Ірен Роздобудько

Мерці

Мерці

вона нiзащо не витримає допитiв та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались i будьякий стрес знову зiштовхне її у прiрву. I тодi їй вже не пiдвестися...
— Отже, рiшення прийнято!— констатувала Лiлiана. — Увечерi весь цей жах скiнчиться. А поки що — iдiть усi по своїх мiсцях. Володимире, купiть у буфетi горiлки, шампанського i закуски. I так, щоб у вас були свiдки. Накрийте стiл. Пом’янемо рабу Божу... А ви, Вiро, вiзьмiть себе в руки, iнакше й моє самогубство буде на вашому сумлiннi — це я вам обiцяю...
День минув, як у туманi. Мертву Алiну посадовили за столом так, нiби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тiло ще не встигло захолону ти — надворi зранку стояла спека, i ця поза була майже природною для завжди сонної Алiни. Її скляна заго родка була розташована у глибинi кiмнати, i випадковi вiдвiдувачі могли бачити її схилену голову. Але вiдвi дувачiв було небагато. На хвилинку забiгала знайома Ярослави, заходив листоноша... Жiнки силкувалися зiграти повний спокiй. Ярослава навiть гукнула при своїй знайомiй до Алiни: «А ти не пiдеш з нами попити кави?» — а потiм зi смiхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замрiялася!» Вчинок був вiдчай душний, але забезпечив свiдка.
Вiра сидiла за своїм столом як мишеня. Вона ме ханiчно креслила на паперi якiсь значки. Стрiлки го динника нiяк не хотiли рухатися швидше. Лiлiана виходила на перерву, спiлкувалася з iншими редакто рами i вдавала, що усе гаразд.
О шостiй народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладнiше — гучне застiлля, таке, щоб веселi балачки було чутно в коридорi.
Змовники й справдi здiйняли галас, дзвенiли чарками, спiвали. Знаходитися в однiй кiмнатi з трупом, що вже самовiльно змiнив положення, було неприємно. Вiрині зуби цокотiли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарештi о дев’ятiй вечора Лiлiана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, бiля вахтера. Товстий i самовдоволений, той сидiв перед телевiзором i дивився черговий серiал. Його не здивувала весела компанiя з вiддiлу культури — сьогоднi пили майже всi, святкуючи перемогу на виборах. Вiд струнких, витончених жiнок — найкрасивiших жiнок аґентст ва — пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна з них, новенька, поста вила перед вахтером пiвпляшки горiлки i тарiлочку з бутербродами. Вiдверто кажучи, сьогоднi його пригощали всi — пластиковий пакет уже був заповне ний делiкатесами, якi вахтер збирався вiднести безробiтному синові. Вiн радiв i тiшився, час вiд часу прикладаючись до пляшок iз залишками алкоголю, якi йому лишала журналiстська братiя. Вiн дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нiчне чергу вання i сидiти в комфортi та теплi, дивлячись чудовий кольоровий телевiзор. Вдома у нього таких умов не було.
— Вам допомогти? — запитав вiн, помiтивши, щохуденький секретар Володя та ще одна жiнка трима ють попiд руки iншу.
— Нi, дякуємо! — вiдповiли йому. — Це нам невперше, трохи перебрала дiвчинка.
— Буває! — весело вiдгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колiзiї серiалу.

Весела п’яна компанiя зi смiхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крiзь склянi розсувнi дверi вахтер помiтив, що три жiнки всiлися на заднє сидiння й поклали собi на колiна четверту, п’яну. Секретар сiв за кермо, поруч з ним — Лiлiана Олегiвна. Машина рiзко рвонула з мiсця.
«Можуть зупинити менти... — подумав вахтер. — Хоча такi «шишки» завжди вiдбрешуться!..»

В авті у Вiри почалася iстерика. Холодне важке тiло лежало у неї на колiнах. Ярослава та Зарiна силомiць влили їй до рота добячу порцiю коньяку.
— Помоєму, нам доведеться виносити i її, — сказалаЯрослава. — Будь ласка, Вiро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевiлля — а нам ще стiльки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина пiд’їхала до Алiниного будинку, на подвiр’ї було порожньо.
— Виходимо так само! — скомандував Вовик.
— Можна, я зачекаю в машинi? — ледь чутнопрошепотiла Вiра, i тодi з напiвтемряви на неї блимнули рiзнобарвнi очi Лiлiани:
— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячi баксiв вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всi! I годi! Я теж боюся...
Вони обережно витягнули Алiну з машини, пiдхо пили попiд руки i внесли до пiд’їзду. Бiля лiфту i на сходах нiкого не було. Дiставши ключi з її сумочки, Ярослава вiдчинила дверi.
Через пiвгодини Вовик розвiз усiх по домiвках. Спочатку завезли Вiру, яка сидiла зi збайдужiлим виглядом i мрiяла лише про одне — скорiше опинитись у лiжку. Вона була геть п’яна...
...На сьомому поверсi будинку за номером 67 по вулицi iменi Рабiндраната Тагора у комфортабельнiй ваннiй кiмнатi на змiйовику висiв труп красивої молодої жiнки, що наклала на себе руки, дiзнавшись, що чоловiк бiльше не кохає її...
Вiра ледь дiсталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумцi ключі й не знаходила їх. У вiдчаї вона сповзла на брудну пiдлогу перед своїми дверима, i ридання нарештi прорвалися крiзь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як вiдчинилися дверi в квартирi навпроти.
— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмiшкуватосказав чоловiк i присiв поруч iз Вiрою. — Оо, тут цiле море слiз — втопитися можна!
Вiн обережно пiдняв i поставив Вiру на ноги.
— Ключ... — ледь змогла вимовити вона.
— Що, зовсiм погано? — так само насмiшкувато запитав незнайомець.

— Знайдiть, будь ласка, мiй ключ... — ледь чутновимовила Вiра, затискаючи рота рукою й вiдчуваючи, як нудота пiдступає до горла.
Чоловiк швидко зорiєнтувався, за мить витрусив з Вiриної сумочки ключ i швидко вiдчинив дверi. Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг i гублячи туфлi, Вiра попрямувала до ванної. Коли вона, бiльш менш свiжа, в рожевому м’якому халатi, вийшла звiд ти — на кухнi вже кипiв чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запаш ну траву.
— Зараз як рукою знiме! — весело сказав вiн.Вiра геть забула про свого рятiвника.

— Ви хто такий? — суворо запитала вона.
— Нiхто. Ваш сусiд.
— Я вас не знаю!

— Мене нiхто не знає. Я живу тут тiльки мiсяць,винаймаю кімнату у Мiсiс Гадсон.
Почувши знайоме прiзвисько, яке могли знати тiльки свої, Вiра заспокоїлася. «Мiсiс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусiдку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу нашетелебачення. Нiколи не думав, що ви живете поруч. Для нас ви — небожителi. Зараз заварю вам своєї тра вички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й пiду. Ви, мабуть, хочете спати...
— Я не спатиму, — майже викрикнула Вiра йнесподiвано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зi мною. Розкажiть щось... Або просто посидьте мовчки. Тiльки не йдiть.
— Гаразд, — зрадiв той, — менi вже добряченабридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тiльки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навiть квартирну плату встановила досить помiрну.
— А ви хто?
— А нiхто, — знов сказав вiн. — Так, написав колисьроман. Його торiк надрукували в досить популярному журналi.
— Як вiн називається? — без особливої зацiкавлености запитала Вiра.
— «Роман на замовлення».
— О, так це ви? — Вiра згадала цю рiч, яку вонапрочитала i навiть колись переповiла Альбику. — Дивно, я навiть хотiла розшукати автора. А ось вiн сам рятує мене серед ночi...
— Ви нiде б мене не знайшли. Тримаюся я «бiлоювороною» i не дуже цiкавлюся лiтературною тусiвкою. Цей твiр — випадковiсть.
— У життi нiчого не буває випадковим, — сказалаВiра. — Отже, ви винаймаєте квартиру...
— Так. Квартиру винаймаю. Нiде поки що непрацюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сiм рокiв, умовний термiн (це п’ять рокiв тому) за, як то кажуть, «полiтику». Що ж iще? До жодних лiтературних кiл не належу. Iнодi пописую вiршi, але це вже коли зовсiм погано...
— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїхпроблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Вiра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави. Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.

Вона кинула на стiл пачку дорогих цигарок.
— Дякую, я не курю! — сказав вiн.
— Неправда, — сказала Вiра, вмикаючи кавовар ку. — Усi вашi герої, пригадую, — затятi курцi.
— Але вони не палять «Ґалуаз», — iз викликомсказав сусiд. — Це дороге задоволення.
— Задоволення має бути дорогим, — посмiхнуласяВiра.
— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.
— Я про вас нiчого не гадаю. А от ви, мабуть,думаєте, що я й справдi небожителька.
— А хiба це не так?
— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От i все. Iсьогоднi менi дуже погано...
Але страх i хмiль поволi вiдступали. Усе, що вiдбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацiй.
— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказавсусiд, помiтивши Вiрин вiдсторонений погляд. — Я, мабуть, пiду. А якщо ви не проти, я завiтаю до вас ще колинебудь.
— Нi, я зовсiм не хочу спати! — запротестувала Вiра.Вона хотiла пiдвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стiлець.

— Усе, досить балачок, мале, треба в лiжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, i Вiра покiрно звелася, тримаючися за стiну. Вже на порозi, зачиняючи за ним дверi, вона запитала:
— Чому ви назвали мене «мале»?
— Не знаю... Там, на сходах, менi здалося, що плачедитина...
— Як ваше iм’я, мiй рятiвнику?
— Стас, — вiдповiв той i попрямував до своїх дверей.
День шостий
Телефонний дзвiнок розпанахав сон гострим лезом. Вiра не одразу впiзна ла голос Альбика.
— Доброго ранку, сонечко! Маю
можливiсть пiдкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
— Куди? Навiщо? — хрипким голосом запиталаВiра. Сьогоднi вона вперше спала так, як нiколи, — глибоким як колодязь похмiльним сном.
— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Нути даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
— Нi, нi! Сьогоднi я хвора! Вибач, я не можуговорити! — Вiра кинула слухавку i сiла на лiжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпiл, хотiлося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд i жахiття вчорашнього вечора. Бiдолашна Алiна, повiшена вдруге... I що тепер буде? Раптом слiдство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всi речi, ключi та двернi ручки носовичком, щоб не лишилося жодних вiдбиткiв. I хiба вони в чомусь виннi? Звичайно, вчинено не полюдському, але вони рятували престиж своєї фiрми та власнi нерви вiд зайвих мiлiцейських «розборок». А оплакати бiдну дiвчинку можна буде пiзнiше, разом з усiма... «Але невже я така зiпсута? — думала Вiра.— Можливо, мати це знала ще тодi, коли я була дiвчинкою, iнакше вона б не писала в листi: «Менi навiть страшно уявити, якою ти виростеш...» Вона знала про мене щось таке, чого нiхто не знає... Але що?»

На роботу Вiра вирiшила не йти i навiть нiкого про це не попереджати. Вона вiдчувала, що з учорашнього вечора стосунки мiж спiвробiтниками вiддiлу культу ри набули зовсiм iншого вигляду. Тепер усi вони — спiльники. А зi спiльниками не церемоняться.
Вiра пiшла на кухню, увiмкнула радiо i з горнятком кави зручно вмостилась у крiслi. Їй треба було обмiр кувати ситуацiю. Вона нi до чого не торкалася, брала участь у подiях лише як свiдок. Вона пам’ятала, що, коли усi товклися у ваннiй бiля трупа Алiни, їй стало погано i вона присiла на пiдлогу в коридорi. Вона навiть не глянула на те, як вiдбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про iнше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на листпрощання матерi з донькою? Невже вона якось пов’язана зi злочином, що був скоєний стiльки рокiв тому? У своїх думках та спогадах Вiра нiколи ще не заходила так далеко. Це були забороненi згадки. Ранiше вiд них лише починала дико болiти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрiчку стертої iнформацiї. Вiра вiдчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. I почати саме з того будинку, з тiєї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя. Прийшовши до такого рiшення, Вiра швидко одяглась i поїхала до свого старого двору в центрi мiста...


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій