преса

Автор: Євгенія Кононенко
Видання: Хрещатик, газета

Навіщо дихати?

19 вересня 2008 року, п'ятниця
№169 (3385)
http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3385/art/1221765212.html

Ми всі тією чи іншою мірою пережили подібне. Треба йти геть, треба припиняти таке спілкування, яке несе лиш горе й приниження. Але все одно так хочеться бути саме з цією людиною, хочеться щось довести їй, в чомусь її переконати. Таке буває з дорослими людьми, і таке буває з підлітками, коли спосіб життя ще напівдитячий, а пристрасті вже цілком дорослі. Вбивають одиниці. Незримі фатальні пристрасті рідко доходять до такого загостреного фіналу. Але страждання — хай вони не призвели до вбивства — можуть бути такими ж нестерпними, якими вони були в героїні молодої, можна навіть сказати, юної французької письменниці Анн-Софі Брасм (роман “Дихаю”, перекладено з французької. — Кальварія, 2008).

Шістнадцятирічна Шарлена задушила свою подругу Сару. Сара знущалася з Шарлени. Знущалася майстерно, зі знанням справи, інтуїтивно намацуючи больові точки Шарлени. Коли Шарлена вкотре готова розпочати життя без Сари, та знаходить спосіб знову прив’язати до себе неврівноважену дівчину. Це тривало кілька років. Шарлена намагалася піти від Сари, не бачити її, забути про неї. Але не змогла.

В неї навіть був хлопець, який намагався допомогти їй. Тут у читача може виникнути думка, що Брасм пише непереконливо. Адже хлопець для шістнадцятирічної дівчини — то найбільша цінність. Заради юнацького кохання, якщо пощастить його мати, дівчата забувають усе — і подруг, і навчання, і батьків. А Шарлена, попри зустріч з Максимом, не забула Сари. Кинула хлопця й кинулася знов у вир депресивних стосунків із жорстокою подругою. Певне, буває і таке. Хвороблива фіксація травмованої дівчини-підлітка на тій, хто є джерелом її незліченних травм, невміння дати раду цій ситуації, коли доля дає шанс на допомогу — то вже психічна хвороба. І не хвороба однієї людини, а якась погано діагностована хвороба соціуму. Що майже не піддається лікуванню. Хоча соціум нібито благополучний. Принаймні гострих соціальних проблем у ньому немає. Але внутрішнє пекло однак розверзлося в багатьох душах...

Це не перший відгук на “Дихаю” Анн-Софі Брасм. Попри те, що український переклад популярної у світі книжки з’явився зовсім недавно, її вже прочитано й проаналізовано. Але читали й аналізували здебільшого молоді люди, які приміряли на себе долю головної героїні. Я цю книгу читала по-іншому. Як мати молодої людини, котра пам’ятає і свої юнацькі травми.

Батьки Шарлени також присутні в романі, однак десь там, на задньому плані. Вони не є головними в цій історії. Але саме вони найбільше цікавлять мене. В їхньої дочки глибокий невроз. Чи могли вони допомогти їй? До якої міри батьки можуть втручатися у стосунки підлітка з ровесниками? Особисто мені, коли я була підлітком, здавалося, що батьки тільки заважають, що вони не повинні втручатися у не свої справи. Батьки Шарлени не втручалися або втручалися мінімально. Вони дали дівчині життя. А та збунтувалася проти самого життя. Потяг до смерті виявився сильнішим. Але Шарлена не позбавляє життя себе. Вона вбиває маленьку садистку-подругу. Вона у в’язниці, а не в божевільні. Соціум визнав її психічно здоровою, такою, яка здатна відповідати за свої вчинки.

І Шарлена дихає. Для неї дихання є чимось більшим, ніж просто фізіологічний акт. Адже дівчина хворіє на астму, хвилини після задухи сповнені для неї особливим змістом... Чинити так, як Шарлена, — не вихід. У просторі реальності ніхто не має права вбивати. Але в якомусь незбагненному світі вищої справедливості й такою, як Сара — цинічною, владною, безжальною до слабших, — також бути не можна. Чи не в цьому своєрідний пафос маленького пристрасного роману?

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій