Проблеми соціології

Проблеми соціології

ПЕРЕДМОВА

Увазі читача пропонується праця відомого американського соціолога Н.Смелзера «Проблеми соціології». Закономірно виникають два запитання: чому Смелзер і чому саме ця його праця?
Очевидно, найменше зусиль потребує відповідь на перше. Н.Смелзер є однією з легендарних постатей в історії світової соціологічної думки, живим класиком соціології; він став відомим у середовищі фахових соціологів ще перед тим, як отримав науковий ступінь доктора. Його праці широко розповсюджені в англомовному світі; вони перекладені італійською, японською, російською та іншими мовами. Смелзер почав викладати в Каліфорнійському університеті (Берклі) ще в 1958 році і працював там доти, доки не перебрався до Пало Альто в 1994 році, очоливши Центр передових досліджень з бігевіористичних наук у Стенфорді.
Перші переклади праць Н.Смелзера в слов’янських країнах з’явилися ще у 60-х роках ХХ століття на теренах колишнього Радянського Союзу — під час хрущовської «відлиги». В 1965 році в СРСР була видана його «Соціологія економічного життя», яка, разом з іншими перекладеними в той час творами західних авторів, створила той інтелектуальний ґрунт, на якому зросло ціле покоління соціологів-шестидесятників. Згодом вони, як зазначає відомий російський соціолог В.Ядов, стали лідерами різних шкіл і напрямків радянської соціології 70-80-х років минулого століття (1).
Після розпаду СРСР першим навчальним посібником із загальної соціології російською мовою стала «Соціологія» Н.Смелзера (2). У передмові до цього видання Н.Смелзер характеризується як один із видатних соціологів сучасності, патріарх сучасної американської соціології і автор загальновідомих праць у галузі економічної соціології, теорії колективної поведінки, теорії соціальних змін і методології порівняльних досліджень.
Мабуть, добре, що видавництво «Кальварія» обрало для видання в Україні не той початковий навчальний курс, а чотири лекції Н.Смелзера, об’єднані спільною метою і прочитані ним як гостьовим професором у Берлінському університеті імені Ґумбольдта в Німеччині весною 1995 року. Він став другим запрошеним професором для читання проблемного курсу лекцій в межах семінару, присвяченого пам’яті одного з представників класичної соціології взагалі та німецької формальної соціології зокрема — Ґеорґа Зіммеля.
Цікаво, що з приводу цього запрошення пише сам Н.Смелзер: для нього було «почесним опинитися в тіні Ґ.Зіммеля», одного із справжніх батьків соціології. Цей вислів — зовсім не кокетування, а радше прояв глибокої поваги сучасного науковця до свого попередника, що є добрим, гідним наслідування прикладом для нашої соціологічної молоді. Як часто нині ми є свідками зверхності та нехтування здобутками вітчизняної соціології з боку деяких соціологічних безбатченків! Одним із проявів такої легковажності для мене є практична нерозпрацьованість архіву Українського інституту громадознавства/соціології (1924—1945), ще 1945 року вивезеного радянськими військами з Праги до Києва. У наш час існують лише поодинокі розвідки українських соціологів, присвячені «празькому періоду» розвитку української соціології, якому навіть у розлогому навчальному посібнику «Соціологічна думка України» (3) відведено тільки один розділ із тринадцяти.
Отже запрошення на Ґеорґ-Зіммелівські лекції поставило перед Н.Смелзером нелегке наукове завдання: представити своє бачення стану і тенденцій розвитку соціологічної думки наприкінці ХХ століття. Не випадковим був і часово-просторовий аспект одержаного запрошення — один із найвідоміших університетів Німеччини, розвиток якого в повоєнні часи відбувався в серці соціалістичної НДР і який на початку 90-х років прагнув якнайскорше пройти період відновлення і прискореного переродження, повернення до нормального наукового життя «після довгого часу інтелектуальної деградації» (як пише Смелзер). Нам, українським соціологам, добре відома така ситуація; шкода, що в нашому середовищі не знайшлося ініціатора запрошення на Україну соціологічної постаті, рівнозначної Н.Смелзеру, для здійснення такої ж важливої просвітянської місії, як це зробив німецький професор Г.-П.Мюллер з Берлінського університету імені Ґумбольдта.
Натомість брак живого спілкування з Н.Смелзером надолужує пропоноване видання його Ґеорґ-Зіммелівських лекцій. Я вважаю вибір видавництва «Кальварія» надзвичайно вдалим, оскільки в цих лекціях Н.Смелзер у концентрованому вигляді пропонує картину сучасного соціологічного теоретизування включно з аналізом структури соціологічних знань та проблематичною наповненістю усіх її складових.
Далі я більш суттєво намагатимусь арґументувати відповідь на друге запитання: чому саме «Проблеми соціології»?
По-перше, тому, що це є напрочуд цілісний і добре структурований виклад основних соціологічних підходів до аналізу соціальних проблем і явищ. Вирізнивши чотири соціологічні рівні — мікро-, мезо-, макро- і ґлобальний, автор не обмежився розглядом їхньої суті і переліком проблем, що постають перед соціологами при обранні якогось із них у якості вихідної методологічної позиції. Він подає також три можливі соціологічні орієнтації з висвітленням тих привабливих перспектив і одночасно труднощів, з якими віч-на-віч зустрінеться соціолог, обравши для себе одну з них. Нарешті, в межах кожного з рівнів і орієнтацій, взаємопов’язаних між собою, Н.Смелзер означує те коло проблем, які вимагають осмислення й розпрацювання і які утворюють благодатний поліфонічний і багатовимірний простір для творчих пошуків.
Недарма я часто вживаю тут вираз «можливість вибору» — нам, багатьом із діючих соціологів, довелося зростати в умовах панування єдиної ідеології, а відтак і відсутності вибору власних наукових преференцій. Але коли нарешті з’явилася можливість такого вибору, то з’ясувалося, що це є дуже важкою справою, такою справою, яка тягне за собою більше запитань, ніж готових відповідей, справою, яка вимагає якнайширшої поінформованості про наявність різноманітних соціологічних підходів, шкіл і напрямків та здатності в них добре орієнтуватися. Отож пропонована праця Н.Смелзера певною мірою полегшує вибір і водночас залишає досить місця для нашої власної чи то викладацької, чи то наукової, чи то дослідницької діяльності. Полегшує, але не знімає з порядку денного нашої власної копіткої праці в ситуації, яка визначається мультипарадиґмальністю сучасної соціології.
По-друге, пропонована увазі читача праця Н.Смелзера вражає своєю глибиною та представленістю в ній різноманітних точок зору, що належать близько 120 представникам і класичної, і сучасної соціології, а також їх колегам з інших ділянок соціального знання. Тому наступною суттєвою ознакою Ґеорґ-Зіммелівських лекцій Н.Смелзера є міждисциплінарність, намагання вийти за світоглядний обрій лише однієї науки, прослідкувати соціологізацію інших близьких за предметом наук та водночас побачити шляхи залучення до соціології спорідненого матеріалу стосовно людини, культури, суспільства. І в цьому Н.Смелзер, виявляючи солідарність з іншими проникливими і глибокими соціологами (Е.Ґідденсом, І.Волерстайном тощо), вирізняється тим, що окреслює не лише результат, але й тенденцію, сам процес, створюючи просторово-часову вісь «минуле-сучасність-майбутнє» і нанизуючи на неї взаємопроникнені спроби теоретизування з приводу соціальних феноменів. А це підносить соціолога над світом його сьогочасного буття і відкриває перед ним обрії майбутнього, змушує звіряти свої пошуки з визначальними тенденціями розвитку науки прийдешнього дня.
По-третє, багато хто із зарубіжних соціологів та фахівців у галузі соціальних наук пише про характерні риси й особливості соціальних процесів і явищ сьогодення, які вимагають поглиблених рефлексій. Але Н.Смелзер у багатьох випадках є глибшим від інших.
Так, наприклад, відомий соціолог сучасності І.Валерстайн, говорячи про необхідність створення нової відкритої культури соціології, закликає до інтеґрації двох культур, двох різновидів пізнання — гуманітарної, ідеографічної епістемології з одного боку, та натуралістичної науки, прикладної триномотетичної епістемології — з іншого (4). Н.Смелзер же означує три соціологічні орієнтації, додавши до гуманітарної та наукової ще й мистецьку, що значно розширює світоглядні обрії соціології особливо в умовах формування нового постіндустріального чи постмодерного суспільства.
Інший приклад порівняльного характеру стосується перспектив розвитку соціології. Знаний вчений сучасності Е.Ґідденс у своєму есеї про майбутнє соціології вказує на таку обставину, як потреба синхронного розпрацювання проблем, пов’язаних із розвитком нації-держави та утворенням систем, об’єднань таких держав, оскільки донедавна предметом соціологічних студій було переважно абстрактне суспільство з притаманними йому ендогенними імпульсами (5).
Н.Смелзер не лише підтверджує таку спрямованість зусиль сучасних і майбутніх соціологів, але й вводить до наукового обігу спеціальний і окремий рівень — глобальний рівень соціологічного аналізу, який знаходить своє втілення у соціології міжнародних стосунків. Ба більше, Смелзер гранично чітко описує міжнародну або ґлобальну соціологію, зосереджену на стосунках між націями-державами, характеризує основні напрями і підходи в її межах, називає головні тенденції, що вимагають подальшого осмислення вчених-соціологів. Серед важливих проблем цієї відносно нової галузі соціології Н.Смелзер виділяє природу сучасної інтернаціоналізації та чотири головні революції, які відбуваються у світі в наш час, з детальним розкриттям їх нерозривності й суперечливості, а також вказує на низку старих і нових аномалій та парадоксів як межах кожної такої революції, так і між ними.
І, нарешті, в цій частині своїх лекцій Н.Смелзер дещо коригує позицію Е.Ґідденса стосовно рівнозначності ролі націй-держав і світової системи таких держав. На його думку, сучасність дедалі частіше демонструє тенденцію послаблення держави як об’єкта лояльності, осереддя культурної ідентичності та інтеґруючого інструменту. «Можливо, настав час, — пише він, — скинути державу-націю з її трону аналітичної суверенності». Водночас Смелзер слушно зазначає, що процеси інтернаціоналізації, які підривають силу націй-держав, супроводжуються й процесами локалізації, тобто одна тенденція викликає до життя появу контртенденції в житті міжнародної спільноти, і це розширює предметне поле ґлобальної соціології або соціології міжнародних стосунків.
З усього сказаного випливає, мабуть, найосновніша прикметна особливість і значущість Смелзерівських лекцій в університеті імені Ґумбольдта в порівнянні з доробками інших відомих західних соціологів. Йдеться про виокремлення ним чотирьох рівнів соціологічного аналізу соціальної реальності. Більшість його колег (переважно північно-американських) традиційно працювали і працюють в межах або мікро-, або макрорівня. Відповідно в загальнотеоретичних працях розглядаються й аналізуються саме ці два рівні. Так, наприклад, у п’ятому виданні книги американського соціолога, голови Американської соціологічної Асоціації Дж.Рітцера «Сучасні соціологічні теорії» (6) в спеціальному розділі піддаються осмисленню ці два рівні (дві позиції, два підходи). Рітцер навіть дещо загострює проблему, йменуючи один з них «мікроекстремізмом» а другий, відповідно, «макроекстремізмом». Він ревно обстоює думку про необхідність синтезу (інтеґрації) цих двох рівнів та наводить позиції прибічників розв’язання проблеми їх протистояння (це праці таких соціологів, як Дж.Александер, Дж.Коулмен, А.Ліска, Р.Коллінз, Е.Сікурел та інших, не менш відомих). Але в цій розлогій праці Дж.Рітцера не знаходиться місця для виокремлення і означення інших можливих підходів чи рівнів соціологічного теоретизування з приводу багатовимірної соціальної реальності.
Н.Смелзер є гнучкішим і мобільнішим в цьому плані: якщо в його «Соціології» 1988 року видання читач знаходить опис мікро-макро дихотомії, то вже у 1995 році він принципово розширює набір цих рівнів до чотирьох.
Або візьмімо працю іншого знаного в світі теоретиків соціології вченого Дж.Тернера — «Структура соціологічної теорії» (7). В ній він виділяє вже три базові соціологічні теорії: мікро-, мезо-, макротеоретизування. Але для нього запровадження мезорівня є лише інструментальною спробою пов’язати мікро- і макросфери або царини, між якими існує глибоке розходження, ба навіть розрив («gap»). Крім того, на думку Дж.Тернера, відмінності між мікро, мезо та макро існують лише в головах теоретиків, і вказаний поділ на три царини — це данина аналітичним вигодам і зручностям.
На відміну від нього для Н.Смелзера виокремлення мікро-, мезо- і макрорівнів детерміноване складністю і багаторівневістю самого соціального життя, суспільних процесів і явищ. І навіть якщо дехто з його колег вважає виділення вказаних рівнів аналітично зручним, то Смелзер прискіпливо розглядає усі вигоди і одночасно незручності, пов’язані із таким поділом.
По-четверте, мої ґратуляції видавництву «Кальварія» за обрання для видання саме цієї частини творчого доробку Н.Смелзера викликані ще однією принципово важливою обставиною. Йдеться про те, що, на мій погляд, прикметною рисою української соціологічної традиції є переважаюче розуміння соціології як науки передусім про соціальні спільноти (громади). Ця позиція виробляється протягом так званого «празького періоду» розвитку української соціології в еміґрації (1920-30 роки ХХ століття) і виразно проявляється в підкресленій увазі до спільнот/громад як основного предметного ядра соціології. А це, на мій погляд, дозволяє твердити про те, що національна специфіка української школи соціології полягає в наданні пріоритету власне мезорівневі соціологічного аналізу. Недарма український соціологічний інститут, заснований 1924 року М.Шаповалом у Празі, носив назву «Український інститут громадознавства». Отже, навіть соціологія для українських вчених-еміґрантів була насамперед громадознавством, тобто знанням про те, як індивід (мікроодиниця соціологічного вивчення) входить до великих соціальних структур і стосунків (макроодиниць) за посередництвом і допомогою громад/спільнот (мезоодиниць).
Якщо ж повернутися до Н.Смелзера та його чотирьох лекцій, то у другій з них («Мезосоціологія») вказується на такі важливі для нас моменти:
• мезорівень є тією інтелектуальною лінією, яка дозволяє охопити специфічні різновиди соціальної реальності — групи, інституції, формальні організації та суспільні рухи;
• ці утворення є головними і важливими для соціології; вони є «душею і серцем нашого громадянського суспільства», оскільки ми як індивіди, щоденно поєднуємося з більшим суспільством саме через них;
• не стежити за мезорівнем для соціолога означає не помітити найпроблематичніші особливості суспільства прийдешніх десятиліть;
• у США наприкінці 80 — на початку 90-х років ХХ століття була створена група вчених-соціологів під назвою МЕЗО, члени якої (загальним числом понад 200 осіб) були незадоволені розмежуванням «мікро-макро» і активно працювали над середньою ланкою соціологічного знання.
З наведеного, попри його самостійну велику значимість, випливає також, що де в чому українська соціологічна думка міжвоєнного періоду випередила теоретичні пошуки сучасних американських соціологів. Вже у 20-х роках минулого століття кращі представники української соціології в еміґрації, висунувши в якості предметного осереддя соціології громаду/спільноту, намагалися подолати крайнощі двох полярних підходів (мікро-макро) до аналізу соціальних реалій, з якими вони були добре обізнані. Тому їхній науковий інтерес був звернений насамперед до такої спільноти мезорівня, як нація, і праця В.Старосольського «Теорія нації», на мій погляд, є одним із кращих дотепер наукових творів на цю тему.
По-п’яте, Ґеорґ-Зіммелівські лекції Н.Смелзера спонукають українських соціологів замислитися іще над однією з «вічних» проблем соціології, а саме розмежуванням чи з’ясуванням співвідношення раціоналістичних та ірраціоналістичних спроб відображення соціальної реальності. Н.Смелзер підкреслює, що західні теоретики на загал без ентузіазму ставилися до поняття ірраціонального; друга ж половина ХХ століття серед іншого ще більш посилила тенденцію, зорієнтовану на раціоналістичні складові багатьох соціальних наук (економіки, соціальної психології і навіть психоаналізу).
Але, на думку Смелзера, нераціональне/примордіальне володіє очевидною живучістю в постмодерному світі, тому він (будучи сам яскравим представником сайєнтистської традиції в історії соціології) закликає сучасних соціологів звернути свої погляди на »нераціональне в соціальному житті, визнати його таким і сприйняти його як таке, що заслуговує на значну увагу в нашій роботі».
Ці слова-заклики перегукуються з тезами, висловленими Н.Смелзером у передмові до російськомовного видання його «Соціології» (1994). Там він, звертаючись до російського читача, вибачається за те, що книзі бракує порівняльного матеріалу (вона була написана для студентів американських вищих навчальних закладів) та проникнення в особливості російського суспільства. Втім, це не перешкоджує Смелзеру зробити низку цікавих зауважень стосовно країн Східної Європи, в яких він бачить неприборканість примордіального в суспільстві. Ціла західна соціологія від Ф.Тьонніса до наших днів, пише він, була введена в оману уявленням про те, що зростання складних, раціональних, цілеспрямованих організацій означає загальне ослаблення примордіальних сил. Протягом багатьох років комуністичний режим намагався придушити сім’ю, релігію і передусім етнічну спільноту — націю. Однак в кінцевому підсумку ці спроби зазнали невдачі.
Висновок Смелзера звучить так: «Прагнення до національної незалежності було за своєю суттю одним із головних чинників, які привели до остаточної руйнації радянського комунізму. Нині ці одвічні сили — одним словом, сили Ґемайншафт — очевидно знову заявляють про себе в реґіональній, етнічній та лінґвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі цілого світу. Ці події вимагають, аби соціологи переосмислили попередні теорії соціальних змін і звернули на примордіальні структури належну увагу, якої ті завжди заслуговували, але яка їм не завжди приділялася» (8).
З цього приводу можемо знайти цікаві думки українських вчених значно ранішого періоду. Вже згадуваний мною В.Старосольський у своїй «Теорії нації» (1919) вступає в полеміку з Ф.Тьоннісом щодо твердження останнього з приводу витискання спільнот (Ґемайншафт) сучасними раціоналізовними соціальними утвореннями (Ґезельшафт). В Тьонніса друга форма суспільної організації — раціоналізоване суспільство — історично долає першу — спільноту, і тенденція розвитку уявляється ним скерованою на перетворення Ґезельшафт в основну форму усуспільнення. Як зазначає російський соціолог Е.Капітонов, «суспільство» в Тьонніса придушує «спільноту»: перше є виродженням другого, а «спільнота» є «анти-суспільством» (9).
В концепції ж В.Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Два чинники — стихійна воля як основа Ґемайншафт, з одного боку, і «чистий розум» як основа Ґезельшафт — з іншого — доповнюють один одного, представляючи два різні життя людстсва. В історичній практиці, підкреслює Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих соціальних утворень і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, а також народження нових, незнаних доти спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку історії» і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односкерований процес. Тому-то суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по висхідній лінії, як це бачимо в Тьонніса, а національна спільнота (основний різновид Ґемайншафт) не є засудженою на загибель формою суспільства, яка вичерпала всі свої внутрішні ресурси (10).
Отже, порівнюючи основні тези заочної полеміки між Ф.Тьоннісом та В.Старосольським, бачимо, що з пізнішого пункту візії більш прийнятною виглядає версія українського соціолога, і Н.Смелзер лише опосередковано підтверджує це твердження. А це, в свою чергу, дозволяє мені висловити думку про необхідність більш широкого введення української соціології у світовий контекст, більш рішучого аналізу взаємопроникнень і взаємодотиків соціологічних пошуків, що здійснюються в межах різних національних шкіл. При цьому варто позбутися комплексу сумнозвісної української меншовартості, оскільки і в минулому, і нині ми маємо такі здобутки в сфері соціологічного теоретизування і прикладних досліджень, які вигідно вирізняють українську соціологію серед інших.
Про минуле я вже сказала; говорячи про сучасність, вважаю, що спроби осмислення на теоретичному рівні трансформаційних процесів у посттоталітарних суспільствах, до числа яких належить і Україна, а також багато новаторських емпіричних досліджень, здійснених моїми колегами, дають мені арґументовану підставу твердити про внесок сучасної української соціології у розпрацювання напрямку, який був незнаним раніше, бо не було історичного прикладу повернення цілої низки країн з глухого кута свого розвитку до широкого шляху розвою світової цивілізації.
Написала останнє речення і застановилася над його перебільшеною категоричністю — мабуть, також дякуючи урокам Н.Смелзера. Адже роки існування СРСР залишили соціологам у спадок для вивчення невідомий раніше тип суспільного устрою, спрощену зовні і строкату всередині соціальну структуру з її леґальними і нелеґальними складовими, приклад перебрання на себе політичними інститутами країни функцій усіх інших соціальних інститутів, дивовижні і різноманітні прояви зростаючої аномії суспільства, а також (і, вочевидь, передусім) феномен Homo soveticus або так званої «радянської людини», яка воістину була створінням унікальним і незнаним в історії людства. Цей унікум характеризувався тим, що його внутрішнє єство було розщепленим, амбівалентним, багатовимірним — але водночас всі його іпостасі мирно співіснували. І в різних ситуаціях, інколи цілком протилежних, така людина почувала себе комфортно й природно, в той час як західноєвропейський досвід навіть у випадку роздвоєння свідомості ставив діаґноз психічної хвороби.
Все це (а також не згадане в цьому переліку) створює унікальний дослідницький простір для соціологів, які нині можуть спостерігати, як болісно і суперечливо, в муках і стогонах народжується нове суспільство, що йому також годі шукати аналогій у світі. Це не буде суспільство ані американської, ані шведської, ані ще якоїсь закордонної моделі, скільки не заохочували б нас до одного з варіантів наші політики, здебільшого необізнані в соціології. Інакше вони б не кликали нас до сліпого мавпування іноземних моделей розвитку, таких, наприклад, як капіталізм з його ринковою економікою. На Заході це вже вважається вчорашнім днем, бо за вікном нині — посткапіталізм чи постмодерн або інформаційне суспільство; на зміну матеріальним вигодам і цінностям приходять вартості знання та інформації; централізована держава поступово здає свої повноваження місцевим спільнотам та їх самоврядним органам, а демократія вважається вже недостатньою, якщо не враховує інтересів різноманітних меншин — від етнічних до сексуальних. Вочевидь, у нас буде якесь нове і також незнане раніше суспільство із сумішшю різноманітних складових — як вітчизняних, так і зарубіжних. Шкода, що соціологія в Україні поки ще мало долучається до формування української моделі розвитку і по суті лише здійснює соціологічний супровід процесів, які розгортаються здебільшого спонтанно і некеровано. Власне тому й маємо те, що маємо.
Мій власний досвід викладання історії української соціології в університетах США та Канади (Канзаському, Мічиґанському, університеті Альберти) свідчить про зростаючий інтерес і зацікавлення західних вчених, студентів, аспірантів здобутками наших соціологів саме в силу двох причин: вагомих доробків української соціології в еміґрації у міжвоєнний період та сучасних досліджень посткомуністичних трансформацій. На своїх лекціях спочатку зустрічаєшся із щирим і неприхованим здивуванням американської або канадської аудиторії, яка чи не вперше чує про те, що їхня славетна і, як вони вважають, найкраща в світі соціологічна наука на певних напрямках не має першості, і що модні та актуальні нині на Заході сюжети і теми висвітлювалися й досліджувалися в творах невідомих їм вчених з далекої України. Раптове усвідомлення втрати статусу піонерства, нехай навіть на невеликих ділянках, боляче б’є по амбітному самопочуттю такої аудиторії і змушує її представників звертатися до студій в ділянці історії східноєвропейської соціології загалом та української зокрема.
Додам лише, що саме під час моєї праці в університеті Канзасу (США) я вперше побачила в тамтешній книгарні невелику книжечку Н.Смелзера «Проблеми соціології» — побачила і вже не могла від неї відірватися. Перебуваючи на чужині, з якоюсь загостреною силою починаєш відчувати взаємопереплетені долі людства і шукати місця своєї рідної культури в багатоголоссі культурного світу загальнолюдської спільноти. Ще з того далекого 1997 року в мене визрівало усвідомлення необхідності ознайомлення української соціологічної (ба навіть ширше — соціогуманітарної) наукової спільноти з доробком Н.Смелзера. І сьогодні я маю велику втіху представити одну з визначних його праць, нарешті перекладену в Україні. Я вважаю, що ця праця має слугувати настільною книгою і для соціологів-науковців, і для соціологів-практиків — для всіх тих, хто є небайдужим до визначення місця й ролі української соціології в історії світової соціологічної думки.
Наостаток не можу не відзначити блискучої перекладацької роботи В.Дмитрука. Всі, хто працює із західними творами відомих соціологів сучасності, знає, як нелегко осмислювати складні мовні конструкції та незвичні для нас стилі соціологічного викладу. В.Дмитрукові вдалося здійснити переклад фахово, образно, рафінованою українською мовою. А це також можна вважати досягненням видавництва «Кальварія», що залучає до перекладів справжніх фахівців, які тонко відчувають усі мовні нюанси і багатозначності.
Відтак — мої щиросердні ґратуляції і побажання плідного осмислення наукового доробку однієї із знакових постатей у світі соціології сучасності — Н.Смелзера.

Доктор соціологічних наук,
професор,ЧЕРНИШ Н.
зав.каф. історії та теорії соціології
Львівського національного університету
імені Івана Франка

ЛІТЕРАТУРА

1. Див.: Смелзер Н. Социология /науч.ред. проф.В.А.Ядов. — М.: Феникс, 1994. — С. 5.

2. Смелзер Н. Социология. — 688 с.

3. Див.: Соціологічна думка України: Навчальний посібник /М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов та ін. — К.: Заповіт, 1996. — Гл. 12.

4. Див. про це докладніше: Танчер В. І.Валерстайн про виклики соціології ХХІ століття: запрошення до дискусії // Соціологія: Теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 3. — С.59—60.

5. Гидденс Э. Девять тезисов о будущем социологии // THESIS (Теория и история экономических и социальных институтов). — 1993. — Т. 1. — Вып. 1.

6. Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. — СПб.: Питер, 2002. — 688 с.

7. Turner J.H. The Structure of Sociological Theory. 5th Edition. — Belmont, California: Wadsworth Publishing Company, 1991. — 661 pp.

8. Смелзер Н. Социология. — С. 13.

9. Капитонов Э.А. История и теория социологии. — М.: ПРИОР, 2000. — С. 309.

10. Старосольський В. Теорія нації // В.Старосольський. Записки НТШ. — Т. 210. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1991.