Жан Бодріяр

Символічний обмін і смерть

Символічний обмін і смерть

СМЕРТЕЛЬНИЙ ДАРУНОК ЖАНА БОДРІЯРА. Леонід Кононович
Свідомість сучасної людини позначена фатальним проти¬стоянням засадничих цільових настановлень, котрі взаємно суперечать одне одному і без котрих, однак, годі говорити про новітню ментальність, новітню систему цінностей. Траґізм цієї свідомости полягає в тому, що, з одного боку, вона розглядає людське життя як шлях до вершини, як нескінченну низку успіхів, здобутків та подарунків, причому смерть нею мислиться як непорозуміння й абсурд, — з другого ж боку, її невідступно переслідує надзвичайно глибока й потужна вимога, що випливає із самісіньких основ людської природи: ця вимога передбачає, що життя вже саме по собі є надзвичайно рідкісним і неоціненним дарунком, що воно становить собою єдину цінність і не потребує додавання до нього інших, другорядних цінностей, що його потрібно не зберігати й не примножувати, а витрачати, себто віддаровувати, а точніше, повертати тому, хто його подарував (Богові, Абсолютові, Світовому Розуму), себто руйнувати, спа¬лю¬вати без найменшого залишку, безоглядно приносити в жертву. Оце віддаровування в його ідеальній формі притаманне було первісним суспільствам, де існувала циклічність «дарунок — дарунок-у-відповідь», де ніщо не примножувалося, не нагромад¬жувалося, а спалювалося через війну, ритуал і посвяту. Первісна свідомість не знає, що таке страх смерти, вона не виробляє абсурдних концептів безсмертя і дочасности, більше того, вона не висуває жодних вимог до життя. Й лише після того, як циклічність обміну порушилася і відбулося нагромадження неспалених, незмарнованих цінностей (час, капітал, особистість), людська свідомість опинилася у темній прірві абсурду, де існують одні лише примари, де немає жодних референцій, а душа безпорадно метається поміж новітнім концептом щастя і непереборною потребою принести себе у жертву.
Десь приблизно такими виглядають духовні пошуки сучасної людини, котра вперше бере до рук працю Жана Бодріяра «Символічний обмін і смерть». Книга ця видається аж надто сміливою і, в якомусь розумінні, самовпевненою, навіть аж нестерпною в своїй профетичности — в ній існують відповіді на всі запитання, а концепція має такий всеохопний характер, що її можна було б назвати новою системою світу. Водночас вона досить непроста для читання — неочевидні конотації, постмодерна гра з культурними ремінісценціями, переважання метафори над концептом, риторики над філософією.
Символічний обмін можливий лише в первісних суспільствах — після того, як цінність перестала обмінюватися у повному обсязі, а отже, постав її залишок у вигляді мертвого осаду, почалося нагромадження певних тенденцій, що врешті-решт призвело до виникнення симулякрів, — порожніх знаків суспільного буття, котрі не мають нічого спільного не лише із трансцендентною моделлю певного явища (любови, ненависти, сексуальности, виробництва, патріотизму тощо), але й із її копією. Симулякр — це річ у собі, себто цілковито безреферентне явище; як писав Дерида, «в запаморочливій безодні симулякра губиться будь-яка модель». Політика, культура, економіка, мораль уже нічого собою не представляють, не репрезентують — вони є просто примарами цих явищ, примарами, котрі приховують від нас той факт, що вони вже згубили будь-який зміст і зберігають лише зовнішню подібність із ориґіналами. Внаслідок цього стає неможливим збагнути реальність, оскільки вона вже замінилася гіперреальністю; водночас пересічна свідомість відчуває тугу за справжністю світу, однак справжність недосяжна, тому що вона може існувати лише в циклічності символічного обміну (у спаленні, руйнуванні будь-яких тенденцій). Врешті-решт нагромадження і симуляція призводять до того, що в суспільстві конденсується величезний потенціял смерти.
Що ж таке смерть у бодріярівській концепції? Це те, чого підсвідомо боїться кожен із нас, себто не фізична загибель, а уніщовлення. Смерть — примара, її просто немає. Нас губить те, що ми нагромаджуємо: кар’єра, успіх, речі, суспільне становище, навіть знання — усе це просто мертвий тягар, якщо воно не витрачається, не марнується; в цій ситуації особливо показовою виступає формула «багатий не той, хто бере, а той, хто віддає». Звичайно, вимога обміну залишається і кожен силкується обміняти нагромаджене, але в умовах гіперреальности повноцін¬ний обмін за визначенням неможливий. Зостається залишок, який хтиво всотується симулякрами панівної системи.
Наука (пізнання). Це явище постало як один з побічних продуктів занепаду символічного обміну і становить собою нескінченне накопичення мертвої цінности. Так само як і реліґія, наука базується на доґматах (об’єкт/суб’єкт, матерія, свідомість тощо), насправді ж вона є всього-навсього «залишком метафори» (Ніцше). Пізнання не відображає реального стану речей, а спотворює дійсність, препарує її, поділяючи на живе й неживе.
Розвиток (проґрес). Нагромадження залишку переросло в символічний код (суспільний стереотип) і зробилося головним цільовим настановленням. Внаслідок цього постала утопія людини як виняткової істоти (вінець творіння), істоти, що відзначається мовою і мисленням (розумом) і за цією ознакою відмежовується від тварин, котрим усе це начебто невластиве. Людство мислиться як таке, що буде нескінченно розвиватися (накопичувати цінність) в часі й просторі. Циклічність обміну не давала розвинутися цій ілюзії — вона спалювала час як цінність, обмінювала його через ритуал і посвяту.
Нескінченність часу і простору (матерії). Це уявлення виникло тоді, коли суспільство почало функціювати в режимі політичної економії, розпросторюючи цей режим на ввесь довколишній світ. Згідно з цим стереотипом, сенс має лише примноження капіталу, а тому фундаментальним явищам та процесам приписуються лінійні властивості, котрі мають вічний характер. В результаті цього час і простір (а також матерія, атрибутами котрої вони є) по суті ототожнюються з капіталом, котрий, як відомо, повинен зростати без кінця.
За Бодріяром, уся сучасна цивілізація — не що інше, як симулякр. Всі наші цінності і здобутки — ніщо, себто порожні знаки, що не мають реального змісту.
Звичайно, ця книга не дає нової системи світу, — хоча така спокуса існує, надто ж відразу після прочитання, коли свідомість ще перебуває під могутнім впливом бодріярівського дискурсу. Однак, трохи згодом, починає відштовхувати чисто матеріаліс¬тичне обґрунтування самої концепції символічного обміну, виникають деякі сумніви в обґрунтованості бінарної опозиції «первісне суспільство — сучасне суспільство» (такий підхід скидається на ідеалізацію архаїчного світу, котра бере початок з епохи Просвітництва), найголовнішу ж підозру викликає намагання одною-єдиною тенденцією пояснити всю історію людської цивілізації, — все це надто вже нагадує історичний матеріалізм із його класовою боротьбою та зміною економічних формацій. Однак, попри усі ці застороги, крізь призму символічного обміну видно не лише вади нашого сьогодення, у тому й в Україні, але й ті чинники, що призвели до такого прикрого становища.
Справді, у світлі бодріярівської теорії сучасна Україна є величезним нагромадженням тенденцій, котрі свого часу не обмінялися, не зруйнувалися, не спалилися, — і мертвим тягарем зависли над цілим суспільством, породивши низку порожніх, безреферентних знаків. Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя. Симуляція національ¬ного відродження. Симуляція демократії. Симуляція прав людини. Симуляція економічного зростання і поліпшення добробуту громадян. Симуляція пенсійного забезпечення. Симуляція видавничої діяльности, коли книги виходять накладом дві-три тисячі примірників. Симуляція національного кінематоґрафу, якого ніхто не бачить. Симуляція літератури, котра дедалі більше нічого не захищає і нікого не зачіпає. Симуляція політичної боротьби, коли імітується структурування на лівицю і правицю, а насправді державою заправляє одна політична сила...
Втім, не будемо розвивати цей перелік до нескінченности — попри всю свою апокаліптичність, книга Жана Бодріяра все-таки залишає надію на те, що символічний обмін можливий і в новітньому суспільстві. Звичайно, тут годі шукати прямих вказівок чи рецептів, однак бодріярівська концепція, бодріярів¬ський дискурс, бодріярівська методолоґія і потужна бунтівнича енерґія, що струмує з цього тексту, будять думку і врешті-решт дають змогу зробити деякі попередні висновки, які, сподіваємося, можуть стати основою для ширших узагальнень.
Метод радикалізації гіпотез, на котрому базується теорія символічного обміну, виявився настільки ефективним, що мимоволі спадає на думку — а чи не слід було б випробувати його й у площині практичної діяльности. Адже тільки радикалі¬зація дає конкретні результати, лише безоглядність і катастрофіч¬ність приносять щедрі плоди в політиці. Мислячі індивіди підсвідомо відчувають, що для досягнення конкретних резуль¬татів необхідно брати найбільш крайні, найбільш неймовірні ідеї, розвивати їх до абсурду та рішуче здійснювати їх.
Відтак слід подолати й наш засадничий страх перед руйнуван¬ням. Не варто боятися деструкції, що неминуче постає внаслідок радикалізації скрайніх ідей: адже руйнування — це обмін, спалення мертвої цінности. А тому варто руйнувати якомога більше стереотипів імперської і тоталітаристської міфотворчості, не озираючись назад і не рахуючись із репресивною норматив¬ністю, що вважається одною з чеснот новітньої політики.
Бодріярівський дискурс надзвичайно складний і винятково насичений енерґією (не завжди позитивною, треба сказати), а в процесі перекладу нам, окрім того, довелося долати один із найпотужніших симулякрів, котрі існують сьогодні в Україні, — симулякр української мови. Упродовж останнього десятиріччя фантазм «національного відродження» спричинився до того, що в нашому суспільстві утвердилося уявлення про українську мову, — мову, котрою писали класики, мову наших батьків і ді¬дів, — як штучний витвір. Українська школа перекладу, котру відродили в шістдесятих роках Микола Лукаш і Григорій Кочур, вторувала шлях справжньому, а не позірному відродженню національної мови, повернення в активний обіг усіх її скарбів, усього її розмаїття. Саме найкращі здобутки цієї школи правили нам за взірець. Перекладаючи Бодріяра, ми в основному користувалися харківським правописом, який був заборонений радянським режимом у тридцятих роках, а в процесі інтерпретації ваговитих бодріярівських метафор і складної словесної гри часто вживали рідкісні, напівзабуті та проскрибовані радянською цензурою лексеми.
Наостанку хотілося б поділитися деякими міркуваннями про ефективність бодріярівських ідей. Відомо, що в інтелектуальних колах Заходу цей мислитель користується нечуваною популяр¬ністю і розглядається майже як духовний вождь постмодерної культури. Але чи зрозуміють його ідеї в Україні, чи існує у нашому суспільстві достатньо вдячний ґрунт для того, щоб вони зуміли дати якісь плоди? Звичайно, зараз відповісти на це запитання неможливо. Філософські ідеї рідко втілюються в життя, і все ж існують підстави гадати, що несамовита енерґія бодріярівського дискурсу колись проросте й на українській ниві — й виллється у п’янке запаморочення бунту, котре спалить увесь мертвий мотлох, який нагромадився в нашому суспільстві протягом цілих сторіч.

ПІСЛЯМОВА. Олег Білий
Книга Жана Бодріяра «Символічний обмін і смерть» значною мірою є продуктом умонастрою, що його породила доба радикального ворохобництва — кінець шістдесятих років. Саме у цей час, а точніше після поразки травневої студентської революції у 1968, стало очевидним, що бунт лише перекодовує відносини панування і не в змозі змінити фундаментальних засад західноєвропейської культури. Характерною ознакою останньої став, за Бодріяром, розпад безпосереднього символічного обміну, притаманного архаїчним суспільствам, виникнення самодос¬татньої царини знаків, а отже і знецінення всіляких символічних кодів — героїчного, величного, справедливого тощо. Сама можливість комунікативного саботажу, приреченість будь-яких апеляцій до загальноприйнятих цінностей спричинили розквіт стереотипатії й облуди, утвердження всілякої симуляції соціаль¬ної поведінки як норми спілкування. На думку Бодріяра, головним рушієм знезначення автентичного є прагнення усунути із соціального простору будь-які ознаки смерті а заразом із ними й усі соціальні «незручності» — власне, усе те, що складає зміст урядовчого клопоту і завад суспільній гармонії — старих, бідних, психічно хворих, збоченців та інтелектуалів.
«Символічний обмін і смерть» — це розвиток традиції кри¬тики культури, яку розпочав свого часу Ніцше і котрій притаманні трансісторичні широкомасштабні узагальнення, апокаліптичний дискурс. У Бодріяра він доповнюється успадкованою від марксизму профетичною інтонацією, педагогічною зверхністю щодо попередників (Маркса, Фройда, Сосюра і Ролана Барта), численними викриттями й прихованим сарказмом — наріжним каменем атеїстичної релігійності. У цьому сенсі книга Бодріяра є також різновидом просвітницької утопії, де поставлено всі крапки над «і», де немає шпарин і загадок. І на перший погляд, вона не залишає вибору і не дає розради. Проте саме «Символічний обмін і смерть», як, гадаю, ви переконались, дає відповіді на гострі питання українського сьогодення з його незліченними подобами політичного маскараду, імітаційною метушнею і нескінченними метаморфозами антропологічного типу, породженого роками комуністичнного лихоліття.
«Символічний обмін і смерть» — перше видання Бодріяра українською. Бодріярові пощастило, так само як пощастило і читачеві. Адже переклад здійснив витончений стиліст, який творить у широкому мовному діапазоні — від усталеної літературної норми до ґрупових жарґонів — письменник Леонід Кононович. Мобілізувавши занедбані у часи українофобської цензури мовні ресурси, він продемонстрував справжні зразки самовідданого «входження» у чужий текст.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій