преса

Автор: Антоніна АНІСТРАТЕНКО
Видання: «Інша література»

Не «чужий»

http://inlit.com.ua/node/3365
10/01/2008

1-го жовтня – 40 днів, як Василя немає з нами...

Тепер ще не час говорити про смерть, смерки і самотність, хай би вона дорівнювала свободі. І, мабуть, ніколи не буде час.

Натомість, поговоримо про інший ЧАС.

Я не годинник і не філософ, щоб говорити про хронометричні чи екзотеричні поняття. Тому розповім лише про ті години, хвилини, дні, що складають разом місяці спілкування з Василем Кожелянком. Задум такий у мене є – розповісти. Звісно, не у одній статті, звісно, не про все варто говорити назагал, а про дещо дуже-навіть варто. Отож – розпочинаємо.

Неприпустима необережність і злочинна мстивість мені не притаманні, тому від огляду друкованих матеріалів про Василя Кожелянка з 23.08.08 до «нині» втримаюсь. Лише пропоную ПОВНИЙ і БЕЗ ПОМИЛОК У НАЗВАХ список виданих Василевих книг та коротку біографію.

В. Кожелянко народився 1 січня 1957 року у с. Кам’яна Сторожинецького району, в хаті, вибудованій ще прадідом. Учився в школі, служив у війську, закінчив філологічний факультет ЧДУ (вечірнє відділення, став студентом у 26 років, захистив диплом на кафедрі української літератури у проф. Богдана Мельничука), працював у різних місцевих ЗМІ. А«залишився» (на більш як 10 років) в газеті «Час», одночасно співпрацював з провідними українськими виданнями, дуже багато писав художніх текстів.

Книги:

8 романів: «Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Людинець» («Людинець пана Бога» у перевиданні), «Лженострадамус», «Котигорошко», «Срібний павук», «Тероріум», «Третє поле». Готується до виходу дев’ятий роман: «Ефіопська січ».

2 збірки оповідань: «Логіка речей», «Чужий».

4 збірки поезій: «Терновий іній», «Білий і рудий», «Семибарвний кінь», «Як учив Кожелянко-цзи».

5 п’єс у співавторстві з Володимиром Сердюком: «Пластиліновий метал», «Лізикава», «Казка діда Зиґмунда», «Гільотина», «Солдатське щастя».

Ось дещо «зі спогадів».

Познайомила «по-справжньому» мене з Василем пані Леся (Леся Щербанюк). До цього ми, звісно, були «знайомі». При першій зустрічі, у мене про Кожелянка склалося не найкраще враження («якийсь вуйко з себе щось примарив»), як, зрештою, і у Василя про мене при першій зустрічі (пізніше розповідав, що подумав тоді: «Що вона хоче? Це моя презентація, а не її іменини»). То була презентація «Третього поля». Враховуючи, що Василь Кожелянко (якийсь) мені не сподобався (зовсім), то я «нахабно, як я вмію» тицьнула йому кілька власних поезій та прозочку (почитайте!), «гарним» почерком написала адресу електронки і пішла (із байдужим, самодостатнім виглядом) пити чай разом з працівниками Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського та журналістами.

Василь, зрозуміла річ, мені нічого не написав на електронку. Більше того – не привітався у місті. Я, зрозуміла річ, страшенно обурилась. Більше того, розповіла про це пані Лесі («Ваш Кожелянко не має совісті...» починалась моя патетична промова). Те, що Кожелянко – зовсім не її власність, а талановитий і відомий письменник, крім того має совість, розум і безмежне терпіння, тоді мною не аналізувалось, бо було невідомим фактом.

Незабаром довелось зателефонувати Василеві на домашній. Я довго боялася, обходила незвіданими стежками коридор, де стоїть телефон. Але треба – то треба, телефоную. Привіталась, не відрекомендувалась, «видала» інформацію і поставила слухавку. Уявляєте, якби помилилась номером і потрапила, скажімо, до Сашка Положинського? Або, як мінімум, слухавку взяв би не Василь, а хтось із його «домашніх»? Такі ідеї до мене прийшли – згодом...

... Домовились зустрітися (не смійтесь) у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. Говорили багато, говорили про все відразу, тому добре, що нас не бачили читачі бібліотеки (Леся Ілярівна потурбувалась), а то б подумали: натуральні вар’яти. Говорили довго, за три з половиною години випили два чайничка зеленого з чорним чаю, перексерили зо три товстих журнали і домовились зустрітись ще, але десь інде. Розійшлись, хвилин за десять почали переписуватись есемесками.

Після такого насиченого «першого раунду» я зробила висновки: «флегматичний Василь Кожелянко» вміє перебивати в розмові і перекидати посуд, енергійно жестикулюючи. Крім того, «хором» говорити довгі речення, виявляється, я вмію не лише з мамою (купа спільних асоціацій викликає острах), з’ясувалось, що є багато спільних сюжетів, а ще гірше – ігор словами у поезіях, і найгірше – аналогічних задумів, якими доведеться по-братськи ділитись.

Василь теж зробив свої висновки: зі мною можна розмовляти, але ліпше – есемесками, коли гроші у мене закінчились, а в нього – ні, я цікавлюсь критикою і її практичним застосуванням, тому не дай Біг прочитати мені його тексти, що я дуже добра й позитивна – «ради красного словца, не пожалеет ни мать, ни отца». Як бачите, враження в нас лишились позитивні.

Якщо без жартів, ми й справді легко спілкувались. Але легко було недовго. Вичерпались загальні теми і, як не дивно, тема укрсучліт, а ми надто багато дізнались одне про одного. Стало важко, але не менш потрібно...

...А потім закінчилась зима. Зима пішла, разом із хоку та довгими листами. Легше не стало, тепер відчувався присмак абстрагування від основного. Між тим ми спілкувались безперервно.

Настало літо і ремонт у мене вдома. Я все обіцяла: «Васю, ти маєш подивитись на мою кухню та коридор!». «Ну звісно, вони не втечуть». «Ти в мене був вдома, а я в тебе - ні», - прозоро натякала я. «Ось дороблю нову хату – тоді. Та й ти мене не знайдеш в селі. Крім того, планую якісь колеса придбати», - це Василь про авто. «Будеш йти з редакції – маякни. Зустрінемось. Маю тобі дещо». «Невже публікація? Ну скажи, що так!». Тепер, згадуючи цю розмову, думаю: «Ні, Васю, не така я вже дурна. Знайшла твою хату». Лиш не зовсім в гості ходила, припізнилась...

...Цікава історія з котами («всім відомо, що коти дуже люблять я і ти» - наш із Василем слоґан) та іменами. Певний час (поки «Василь Дмитрович» переходив у «пана Василя», потім у «Василя» та «Васю») я довго-нудно вигадувала звертання та форми підпису для електронних листів. Те саме, як виявилось, робив Кожелянко. Тепер, витягаючи зі «скриньки» листи, помітила, що найбільшим успіхом користувались «Щиро Василь» чи коронне «В. К.» та «Ані Антоні» чи «Щиро Тоша».

Розповідаю, як химерно «Василь» перетворився на «Васю». Моє постійне нявкання спонукало Василя познайомити мне з Котом Мурром (принаймні по телефону). Я спитала, чи не називають Кота Васею, а Кожелянко сказав, що називають «хто як». Отож, надалі, я обов’язково передавала «привіт Котові-і-Васі». Одного дня, при зустрічі, спитала: «Пане Василю, може...», а він: «Чому ти так до мене говориш? Такого раніше не було!». Ось так лишились «Вася» і «Тоша». Від гріха подалі (Василь ображався через дрібниці, які інший міг би й не помітити)...



Тепер, друзі, лишилась «довга дорога в думах» про Василя Кожелянка. Письменника Василя Кожелянка, людину Василя Кожелянка, друга, вчителя, учня, журналіста, покупця у магазині, сусіда, родича, товариша – для кого як.

Дещо з анкетки:

v Василь любив: зелений чай без цукру і смакових додатків.

v Не любив: яблука (? – ред.) і нещирі, вимушені розмови.

v Читав: поетів Сходу, Книги Мертвих, філософські праці європейців та, зрозуміло, «класику».

v Любив читати: Пєлєвіна і поетів Сходу.

v Не любив читати: Муракамі та Толкіна.

v Музика: якісна, від «старого» року до сучасних бардів.

v Тваринки: кіт Мурр (якого домашні називали Васьою).

v Головним в житті вважав життя, а основним – любов.

v У стосунках зі словами був неоднозначний.

v У стосунках з людьми – завжди однозначний, уважний, щирий, хоч не надто відвертий.

v Умів малювати. Наприклад, равлика J Добре навчився, поки обмалював мені цілого зошита. Я пообіцяла (і виконаю обіцянку!), що мій батько буде їх ретельно досліджувати J.

v В розмові з незнайомими представлявся журналістом, а не письменником, вважаючи це наїздом на співрозмовника.

v Дипломованою «незручною ситуацією» спершу вважав загублений квиток на потяг (за кілька хвилин до відправлення), пізніше (після нашого знайомства), – куплений у «КС» власний роман «Котигорошко» (здогадуєтесь для чого, так?).

Фото Олександра ЧЕКМЕНЬОВА, "Газета по-українськи".