преса

Автор: Надія Степула
Видання: Львівська газета

Коли надходить вересень злотавий...

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/09/29/34673/
29 вересня, 2008 року, № 142 (450)

Вересень. “Злотавий”, як у Плужника. Тоді, коли падають зорі, за межею літа, похолодніло. “Жмуток зів’ялого листя”, Франко, осінь. Дихають любов’ю достиглі сади. В садах прощаються з теплом цикади. Люди прощаються з людьми. Відлетіли з першими журавлями Василь Кожелянко, Аттила Могильний, Юрко Покальчук – усі троє були знаковими постатями в літературі, знаними тією чи іншою мірою, але кожного бракуватиме багатьом.

15.jpgХоч загалом культурний простір України майже не помітив їхнього відльоту. Коротесенькі сумні повідомлення згубилися в голосній какофонії, що продовжує лунати з майже всіх телеканалів і радіо­хвиль. “Зір­ки” місцевого й ро­сійського “розливу” заполонили екрани та концертні зали. І не пригадується в тому всьому хоч одного півгодинного прямого ефіру з Аттилою чи Василем. Тим часом широкоформатні передачі з представниками чужинецького шоу-бізнесу на українському екрані – незникаючі...

А у світі все ще тривають війни і панує страх терористичних актів. Але – дихають любов’ю скошені луги і вижаті поля. В Україні, попри чергові полі­тичні баталії, життя вирує буденними клопотами. Господині солять і квасять овочі на зиму. Люди несуть до помешкань буханці свіжого хліба. Зрідка хтось і книжку несе... Найбільше книг носили в торбинках чи течках у дні 15-го львівського книжкового Форуму. Про нього вже є безліч відгуків – і всі різні. Від похвальних до різко критичних. Насправді варто вітати те, що такий Форум існує ось уже 15 років і цього разу теж здивував приємними презентаціями й елементами фестивального дійства в рамках показів-продажів книг. В умовах, коли українська книжка потерпає від браку читачів і видавців, себто від елементарного браку зацікавлених у ній, у її з’яві, Форум додав опти­міз­му та вказав на першочергові питання, що їх необхідно вирішувати.

На столі біліє оновлена редактором Михайлом Сидоржевським “Літературна Україна”. Читати її стало цікавіше, ніж раніше. Письменницька газета стала частіше “зникати” з кіосків – її знову розкуповують. Але глибший аналіз нових кількох чисел вказує на певне “пожовтіння” її змісту. З’явилися розкуті на перший погляд публікації: листи читачів, зауваження чи репліки письменників, про яких раніше було відомо хіба з вузькопрофільних довідників. На шпальтах газети спалахнули словесні перепалки. В одному з останніх чисел голова Київської письменницької організації В. Баранов навіть звернувся до головного редактора з проханням не публікувати таких матеріалів. Справді, культура спілкування, зокрема у пресі, не тільки письменницькій, могла бути й ліпшою. І менше всього пасує елітному письменницькому органу допомагати зводити літературні чи інші порахунки тим людям, які не осягнули внутрішньої культури, хоч навчилися римувати слова чи складати їх у подобу прози. Це, вочевидь – одна з проблем культури загалом і вона матиме своє продовження та розв’язання згодом. Коли? Хтозна. Ось О. Жолдак в одному з інтерв’ю для “Газети по-українськи” сказав, що “до 50% українців перебувають на примітивному рівні розвитку людини”, обґрунтовуючи цю тезу доволі аргументовано. Чи варто погодитися з відомим режисером? Чи “примітивним рівнем” слід називати відірваність великої частини людей в Україні від книг, театрів, кіно, музики? В умовах, коли театрів справді мало (столичні, обласні), книг також небагато (по одній-дві на душу населення випускають), кінотеатрів трохи є, але в провінції – негусто. А в тих, що є, українського кіно немає, точніше – теж “трохи є”. А як називати “рівень”, коли за одну добу в середньому – 1000-1200 автокатастроф, у середньому в них – до 200 загиблих, а ще цю кількість збільшують “просто” вбивства, суїциди... А конопляну та макову сировину “заготовляють” уже навіть статечні пенсіонерки (“коровам на корми” – кажуть), молоді чоловіки коней крадуть і здають на бійню, щоб “розрахуватися з кредитами”, корів крадуть у сусідніх селах і теж туди здають (і що цікаво – там приймають “товар”!!!) – бо “бракує грошей на операцію”. Все, що в лапках – цитати. З іншого боку – згадані конокради, то, напевно, люди, які жодної книги з власної волі в житті не прочитали й навряд прочитають. Зрештою, такі є не тільки в Україні.

Та... Новини за тиждень приносять кілька повідомлень із позитивним знаком, а масово це – новини гіркі й страшні. А коли в країні стає страшно жити, тоді не дивно, що в очі впадає “примітивний рівень”. Це – рівень виживання, рівень со­ціальної й іншої мімікрії, рівень відчаю. А спитати спійманих конокрадів, які шукали виходу з безвихідної для себе ситуації, чи знають вони, кому цього разу вручили премії Принца Астурій­ського або – Національні премії імені Т. Шевченка, вони навряд зрозуміють, про що йдеться, бо примітивність дійсно стала їхнім способом буття. Чи таких аж половина в країні? – “Не вірю!”, як гукнув би невмирущий Станіславський.

Та падають зорі і падають люди – в глибінь неміряного болю. Над усім і всіма віють вітри перемін і триває марафон буденних перегонів. Нові коа­ліції, нові ціни на газ і дрова, старі проблеми, заполітизованість суспільства, байдужість і соціальна апатія – а що далі? Чи принесе “вересень злотавий” трохи тепла після затяжних і холоднющих дощів? Чи потепліють людські очі в “Країні Ірредента”? (Під враженням від однойменної книги Романа Іваничука, означеної жанрово як “політичний роман”, перебуває, напевно, ще багато інших його читачів, не лише я). Бо навіть на презентації книги в залі Будинку письменника було, як ніколи, багато зацікавлених. Як ніколи – останніми часами... І, можливо, це хороший знак, що проблеми духовності, себто людської честі, моральності, адекватності в будь-яких історичних умовах, і вчора, і нині – знову актуальні? І для письменника, і для його читачів. І для тієї “половини”, про яку мовив О. Жолдак? Аби менше було людей із сонними очима посеред білого дня в містах і селах, а більше – з живими вогниками сподівань у зіницях.