преса

Видання: ZIK, «Західна інформаційна корпорація»

Не стало поета Ігоря Римарука

http://www.zik.com.ua/ua/news/2008/10/03/152211
03 жовтня 2008

Учора, 2 жовтня, від раптового інсульту помер лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, редактор журналу «Сучасність» поет Ігор Римарук, один із чільних-модерністів літературної ґенерації 1980-х років, який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність “вісімдесятників”, – про це сьогодні З жовтня повідомив кореспондент ЗІКу.

Ігор Римарук народився 1958 р. Жив і працював у Києві, а останні два роки у Львові і Києві. Віце-президент АУП. Автор поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). «Бермудський трикутник». Упорядник антології “Вісімдесятники”.

За збірку «Діва Обида» отримав нагороду Форуму книговидавців у Львові. У тій поезії жило і пульсувало проявлення слова-як-сутності й була велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною.

На останню збірку Ігоря Римарука «Бермудський трикутник. Книга триптихів» Кость Москалець, який присвятив йому одну із своїх повістей, відгукнувся так: «Як зазначає анотація, до «Бермудського трикутника» увійшли вірші, написані на початку третього тисячоліття – а це готує нас до того, що поет розпочав нову сторінку своєї творчості, що він скаже речі, яких досі не говорив. І це дійсно так, тут, скажімо, немало постновочасних культурологічних вкраплень – від захоплення творчістю Муракамі до алюзій з творів Роулінг та апеляцій до Бреговича. Проте ще новішим – і вкрай несподіваним – є якийсь особливий р о з р и в з попереднім: з попереднім іміджем насамперед, якась недобра знекоріненість і безпритульність. Де той Римарук, який завжди сидів у видавництві «Дніпро», редагуючи і видаючи незліченну кількість творів? Чому його нема в тій кав’ярні, де його можна було зустріти завжди – принаймні протягом останньої чверті двадцятого століття? Римарук київський, Римарук постійний, Римарук, котрий завжди «на місці», «у себе», як ото завжди був на місці Зеров у редакції свого «Книгаря» – де він? Є кілька пронизливих віршів про цю раптову зірваність з місця, з «різьби» - і якраз у них можна, полегшено зітхнувши, впізнати той дорогий, особливий голос, який завжди говорив і с т о т н і речі. Чи випадає дивуватися, що цього разу істотною виявляється бездонна бездомність, що в третьому тисячолітті мова перестає бути домом буття, стаючи натомість його вокзалом або, що не набагато краще, пасажирським вагоном, де, природно, звучить б а г а т о мов:

“S’il vous pla?t, - каже він, - gross Bier,

du?e piwo, найбільшу гальбу,

щонайтемнішого».

А ось тут уже зовсім відверто і по-римаруківському вбивчо:

ти кохався віршував і вар’ював

воював із вітряками вчивсь у трав

але світ тебе матолка віддубасив

остогидли золоті ворота й вал

ти поїдеш на оп?внічний вокзал

рушить потяг і шукайте в сіні голку

нумерація вагонів з голови

нумерація агоній з булави

отже слухай оголошення матолку

Одну з причин (поза особистими) цієї тотальної і, може, безвихідної викинутості «в помешкання астралу» або, іншими словами, в бермудський трикутник світу, котрий фатально постарів, замість того, щоб оновитися в новому тисячолітті, називає в післямові Василь Герасим’юк: «Отож, аби дістатися до Бермудського трикутника, не треба далеко пливти. Але я не хочу спрощувати символіку назви. Я зважуся назвати (від себе, звісно) причину. Автор «Бермудського трикутника» її не називає: пригадуєте класичне? – «Ми не лікарі – ми біль». Отож я ословлюю причину: нинішній цинізм. (...) Цинізм нашого часу присутній і в тих, у кого ще слина на губах не висохла, але цей цинізм далеко не слинявий. Для нього не актуальна сатира романтика Хвильового на тих «сукиних синів», що «з’їли мою революцію» - теперішній цинізм приймає правила гри». Проте, цинізм притаманний якраз старечому вікові – передосвідченому, з невитравними компромісами на сумлінні, позбавленому ілюзій, переконаному, що будь-яка віра – або колективний невроз, або ілюзія, така сама, як кохання, вірність, співчуття чи самопожертва (засадничі, здавалося б, для людського співжиття речі). Цинізм також має упізнаваний голос: «Що є істина?» - насмішкувато питає Понтій Пилат у того, хто Істиною є сам. Чи ж винен поет, що в його книзі навсібіч розчахується етична пастка безвиході, абсурдний «бермудський трикутник» (точнішої назви для книги Римарука годі й придумати). Він – поет, він – височина в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, найпершими притягують удари блискавиць та абсурду. І цинізму, звичайно. Тому дочитавши «Бермудський трикутник» до кінця і розмірковуючи над іще однією прірвою в житті, раптом зауважуєш у собі складне почуття подиву, перемішаного з вдячністю. Спонукає до цього насамперед ювелірна точність, з якою побудована книга – і найкращі вірші її. Адже будувати в час безчасу – для цього треба неабияка мужність і серце – непересічне».

ЗІК висловлює співчуття щодо непоправної втрати рідним і близьким Поета.