Протоколи рибного дня

Протоколи рибного дня

Вовчик і червона шкарпетка

Вовчик намотав уже три кілометри від того місця, де бачив на трасі ту шизануту з червоними прапорцями на патику. Торби в неї в руках ніби не було. Шорти й білі ноги, як у нявки. Боже, боже, нозі, нозі. Таки нявка, бо не йде з голови. Ст-о-оп! То, може, вона тими червоними шматками авто гальмувала, а я не допетрав, га-га, во, нявка! Завертаєм!
Ти диви, той рогуль на «запорі» назад торохтить. Мобілізація номер 1.
— А звідки така дєвочка?
— З дурдому.
От зморозила, тепер точно не відчепиться. Ну що йому було відразу матюком навісити? Вже не поможе. Краще мовчати.
— Ано і відно. Нє, слухай, ти звідки така гонорова? Зі Львова? А я дивлюсь, що то за шматки в тебе на плечі теліпаються. А то носкі. Отдихаємо? Ти з якої турбази? Можу під¬кинуть. Сідай. Як тебе звати? Ти шо, не хочеш разговарівать? То я можу по-рускі. Понімаєш мєня, нєт? Ну, как хочиш. А зря. Нє хрєн випєндріваться!
Ззаду загуркотіла інша машина. Вона автомат-ич-но підняла руку (Вона підняла «автомат», «ич» — клацнув затвор, «ич» — гикнув Вовчик з переляку, «но»! — цей полісемантичний вигук в даному разі означав, що коментарі зайві). Вона автоматично підняла руку. Навіть не подивилася, куди сіла. Та ні — цей ніби пристойний з вигляду. Ну, їдемо вже, то їдемо. Мовчить. Звідкись мені його обличчя знайоме. Головне, щоб не з дошки розшуку небезпечних рецидивістів. З моїм щастям. А таки з твоїм щастям! Бо це ж Влодко з Франківська. Сон розпусниці вочевидь! Ту-ру-ру... От вона — розплата, невблаганний механізм причин і наслідків. Хоча він мене навряд чи впізнає. Влодко тобто. Чи як його там? Але ж справа не в ньому. Це якась містика! Зустрітися після того. Ну, не на іншому материку, але все ж. Щось надто все швидко. Та давай вже, колися! Слабо? Як хлопів у спальних вагонах ґвалтувать, то не слабо, а признатися в тому слабо? Було б кому признаватися. Я може колись оповіданнячко напишу. Щось прибрешу, десь пофантазую. Фантазіє, ти сило чарівна! А він не змінився. Не те, що я. Зачіска — інша, окуляри тоді не носила і т.д. і т.п. Еволюціоную, як кобра — шкуру здерло, інша наросла. Боже, як згадаю! Що то зі мною було?! Швах. І нічого, потім відійшла, трохи на підлозі поплазувала, повила з розпачу, а потім робота, робота, робота. А він класний. Мені такі завжди подобалися. Аж хвилею від нього прошибає. Рука на передачі біля мого коліна. Я й тоді через цю хвилю повелася. Ще п’яна була, зла на весь світ і н-е-щ-а-с-н-а. Дура нещасна. Молола язиком без угаву. Та ще й із американським акцентом. Щойно відпрацювала з американською групою, ну і на хвилі. Хвилі, хвилі. Типу з діаспори, на батьківщину. Понесло. Головне, що я зовсім не пам’ятаю з чого все почало¬ся. Ну, «це». Я й не збиралася цього робити. Так, гралася, експериментувала, як далеко все може зайти. Такий суто спортивний інтерес спринтера. Уявіть коротку дистанцію та ще й без гальм. Англійською це називається — squash. Консалт зи дикшинари. Втомилася до чортиків, дві невеличкі стопки коньяку натщесерце без закуски і повний аут. Спо¬чатку — out, а потім — squash. Не можна людині так перенапружуватися. Та ти не виправдовуйся. Ти розповідай. Висновки люди самі зроблять, не дурні. Робіть, будь ласка. Це був самий супер! Вільне падіння без парашута. Страшно, гидко і блаженно водночас. І смішно. Їй-бо. Таке кіно. Спальне купе. Коньяк. Незнайомці: меланхолійний «він» і навіжена «вона». Далі — в міру власної фантазії і досвіду. Що не придумаєте — не помилитеся. Прикрим у тому всьому було тільки те, що коли вона на ранок скоса дивилася на нього і не відповідала на його слова, бо чомусь хотіла завіситися від рекордних результатів своєї непогамовної допитливості, вона розуміла, що якби не було «того», то могло бути щось інше. Але переступити «те» вона вже не змогла б. На вокзалі її зустрічали. Вона з’явилася у дверному отворі вагона останньою. Вже думали, що вона не приїхали. Приїхали, приїхав, приїхала, — згадувала вона рідну мову, приїхало. Зелене з лиця, з брудно-білою прив’ялою гвоздикою в руці. Дама з кумедіями. І чого він усе мовчить, хоч би слово яке сказав, про погоду чи що, бо ми вже, здається, таки приїхали.
Бувай — сказав він. І назвав її на ім’я.

Гм. Свої «еротичні» фантазії, тобто прелюдії коментувати не буду. Цнота — вона і в спальному купе цнота. Сміхота, одним словом. Ну от тепер: «Що я пригадую з тої поїздки, от саме в цю мить писання?..» Тобто не з фантазійної, а реальної... Хоча тут ще треба розібратися, де яка «історія». Гі-гі. А яка різниця? Бо найцікавішим є що я в-і-д-ч-у-в-а-ю «от саме в цю мить писання». Чи хочеться мені каламбурити, згадувати минуле, щоб відігнати нав’язливі думки про сьогодні? І що, взагалі, мені хочеться... Мало хто усвідомлює свої достеменні бажання... Реальність — це дивна штука... Насправді якщо дотримуватися чіткої хронології, після написання «Рамаданських листів», на Сильвестра я поїхала до Кракова, а потім до Москви, де читала лекції зі східного театру і продовжувала роботу над книгою театральних і не тільки текстів. Повернулася. І сіла продовжувати свої записи споминами про першу поїздку на Західну Україну... Ясно, ясно, що бувають безплідні подорожі, про які не варто й згадувати; наперед визначений тематичний план, робоча структура — чи щось утримає це пульсування «мозаїчної психопатії» у моїх скронях; випадковість, що руйнує всі захисні дамби раціональної послідовності будь-якого процесу... Але мене цікавить інше. Яке повідомлення проди¬рається до мене з віртуальних джунґлів мого ж письменницького анархізму? Дозріває великим яблуком світової спокуси? Складається з кількох ніби довільно вибраних пророчою рукою Таро символічних просторів-карт: простору послідовного розгортання реальних подій, де я перебуваю в Кракові чи в Москві, вибриків пам’яті, що застрягла в Кременці, чи фантазії, яка розгулялася з Вовчиком у поїзді Київ–Івано-Франківськ, хоча ніяка це не фантазія (між нами, дєвочкамі), і дійсності того, що я в цю мить сиджу у Львові і пишу все це, хоча постійно думаю про НЬОГО. Тобто не думаю, бо що мені про нього думати, я не знаю... Так химерно живе душа, у неї свої хронології і магніти пунктирної логіки, різнокольорове гаптування тонкою срібною голкою наших солодких потьмарень і болісних прозрінь.

Майже постійно йшов дощ... коли я приїхала до Кременця, то не могла відразу вийти з приміщення автовокзалу, бо не вщухала злива... темний сарай був ущерть набитий мокрими людьми, клунками, дитячим плачем, запахом собак і нечистот... мені хотілося взяти квиток на той же автобус у зворотний рейс... і зарюмсати, по-дитячому розмазуючи соплі, тобто — шмарклі, тобто — «сопелі», як я називаю, до речі, грузинською це слово означає — село... Село і є село. Зрештою, я впоралася з емоціями... а потім відкрилося друге дихання, сповнене відчуття пригоди... провінційних готелів і ресторанчиків, де все було настільки неперетравне для моєї психіки, що доводило мене до якось екстазу знеототожнення з собою... чи, радше, роздвоєння сприйняття... Подумки я ніби переконувала себе, що повинна захоплюватися новими відкриттями, вишукувати їх, бо я ж для цього й приїхала... Іронічно-несміливо крізь дурнуватий серйоз моїх намірів «побачити більше» пробивалося уїдливе питання: і що я оце їжджу, відмічаюся чи що... Я не могла відкараскатися нав’язливого відчуття, що в цю мить мушу бути в якомусь іншому місці... між мною і моїми діями, чуттями ніби ле¬жав целофан, мокрий від дощу целофан, грубий, міцний, непрозорий... він місцями рвався... мої черевики від постійного ходіння по багнюці перетворилися на такі глиняні кошики... На цій землі завжди так — мокрий з голови до ніг, а все ще затуляєшся целофаном... вже вода горлом булька, а думаєш, що займаєшся вітчизняним туризмом у сезон дощів... ха.

З тієї поїздки я згадала б тільки дві історійки, та вони не стосуються національних проблем чи їх розв’язань. Перша історія — про Почаїв.
Павза.
Все ніяк не можу почати писати. Ну от від чого це залежить?.. Сиджу, мощуся біля комп’ютера, стерла пил з пречудового антикварного стола, пішла зробила каву, сьорбаю, взяла дзеркальце, подлубалася трохи на обличчі, як курка в пір’ї, відкрила файл, ні, треба щось з’їсти, принесла яблуко, хрум-хрум, згадала одну думку, що прийшла сьогодні зранку, відкрила інший текст — занотувала, потім поговорила з уявною людиною, такий собі науковий диспут перед банкою з горішками, телефоном, пляшкою каберне «Cricova», надкушеним яблуком, перстеником з хитруватим тигровим оком, цукерничкою, дзеркальцем і платіжками з київської квартири — це все, що є на столі... зрештою, кілька думок були варті наукового ступеня — дарую... гі-гі... не пила я... вина, правда, на денці, але сьогодні у мене болить голова... краще б я не пила кави, піду зроблю собі чаю або їхньої гербати... так-так... чи ти будеш, зрештою, працювати... збираюся, збираюся... ач як головою кручу — ніби до чогось дослухаюся та все не вловлю... вже й ніжкою почала дриґати, нігті гризти і в голові скребтися... і чого так мучитися... та я й не мучуся... навпаки... бо чую, що «піде», то ніби відтягую приємну мить творчості... ти б оце трохи пригальмувала, а то зараз «піде» та сама Творчість, щоб собі не жалкувала потім за це іронічне ставлення до творчості і надто серйозне до власної персони... Боже збав! І не думала...
Може, натхнення мені пропало через те, що перед тим приховала, вдалася до хитрощів, що не пам’ятаю, чим мені не сподобалася Галичина? Пам’ятаю — не пам’ятаю... Власне, цим... цей хід утаювання, невідкритого ходу і є галицьким, а може, загальноукраїнським, просто в західних, дрібніших масштабах краще видно? Галичанин усе знає, а якщо й не знає, то ніколи не признається, він тебе просто замучить своїми здогадами або перепрошуваннями... Якісь постійні психічні мікрогаракірі — надрізали і длубаються, длубаються в одній точці... позалазили у свої пивниці... ВІТАЮ! То це ти ж про себе пишеш, голубонько?! No comments! Але не приведи Господь спробувати «полемізувати» з якоюсь галичанкою, наприклад, у львівському трамваї... ну хіба що — любителю гострих вражень... галичанка у трамваї гумору не розуміє... вона відстоюватиме свою позицію, як на барикадах за визволення рідного краю... з поступово набутого досвіду знаю один рецепт: якщо тебе у полемічному шалі зачепила своєю «сепаратистською» увагою галичанка, краще, зціпивши зуби, піти геть, не зважаючи ні миті на те, що тобі треба було б залишитися, або у крайньому випадку — розвернутися і просто врізати в зуби... На барикадах — так на барикадах! Тобто а-ляґер-ком-а-ляґер! Ґречно вибачайте за радикальність, але це єдиний порятунок, щоб не потонути в галицьких силогізмах... I did it! Тепер можна й до церкви, гріхи відмолювати...

До Почаєва я приїхала десь по обіді. За тутешнім звичаєм усі храми були ще зачинені, але на території Лаври було людно, що й присісти було ніде, отже я пішла до містечка... ні, не хочу я так описувати... «зробила те-то», «пішла туди-то»... хочеться вловити основне і тільки це основне й зафіксувати, не переймаючись послідовністю викладення для полегшення читацького травлення... хоча чого це ти так про читача... неповажно... Ну от що це зі мною... взялася писати про Лавру, а мені все чортенята якісь лізуть словесні... заважають... спокушають до пустопорожньої гри, коли треба передати щось дуже для тебе важливе...

