Видавництво Кальварія

Четвер 19/20 «overground» volume 1 (без Дереша)

Четвер 19/20 «Overground» Volume 1 (без Дереша)



Григорій Бурячковський
ПОРТРЕТ ЮНАКА


Сон
Він стоїть у кімнаті поряд із оголеною дівчиною. Дівчина дуже дорога для нього. Вона — його скарб. Кивком він указує в куток, де між стіною та шафою вузька ніша, і каже: «Головне, щоб тебе ніхто не побачив».
Наснилося це вже перед пробудженням. Відразу подумав: «От чорт» — адже оголені люди у нього в снах завжди віщували застуду. «Чорт». Він звісив із ліжка ноги. Піднявся. Ішов у напівмороці. Вдарився плечем. Млявою рукою гримнув сидінням і притримував член, щоб не чути дзюркотіння струменя об воду. Піднятися не мав сили. «Збудеться. Захворію...»
Трохи пізніше, вже почуваючи себе краще, вирішив розтлумачити сон за Фройдом. «Вчора цілий день писав. Так». Гола дівчина була у нього вдома влітку. З того часу зростав його рукопис, але аж ніяк не кількість оголених дівчат. «Які асоціації? Приємно, насолода... А чому скарб? Щось надзвичайно цінне для мене. Цінність, яка дарує насолоду...» Це міг бути лише рукопис. Те, що він віддавна порівнював дике задоволення, яке давало йому письменство, з оргазмом, виявилося прив’язаним до сьогоднішнього сну. Але та насолода, звичайно, ні з чим не зрівняна. Він не міг пояснити це своє почування і фізичне (саме так) відчуття, абсолютно не осяжне для неписьменника. Так, як і не до осягнення екстаз маніяка-різуна, який обмацує та обнюхує теплі тельбухи. «Отож гола дівчина-скарб — це мій рукопис». Куток, що утворював зі стінкою шафи вузьку нішу, на яку і вказав своєму скарбові, був праворуч від вікна, на периферії зору, коли він сидів за столом, упритул присунутим до вікна. З інших точок кімнати ніша була непомітна. Чому б замість порохотяга не заховати там дівчину? «Тобто рукопис. Далі зрозуміло. Він ще не готовий». Він справді відчував бажання, щоб ніхто не побачив повість, поки вона не закінчена і недопрацьована. Він завжди хотів, щоб не дивилися, як він пише, не бачили чернетку, не бачили його вправ з якоюсь голою дівчиною, не зазирали за його куліси. «Все сходиться, але я таки застуджений».

Портрет юнака
У стані ерекції пеніс Дениса М. досягав чотирнадцяти сантиметрів завдовжки — якось виміряла лінійкою допитлива дівчина. Він вважав, що кохання — це те, що залишається після сексу, те, що примушує людей добровільно продовжувати рід, щось не знане йому, Денисові М. До своєї чоловічої природи йому часом бувало байдуже, часом — нудило, і тоді ставав відразливим увесь життєвий устрій. Тоді він кривив уста й повільно говорив сам до себе: «Я ж про вас, сучки, все знаю. І все мені про вас, людці, зрозуміло». І не витримуючи, морщився, кривився, чи то відвертаючись від пасажирів до вікна, чи простуючи в міському натовпі.
Якось вісімнадцятирічна сусідка гуляла з хлопчиком-небожем перед будинком. Денис М. розговорився з нею ні про що. Небіж гасав, чіплявся до цуценяти, забруднився. Біля хідника був припаркований автомобіль. «Поглянь, яке ти порося», — сказала тітка і піднесла хлопчиська до тонованого скла. Вони відобразилися втрьох: він — неголений, широкоплечий; вона — справжнісінька молода мама й усміхнений малюк. Момент істини — слідом за швидкоплинною фантазією про щасливу сім’ю, слідом за миттєвим відчуттям причетності до біосфери. Істина — що Денис М. нічого такого не хотів. Наче він — клітинка, яка не бажає брати участі в житті велетенського організму.
Взяти пістолет і вистрілити собі в голову.
Уявлялося: він, у фраці, охайно зачесаний, простягає комусь, такому ж елеґантному, пістолет руків’ям уперед і мовить: «Я був би вельми Вам вдячний, якби Ви мене пристрелили».

В Бога Денис М. не вірив.

Варто його фінансовим справам налагодитися, як він пуститься берега — передчував. Десь в Інтернеті знайшов рядки: «Все — гидота і дурниці. Що б я не робив — усе лише заради задоволення або заради зменшення безглуздих страждань. Аніж нескінченне зменшення, краще остаточне звільнення. І воно є — десь там. І все — лише заради найменш болісного досягнення його через дні, роки, десятиліття.»..
«Можливо, це і є волею до життя?» — запитав себе Денис М.




Ірена Карпа



У Гельсінкі холодно. Вчора почалась війна. Ст. 99. Це сторінка
Твоє чорно-біле фото. Так, наче зроблено після смерті. Ніби ти — це твоя баба. Притуляю знимку до пляшки Таліскера. Щось не йде зранку. Ось так. Сто. Тепер уже. Не спи на документах. Усім лизати. Нє, не так.
ВСІМ ЛИЗАТИ!
Здається, отак розуміє мій американський трохи заздрісний колєґа справжнє мистецьке вирішення. Він навіть пропонував вклепати своє THEY’RE ASSHOLES! на окрему сторінку. Не будьмо ж радикальними заради прикладів. Ми нація жбо нерозкручена... Бля.
— Так, тобі ж не треба візи для Росії? — б’ється в конвульсіях ентузіазму Френсіс. — Давай ти заїдеш за мною, я заберу свої гроші за навчання, і ми поїдемо в Китай. Ти ж можеш заробляти гроші? Будеш вчителем...
Гм, я-то звісно можу, хлопчику. Можу просто долоні підставляти, як доведеться. Ну, знаєш, так щоб манну із неба лапати. Тільки як же мені впоратися із твоїми істериками? А ти до них добряче схильний. Цікаво, як англійською буде «хам». А може, ти просто малий ще. В будь-якім випадку ти мене задзьобав своєю сумішшю витіснених імперіалістичних замашок і жалюгідного страху, що його прикриваєш абияк зліпленими відмазками.
— Звідки Ви? — питає пакистанського вигляду продавець пірсинґацій (персона вкрай задовбана моїм півгодинними вибиранням одного кульчика).
— Вона з України, я з Канади, — каже бідолашний бостонець Френсіс.
— Нє, я з Бразилії! — криво посміхаюся на Френсіса.
— А чо’ ти сказала, що ти з... ну звідки ти там? — питає він трохи згодом.
— Ну так, аби не думали, що в Україні живуть ідіоти. Я ж не типова... А от ти чого брешеш, що з Канади?
— Знаєш, — зітхає Френсіс, — це зараз так непопулярно — бути зі Штатів, коли почалася війна...
Я навіть не сміюся.
Загалом хлопчина непоганий, ходить виспівує I’ll shoot a moon Тома Вейтса, розповідає всілякі байки, демонструє свої вкрай слабенькі знання у міжнародній політиці, котру начебто вивчає. Чесно кажучи, із мене також профі нікудишній — ну який же я лінґвіст?
— Ти мусиш приїхати в Штати! Ти полюбиш Нью-Йорк. Мої друзі полюблять тебе. Їм сподобається твоя музика. Так. Ти мусиш приїхати. Бо Україну ніхто не знає, розумієш? Тобто я знаю, що ти наці, так. Я — не націоналіст. Ну, я не живу в Україні. Я не український націоналіст. — (Їй-Богу, не брешу, переклад дослівний, саме так тупо воно б усе звучало, будь воно сказано моєю не відомою нікому тут мовою. — А ти што, із Літви? — спитав мене росіянин в естонському автобусі. — ні. — А, просто у тєбя очєнь сільний літовскій акцент. Та ні, голубе, то не литовський акцент у російській, то просто мова така окрема є. На «У» починається).
— О, я мушу написати про тебе у своїй книзі! — каже ввечері хлопчик Френсіс, наґульґавшись пива під доволі посередній джез. — Скажи мені якусь одну свою рису... одну якусь річ, яка би виразила тебе всю. Твою особистість.
— Мою особистість? — (смішно стає...)
— Так. Бо ж я не знаю тебе достатньо довго. Ну давай, одним словом!
— Cunt12! — на весь бар промовляю я. Всі затихають, Френсіс підводиться й втікає десь у туалет, час від часу тикаючи в мене пальцем.
— Гаразд, — кажу я тим, що за столиком. — А тепер можна вимкнути лампу?
Вони начебто знічуються й силкуються повернутись до своїх розмов.

Подружка твого ліпшого кумпеля Антті скрекоче без угаву. Вона напівросіянка (чи й повністю?), що зросла у Німеччині, звати її Наташа. Має няню, страшний німецький акцент, страшний для моїх вух високий голос і страшну біляву зачіску кінозірки початку 40-х минулого століття. Ми з тобою, Скандинавська Квітко, аж вмираємо зо сміху, уявляючи Антті у фашистській уніформі коло патефону, з якого фальцетить «Лібер Авґустін».
—Kiss my ass! — каже нам Антті на наш регіт.
Ага, а на дупі у нього тату у формі німецького хреста!
Відтак до нас приєднується француженка Александра. Щойно грала на саксофоні. З перебільшеним натхненням починаю говорити з нею французькою. В неї задрочений і сумний наркоманський вигляд. Вчить економіку. Як усі ці сумні герої французького кіно й сучасної прози. Кола під очима. Довге темне волосся. Джинси й розтягнений светр.
— Містична істота, — каже згодом Френсіс. — А ти, я бачу, хочеш попрактикувати свою французьку. І хочеш виглядати снобкою.
Я не хочу виглядати, я є.
Александра ж, як і всі обламані англомовні ґлобалісти, дивувалась, як в Україні (?!!!) хтось може розмовляти французькою. А Боже ж ти мій.
Йдемо до хостелю нічними Гельсінками. Так ніби все життя тут ходила. Землі полювання. На кого. На себе подивися. Збивка. Синкопа. Пряма бочка — це тупо. Ну та вже.
— You’re a funky one!13 — кажеш ти, лежачи зі мною поряд.
— Це ж бо чого? Бо поводжуся так антисоціально?
— Ні, інколи ти навіть надто соціальна. Не знаю, просто фанкі. І мені це подобається.
Ну то й слава Богу, Скандинавська Квітко. Давай кохатися.
І ми кохаємося, не вимикаючи світла. Знову думаю, що ти — найкраща в світі. А я — найщасливіша.
Тьху-тьху-тьху.
Три раза.
Всяка згинь зараза.
Це я так. Для дезінфекції. Гельсінкі ж бо місто порохняве...

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930







221 авторів
337 видань
84 текстів
2170 статей
65 ліцензій