні, і коли він побачив увесь цей хаос зі старовинними інструментами з чотирьох століть, то зажадав пояснення від Патлатого, який у складі блюзбенду власне збирався грати на бандеоні10 19 століття. Патлатий вибачився — вони взяли інструменти, бо в касетнику сіли батарейки. «Дивись!» — сказав Патлатий і натиснув плей. Зазвучало Je t’aime. Батарейки дійсно сіли, і касетник страхітливо завивав. Будь­яка музика з підвиванням звучить жахливо, але Je t’aime просто неможливо було слухати. Але Маріо якраз зараз захотів послухати її, щоб себе потішити, бо саме під Je t’aime екзистенціалістка роздягнула його і себе.

Міха був ще в кухні і знати цього не міг. Для нього Je t’aime було умовним сигналом. Він був уже такий вмазаний, що навіть не думав над тим, чи можна добитися Міріам, такої особливої та загадкової, за допомогою Je t’aime. Ледве тримаючись на ногах, він поплентався до кімнати і виструнчився перед нею. Вона не помітила, що у нього порвана сорочка. Її погляд був прикутий до мокрої плями на його штанях. Музика немилосердно завивала, а Міха був у дупель уриканий. Це був просто страшний сон, коли він упав перед нею на коліна і пробелькотів: «Міріам, я знаю, зараз не найкращий момент, крім того у мене тут на писку прищ вискочив, але обіцянка є обіцянка...» І тоді він дійсно спробував її поцілувати. Вона вивільнилася, підхопилась і втекла. Міха занадто багато випив, щоб бігти за нею. Він просто ліг спати в кутку. Замість подушки він узяв собі волинку першої половини 18 сторіччя, яку він надув, перед тим заткнувши всі отвори. Так його і знайшов батько Маріо, коли повернувся вранці додому, хоча вечірка ще була у розпалі. Страусберзький гіппі грав на мандоліні. Батькові вистачило одного погляду, аби усвідомити, що за одну ніч він став колекціонером поламаних старовинних інструментів із чотирьох століть. Після того все відбулося дуже швидко. Страусберзького гіппі перервали на півслові. Міху розбудили. А Маріо батьки виставили з хати.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій