Жан Жене

Покоївки

Покоївки

Юрко Покальчук

ДЗЕРКАЛЬНІ ЛАБІРИНТИ "СВЯТОГО" ЖЕНЕ (фрагмент)

Мистецтво народжується з досвіду, а не з безгрішности. Талант не раз пробуджується саме тоді, коли душа митця зіткнеться зі світом, і відчуття болю, відчаю й страждання народить спроможність бачити й осягати світ, а відтак поцінувати і високі злети світлих почуттів, і жахи духових проваль.
Постать французького письменника Жана Жене, напевне, одна з найпарадоксальніших у світовій літературі.
Жан Жене народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Батько його лишився невідомим. Мати майбутнього письменника, 22-літня паризька повія Ґабрель Каміль Жене 28 липня 1911 року віддала його у сирітський будинок. Відтоді Жене був під опікою держави і матері своєї більше ніколи не бачив. Одразу після оформлення паперів у сирітському будинку Жана віддали на виховання у селянську родину Реньє у Морвані, де він прожив до 13-ти років.
У 1916 році його віддали до сільської школи, початковий курс якої він закінчив 30 червня 1923 року з найкращими оцінками серед учнів усіх шкіл цього реґіону. Цей шкільний сертифікат був єдиним документом Жене про освіту за все його життя.
Відтоді хлопця забрали зі школи, і його життєвий статус змінився. Жан Жене перестає бути дитиною на вихованні в родині Реньє і стає у них офіційно домашнім служником, якийсь час допомагаючи Реньє у сільських роботах.
У жовтні 1914 року завдяки його успішному навчанню в школі його звільняють від сільськогосподарських робіт і направляють учнем у друкарню у Еколь д’Аламбер біля Парижу. Але 3 листопада, через 10 днів після прибуття туди, Жене втікає. 10 листопада його знаходять у Ніцці і переправляють до Дитячого опікунського притулку в Парижі.
У квітні 1925 року його приміщають у будинок сліпого композитора Рене де Бюкселя, де за кілька днів Жене прогулює певну суму грошей, довірену йому композитором для закупів.
Жене забирають звідти і піддають психомедичному обслідуванню в Центрі догляду за дітьми і підлітками, куди його поміщають після втечі. Жене тікає звідти кілька разів підряд. Спершу його переправляють назад до Центру, а потім раз по раз за безквитковий проїзд у поїздах саджають на кілька місяців до в’язниці, аж доки у вересні 1926 року після чергового 45-денного ув’язнення суд вирішує віддати його до виправної колонії для малолітніх злочинців у Метре, в якій підлітки працювали на сільськогосподарських роботах.
Перебування в цій колонії стало основою пізнішого роману Жене «Диво троянди» і кіносценарію «Мова стіни». У грудні 1927 року під час праці на фермі Жене тікає з колонії, куди його незабаром знову вертають. Але саме звідси Жене виходить вже остаточно переконаним злочинцем і гомосексуалістом.
Врешті у березні 1929 року, щоби вирватися з колонії, він зголошується до війська з контрактом на два роки. На військовій службі за контрактами Жене з перервами перебуває аж до липня 1936 року, певний час його батальйон стоїть у Сирії. Це був перший контакт Жене з арабським світом, який лишає в ньому позначку назавжди.
Під час однієї з офіційних відпусток з війська, готуючись до довгого перебування в Африці, Жене відвідує Андре Жіда. Зустріч із видатним письменником справляє на Жене велике враження.
Загалом довкола біографії Жене існує безліч леґенд, навіть в офіційній пресі і літературній критиці багатьох країн дослідники оперують фактами з життя Жене дуже довільно. А між тим для розуміння його феномену доволі важливо бачити перебіг життєвих подій, психологічний ланцюг, який іде від дитячих років і закінчується лише з кінцем життя.
Американський письменник Едмунд Вайт провів багаторічну дослідницьку працю, випустивши об’ємний, понад 700 сторінок, том: «Жене. Біографія», врешті визначивши остаточно усі дати життя цього видатного митця 20 століття.
Певна частина в тій чи іншій формі романтизованих фактів життя Жене до остаточного полишення ним життя блукальця і звернення повністю до літературної праці виявилась зовсім неправдивою.
Але основний факт лишився — Жене був від юних років переконаним гомосексуалістом і злодієм. Те й інше робило його антисуспільною особистістю.
Жене з часом знаходив у своїй антисуспільності певне задоволення, вивищуючись у такий спосіб над буржуазним світом, який зневажав, почуваючи себе цілком вільним у своїх діях і спираючись на власновибудувану систему цінностей протилежних прийнятим.
У десятирічному віці Жене звинувачується у крадіжці, якої не чинив, і відтак, ображений на світ, вирішує стати злодієм.
Він писав про це пізніше: «Я рішуче заперечував світ, який заперечував мене».
У липні 1936 року Жене, який зник на кілька днів з війська, оголошується дезертиром. Відтоді починаються його блукання по Франції і по всій Європі. Він живе з проституції і крадіжок, за які його час від часу саджають в ув’язнення на різні терміни майже в усіх країнах Європи.
В 1940 році він знайомиться з молодим книгопродавцем комуністом Жаном Декарненом, який стає його інтимним приятелем і який як учасник французького Опору 1944 року гине в Парижі на барикадах, воюючи за звільнення Парижу від німецької окупації. Йому Жене пізніше присвячує роман «Жалобні почесті».
Час від часу Жене заарештовують за крадіжки книжок. Зокрема томів Пруста, Верлена, історичних та філософських досліджень.
1942 року Жан Жене починає писати сам.
У тюрмі він розпочинає роман «Богоматір квітів», який продовжує писати вже на волі у березні того ж року, працюючи книгопродавцем букіністичного прилавку на набережній Сени.
У квітні, однак, він знову заарештований за крадіжку книжок.
Знову у в’язниці Жене пише поему «Засуджений на смерть», яку видруковує власним коштом у вересні цього ж року. Виходить із в’язниці у жовтні і наприкінці 1942 року закінчує роман «Богоматір квітів».
Роман присвячений життю паризького дна — злодії, повії, гомосексуалісти описані так, як ніхто ніколи про них не писав. І справа не лише в знанні теми, в розумінні того життя, у відвертості його показу, а над усе у винятково образній мові, в чутті ориґінального, химерного прозового стилю, у всьому тому, що дозволяло потім таким видатним письменникам, як Гемінґвей чи Кортасар, відносити Жене до найцікавіших і найориґінальніших письменників XX століття.
Ритмізуючи класичний прозовий стиль і водночас пересипаючи його словами арґо, непристойними, як на той час, описами еротичних сцен, особливо у стосунках між особами чоловічої статі, Жене водночас ніби вдивляється із суспільного пекла у Втрачений Рай людської краси і щирих почуттів, поетизуючи монмартрських повій і дрібних злодюжок, убивць і зрадників, завсідників нижчого світу, нижчого поверху суспільства, сутенерів і повій-хлопців, для яких кохання між чоловіками є природною з’явою, бо вони прийшли накоротко у вільний світ з тюрем і реформаторіїв для неповнолітніх злочинців, де були перевиховані, перевчені на іншу систему цінностей. Насправді вони прості тупуваті раґулі.
Але Жене бачить в них лиш природні з’яви, поетизуючи і підносячи ієрархію їхнього життя до ступеня суспільної свідомости гейби зовсім іншого світу. Він сам охоплений спогадами і мареннями про довгі роки в’язниць і реформаторіїв, у яких він і його гомосексуальні коханці провели свої підліткові і молоді роки, повсякчас щось у житті ніби шукаючи.
А що саме — ніхто з них ніколи й не знав.
Це поет Жене міг побачити в них високий поетичний світ, занурившись униз, переживати ще раз й ще раз у мареннях своє минуле життя і бачити в них ґраційність і шляхетність, силу і пристрасть, глибину і наповненість почуттів, які насправді існували здебільшого лише в уяві геніального письменника.
1943 року, завдяки двом випадково стрінутим на набережній Сени інтелектуалам, Жене знайомиться з Жаном Кокто, який на той час вже бачив його видрукувану поему «Засуджений на смерть».
Кокто прочитав рукопис «Богоматері квітів», був просто шокований талантом Жене і взявся знайти видавця для цього роману.
У березні 1943 року Жене підписав свій перший літературний контракт з Полем Морієном, видавцем і секретарем Кокто. В контракті йшлося про три романи і п’ять п’єс.
Того ж 1943 року Жене заарештували за крадіжку рідкісного видання книги поезій Верлена «Ґалантні свята», і постало питання про його довічне ув’язнення як невиправного злодія.
Кокто знаходить йому хорошого адвоката, і через медичну перевірку Жене визначають як «слабовільну і відтак маломоральну людину», і завдяки Жанові Кокто, який на суді говорить про Жене як про видатного митця, Жене дістає лише три місяці ув’язнення.
Його відправляють у тюрму Санте, де він працює над романом «Диво троянди»...
В мистецьких колах, до яких утрапив Жене, доволі швидко зрозуміли, що геніальний злочинець-мужеложець насправді страждає на клептоманію, що його потяг до крадіжок — просто хвороба.
«З тебе поганий злодій, — сказав йому якось Кокто, — тебе постійно ловлять і саджають за ґрати. Ти набагато кращий письменник, краще пиши і заробляй собі писанням».
Анонімно виданий роман Жене «Богоматір квітів» розходиться по Франції. Але замість того, щоби бути звільненим після кількамісячного ув’язнення, Жене потрапляє в спеціальний табір Тюрель у Парижі, звідки, як було відомо, німці відправляють усіх до концтаборів.
У цьому таборі Жене відвідують Жан Декарнен і видавець престижного журналу «Арбалет» Марк Барбезат.
Під великим натиском прихильників Жене його все ж таки звільняють у березні 1944 року, і до в’язниці він більше ніколи не потрапляє.
Незабаром в «Арбалеті» виходить фраґмент «Богоматері квітів», а на той час Жене закінчує перший варіант «Дива троянди».
У травні 1944 року в кав’ярні «Флор» він знайомиться з Жаном-Полем Сартром. Того ж року після загибелі Жана Декарнена він береться за роман «Жалобні почесті».
1946 року закінчує роман «Керель з Бреста», починає писати «Щоденник злодія», а в «Арбалеті» видруковується «Диво троянди».
Тоді ж він пише п’єсу «Покоївки» і в Марселі пропонує її перший варіант режисерові Луї Жуве.
Жуве погоджується поставити п’єсу за умови певних поправок.
І в квітні 1947 року відбувається прем’єра «Покоївок» у театрі Атеней в Парижі.
Тоді ж у журналі «Ле неф» друкується п’єса Жене «Смертельний нагляд», а в «Арбалеті» «Покоївки».
Жан Жене отримує літературну премію «Плеяди».
В міжчасі він пише кілька поетичних речей. І наприкінці року анонімно друкуються його романи «Жалобні почесті» і «Керель» з непідписаними тоді, але широковідомими нині, малюнками Жана Кокто.
1948 року в театрі Маріньї в Парижі Ролан Петі ставить балет за сценарієм Жана Жене «Адам-дзеркало».
«Арбалет» друкує «Поезії» Жене.
Жене пише поему «Дитя-злочинець» для радіо, але її забороняють, і також цього ж року пише не видану за життя п’єсу «Чудового» (Splendid’s).
Жене багато подорожує зі своїм тодішнім інтимним другом Джавою, а в Швейцарії в міжчасі підпільно виходить перший варіант «Щоденника злодія».
Однак загроза довічного ув’язнення за сукупністю скоєних за життя злочинів і досі нависала над Жене, і ставала чимраз виразнішою. Наприкінці 1948 року Жене міг бути знову заарештований, попри всі свої літературні здобутки.
Тоді у березні 1949 року група французьких письменників, серед яких були Жан-Поль Сартр, Андре Жід і Жан Кокто, звернулась до тодішнього президента Франції Венсана Оріоля з проханням звільнити Жана Жене від загрози довічного ув’язнення як великого французького митця.
Твори Ж.Жене — романи і поеми — в міжчасі виходять у деяких видавництвах у Франції і, врешті, стають відомими в літературних колах.
У серпні 1949 року звинувачення з Жене було зняте. Указом президента його помилували.
Він уже став на той час відомим письменником. Сартр написав про нього велику книгу «Святий Жене», яка стала свого роду передмовою до кількатомового видання творів Жене у видавництві Ґалімар (1951 — 52).
«Покоївки» починають ставитись у французьких театрах майже відразу ж по прем’єрі 1947 року, і відтоді ця п’єса не сходить зі сцени театрів усього світу. Окремо вона була видана вперше 1954 року з передмовою автора у вигляді листа до режисера Жана-Жака Повера.
«Покоївки» відтоді завжди друкуються саме з цією передмовою, яка є багато в чому ключем до творчости Жене, до його естетики і до його поетики, а відтак важлива не лише для режисера, але й для кожного читача тексту.
Ще й досі Жене лишається дивом XX сторіччя, загадкою, таємницею, яка і лякає, і вабить водночас. Витворюючи власну міфологічну систему, Жене пропонує умовність, що базується не на творенні, а на руйнуванні життєвих уявлень, на розтині звичних цінностей і суспільних усталень, на сумніві щодо сприймання Добра і Зла і на їхній взаємоперехідності, а відтак релятивності.
Все ж у його екстатичному, майже релігійному оспівуванні абсолютної свободи людської особистости, вільної творити і добро, і зло, справді є щось і таке, що заворожує, змушує навіть несамохіть до нього прислухатись як до незрозумілої, але вочевидь непростої і енерґетичної молитви тібетського ченця.
І це попри те, що більшість побудов химерної естетики Жене насправді є абсурдистською. І не за формою, а саме за суттю.
Заворожують же читача саме форма, слово, побудова твору, часами зовсім безсюжетного, форма і мовна палітра автора, які суперечать усім попередньо прийнятим нормам мови і літератури.
Але нове слово з’явилось. Його сказав Жене.
І воно живе й житиме довго.
В одному зі своїх творів Ж.Жене наводить цитату з Геракліта: аби вилікувати важкохворого, треба його по самі вуха й ніс, щоб тільки дихати міг, занурити в лайно і лишити там на деякий час. Відтак, коли хворий вийде звідти, то вся нечисть лишиться в лайні, і людина може стати здоровою. Якщо ж залазити в лайно лише трішки, то лишаться бруд, і поганий запах, і всі хвороби, — це не допоможе. Так пояснює можливість своєї особистої реґенерації у світ, сказати б, цивілізованих вартостей сам Жене. Він-бо був на найглибшому дні і, спізнавши всі гріхи, полишив їх там, звідки вийшов.
Саме оце бачення світу з іншої перспективи, під цілком несподіваним, парадоксальним кутом зору, і створило Жене-митця, допомогло йому дивувати і захоплювати світ своєю творчістю, змушувати людство думати над тими темами і проблемами, над такими ракурсами життєвих з’яв, про які ніхто й не здогадувався.
Описуючи й поетизуючи злочинців і гомосексуальне кохання, і загалом життя «нижчого світу», Жене водночас виступив на підтримку прав палестинців ще в 60-х роках, підтримував рухи неґритянського населення США, зокрема відому організацію «Чорні пантери», брав участь у громадському і мистецькому житті Франції і цілого світу, написав, окрім художніх творів, чимало книг есе, нарисів, публіцистики.
У Лондоні було поставлено балет за романом Жене «Богоматір квітів» (1976).
Відомий німецький кінорежисер Р.М.Фасбіндер поставив фільм «Керель» за романом Жене «Керель з Бреста», а московський режисер українського походження Роман Віктюк кілька років тому вперше привіз до Києва серед інших своїх вистав і «Покоївок» Жене, якими був захоплений київський глядач.
Воєнні і повоєнні роки у Франції були позначені екзистенціалістським впливом на літературу, в першу чергу творів Ж.П.Сартра і А.Камю.
Можливо, як окремій з’яві екзистенціалістської моди у Франції 40-х років, і не варто було б приділяти прозі Жене спеціальну увагу, коли б нова хвиля її популярности останніх десятиліть не була багато в чому симптоматична.
Життя письменника, безумовно, наклало на його творчість жорстокі сліди. Умови, в яких він ріс і виховувався, формували його світосприймання, естетичні й етичні погляди (або, точніше, антиестетичні й антиетичні).
Аванґардові п’єси Жене принесли йому світову славу — Жан Жене став одним із метрів «театру абсурду», і його твори у цій сфері можуть конкурувати лише з театром С.Беккета та Е.Йонеско.
Проза Жене на деякий час була забута, а драматургія широко обговорювалася в багатьох країнах, і досі виходять дослідження, присвячені драматургії Жене. Та саме в останнє десятиліття згадали і про його прозу.
Усі прозові твори Жене написано про світ, що протистоїть суспільству, звичному укладові людського життя, їх беззастережно відносять до так званої контркультури, до мистецтва, що виникло пізніше як заперечення, як протест проти буржуазних цінностей, проти усіх умов існування людини в сучасному суспільстві. Нормальних людей (з погляду звичного) читач майже не зустріне в романах Жене. Усі його герої — злодії, повії, вбивці, зрадники, сексуальні збоченці тощо. Це, сказати б, антисуспільство уже віддавна змальоване в літературі. Але романи Жене викликали цілу бурю. І, зрозуміла річ, не стільки своєю тематикою, скільки тим, як про це писалося.
Автор описав антисуспільство не з погляду суспільно прийнятного, оцінював події в житті не за шкалою позитивних, гуманних цінностей, а за шкалою ніби перевернутою, збоченою, у якій добро і зло помінялися місцями.
У своїх романах Жене запропонував інший вимір світу. І цей новий вимір, саме як новий, був піднятий на щит пророками новітнього мистецтва і в якийсь мент оголошений одкровенням, новою правдою, новим виміром реальности, у якому висхідним пунктом стало зло.
Треба сказати, що Жене, безумовно, обдарований митець: мову (навчився літературної французької мови самотужки від якогось в’язня, що мав університетську освіту) його творів не випадково порівнюють з мовою Малларме, Бодлера. Його твори високо оцінив у певних параметрах Франсуа Моріак, а писали про нього Сартр і Кокто, філософи Мішель Фуко і Жак Дерріда та багато інших.
Сартр вбачав у романах Жене стихійний екзистенціалізм і свою книжку-есе не випадково назвав «Святий Жене: актор і жертва». Він оголосив Жене новим пророком, а в його оспівуванні, романтизуванні, навіть поетизації злодіїв, зрадників і збоченців побачив витворення граничних ситуацій, екзистенціальної правди життя.
Сартр намагався показати Жене і його героїв як «вільних» у найвищому розумінні, як таких, що мають «свободу заради самої свободи». Тільки значно пізніше критика почала розглядати прозу Жене під різними кутами зору і проаналізувала витоки його світосприймання і причини популярности його творів, причини захоплення ним багатьох видатних письменників.
У творах Жене немає або майже немає жарґону злодіїв і взагалі мови злочинного світу. Твори його написані літературною мовою. Це теж вочевидь приваблює читачів. Бо письменник не зовнішніми засобами проповідує свої ідеї, а користаючись самою «поетикою», внутрішніми законами того антисуспільства, яке він зображає.
Сартр писав, що «Жене відкрив для нас ту частину французького життя, якої ми ще не знали зовсім, про яку ніхто і ніколи так не писав досі. І саме в цьому велика заслуга Жана Жене».
Очевидно, слова Сартра могли б бути слушними, коли б автор, зображаючи антисуспільство, виходив із позицій гуманних. Але ж у творах Жене інша картина.
Найвище оцінена критикою його книга «Богоматір квітів» — історія поступової деґрадації, старіння і смерти чоловіка-повії Лу Кулафруа на прізвисько «Дівін» — «Божественний».
«Богоматір квітів» — це прізвисько молодого злодія, приятеля Дівіна, вбивці, згодом скараного на смерть. У творі немає виразного сюжету, написаний він, як і вся проза Жене, композиційно дуже ускладнено, потік оповіді раз у раз переривається рефлексіями, роздумами, спогадами, авторськими ремарками і ліричними описами природи, міста і дитинства Дівіна, його стосунків з матір’ю, його зламу психічного і фізичного. Треба відзначити, що цей твір, написаний ще невідомим автором, являв собою певною мірою «чистий продукт» надломленого психічного стану письменника, його уявлення про світ, про людей і про себе. Це особливо помітно при порівнянні з подальшими творами Жене.
«Богоматір квітів» — твір дуже сумний, його герої — аутсайдери, що живуть у власному мікросвіті. І безсумнівний хист письменника виявився в тому, що до них, до Дівіна передовсім, попри всю упередженість, у читача виникає співчуття як до нещасної, глибоко самотньої, остаточно втраченої людини.
Жене писав в одному зі своїх романів: «Я — мертвий. Я мертва людина, яка дивиться на себе в дзеркало і бачить тільки скелет». Саме такими є його герої. Визначмо кілька характерних рис, що стають у прозі Жене важливими для розуміння його поетики і проливають світло на повніше розуміння витоків його абсурдистської драматургії.
Американський дослідник творчости Жене Річард Кой пише: «Жан Жене, який був упродовж свого життя злодієм і в’язнем, поглинутий самотністю. Людські інтимні стосунки, які виникають у родині, в дружбі, серед товаришів по праці, для нього — гола абстракція... Для Жене єдинозначущим є стосунок, який людина має сама з собою. Тому самотність і повертається головною темою творів Жене, вона домінує в романах, вона виступає виразно в ранніх п’єсах і вчувається навіть позаду рухливого натовпу різноманітних постатей у «Ширмах». Жене — поет самотности».
Справді, Жене можна назвати поетом самотности, хоча романтичний, піднесений стиль його творів, пафос, із яким він описує життя злочинців і збоченців, — не що інше, як уперте намагання виправдати насамперед власну відчуженість, високо оцінити те, що суспільством відкинуто і знецінено, всупереч загальнолюдським ідеалам запропонувати власну інтерпретацію світу, дати тлумачення власній ницості, неспроможності, моральному падінню і будь-яким шляхом домогтися від того суспільства, що завжди відкидало його, якщо не поваги, то хоч подиву, якщо не милосердя, то хоч якоїсь частки співчуття чи уваги.
Деякі дослідники творчости Жене пропонують як загальний ключ, свого роду шифр для розуміння його творів, аналіз одноособового балету, лібрето якого, не без впливу «Орфея» Кокто, Жене написав 1947 року — «Адам-дзеркало».
Зміст балету такий. В центрі герой і велике дзеркало. Моряк, він же Адам (тут подвійний натяк — на біблійного Адама і на співзвучне «мадам») — герой, що не має минулого і тому, коли дивиться в дзеркало, нічого не бачить. Розгнівавшись, він б’є кулаком у дзеркало і раптом бачить своє зображення, яке виявляється сильнішим за нього, б’ється з ним і в бійці перемагає. Потім зображення виходить із дзеркала і танцює разом з героєм. Тоді в дзеркалі нічого не відбивається.
Отак і герої Жене. Вони ніби й існують насправді, але все ж передовсім є відбиттям суб’єктивного світу, уяви автора, відбиттям, що вийшло із дзеркала. У творах Жене життєва реальність відбита суперсуб’єктивно. Всі герої його прози — не більш ніж частина автора, частина його уявного «я», його нереалізованого відбиття, його марень, його хворобливих снів, його притлумлених бажань.
Все ж певна ґрадація у творах Жене, певний поступ щодо такого соліпсистичного бачення світу теж є. Але якщо еволюцію характерів ще можна сприйняти як свого роду розвиток, намагання донести до читача більше інформації, нехай і суб’єктивної, то в плані етико-естетичному Жене послідовно намагається, епатуючи суспільство, реалізувати власну спонтанну потребу, вивести власну формулу, організувати і довести правомірність своїх поглядів як естетичної системи.
«Диво троянди» — знову твір безсюжетний. Його зміст складають розповіді про життя в’язнів тюрми Фонтевро і спогади головного героя (від імені якого ведеться оповідь і якого звуть Жан Жене) про роки перебування в Метре — колонії для неповнолітніх злочинців. Для безбатченків, що стали на шлях злочину, відкрито шлях тільки в злочинний світ і далі в інші в’язниці — для дорослих. Тому, зустрічаючи того чи іншого вихованця Метре, оповідач ставиться до нього як до близького, ніби до родича, хоч виховувався він там на десять років пізніше, як, наприклад, Балкаен, в якого закохався Жене в тюрмі Фонтевро.
Замкнуте коло в’язнів Жене подає через своє сприйняття, знову ж таки поетизуючи і підносячи цінності, які є пороками і злочинами у нормальному світі. У світі Метре і Фонтевро взірцем є найбільший злочинець, вбивця, ще й рокований на смерть. Таким виступає Аркамон у «Диві троянди», і саме ним захоплюється Жене. Аркамон, коли ще був у Метре, вирощував троянди. Оповідач тоді вкрав дуже гарну троянду в Аркамона. Тепер він у Фонтевро зустрічає його як убивцю, вже засудженого на смерть. І коли Аркамона страчено, Жене здається, що серце цього злочинця перетворилося на троянду.
Це — один з типових символічних пасажів Жене, романтичне перетворення його символів.
Свого часу один з журналістів, що відвідав Жене в ув’язненні, поїхав до Метре і згодом, підкріплюючи свої матеріали ще й свідченнями в’язнів, наробив великого галасу в пресі, описуючи жахливі порядки в закладах для неповнолітніх злочинців. Та згодом вийшов есей Жене, в якому автор ніби між іншим висміює журналістів, які, приїжджаючи до колоній, пишуть страхітливі репортажі, не розуміючи нічого в житті колоністів, причому назвав прізвище того ж таки журналіста. Це викликало здивування. В чому річ? Він же сам таврував порядки Метре, а тепер?
Відповідь була в есеї. Жене вже дивився іншими очима на своє минуле, очима літератора й очима письменника, що претендує на власне бачення світу, на особливий погляд, одне слово, на ориґінальність. Він знайшов адекватний собі (зокрема й екзистенціалістським творам) стиль.
Поетику прози Жене легко порівняти, наприклад, із поетикою Сент-Екзюпері, якого також відносять до екзистенціалістської хвилі французької літератури.
Стиль романів Жене виразно зацікавив суспільство, яке письменник так зневажав; самий спосіб висловлювання у Жене поспіль заперечував усі цінності цього суспільства, але саме й тому зацікавив мистецькі французькі кола, спраглі літературної епатації, нового подиху у мистецтві слова.
Жене пішов у світ марень. А водночас і став у певну літературну позу: «Якщо я злодій і злочинець, то я такий, і пишаюсь цим, і обожнюю це».
І все ж «Диво троянди» несе чимало гірких спогадів про юні роки автора, про першу крадіжку, про життя в колонії, про перетворення нормального хлопця на фантом, на маску, на антигероя, на антиособистість.
Важливий момент: у «Богоматері квітів» герой мав минуле, мав дитинство, матір. У цьому романі, єдиному в Жене, життя не обмежене світом злочинців і збоченців, а має й інший, нормальний вимір. Дитинство Лу Кулафруа на селі, стосунки з матір’ю, товаришами, з сусідською дівчинкою — це елементи живого життя, хоч для Дівіна, яким став Лу, це вже марення, нереальний світ. Саме це минуле і надає образові Дівіна реального виміру, робить його глибшим. Всі ж інші герої у Жене статичні, подані одномірно. Як справедливо каже дослідник творчости Жене Клод Боннефруа: «Світ у баченні Жене вивернутий навиворіт».
У «Диві троянди» минуле оповідача — це тільки Метре, тобто коло злочинців, та ще спогад про першу крадіжку в дитбудинку. Жодної чесної, нормальної людини не з’являється у цьому примарному світі. Але відзначмо, що коли у «Богоматері квітів» оспівування злочину тільки намічається, злочинці — герої, але ще не абсолютні, ще з недоліками, вбивство — ще не ознака «вищого» ступеня злочинницького героїзму, то вже у «Диві троянди» образ Аркамона — жорстокого вбивці — майже обожнюється автором, поетизується саме його приреченість, його вищість у ставленні до смерти, чужої і своєї.
І все ж серед вихованців Метре існує своя солідарність... Зустрічаючись після багаторічної розлуки у в’язниці Фонтевро, Жене і Діверс, колишні друзі в Метре, легко знаходять спільну мову, їх об’єднує спільне минуле. І через нього вони кидаються в обійми одне одному...
У «Жалобних почестях», як і в написаному того ж року «Керелі з Бреста», Жене йде значно далі у своїй абсолютизації естетики зла. В романах з’являється активний герой-одинак, якого вже ніщо ні з чим не зв’язує, сенс існування якого — лише в переживанні «граничних ситуацій», вихідними якої моральности чи аморальности вони б не були. Тут вчувається виразний вплив на Жене екзистенціалістських доктрин і Сартра, і Камю (зокрема «Стороннього» Камю). З цього погляду характерна присвята роману «Богоматір квітів» приятелеві Жене — Морісові Пілоржу, якому письменник присвятив і свій перший художній твір, поему «Засуджений на смерть», заключні рядки якої такі: «Я присвячую цю поему пам’яті свого приятеля Моріса Пілоржа... що вбив свого коханця Ескудеро, бо той украв у нього тисячу франків.
Моріс Пілорж був засуджений до смерти на ґільйотині. Вирок було виконано 17 березня 1939 року у Сент-Брюці».
Як бачимо, самий факт цієї присвяти багато про що говорить, не випадково вона привертає увагу багатьох дослідників творчости Жене. Суть її — піднесення злочину як чистої ідеї. А отже, піднесення заперечення заперечення... до нескінченности. А можна й інакше — відбиття відбиття... (згадаймо систему дзеркал як символ творчости Жене). Людина давно загубилась у химерних запереченнях людської долі, людськости загалом, у кожному із заперечень втрачалась частина людини, і в дзеркалі — тільки відбиття фантома, порожнеча, привид.
Таким привидом був Дівін у «Богоматері квітів», таким привидом виступає й оповідач Жан Жене у «Диві троянди», хворобливо заглиблений у рефлексії, у спогади про те, чого не було, у марення про те, чого не може бути. Проте в перших романах Жене ще не намагався чітко проводити власну систему естетичних цінностей.
Роман «Жалобні почесті» починається з історії приятелювання Жене і молодого комуніста Жана Декарнена, учасника руху Опору. Це нібито реальна частина роману і нібито реальне і життя — війна, рух Опору, комуніст. Але випадкова смерть Декарнена виводить на сцену роману нових дійових осіб — цілу ґалерею імаґінаційних героїв, яких об’єднує саме заперечення заперечення, відбиття відбиття. Жене наче боїться позитивних цінностей, боїться щось ствердити.
Звернімо увагу на виразний контраст ідей у творах самого Жене і його життєвого шляху загалом. Говоритимемо про це докладніше далі, а зараз лише наголосімо, що в кожному своєму творі Жене розривається між проханням про співчуття і врешті-решт саме позою, між намаганням привернути гуманну думку до своїх героїв і врешті своєю і їхньою неспроможністю освоювати її, бо все його життя (як і життя його героїв) суперечить цьому.
Такий контраст існує всередині усіх його творів, кожен з яких містить у собі послідовне заперечення одних ідей і проголошення інших, щире пропаґування однієї системи зв’язку між людьми і відразу ж опертя на недовір’я, на зраду, на руйнування всього в особистості для того, щоб наступним епізодом оспівати ніжність, чи вірність, чи любов, а далі знову закатрупити все.
В образах уявних героїв, які виступають на сцену після смерти Жана, вже виявляється тенденція Жене до створення власної екзистенціальної моралі з іншим знаком відліку, зведення неґативних вчинків і настроїв у власну систему цінностей.
Сімнадцятирічний Рітон, який вбиває Жана Декарнена зовсім випадково, хоч і належить до петенівської міліції, яка допомагала фашистам боротися проти руху Опору, змальовується Жене зсередини. Це людина імпульсивна, емоційна, але немисляча, без жодних почуттів. Його приятель — гітлерівець Ерік Сейлер — виявляється по ходу твору його коханцем, і коханцем матері Жана Декарнена, і ще якогось відомого фашистського начальника в Берліні (тут у Жене цілком псевдофройдистське трактування виникнення фашизму).
Причому у Жене немає жодного елемента засудження життєвого шляху чи вчинків Рітона або ж Еріка, так само як і Паоло, брата Жана Декарнена, який теж служить в петенівській міліції, але до того, як Париж був визволений від гітлерівців, переходить на бік Опору і воює проти німців.
Щоправда, автор дає саркастичну ремарку, що Паоло це робить тимчасово, аби після перемоги над фашизмом знову боротися проти комуністів і антифашистів. Але письменник ніяк не виявляє свого ставлення до подій, до поведінки своїх героїв, наприклад, до вбивства Еріком дитини.
Повна соціальна відчуженість героїв Жене нагадує Мерсо з роману Камю «Сторонній», з тією лише різницею, що Мерсо взагалі мертвий за життя, а герої Жене гостро переживають, співпереживають... тільки одне — статеве почуття.
Поява друком «Жалобних почестей» Жене викликала бурю протесту у проґресивній французькій пресі — ще такі свіжі були рани війни. Можна вважати, що саме на це і розраховував Жене. Його ідеєю стала епатація публічности. І коли усіляких збочень і одкровень на третій роман уже бракувало, домішалася політична, воєнна ситуація, профануючи яку, можна було досягти ще одного скандалу.
Отже, ресурсів для заповнення творів у Жене стає чимдалі менше. Хаотична структура, поетичні міражі, переплетені з еротичними (переважно гомосексуальними) сценами, повторюються з твору в твір. Новий роман «Керель з Бреста» вже дещо інший за структурою, але сюжетно нічим не різниться від попередніх.
Останній прозовий твір Жене «Щоденник злодія» написаний вже на волі. Жене описує життя злодія, і в основі твору цілком недвозначно вгадується життя самого автора. У «Щоденнику злодія» Жене найбільше виявив свою концепцію антицінностей, подеколи пояснюючи її і виправдовуючи, подеколи просто бравуючи нею.
Все це віддає дитинною епатацією в її примітивному вигляді. До речі, дитинна епатація тут не випадковий термін, бо в певному розумінні герої Жене не виходять за межі дитячої психології. Їхні характери виявляють, таким чином, чимало інфантильних рис.
Певна психічна недорозвиненість, відштовхування і страх перед звичайним, нормальним життям, неспроможність на будь-яку відповідальність помітні в кожному з героїв прози Жене. Їхнє сприймання навколишнього, світогляд і світобачення надто еґоцентричні і спонтанно еґоїстичні, так само як і їхня цілковита віддача емоціям. Недаремно в «Щоденнику злодія» Жене писав: «...Потяг зупинився біля паркана мого дитинства...» А в іншому місці: «Немає волоцюги, який би не був просто дитиною».
Однак естетизація чоловічости носить у Жене завжди далеко не одномірний, поверхово конкретний характер. Людина цікавить Жене великою мірою саме через її внутрішній світ.
«Коли я бачу гарного хлопця, — писав Жене у одному із своїх есеїв, — мені перехоплює подих від думки — а якщо він ще й розумний...»
Саме «Щоденник злодія» за всієї умовности є найвідвертішою книгою Жене, бо багато в чому це його власні роздуми про життя. Автор вивертає себе (у ліричних відступах, де вже він як письменник говорить від себе) з граничною глибиною. Незабаром він напише, що після «Щоденника злодія» йому вже не було чого говорити про себе, він сказав усе, що міг. Згодом узагалі перестав давати інтерв’ю і відповідати на будь-які запитання, що стосувалися його попереднього життя.
У «Щоденнику злодія» Жене писав: «...Чи було правдою усе те, що я писав? Чи неправдою? Але тільки книга кохання тут правдива. Які ж факти служили основою цього? Я можу бути лише вмістилищем їх. Але ж це не їх я згадую зараз. ...Я мертвий відтоді ще, як час почався, і тому я відмовився жити, прямуючи до якогось іншого кінця, аніж той, який мені було визначено моїм першим нещастям; і моє життя має бути леґендою, інакше кажучи, воно повинно бути зрозумілим, і прочитання його повинно дати народження деяким новим емоціям, які я називаю поезією. Я ж тут ніщо інше, як претекст».
Таких визнань і міркувань чимало в «Щоденникові злодія», сповненому тих страшних контрастів, якими насичена вся творчість Жене. Цей твір викликає і співчуття до героя, і водночас зневагу, яка знищує це співчуття. Відчувається, що саме цього і прагнув автор. Він відмовляється від співчуття до себе, заперечує його, а все ж у глибині душі чекає на нього. І знову згадаймо Геракліта, який писав, що зрозуміти світ можна по-справжньому, тільки коли по вуха зануришся в багно, а тоді очистишся від нього. Це виліковує всі хвороби і допомагає осмислити світ.
Жене теж намагається запропонувати таку філософію, вже в «Щоденникові злодія» обстоюючи право на існування того світу, який він описує, каючись у всіх можливих і неможливих людських гріхах і слабостях. І все ж це каяття, а водночас і естетизування бруду наводить на думку про бажання автора скинути з себе цей вантаж, про неспроможність позбутися його в інший спосіб, як тільки через виявлення його перед усіма, у сповіді, у визнанні, аж до зречення. Врешті так воно і станеться. На кілька років він замовкає. А тоді починає виступати тільки як драматург і незабаром стає одним з найвідоміших драматургів сучасного західного модерністського театру.
Драматургія Жене — одна з основ новітнього західного «театру абсурду». Кожна з його п’єс тією чи іншою мірою показу

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







226 авторів
344 видань
85 текстів
2183 статей
65 ліцензій