Любко Дереш

Поклоніння ящірці

Поклоніння ящірці

Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину — він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині). Сказав, що завтра їде з мамою в Тере бовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
— Принаймні, — сказав я по хвилі роздумів, — там ти не зустрінеш Фєді.
— Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже цедістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?
— Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Явідпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою,
— від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:
— Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колисьточно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...
— Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж самзнаєш, як він любив того Дюка.
— Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервівнема і зродувіку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.

Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема і зродувіку не було... Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуйно я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.
Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.
Вже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.
— Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.
— Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш менітиждень сігарєти купляти.
— Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов... Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.
— І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?
— Нєа. Дєвки не було.
— Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я тусуку замочю.

Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.
Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, СанчоПанчо і просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф1, яку часом викопують без чеки у себе на городі.
— А вон там хтось є! — у цю мить мені здалося,що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки у лікті я затис йому писок.
— Тихенько. Вони погнали не за нами, — несказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.
Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:
— Лізьмо на дерево.
А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.
Але, поперше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки і далеко він не забіжить; а, подруге, у мене на ногах були капців’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.
Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою — Хіппі перший, я слідом.
У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Ґлянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.
Голоси лячно наблизились.
— Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точносмахалися. Кастрат дурний!
— Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то якийта пацан нагріб прийшов...Вони десь тута. Чюєш, як тут наку рено? Ті поци тут курили і гомошувалися!
— Я тим пєдікам мозги повишибаю, я тобіатвєчяю.

Вони стояли з протилежної сторони дуба! Мої паскудив’єтнамки грозилися сповзти зі спітнілих ніг та впасти з майже триметрової висоти.
— Ану, глянь туда. Там трава прим’ята.
Ігорич слухняно пройшов прямо піді мною; миттю раніше я підтягнув ноги й схрестив їх на гілці. Я висів, наче стиглий плід, готовий впасти від гарячого подиху вітру. Май таке бажання, я міг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на голові в Ігорича: мовляв, «Молодець! Шукай, синцю, далі!..»
— Фєдя, тут два бичька, — він промовив це,стоячи прямісінько піді мною.
В’єтнамки вже вкотре почали сповзати. Ліва, по ідеї, гепнулася б Ігоричу на тім’ячко. Хлопчик мавпа, себто я, міцніше стиснув гіллю. Двома метрами вище сидів Гладкий Хіппі.
— Фєдь, давай подивимося там, у заростях.
Ігорич уже хотів першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гідну істинного комсомольця відданість ідеї, як Фєдя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобі, Господи, і за це. Дерев’яними руками підтягнувся вище і гопля! — я вже обіймаю гілку, зручно при цьому лежачи на ній.
Лусочки кори посипалися на блискучу від поту шию Ігорича. Мене перешарпнуло, ну все капець нам труба зараз він подивиться вгору протре очі бо я
навмисне натрушу туди сухої кори а потім голосно закричить Фєді що ОН ВОНИ, ТІ ПОЦИ, ВОНИ НА ДЕРЕВІ! ПОГОМОШУВАЛИСЯ І ТЕПЕР ВІДПО ЧИВАЮТЬ, ЯК ОРАНҐУТАНҐИ!
Але Ігорич виявився дійсно тупим. Він неуважно змахнув сухе пороховиння і почав наслухати, що говорить його ідол.
Фєдя проводив нараду, виявляючи при цьому не властиві людині прямоходячій чудеса страте гічної думки. У мертвій гарячій тиші кладовища чітко чулось кожне придавлене слово.
— Чюєш, Ігоричь, я думаю, вони десь тутазаникались. Бо вихід звідси тільки один, а кушьчі он там — не продерті. Вони десь тут тіпа як зачяілись. Давай тут сядем, тихесенько покурим. Вони поду мають, шо ми вже звалили, і вилізуть. І ми їх тоді хапнем, о!
Я майже бачив, як запалали очі в Ігорича. Скільки його знаю, Ігорич завжди любив грати у «войнушки». Ігорич, ма’ть, думає, Фєдя хоче на нас пальчиком насварити? Такий великий хлопака, а дурний, як більок.
Пацани внизу присіли під деревом, запалили по цигарці (Ігорич із захватом дав Фєді припалити від своєї одноразової, даруйте, спалахуйки* ) і почали вдивлятися в густезну зелень чагарника, чи ми, бува, не виходимо звідти, на ходу підтягуючи штани та смакуючи подробиці останнього, особливо вдалого коїтусу. Та ні, ніхто не з’являвся із зеленого вина дикої рожі, дубів та глоду та ще порослих мохом зубів надгрібних плит. Вони зрослися в одну
* Дуже українське слово, те саме, що й запальничка.
суцільну амальгаму, і залізь туди будьхто, навряд чи зумів би він виплутатись із чіпких лап тернини без сторонньої помочі.
Через п’ять хвилин пацани, мов по команді, сіли, спершись спинами об стовбур. Спека почала розморювати й мене. Я глянув угору і побачив, як солодко позіхнув Хіппі.
Майже відразу позіхнув і я. Піді мною по черзі позіхнули Ігорич і Фєдя. Зелений ніжний колір довкола дрімотно пульсував. Голова стала теплою теплою, і я вчасно вкусив себе за язик, відчуваючи, як засинаю.
Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце тактак! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, «рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала». Не знаю, як нащот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.
— Хіппі! — пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.
— Давай тихенько злазимо.
Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.
В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевер нувся на інший бік.
Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.
Ми кинулися бігти геть.

Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.
— Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
— Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усетакизалишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.

Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована амато ром годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
— Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, — кинув він.
Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища — тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм СанчоПанчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну — в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій