Ірен Роздобудько

Ескорт у смерть

Ескорт у смерть

Менеджер «Ескорт-сервiсу» Марина повернулася до порожнього офiсу. Кожного вечора по дев’ятій вона «здавала чергування» надомницi Ланi й вирушала в мiсто на полювання «за свiжиною». В офiсi було порожньо i темно. Директор Дана В’ячеславівна рiдко засиджувалася на роботi, двоє водiїв були «на маршрутi», замовлень на сьогоднi бiльше не передбачалося. Треба було лише передзвонити Ланi та здати їй чергування. Лана була iнвалiдом і працювала диспетчером тiльки у нiчний час.
Марина зайшла до гардеробної й скинула дiловий костюм, розпустила тугу «ґульку». Тепер можна було натягнути улюбленi джинси, легку «адiдасiвську» вiтрiвку й грубi чоботи на високiй платформi. За годину вона перетвориться на «дiвчинку iз натовпу» й розчиниться у ньому. Хiба що очi, старанно закамуфльованi дзеркальними скельцями окулярiв, залишаться серйозними й уцiлятимуть, як завжди, в «десятку». «Якщо тобi не подобається твоя робота — перетвори її на гру!» — неодноразово казала їй на самому початку Дана В’ячеславiвна. За два роки iснування фiрми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов’язками, не думати про незручностi своєї роботи. Її переваги вона зрозуміла кiлька рокiв тому.
Тодi один її знайомий цiлий вечiр водив її заснiженим мiстом, поки вона не перетворилася на крижинку i втямила, що в молодика немає жодної копiйки, аби запросити бодай у найближчу забiгайлiвку та погрiтися фiлiжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закiнчилося. Наскiльки було б простiше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! I от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рiвновагу у стосунках мiж статями. Тим більше, що фiрма процвiтала, і виявилося, що бiзнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.
Марина заварила собi кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барi, й набрала номер Лани.
— Привiт, Ланусю! Починається твiй час. Доповiдаю: номер перший обслуговує презентацiю до дев’ятої — зателефонуєш йому на мобiлку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть — видзвониш номер сьомий або дев’ятий. Скажеш водiю (сьогоднi на маршрутi Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зiдзвонимось завтра о десятiй. Привiт!
Марина поклала слухавку, увiмкнула сиґналiзацiю, старанно зачинила дверi й здала ключ на прохiднiй. Їй не хотiлося сiдати в машину — вечiр був чудовий, у повiтрi витав запах осiннього листя та кави з сусiдньої кнайпи. За столиками сидiли люди. «Навiщо ходити далеко?» — вирiшила Марина, сховала ключi вiд машини в кишеню й попрямувала до столикiв. Вона знала, що Данi це не сподобалося б. «З дешевої рибки — погана юшка! — часто повторювала вона. — Наша рибка водиться бiля центральних ресторанiв або на виставках». Марина з цим не погоджувалася — в респектабельних мiсцях чоловiки не потребували додаткового заробiтку. Марина взяла собi рiденьку, погано зварену каву у пластиковiй склянцi, сiла за найдальший столик й почала роздивлятися публiку. Поблизу гиготiла компанiя студентiв — чотири юнаки та двi дiвчини. Марина ледь ковзнула поглядом по їхнiх обличчях — одразу помiтно: анi виховання, анi статури. Прищавi комп’ютерники, блiдi заручники монiторiв, майбутнi жебраки-науковцi! Трохи далi — двоє чоловiкiв: старший і молодший. Молодший нiби нiчого, тiльки чорнявий... Запам’ятаймо... Що ще? А ось, здається, те, що треба. Маринин погляд професiйно вп’явся в парочку на протилежному кiнцi майданчика. «Бiла королева й Чорний король!» — посмiхнулася Марина. На дiвчинi був свiтлий плащ, на її супутнику — темний. Обоє бiлявi. Тiльки його довге волосся, стягнуте ззаду, мало живий рудувато-пшеничний вiдтiнок — на вiдмiну вiд її, фарбованого, iз тьмяною жовтизною на потилицi. Вона явно програвала у порiвняннi з ним. Але, як завважила Марина, саме вона керує стосунками і вважає себе неперевершеною. Вiн лiниво помiшував пластмасовою паличкою вихололу каву та, опустивши очi, слухав, що каже йому дiвчина. Марина напружилась, аби почути хоч уривок їхньої розмови. Але вони несподiвано замовкли: «Бiла королева» рiзко встала, ледь не перекинувши легкий стiлець, i, не оглядаючись, пiшла геть. Вiн спочатку рвонувся її наздоганяти, але передумав, вибив iз зiм’ятої пачки цигарку i почав шукати в кишенях сiрники.
— Yes! — задоволено видихнула Марина, пiдвелася з-за свого столика й попрямувала повз молодика до виходу, дiстаючи разом iз ключами вiд авто яскраву «зiппiвську» запальничку.
— Будьте ласкавi...
Звичайно ж! «Чорний король» дивився на неї очима побитого спанiєля.
Марина повiльно обiйшла столик, сіла саме на той стілець, з якого щойно випурхнула нервова бiлявка. Картинно простягла руку й клацнула запальничкою, пильно дивлячись у вiчi молодикові.
— Посварилися?..
— Це у нас постiйно, — махнув рукою той.
— Дружина?
Марина була впевнена, що вiн залюбки погомонить iз нею, аби зняти напругу вiд попередньої розмови, й набрала спiвчутливого вигляду.
— Наречена...
— Вибачте за вiдвертiсть, але на мою думку, вона вас не варта. I, до речi, вона це добре усвiдомлює — тому й нервує...
Марина помiтила, що «Чорний король» подивився на неї з цiкавiстю — гачок було закинуто. Марина хитнула головою, і хвиля довгого свiтлого волосся, як завiсою, закрила пiв-обличчя. Вона знала, що цей порух завжди справляє враження на чоловiкiв.
— Я про це не думав...
— Даремно. Усi нашi непорозумiння виникають через те, що ми обираємо не тих, хто нам потрiбен. Ми уникаємо вибору. А у вас вiн мiг би бути великим.
Вiн замислився.
— Дякую. Мабуть, уже настали часи, коли жiнки роблять комплiменти чоловiкам. Дозвольте чимось вiддячити. Вип’єте зi мною шампанського?
— Не вiдмовлюсь.
Молодик пiшов до павiльойнчика i за мить повернувся з пляшкою та двома одноразовими склянками. Шампанське було тепле. На фрукти або цукерки «Чорний король» не розщедрився.
— Отже, ми розмовляли про вибiр, — нагадав вiн. — А хiба може бути вибiр в iнженера, що працює в напiвживому проектному iнститутi?
— А ви дуже цiнуєте свою роботу?
— Швидше навпаки. Усi тiкають на фiрми, я один тягну весь вiддiл за 140 гривень, — зiтхнув вiн. — Але давайте поговоримо про щось веселiше...
— Тодi перейдемо до справи, — змiнила тон Марина.
Останнiм часом вона втомлювалася вiд довгих бесiд, тим бiльше, що старалася не для себе i її випадковими спiврозмовниками в бiльшостi були тi чоловiки, якi її зовсiм не цiкавили. — Я хочу запропонувати вам роботу в нашiй фiрмi.
Молодик здивовано клiпнув очима.
— Фiрма у нас не зовсiм звичайна, — продовжувала Марина. — Я маю на увазi — незвичайна для нашого суспiльства. Але рокiв за п’ять-десять ця незвичайнiсть зникне. Зараз ми просто першi.
— Що ж це за бiзнес? Кiлерство? — посмiхнувся вiн.
— А ви згоднi й на таке? — вона пильно подивилася йому у вiчi. — Нi, не хвилюйтеся. Наша фiрма називається «Ескорт-сервiс», ми надаємо послуги заможним жiнкам: супроводження на рiзнi вечiрки, презентацiї, фуршети, в казино та до нiчних клубiв. Словом, на усi заходи, на якi жiнцi приємнiше приходити з кавалером.
— Хлопчики за викликом? — знову посмiхнувся вiн.
— Зовсiм нi. Секс-послуги не входять в обов’язки наших працiвникiв. Якщо ми дiзнаємось про такi випадки — суворо караємо, звiльняємо з роботи. У нас серйозна, можна сказати, iнтелiґентна робота. Ми маємо лiцензiю й вчасно сплачуємо податки. А нашi джентльмени одержують вiд 500 умовних одиниць на мiсяць. Я кажу «вiд» тому, що остаточна цифра — комерцiйна таємниця. Але початкова — саме така й не менша.
Молодик присвиснув. Марина бачила, як заблищали його очi. Помiтила й внутрiшню боротьбу, що вiдбилася на його обличчi. Не даючи йому змоги вставити слово, вела далi:
— Ви, звичайно ж, можете лишатися на своїй основнiй роботi, якщо вона вам така дорога. Але побачите, що в цьому не буде потреби. Ви пiдете на курси iноземної мови, в школу етикету, до тренажерного залу. Одягатиметесь у кращих модельєрiв і, зрештою, побачите свiт. Адже нашi замовницi нерiдко беруть супутника у закордоннi поїздки й на вiдпочинок.
— Яка ж для них у цьому користь? У них що, якiсь вади, чи мова йде про божевiльних старих мiльйонерок? — нарештi запитав вiн.
— Одразу видно, що ви не знаєте життя... Подивiться навкруги, розплющiть очi: кожна друга жiнка самотня, кожна п’ята має свiй бiзнес. Поговорiть iз ними — вони не хочуть замiж. Навiщо? Словом, кожнiй час вiд часу потрiбне необтяжливе спiлкування, презентабельний партнер на кiлька годин. I саме наша фiрма надає такi послуги. У нас багато клiєнток — милих, iнтелiґентних, заможних. I, як то кажуть, без кримiналу. Усе на найвищому рiвнi. А тепер так: якщо ви згоднi попрацювати в нас — кажiть одразу. Якщо нi — вмовляти далi не буду.
— Якщо згоден — як ми домовляємося? — запитав вiн, опустивши очi.
— Я даю вам вiзитiвку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офiсi.
Марина дiстала вiзитiвку й поклала її на стiл перед «Чорним королем» — вiн швидким рухом сховав її в кишеню.
— От i добре! — зрадiла Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рiдину з пластикової склянки. Пiдвелася зi стiльця: — Я називатиму вас Чорним королем!
— Чому так?
— Не знаю. Так менi хочеться. А, до речi, як вас звуть?
— Серьожа...
—Вiдтепер, Серьожа, ви — Сергiй. Ваше життя змiнюється на краще! Чи вiдчуваєте ви, як скрипить колесо Фортуни? — засмiялася Марина. — Отже, до завтра! О’кей?
— О’кей!
Марина пiшла не озираючись. Вона знала, що Чорний король на ймення «Серьожа» дивиться їй услiд. Марина також помiтила, що з-за рогу за ними увесь цей час спостерiгала його наречена. «Ревнива дiвчинка, — подумала Марина. — Начувайся, на тебе чекає ще й не таке!»
Вона перейшла дорогу, сiла в авто, голосно грюкнувши дверцятами.
За кермо вона сiла нещодавно й майже у примусовому порядку — Дана В’ячеславiвна вiддала їй свiй старенький опель, адже чоловiк подарував їй iнше авто, й велiла активiзувати своє щовечiрнє полювання. «Проїдуся ще й набережною», — вирiшила Марина, хоча погода почала псуватися й над мiстом за якихось двадцять хвилин, поки вона була у кав’ярнi, почали купчитися темнi важкi хмари. Марина їхала повiльно. Машин на шосе було мало, перехожих також. Вуличнi кав’яреньки та забiгайлiвки зачинялися, офiцiанти заносили столики до примiщень і складали «гіркою» рiзнобарвнi пластмасовi стiльчики.
Стежачи за дорогою, Марина краєм ока поглядала на тротуар. Вона помiтила хлопчика рокiв десяти, який, ховаючись пiд рекламним щитом, обстрiлював машини та перехожих з iграшкової рушницi. Вiн нацiлився й у Марину. З поруху його вуст вона зрозумiла, що вiн вигукнув: «Пух!» Марина печально посмiхнулася: «Мене вбито. Непоганий початок для оповiдання... «Мене вбив хлопчик. Вiн розстрiляв мене майже впритул iз задоволеною посмiшкою малого садиста. Але я вижила... Повернулася додому, де на мене нiхто не чекав, і поставила чайник. День минув благополучно». Марина знову глянула на хлопчика у скельце заднього бачення — вiн уже поцiляв у автофурґон iз написом «Риба». Хлопчик викликав у неї огиду. «От із таких виродкiв виростають вбивцi або тихi сiмейнi тирани...» Їй закортiло вийти з авта й надавати юному стрiлку стусанiв. «Як я їх усiх ненавиджу, — подумала Марина. — Нi, сьогоднi з мене досить!..» Вона круто розвернулася й поїхала додому.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







222 авторів
338 видань
85 текстів
2173 статей
65 ліцензій