Неля Шейко-Медведєва

Альфонс

Альфонс

Я пишалася тим, що жодне вкраїнське місто не може похвалитися такими розкішними й розмаїтими «декора ціями», такою багатою «костюмерною» й такими химерними персонажами, як моє Місто, й розраховувала «пробитися» на якусь достатньо освітлену сцену, щоб зіграти там героїню, причому я щиро сподівалася отримати таку роль не завдяки розкішному бюстові, маленькій стопі чи «волохатій лапі», а чесно заробити її.
Мої заможні подруги мандрували кафе та барами, зако хувалисярозлучалисяабортувалися, а я сумлінно вчилася й боролася за незалежну, демократичну Вкраїну — «відспі вувала» на сторінках обласних газет відставлених «парт жлобів», писала палкі репортажі про мітинги й акції протесту, нариси про героїв нової доби — депутатівпатріотів та лідерів демократичних партій. Я захоплювалася ними, вірила в їхню щирість і некорисливість, тішилася, що змагаюся плічопліч з ними за прекрасне, чесне, справедливе майбуття, і нічого не випрошувала для себе. Задовольнялася компліментами на зразок: «Лесю, ти справжня патріотка!» або ж «Ти вроджена журналістка» й крихітними гонорарами, яких мені ледве вистачало на прожиття. Під кінець навчання я вже мала «ім’я», мене знали в штабах партій, запрошували на розмаїті політакції, пропонували влитися в ряди такого і такого проґресивного об’єднання.. Я вагалася, позаяк хотіла бути об’єктивною і незалежною, але разом з тим була впевнена, що в разі необхідності мої політкумири заступляться за мене, а редактори газет не відмовляться від послуг «вродженої» журналістки й щирої демократки.
Я була напівголодною, кепсько зодягненою, але щасливою. Для повного щастя мені бракувало тільки гордого, сильного, рішучого чоловіка — царя звірів у людській подобі — Любарта С., який працював на телебаченні і ставився до мене з неприхованою симпатією. Ми декілька місяців «зустрі чалися»: гуляли Містом, ходили в театр і «на каву»... Потім він запросив мене на свій день народження, познайомив з батьками і запевнив мене, що я сподобалася їм...
Я вже бачила себе його дружиною і кореспондентом «Місцевих ньюс». Аж раптом усе завалилося: аспірантуру «за бронювали» для любаски завкафедрою, місце в «Ньюс» діста лося родичеві нового, зі старих «боса», а мій гордий «хижак» показав себе хом’ячком: на вимогу батьків одружився з дівою, яка мала гарний посаг і рідню в Америці.
Я помчала до одного зі своїх політкумирів: допоможіть, бо мені, талановитій особі з «червоним» дипломом, світить безробіття або ж праця в якійсь гірській глушині. Той довго й кучеряво розтлумачував мені, що глушина марить саме такими енергійними й демократично налаштованими кадрами, як я.
— Чому ж ви не пошлете туди свою доньку? — запитала я.
Другий «кумир» пообіцяв мені, що потелефонує комусь там, але й пальцем не поворухнув. А третій сказав: «Якщо «організуєш» собі прописку, візьму тебе на півставки в газету партії»...
Я попросила одну зі своїх «прописаних» однокурсниць, щоб та знайшла мені якогось інваліда для фіктивного шлюбу чи вуйкаімпотента з приміського села, котрий згодився би за помірну плату прописати мене хоч у собачій будці, але та тільки розвела руками: таку «худібку» вже давно розхапали Попелюшки без претензій на трон.
Курс лихоманило. Хлопці один за одним квапливо одружувалися задля прописки з першимиліпшими дебілками, дівчата виходили заміж за військовиків та рядових ментів. Одна з моїх подруг примудрилася віддатися за підстар куватого гицеля і пишалася тим, що чоловічок «вибив» їй місце кур’єра в якійсь плюгавій конторі, а друга, що запопала мента, який годувався на базарі, познайомила мене на предмет одруження з «бізнесменом», що торгував польськими оселедцями, макаронами й презервативами. Після короткої, беззмістовної розмови «бізнесмен» запропонував мені свою жилаву руку, поросле мохом серце й гарне місце на ринку. Я послала його на «тото», а разом з ним й усіх чоловіків світу...
Була весна, шаліла інфляція, лаштунки міста відгонили пивом і бузками, а я — зла, голодна, розчарована — никала неохайними заміськими вуличками й провулками в пошуках бабусі чи дідуся, що потребують доглядачки. Один прицюць куватий дідок, побачивши мене, заволав: «Кохана, вийди за мене заміж». Почувши це, син дідка тут же виштовхав мене з квартири. А маленька, тонкогуба бабулька відмовилася навіть розмовляти зі мною на тій підставі, що я міська, бо хотіла служницю з села...
Держіспити я, звісна річ, склала на «відмінно» і вперше в житті впилася до нестями, але менш з тим, бо вже через тиждень доля несподівано винагородила мене за те, що я не спокусилася ні на гицеля, ні на «бізнесмена», ні на інваліда з дитинства: в кав’ярні, що біля університету, я познайомилася з Віктором Мальованим — не бридким, не докучливим киянином на десять років старшим за мене. Вік «шнуркував» у Міністерстві легкої промисловості, був розлученим і любив Місто, а надто тутешніх дівчаток. Підсівши до мене, він зходу запросив мене повечеряти з ним у готелі, а коли я навідріз відмовилася, розгублено залопотів: «Як? Чому?» Довелося пояснити йому, що я не повія, а порядна, більше того, цнотлива дівчина. Почувши це, він так здивувався, що мало не впав з крісла. І запросив мене в театр! Роман наш був платонічним і тривав усього чотири дні. Довідавшись, що я (начебто!) маю намір після короткого відпочинку емігрувати в Польщу, де проживає моя мама, Вік рішуче вирік: «Тільки через мій труп!», — і вже наступного дня в районний загс увійшла безробітна, безквартирна журналісточкаслюсарівна Леська Дриб, а вийшла столична пані Мальована — невістка товаришки Ксенії Мальованої, колишньої інструкторки ЦК КПУ, дружина міністерського начвідділу, господиня чотири кімнатної квартири, володарка золотої обручки з діамантом.
Вчинок Віка уразив мене до глибини душі. Я зрозуміла, що полюючи на сіренького, миршавого віслюка, я вполювала звіра невідомої мені породи, котрий не боїться ризикувати, не любить втрачати те, що впало йому в око, і майже закохалася в нього. Чи кохав мене Вік? Напевно кохав, але посвоєму, як здобич, котра хотіла вислизнути з його рук, але не вислизнула. Він був гордим і вдоволеним, що йому вдалося «привати зувати» рідкісну пташку — привабливу, обдаровану, цнотливу «западенку», котра не марила заміжжям і домагалася його.
А мені припав до серця Київ. Я була в захваті від своєї нової домівки, Вікової бібліотеки, солідних, виготовлених на замовлення меблів, нечисленних, але також солідних, упевнених у собі приятелів Віка. Сподобався мені і його батько, Арсен Пилипович — поміркований, небагатослівний «підкаблучник», в минулому заступник міністра сільського господарства, котрий «освятив» вибір сина добродушною посмішкою й компліментом: «Гоже яблучко — рум’яне, не перезріле». Зате абсолютно не сподобалася Ксенія Миколаївна, Вікова «маманя» — самоза кохана горласта бабега, войовнича комуністка й русофілка, котра нарекла Вікове одруження з «бандерівкою» «прикрим інцидентом», що «кидає тінь» на її бездоганну партійну репу тацію. «Маманя» погавкувала на мене зверхньо, презирливо, мов чистопородна коллі на приблудне цуценя, повсякчас принижувала мене перед чоловіками й гостями, при нагоді й без нагоди влаштовувала глупі дискусії про «наших» і «ваших», а то й обзивала «подзаборной, хитрожопой аферисткой» і «дерьмократкой». Я терпіла її хамські вибрики доти, допоки не збагнула, що владолюбна баба трактує мою чемність як боягузливість, а згідливість як безхарактерність, й оголосила «мамані» «підпільну» «партизанську» війну.
В присутності чоловіків і сторонніх людей я була покір ливою, догідливою, ласкавою невісточкою — хоч до рани мене прикладай, хоч топчися по мені, але як тільки ми залишалися з нею наодинці, я тут же скидала з себе личину «суперчемної дебілки» й прибирала вигляду «суперксенії». Я жорстоко й безжально висміювала «червоні» переконання, «моральні» принципи, а надто — «світле» минуле свекрухи; стверджувала, що замолоду вона, працюючи прислугою в цеківському готелі, «давала» як столичним, так і прибулим начальникам і партайґеноссе, а потім «доїла» і шантажувала своїх коханців та змушувала їх тягти її «вгору»; доказувала, що Вік — не син Арсена Пилиповича, позаяк вона вийшла заміж за добро душного начальника з провінції вже вагітною, погрожувала, що викрию її перед чоловіком і сином. Звинувачувала я партійну «мадонну» і в тому, що вона, вже будучи замужем, волочилася з молодими кар’єристами, декілька разів перехво ріла гонореєю і повсякчас брала хабарі за вступ до інститутів та працевлаштування. Мабуть, мої домисли були небез підставними, позаяк «маманя» хоч і відгавкувалася, але не дуже впевнено й попервах не «здавала» мене чоловікам. Гадала, мабуть, що зуміє подолати мене самотужки — причіпками, повсякчасним презирливим шипінням, але не вийшло, бо, як тільки ми залишалися наодинці, я тут же нападала на неї і шмагала її словами доти, допоки не доводила до сказу.
Через два місяці «маманя», програвши «тиху» війну, запросила підмоги в чоловіків.
— Арсений, дружочек, эта подлая тварь в твое отсутствиеобзывала меня грязнулей, «задрыпанкой» и ледацюгой! — припавши до чоловіка, плачно скаржилася вона, а я, дивлячись на свекра тужним, але кришталевочистим поглядом, заперечно похитувала головою і мовчки розводила руками, мовляв, нічого не відаю, хіба б я наважилася?
— Сыночек! Дорогой мой! Эта негодяйка утверждает, чтотвоя мама — хамка, примитивная тупоголовая баба с луженой глоткой и куриными мозгами, а ты молчишь? Почему позволяешь ей унижать меня?! — істерично репетувала вона.
Але чоловіки, які добре знали свою «маманю», вірили не їй, а мені, лагідній, терплячій, і радили їй звернутися до психіатра. Програвши і «галасливу» війну, Ксенія замкнулася в собі й робила все, щоб не потрапляти мені на очі, але я повсякчас підловлювала її то на кухні, то під туалетом й погрожувала, що зраджу всі її таємниці першому секретареві КПУ, а то й підсиплю їй у їдло трунок, якщо вона добром не вимететься з квартири. Ксенія впала в депресію, почала заникуватися, боятися всіх і вся, нездужати і врештірешт загуділа в «психатуру».
— Шкода, що мати так зненавиділа мене, — хлипаючи,сказала я Вікові. — Якби в мене були гроші, я б купила двокімнатну квартирку для нас з тобою, а вони нехай би жили собі тут удвох...
— Ще чого! — обурено пирхнув Вік і придбав батькамквартиру на Березняках.

З лікарні «маманю» привезли уже в нове житло, і відтоді я її не бачила. Вік час від часу навідувався до батьків, але мене з собою не брав. Хвалився, що «маманя» змінилася до невпіз нання: стала тихою, м’якою, сердечною, і тепер вони живуть з батьком наче пара голубів.
Ми з Віком також жили дружно: не сварилися, не шукали собі розваг на стороні і допомагали один одному, чим могли. Але врештірешт тихе домашнє існування вкучилося мені, і я попросила чоловіка, щоб він допоміг мені знайти роботу.
— Хочеш працювати в «Ньюс»? — запитав Вік. — Це нова,незалежна газета, яку очолює моя приятелька — симпатична жінкадемократка Галина Пицюра, знана в журналістських колах як Галина Пригода.
— Хочу! — заволала я і впала Вікові на груди.
Вже наступного дня я засвітилася в редакції «Ньюс» і отримала від «головної» перше завдання — інтерв’ю з відомим депутатомантикомуністом, а також нове ім’я.
— Леся — надто жіночне ім’ячко, — сказала «головна», — ами знаходимося на передовій боротьби за демократію. Леся Мальована — це не ім’я для кореспондентки «Ньюс», це м’якушка в сиропі. Лариса — інша річ. Тут є енергія, є завзяття! Я буду кликати тебе Ларисою, добре?
— Так! — радісно пискнула я і виштовхала Леську Дриб залаштунки свого нового життя.
— Нам сподобалися перші номери «Ньюс». Приємно, щозасновниками газети є передовсім молоді, не обтяжені комуносоціалістичними комплексами люди. Якщо владоможці чи «новые русские» не приберуть газету до рук, вона проіснує довго і користуватиметься успіхом у людей, які вболівають за Україну, — сказав референт депутата й поцікавився, хто спонсорує «Ньюс».
— Не знаю, — безтурботно відказала я. — Втім, це мене нехвилює. Я прагну жити в заможній, демократичній державі й робитиму все, щоб моя мрія збулася!

Референт схвально всміхнувся мені й пообіцяв, що наступного дня неодмінно «зустріне» мене зі своїм шефом.
Я тут же потелефонувала чоловікові: «Вікусику, все о’кей! Швидше повертайся додому! Я хочу, щоб ми з тобою удвох випили шампану й повечеряли при свічках». А Вік сказав мені: «Під час обідньої перерви я був дома. Там телеграма. Потелефонуй мені, коли прочитаєш...».
Телеграму надіслали батькові сусіди: «Мирон Дриб помер світанні чекаємо».
Я сприйняла прикру звістку спокійно, без сліз, позаяк уже відвикла від батька, навіть призабула його. Справа в тому, що навесні вісімдесят шостого року він відмовився купити мені альбом репродукцій Реріха, і я, роззлостивившись, виказала йому все, що думала про нього як батька і мужчину. А через тиждень грянув Чорнобиль, і батько втік від мене, «невдячної», у ліквідатори... Я більше року жила сама, а він не написав мені жодного листа. Надсилав тільки гроші — майже все, що заробляв, а коли повернувся в Б., я вже була студенткою... Під час навчання я навідувалася в Б. тільки на великі свята.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2173 статей
65 ліцензій