... НАРЕШТІ Я РОБИЛА ЩОСЬ ТАКЕ, ЩО ЗАВЖДИ ХОТІЛА ЗРОБИТИ, АЛЕ НЕ МОГЛА З БАГАТЬОХ ПРИЧИН І НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЛА, ЩО ЗРОБЛЮ САМЕ ЗА ЦИХ ОБСТАВИН...

Марія поставила відро з усім своїм «скарбом» біля самого входу і почовгала до першої ікони... я поклала свій наплічник поруч... жінка зупинялася не біля всіх ікон — чи вона вибирала улюблені чи дотримувалася якогось загальноприйнятого порядку... я не знала... я йшла їй услід і робила те саме, що й вона... хрестилася, кланялася, ставала на коліна, цілувала ікону... на мені була хустка, яку перед тим подарувала тітка Олена... Коли до мене звернулися ті дві незнайомі жінки, Олена і Марія, я спочатку очікувала якихось місіонерських теревенів... але вони розпитували про мене... як звуть, звідки приїхала... а я все напружено чекала, коли ж вони почнуть... говорити про Бога... та ні... згодом Марія вже водила мене лаврським подвір’ям, провела у собор, тоді ще на реставрації, потім — до святого джерела, в книжкову крамницю, де я придбала свою першу Біблію... а тоді ми пішли на службу... спочатку мені було ніяково... я раніше ніколи не знала, як поводитися у церкві... ніхто не пояснював, а тільки гримав, якщо ти робив щось не те... а тут у мене був провідник... тітка Марія — блаженна з відром... від неї йшов той специфічний запах, що буває у людей, які живуть на вулиці... але ми були у храмі... і я їй була дуже вдячна... ми зробили коло по всій церкві... може, два... я не зауважила... в якусь мить мене вимкнуло... а коли повернулася до себе, то Марії вже десь не було поруч... я була сама і не сама... співав хор, тріскотіли свічки, було тихо й урочисто... здавалося, що образи і люди невловно міняються місцями... все набуло якоїсь однієї безконечної лінії перетікання... від чорного до золота і назад... і все було на своєму місці... і я була в собі... ніким... маленьким хрестиком на вишитій сорочці... цяточкою живого тіла, що загубилося серед безмежжя молитви, і цій цяточці було дуже затишно й тепло серед цього вселенського незнайомого простору, як немовляті в колисці... я навіть не знала, що то була за церква... тільки вдома я дізналася, що то була церква Св.Трійці, а та сонячна мозаїка на порталах, що вразила мене своєю нетрадиційністю й насиченістю кольорів, була зроб¬ле¬на за ескізами Реріха...

Я була дуже змучена, ночувала в дешевих готелях, за одиноким винятком випадкового перепочинку на якійсь всесоюзній спортивній базі під Тернополем. А в горах постій¬но йшли дощі... в Яремчі я бігала від однієї турбази до іншої... вільних місць ніде не було... нарешті в обшарпаному міському готелі, коли від утоми я вже лаштувалася просто впасти біля адміністратора, знайшлося одне місце у тримісному номері... я тицьнула жінці свій паспорт для реєстрації, а сама побігла назад до турбази, де перед тим залишила свій рюкзак, бо вже не мала сил всюди тягати його за собою... Номер порожній, а казали, що місць немає... садизм який... впала на ліжко не роздягаючись, скинула тільки черевики, мокрі червоні шкарпетки і відключилася... прокинулася серед ночі від дивного звуку... він був дуже тихий і монотонний, навіть дивно, що я саме від нього прокинулася... а може, не від нього... звідки він іде... поволі роззирнулася і скрикнула... біля стіни нерухомо стояли три темні постаті... доки я усвідомила, що відбувається, пройшла вічність... біля стіни молилися три жінки, потім стали вкладатися спати... а я ж думала, що номер тримісний... виходить, чотири... п’ять... шість... знову прокинулася вже пізнього ранку... так добре, тепло, сонечко гріє, чую, прямо за вікном, граються діти... не розплющую очей, слухаю... Софієчко, можна, я спробую... Давай, Іванку, тільки обережно, не впади... Гуп-гуп, сміх... Я ніколи раніше не чула, щоб діти між собою так розмовляли... українською і так пестливо... Господи, оце воно і є... можна вже повертатися додому... відкриваю очі, постелі прибрані, нікого немає... чи мені все наснилося про жінок... потягусі... гусі-гусі, гусі-лебеді... для людей давно вже день, а ти валяєшся, лінюхо... маю право, бо мені так хороше, Господи...
***

«МОЖНА ВЖЕ ПОВЕРТАТИСЯ ДОДОМУ»... Ти, взагалі, пам’ятаєш, що в тебе зараз немає дому?.. УГУ... Ти сама так вирішила, процес пішов і наслідки невідворотні... то куди ти думаєш повертатися... невже минуле — ти ж гадаєш, що пишеш про минуле — колись закінчується тільки механічним приходом нового дня?... П-Ф-Ф... Звичайно, ти можеш упевнити себе, що від тебе щось залежить, дуже сильно подумати і повернутися назад... М–М–М... Іноді треба вчасно признатися, що програв, що зробив дурницю... ГИ–ГИ–ГИ... З тобою все гаразд?.. О–О–О...

Порожня зала Венеційського вокзалу
важко повірити що сюди можна приїхати поїздом
як і у те що ти тут
сидиш чекаєш на ранок
бо у темряві Венеція схожа на Петербурґ
і виглядає непривітно
щойно
заспаний служник назвав тебе сеньйорою
і ти не відмовилася від цього казкового титулу
навіть коли канали вийшли з берегів
у відра нічних прибиральників
і вода підійшла до твоїх ніг
ти стомлено мовила prego...

Ач куди тебе занесло! Ти хоч би пояснила логіку своїх божевільних маршрутів! Ніби є та логіка у маршрутів, які божевільні... Ну, вільна я, вільна! Хоч — у Вільно, хоч — з вікна! Вночі — на вінику, а зранку — завертай назад на чужому возі...

Рим — Флоренція — Мілан — Ґенуя — Венеція — Трієст — Ізола — Любляна — Будапешт — Чоп — Львів — Київ. Три останні назви, ясна річ, у розрахунок не йдуть... хіба що — ЧОП... невипадково у цього місця-міста така назва — «чоп» — як лускає тромб у голові... наслідки — невідомі...
Щоб пробитися крізь туристичні путівники й культурні ремінісценції, які зокрема й утворюють ці «чопи» в голові — треба або нагло, самозабутньо брехати, натиснувши на всі лібідні пимпочки власної уяви, або сказати: хрін з отим усім — з Давидами, мадоннами в купах сміття, Сікстинськими капелами, Форумами та смердючими каналами, античними руїнами і бароковими м’язами камінних тілес... хрін з отим усім... чи мене це все стосується... я сплю в пальті під ковдрою в неопаленому грудневому Римі і тремчу, розгойдуючи ліжко, щоб зігрітися під світлиною папи Івана-Павла... дихає земля, коливається бруківка... а на ній, як комахи на тілі великої містичної вовчиці — люди вчепилися і погойдуються... хтось скочується... чи мене це все стосується... коли я постійно повторюю собі, ніби збуджуючи коханця до статевого контакту, який нам обом не потрібний: Я у Венеції... я у венеції... я-у-венеції... яувенеції... я-у-в-е-н-е-ц-і-ї... ------------ ну і що з того! досить брехні... нічого я не відчула, хоч як не намагалася... Нє, ти не митець... ну і харашо...

А потім сніг на Адріатиці... порожня дорога серед нічних гір... околицями сплячих міст... дзеленькає дзвіночок на дверях придорожнього кафе... дверцята машини відчинилися, впускаючи сніг і пару... гарячі пундики з повидлом... терпіти не можу повидло... але раптом — така смакота... м’яко стартуємо далі... Господи, ти є... попереду — Чоп... знову сама... знову те саме... мороз 20 градусів... легкі черевички й демісезонне пальто... важкі валізи... задуха вокзалу... мороз... задуха... туди-сюди... непритомність... батьківщина... ГОСПОДИ, НАВІЩО Я СЮДИ ПОВЕРНУЛАСЯ...