Марина Меднікова

Терористка

Терористка

Зірка гнала «жозі», не зважаючи на знаки. Ганська поруч ледь встигала штурманувати. Дивно, але стрімку «жозі» ніхто не спинив.
— Щоб я з тобою ще поїхала... — Ганська вийшла біля хатинки край села.
На гвалт собак вигулькнув господар, кремезний, зарослий як гайовик-щезник, борода до грудей. Викотилися чотири собаки — білявий, на високих лапках песик, його побратим — чорнющий, кудлатий, і дві собачі молодиці — вишукана пінчерка з крислатими вухами і безпорідна, руда, підсліпувата, зі сточеними вже зубами і величезною грижою під черевом, аж до землі.
— Елочко, похазяйнуй, — попросив щезник, — а ми з пані...
— Мене звати Зіркою.
— Гарно. Галичанка?
— Навпіл.
— А на другу половину?
— Кацапка.
— Коктейль «Сльоза комсомолки». Вибачайте.
Оселя скидалася на дупло казкового дерева, стіни ховалися під букетами, віниками, кубельцями, згортками, міхурчиками, вінками трав, сушених фруктів, листя, гіллячок. Пахло терпко, гіркувато, напружено. Бракувало хіба казкового, з кам'яних брил, вогнища, а на ньому — шумування в горнятках таємних трунків. У кутку — ложе під ковдрами, коцами, кожухами, на нього вже вляглися собаки, висолопивши язики і роздивляючись прибульців.
— Я вже дещо приготував. Якщо ви точно переповіли симптоми.
Стільців не було, довкола розлогого столу, витесаного вправною сокирою і загромадженого банками з різноколірними рідинами, стриміли березові окоренки. Зірка присіла. Її вмить облягли собаки, заглядаючи в руки, а біленький песик — зачарований принц, скочив на окоренок і торкав лапою стола — давай їсти.
— А-ну геть, — удавано гримнув щезник, несучи з глибини хати старовинну книгу, — пані подумає, що я вас зі столу годую.
— Хіба ні?
— Спробуй йому дати під столом, образиться на все життя. Тільки з моєї миски. Гоноровий, як шляхтич.
— Чому в рудої не виведете пухлину під черевом?
— Її вигнали помирати. Селяни позбавлені сентиментів до некорисного і в перспективі неїстівного. Собака майже глуха й сліпа. Без мене пропаде. Мастит застарілий. Закопали цуценят, молоко перегоріло. Різати не хочу. Може не витримати. Спробую мазями розсмоктати. Вийде, еге ж, Рудю? — почухав за вухом беззубу Руду, та мало не зомліла, аж слина їй з рота побігла, і засміялася, похоркуючи, віддано пасучи більмастими очима свого доброго Бога.
Щезник умостив книгу.
— Мій фах — історична токсикологія. Я за давніми хроніками ідентифікую отрути, шукаю антидоти, колекціоную знані злочини. Моя муза — Катерина Медичі. Фахівець! Професорка! Жодна її жертва не врятувалася. Складаю психологічні портрети людей, які вирішували свої проблеми в такий оригінальний спосіб.
— А висновок?
— Отруйництво — це хвороба. Манія. Як алкоголізм, наркотики... Такими зараз стають комп'ютерні ігри, татуювання, пірсінг, навмисні шрами — забув, як ця мила забавка називається. Отруївши вперше, отруїть і вдруге, і втретє. Доки не зупинити.
— Знайти і вбити...
— Лікується ж алкоголізм, — стенув плечима щезник.
— А бувають отрути, яких не розпізнати в лабораторіях?
— На це розрахунок. Деякі повністю і безслідно розчиняються в організмі. Завдання отруйниці — не дати зробити розтин і аналізи вчасно. А позаяк про отруту думають в останню чергу, час зловмисниця має.
— Говорите про злочинця в жіночому роді?
— Переважно жіночий засіб. Чисто, без затрат нервів і сил. Дві краплини, пару кристалів, пучка порошку...
— Мовите майже з симпатією.
— Герпентолог любить змій, патанатом — трупи, проктолог, даруйте, — геморой. Так і я. Боюся, зараз, за великої війни переділу загального добра, попит на предмет мого наукового інтересу зросте. Вогнепальне кілерство — недосконала робота, ненадійно, брудно. Отрута похватніша.
Я, здається, знайшов те, по що приїхали. Принаймні, здогад маю. Ця отрута з середньовіччя, тоді по-іншому називалася.
Увійшла Ганська з великою пательнею апетитних кусняків.
— Не знайшла тарілок.
— Не тримаю, — щезник видобув з тумбочки глиняні миски, пляшку, чарку, — миски хлопцям і дівчатам вилизувати зручніше... Зірці не наливаю, бо за кермом, а з собою дам. Бальзам на двадцяти двох травах. Ми з Елочкою вип'ємо за здоров'я ваших учнів.
Зірка пожувала, не добрала смаку.
— Соєві біфштекси. Для печінки не важко. М'ясо не має корисного: у його клітинах запис про смертний біль і страждання. Тільки для собак тримаю — вони у своєму світі самі розберуться, кому кого їсти. До слова: не западайте на закордонні еліксири. Отак Шейлоки від фармації і розщедряться вам на розторопшу чи на живокіст за масовою ціною! Якби закладали в свої препарати потрібну кількість фітосировини, вони б коштували як ваше авто.
— Антиреклама?
— Дружня порада. Повірте — фахова. П'ємо лише вітчизняне, себто — моє.

Командо марно мучив номери Зірчиних телефонів: абонент, на жаль, не може зараз відповісти. Під вікном сигналив. Записав на автовідповідач повідомлення для Зірки.
— Скільки? — Командо поспитав молодиків у шкірянках і чорних шапочках-чеченках.
— Грошей вистачило на чотири системи, — доповів здоровань.
— Скажи у конторі, хай ще на одну знімуть з резервного фонду.
Біля токсикологічного відділення вивантажили з авта ящики й коробки. У дверях Командо зіткнувся з жінкою. Вона поступилася дорогою.
— Стійте, це ж вашого хлопця хотіли переводити в іншу лікарню? — Командо затримав жінку. — Ось тест-системи.
Жінка ковзнула невидюще.
— Вже не треба... Назарко помер.
І пішла.
— Дожени. Завези додому, що потрібно, зроби. Будь на зв'язку, — Командо забрав у здорованя коробки.

«Жозі» в сутінках розтинала час і простір, висвічувала сірий шлях фарами.
— Ми знайшли відповідь за півдня, а вони не знайшли й за два тижні? — Зірка гальмонула перед зайцем.
— Після закриття найпотужнішої в Україні радіологічної лабораторії мене нічого не здивує, — Ганська, маленька, волоока нагадувала в непевному світлі ліхтарів ельфа. — Правду знаходять, кому потрібна. А не хто її шукає від дев'ятої до шостої, на зарплатні. Якої ще й не платять.
Ганська встромила касету.
— Послухай, я зробила професійний запис, у студії. Чи зберігаються лікувальні властивості голосу в запису? Зайнятися б... Грошей ніц. Ще за концерт не розрахувалася.
— В Америці все знайдеться.
— Мама плаче, не хоче їхати. Валерій... розмова окрема.
— Життя одне, і шанс — один. Ми не такі й молоденькі.
— Ти ж не погодилася стати американкою, — глянули очі, яким затісно було на вузькому личку.
— Мене хотіли залишити додатком до чоловіка. Не хочу їсти з рук. Я гонорова, як цуцик твого щезника...
— Кого?
— Твій токсиколог схожий на гайовика-щезника, у тебе з ним що?
— У мене з ним нічого, ми друзі з інституту, — сказала Ганська. — Як я поїду? Шматувати серце.
Зірка увімкнула касету.
Сумно видихнула флейта, гітарний акорд легко підтримав мелодію, з небуття, з незвіді проросла скрипка. Голос гнучкий і ніжний, тендітний і сильний, вишіптував, ворожив, пророчив, гоїв. Праліс обступив «жозі», запалали над нею діаманти зірок, вчувся відгомін далекого водоспаду. Чого ще забагнути...
Доїхали. Зірка зачекала, доки маленька постать дійде до дверей. На порозі Елла обернулася і змахнула рукою.
— Даруй, «жозі», маємо довершити справу. — Зірка дістала мобільника. — Зірка. Їду, — сказала в слухавку.
Командо прочинив двері, щойно ліфт зупинився на поверсі.

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан середньо-важкий. Лікування згідно програми.
Марія Горда, 16 років, температура 37,7, скарги на болі у суглобах і м'язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий. Лікування згідно програми.
Марченко Назар, 16 років. Летальний кінець. Причина смерті — ускладнення після перенесеного гепатиту-А, загальна інтоксикація організму.

Tuesday

Єлизавета Друга ловила бліх на собаках. Трясця їхнім мамам! Ці вчені не можуть дати ради елементарним речам — нежиті, блохам, а всіх повчають, як жити. В лабрадорів паразитів хоч видно на світлій шерсті. А що робити зі спаніелями? Ні, ви скажіть, панове, що робити зі спаніелями? О, втекла! Ці протиблошині нашийники тільки й здатні гидко тхнути, примушувати чутливих коргі чхати, а користі — пшик. Королева випросталася. Клятий артрит не давав довго сидіти перехняблено. Зміїна отрута з найзнаніших серпентаріїв світу зараджувала кепсько. Втім як і гомеопатичні пігулки від варикозу та хронічного тонзиліту. Монархиня обережно видобула з кишені мобільника. Щиро кажучи, ще не була з ним на «ти», щойно дістала в подарунок на ювілей. «Чарлі, це мати. Запроси на вечерю, треба погомоніти, мені на тебе скаржився тато. Замов жаб'ячі лапки, а на десерт малину й сир. У тебе ще залишився мій улюблений «мартіні»? О'кей. Щоб я не бачила на столі авокадо, воно відгонить милом. Про «мартіні» не забудь. І прихопи пляшечку Лібфраумільх.
Я вже дочісую Доллі». Спаніелька зіп'ялася на лапи, поклала морду на коліна, війнула віялами вій, як опереткова примадонна.
«Ходи сюди, моя маленька, ходи до мами, мама зараз ськатиме тебе, нумо, дай лапку».


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій