Видавництво Кальварія

Четвер 19/20 «overground» volume 2 (без Карпи)

Четвер 19/20 «Overground» Volume 2 (без Карпи)

Любко Дереш
АРХЕ


Світ змінився.
Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут — заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони. Навіть Слово люди пробують обернути на тишу — але, описуючи її, все одно не замовкають.
Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово — це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов’я. Цього виявиться досить. Слово лусне й осиплеться. І що б не йшло услід за тишею — світло звуку, трансцендеція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що розчиняються поміж факторіалів безконечности — все це буде великим переходом у відчуття. Перш за все — у відчуття тиші.
Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в Тексті, позаяк вони — перші, не зацікавлені в доставлянні після крапки ще пари. Їх більше не манить естетика коми. Вони — це новий вимір крапки, новий намір точки, яка перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб чистого аркуша.
спочатку було
СЛОВО
потім була
.

6 і 2
Маестро чухає чоло з переходом на потилицю — по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні міркування.
Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається найдосконаліший, остаточний суперник — ти сам. Питання, наскільки далеко тобі дозволяє заходити твій страх?
Він підіймається вгору, вздовж трамвайних торів, знаючи, що є абсолютно невидимим у цьому місті, де люди поглинуті собою до такої міри, що перетворилися на комах — дискретних, лискучих хітинових жуків, котрі вічно втікають у жасі, що секундна стрілка годинника от-от прохромить їх, мов шпилька ентомолога.
З-за спини виривається трамвай, і маестровий настрій скаче в екстазі. Він пригадує, що давно вже хотів записати про «Бабусю й Чудовисько», п’єсу, що з похвальною реґулярністю йде по вулиці Чупринки. Але перед тим він подумки окреслює

Об’єкт №6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР
Шекспірова сентенція про те, що світ — Театр, всяке прийдешнє покоління тлумачить по-своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і музичне аранжування, однак його репертуар за останні п’ять тисяч років збагатився всього на дві чи три п’єси (хтось, може, чув про талановитого дебютанта з Галілеї?)
Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у бік Львова та його мешканців. Припустімо, що це місто є нічим іншим, як великим конґломератом певних структур... вихорів... Чогось такого, до чого пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати певні території — тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав’ярні NN, чи під’їзд будинку номер * по вулиці *** — з постійними типами життєвих ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром — набором певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші (про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати тільки з використанням лапок). Структурно ж п’єса залишається тою самою.

Так-от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру востаннє?

п’єси, що йдуть зараз у Львові:
Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде свого шекспіра. Наведімо для прикладу найцікавіші з виявлених п’єс. Користуючись ними як ключем, вільний поціновувач зможе самостійно класифікувати й відкривати нові грані мельпомени. Кожен гість міста Лева при бажанні й мінімальному запасі терпіння зможе спостерегти п’єси у вказаних місцинах самотужки.
1. БОЖЕВІЛЬНА ЦЬОЦЯ (Високий замок; тло — комунальна сансара пенсіонера). Головна героїня — божевільна алкоголічка похилого віку. Часто з’являється з незапаленою сигаретою і розпочинає дію з того, що перепитує, чи нема, бува, вогню. Не виключено, що в руці вона триматиме неадекватний моментові предмет. З власного досвіду скажу, що раз бачив, як Цьоця стискала пласкогубці, ще раз — порожню пластикову пляшку, а втретє — старий чоловічий мешт у полотняній сумці. У захоплюючій, експресивній манері Цьоця (актриса розмовляє колоритним суржиком, тому більш коректно називати її «Сумасшедшей Тьотєнкай») переповідає свою біографію: переїзд у молодості звідкись зі сходу України (також: Молдавії, Кубані тощо), невдалий шлюб і — хвала Театрові! — вроки, які на неї кинула свекруха.
П’єса йде переважно під вечір і триває від 10 до 30 хвилин.
Існує також менш ефектний римейк, де головну роль виконує старий п’яниця-чоловік.
2. СЕСТРИЧКИ-ІСТЕРИЧКИ (р-н синагоги «Золота Роза»; п’єса розрахована на любителів grind-core-психологізму). Типаж — дві жінки віком від тридцяти до п’ятдесяти. Одна з них п’яна в дим, і їй начебто соромно. Інша вичитує п’яній супутниці моралі, вибачається перед перехожими за нетактовність подруги і сама раз по раз шаріється. При нагоді зверніть увагу на ґрим п’яної — джерело відчаю і духовної кризи, яку несе ця двійня.
Залишається відкритим до з’ясування тип зв’язку між ними: сестри? сусідки? шкільні подруги? Кожен варіант відкриває специфічні, дедалі тонші грані рольової гри.
3. МОНСТР! МОНСТР! (р-н перетину вулиць Чупринки і Сахарова). Дуже якісний зразок інтерактивної п’єси, де глядач в залежності від настрою може бачити хід подій у щораз несподіванішому ракурсі.
Підіймаючись вздовж трамвайних торів по вул. Сахарова, ви спостерігаєте перед собою пристойну, інтеліґентної тілобудови жінку похилого віку. В якийсь момент жінка обертається через плече, зауважує вас і помітно пришвидшує крок. Ще один погляд (на лиці непідробний переляк міщанки) — і вона вже втікає від вас серйозно й без жартів. Вона зникає за рогом, і ви готуєтеся почути її крики на поміч. Йдіть за нею. Жінка, вже, було, сповільнивши ходу, знову зауважує вас і кидається навтьоки. У вас з-за спини чути
дзеленькання трамвая. Той під’їжджає до зупинки, і жінка в останню секунду заскакує у відчинені двері.
4. ГРА В ТРАМВАЙ (р-н вул. Бандери, навпроти костелу св. Ольги; п’єса-забавка). Ще одна п’єса, де вдало обігрується тема львівських трамваїв. Двоє хлопчаків стоять на хіднику навпроти і чекають трамвая. Коли трамвай починає наближатися, перший хапає другого за руку і не дає вирватися. Другий у той час повинен видерти долоню з пальців товариша і встигнути перебігти на протилежний бік дороги перед самісіньким носом транспорту.
5. НОЇВ КОВЧЕГ (Високий замок р-ну Замарстинова; соціальна містерія). П’єса має глибоко алегоричний зміст, тому слід велику увагу приділити знакам: кольорам, числам тощо. Двоє молодих закоханих з’являються на краю Високого замку, відразу над обривом. Кілька хвилин вони дивляться зворушено на коробки бетону й рури труб. Цілуються. Підтримуючись навзаєм, спускаються вниз — із гори у місто.
Ця вистава мала альтернативне прочитання у вигляді загибелі пароплава «Титанік», де алюзії на Ноїв ковчег обігрувалися з характерним тій порі пафосом есхатологічної антиутопії. Така собі демонстрація, що могло спіткати людство, якби у прірву за бортом ковчега не ступили закохані. Однак це, повторюсь, є відхиленням від апокрифічного варіанту; у Львові п’єса йде в ориґінальній режисурі.
6. МОЙСЕЙ (вул. Дорошенка, час-пік). У момент найбільшого руху по вулиці (як правило, післяобідень) на сцені з’являється набожна, але п’яна в дим алкоголічка із зачіскою «під хлопчика». Вона худа, засмальцьована, смердюча і страшна. Але від неї віє такою космічною одухотвореністю, що її постать мимоволі притягує погляди цілої вулиці. Сива баба, похитуючись, наче бувалий матрос, йде вулицею, плямкає губами і стиха бурмоче прокльони; кожне її заточення то вправо, то вліво викликає тихі охкання та скрики в особливо чутливої публіки. У найнесподіваніший момент баба різко вискакує на проїжджу частину і, під урочисті фанфари гудків, зупиняє нерозривний потік автомобілів, маршруток і трамваїв владним змахом рук. Змовкає все, і море розходиться — алкоголічка неспіхом переходить дорогу, опускає руки і розчиняється серед натовпу.

За майбутнім поколінням шанувальників природного Театру лежить створення численних монографій, документальних фільмів та мультимедійних відеопроєктів, присвячених цьому питанню.
Самим львів’янам, якщо вони хочуть опинитися в культурному аванґарді Европи, час зайнятися вишукуванням та каталогізацією природних п’єс, які реґулярно відбуваються у Леопіллі. Наскільки мені відомо, офіційно зафіксованих природних Театрів (не беручи до уваги іронічних візій Х.Л.Борхеса) у світі поки що немає. Тому в першу чергу необхідно створити каталог кишенькового формату на зразок туристичного буклета, де кожен бажаючий може побіжно ознайомитись із театральним репертуаром міста: замальовки-шкіци, ориґінально підібрані маршрути, несподівані паралелі.
Резонно припустити, що репертуар саме львівських природних Театрів у перспективі стане непоганим джерелом доходів. Він (Театр) легко перетвориться на місце паломництва андеґраундної богеми та поціновувачів неакадемічних вибриків Мельпомени зі сусідньої Польщі, Чехії і т.д.
За умови грамотного позиціонування феномену Театру Львів має всі передумови до зародження потужної субкультури новітніх театралів — носіїв нової моди, візіонерів нових естетичних обріїв.
театрали
— вони (а це, наважуся спрогнозувати, буде естетично невдоволена сьогоденням молодь, яка вже пробувала себе в пусканні різного ґатунку контркультурних коників) намагатимуться всіляко приховати свою причетність до Театру з кількох міркувань. По-перше, беззаперечна реальність вистав та топографічна прив’язаність репертуару. (В добутку це становить надто спокусливу знахідку, аби виносити її у широкі маси; ті, як завжди, докладуть максимум зусиль для применшення величності знахідки.) По-друге —цілком вмотивований страх зірвати надмірною розафішованістю Театру якусь особливо цінну з естетичної точки зору п’єсу.
Щодо розвитку глядацької субкультури як такої, то вона може мати несподіване, а для декого навіть пророче продовження. Таємничість, яка щораз щільніше сповиватиме сподвижників цього ars nova, почне видаватися знайомою. Можливо, когось раптово осяє, і на гадку спадуть масонські містерії. Фіналом п’єси стане думка не відомого нам театрала: «Десь вже це було...».
І такий висновок буде найкращим підтвердженням гомеостазу, динамічної рівноваги Об’єкта №6.

Немає різниці між «вигаданим» і «дійсним», міркує маестро. Різниця у площині усвідомлення.
Він абсолютно переконаний, що саме зараз, тут і зараз існує товариство, яке вже зібрало каталог природних п’єс. Людей, які організовують туристичні ґедзи-паломництва на ріг вулиць Дорошенка і Сахарова, на Коптську, на Високий замок.
Тут маестро здригається. Якщо існують вистави, безперечно, існують і режисери... чи то пак, лялькарі.
Організувати: об’єднання «Клуб лялькарів», прив’язати їх до «Кабукі Бога» («Опери скрипу»?) як адептів покоління TNT (TУТ AND ТЕПЕР, предтечі-антиподи фінального «Покоління Тиші»), щось таке, що могло б правити за ...


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій