преса
Автор: Надія СтепулаВидання: Львівська газета
Коли надходить вересень злотавий...
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/09/29/34673/29 вересня, 2008 року, № 142 (450)
Вересень. “Злотавий”, як у Плужника. Тоді, коли падають зорі, за межею літа, похолодніло. “Жмуток зів’ялого листя”, Франко, осінь. Дихають любов’ю достиглі сади. В садах прощаються з теплом цикади. Люди прощаються з людьми. Відлетіли з першими журавлями Василь Кожелянко, Аттила Могильний, Юрко Покальчук – усі троє були знаковими постатями в літературі, знаними тією чи іншою мірою, але кожного бракуватиме багатьом.
15.jpgХоч загалом культурний простір України майже не помітив їхнього відльоту. Коротесенькі сумні повідомлення згубилися в голосній какофонії, що продовжує лунати з майже всіх телеканалів і радіохвиль. “Зірки” місцевого й російського “розливу” заполонили екрани та концертні зали. І не пригадується в тому всьому хоч одного півгодинного прямого ефіру з Аттилою чи Василем. Тим часом широкоформатні передачі з представниками чужинецького шоу-бізнесу на українському екрані – незникаючі...
А у світі все ще тривають війни і панує страх терористичних актів. Але – дихають любов’ю скошені луги і вижаті поля. В Україні, попри чергові політичні баталії, життя вирує буденними клопотами. Господині солять і квасять овочі на зиму. Люди несуть до помешкань буханці свіжого хліба. Зрідка хтось і книжку несе... Найбільше книг носили в торбинках чи течках у дні 15-го львівського книжкового Форуму. Про нього вже є безліч відгуків – і всі різні. Від похвальних до різко критичних. Насправді варто вітати те, що такий Форум існує ось уже 15 років і цього разу теж здивував приємними презентаціями й елементами фестивального дійства в рамках показів-продажів книг. В умовах, коли українська книжка потерпає від браку читачів і видавців, себто від елементарного браку зацікавлених у ній, у її з’яві, Форум додав оптимізму та вказав на першочергові питання, що їх необхідно вирішувати.
На столі біліє оновлена редактором Михайлом Сидоржевським “Літературна Україна”. Читати її стало цікавіше, ніж раніше. Письменницька газета стала частіше “зникати” з кіосків – її знову розкуповують. Але глибший аналіз нових кількох чисел вказує на певне “пожовтіння” її змісту. З’явилися розкуті на перший погляд публікації: листи читачів, зауваження чи репліки письменників, про яких раніше було відомо хіба з вузькопрофільних довідників. На шпальтах газети спалахнули словесні перепалки. В одному з останніх чисел голова Київської письменницької організації В. Баранов навіть звернувся до головного редактора з проханням не публікувати таких матеріалів. Справді, культура спілкування, зокрема у пресі, не тільки письменницькій, могла бути й ліпшою. І менше всього пасує елітному письменницькому органу допомагати зводити літературні чи інші порахунки тим людям, які не осягнули внутрішньої культури, хоч навчилися римувати слова чи складати їх у подобу прози. Це, вочевидь – одна з проблем культури загалом і вона матиме своє продовження та розв’язання згодом. Коли? Хтозна. Ось О. Жолдак в одному з інтерв’ю для “Газети по-українськи” сказав, що “до 50% українців перебувають на примітивному рівні розвитку людини”, обґрунтовуючи цю тезу доволі аргументовано. Чи варто погодитися з відомим режисером? Чи “примітивним рівнем” слід називати відірваність великої частини людей в Україні від книг, театрів, кіно, музики? В умовах, коли театрів справді мало (столичні, обласні), книг також небагато (по одній-дві на душу населення випускають), кінотеатрів трохи є, але в провінції – негусто. А в тих, що є, українського кіно немає, точніше – теж “трохи є”. А як називати “рівень”, коли за одну добу в середньому – 1000-1200 автокатастроф, у середньому в них – до 200 загиблих, а ще цю кількість збільшують “просто” вбивства, суїциди... А конопляну та макову сировину “заготовляють” уже навіть статечні пенсіонерки (“коровам на корми” – кажуть), молоді чоловіки коней крадуть і здають на бійню, щоб “розрахуватися з кредитами”, корів крадуть у сусідніх селах і теж туди здають (і що цікаво – там приймають “товар”!!!) – бо “бракує грошей на операцію”. Все, що в лапках – цитати. З іншого боку – згадані конокради, то, напевно, люди, які жодної книги з власної волі в житті не прочитали й навряд прочитають. Зрештою, такі є не тільки в Україні.
Та... Новини за тиждень приносять кілька повідомлень із позитивним знаком, а масово це – новини гіркі й страшні. А коли в країні стає страшно жити, тоді не дивно, що в очі впадає “примітивний рівень”. Це – рівень виживання, рівень соціальної й іншої мімікрії, рівень відчаю. А спитати спійманих конокрадів, які шукали виходу з безвихідної для себе ситуації, чи знають вони, кому цього разу вручили премії Принца Астурійського або – Національні премії імені Т. Шевченка, вони навряд зрозуміють, про що йдеться, бо примітивність дійсно стала їхнім способом буття. Чи таких аж половина в країні? – “Не вірю!”, як гукнув би невмирущий Станіславський.
Та падають зорі і падають люди – в глибінь неміряного болю. Над усім і всіма віють вітри перемін і триває марафон буденних перегонів. Нові коаліції, нові ціни на газ і дрова, старі проблеми, заполітизованість суспільства, байдужість і соціальна апатія – а що далі? Чи принесе “вересень злотавий” трохи тепла після затяжних і холоднющих дощів? Чи потепліють людські очі в “Країні Ірредента”? (Під враженням від однойменної книги Романа Іваничука, означеної жанрово як “політичний роман”, перебуває, напевно, ще багато інших його читачів, не лише я). Бо навіть на презентації книги в залі Будинку письменника було, як ніколи, багато зацікавлених. Як ніколи – останніми часами... І, можливо, це хороший знак, що проблеми духовності, себто людської честі, моральності, адекватності в будь-яких історичних умовах, і вчора, і нині – знову актуальні? І для письменника, і для його читачів. І для тієї “половини”, про яку мовив О. Жолдак? Аби менше було людей із сонними очима посеред білого дня в містах і селах, а більше – з живими вогниками сподівань у зіницях.