преса

Автор: Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО
Видання: День, газета

Смерть велосипедиста

http://www.day.kiev.ua/203011
№106, четвер, 19 червня 2008

Сьогодні виповнюється 9 днів як загинув прекрасний перекладач та письменник Анатоль Перепадя. Його життя обірвалося 10 червня в ДТП, під час велосипедної прогулянки. Водій злощасного авто зник iз місця події, його й досі розшукують правоохоронні органи. Смерть Анатоля Перепаді — величезна втрата для літератури та культури. З його ім’ям пов’язана ціла епоха українського перекладу. Завдяки перепадівському перу українці по-новому прочитали тексти Пруста, Монтеня, Рабле, Макiявеллі та інших авторів світової класики. Зі спогадами про «українського Рабле», як назвав Анатоля Перепадю друг, соратник, поет, письменник та режисер Леонід Череватенко, ми знайомимо читачів «Дня».

Так називався давній іспанський фільм, що його Анатоль Перепадя побачив ще за юнацьких літ і який дуже йому подобався. Він взагалі мав пієтет до кінематографа як до найсучаснішого з усіх мистецтв, але покликанням його було красне письменство. Анатоль Олексійович геть усе робив для того, щоб вітчизняний читач дістав можливість ознайомлюватися з архітворами світової літератури в досконалих українських перекладах. Тільки останнім часом він подарував нам сім томів «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста, «Флорентійські хроніки» та «Державець» Нікооло Макiявеллі, «Канцоньєре» Франческо Петрарки, тритомові «Проби» Мішеля де Монтеня, «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле. Про цей славетний роман самі французи подейкують, що слів у ньому більше, ніж у тлумачному словнику французької мови, бо шановний метр Франсуа кував, витворював, вигадував тії слова. Перекладачеві довелося тією самою стежкою простувати, демонструючи при цьому неабияку вигадливість і винахідливість. Але ми ще й досі не усвідомили всього значення виконаної Перепадею роботи.

Працелюбство Анатоля, так само, як надзвичайна філологічна ерудиція, викликали загальний подив і захоплення. Ну, і заздрість, ясна річ. Але до критиків, які регулярно підкусювали і кусали, адже не те слівце вставив, не тієї рими вжив, Анатоль Олексійович ставився відповідно: як до кусючих комах. І продовжував виконувати свою місію, не відволікаючись на дрібниці й дурниці. Годинами просиджував перед комп’ютером, немов віруючий перед іконою.

А щоб відпружитись і перепочити трохи, пересідав на свого старенького велосипеда. Велосипед був постійним його супутником і розрадником. Щодня перекладач Перепадя виконував ще й такий обов’язок — здійснював ритуальну прогулянку довкола Русанівки або Рибальським островом. Або їздив на призначені зустрічі з редакторами чи приятелями. До речі, потрапивши, нарешті, до улюбленої Франції, наскрізь проїхав Європу. Не залізничним потягом, не автобусом — тим самим велосипедом.

Того нещасливого вечора легкова автомашина збила його на вулиці Героїв Сталінграда. Водій, як у нас ведеться, з місця події втік, не надавши потерпілому допомоги. Кажуть, відкрито карну справу, проводяться пошуки злочинця, та хіба цим зарадиш?

Одна з визначальних рис Анатоля Перепаді — його шляхетність. Невипадково дружив iз ним Василь Симоненко. Невипадково після смерті останнього частина симоненкового архіву потрапила до Анатоля. Не будемо замовчувати гучного скандалу, що вибухнув у зв’язку з передачею василевих щоденників за кордон. До цієї акції Анатоль був найменше причетний, але мовчки взяв на себе провину й мовчки відбув кару недрукуванням і неназиванням. Про це варто нагадати сьогодні. Тоді він особливо зблизився з могутньою перекладацькою трійцею — Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Микола Лукаш. Саме Анатолю належить їхня влучна характеристика: «неонеокласики».

Він був одним iз небагатьох, хто не словами, а грошима рятував проскрибованого Лукаша: той запропонував радянським чинникам, щоб саме його, Лукаша, посадили замість заарештованого Івана Дзюби. Допомагав Перепадя колезі конкретно і діяльно: збираючи карбованці серед не таких уже й грошовитих письменників. А як він радів, отримавши після чергових відвідин Миколи Олексійовича свіжі, найсвіжіші його переклади з французької! Як передруковував поезії Артюра Рембо, Сен-Поля Ру, Поля Валері на цигарковому папері (надворі ж доба самвидаву!), а потім з неприхованою гордістю, неначе власний здобуток, дарував, роздаровував тонюсінькі прозорі аркушики: «Ось лишень послухай! Геніально! Треба одразу розписувати по словниках і терміново видавати!».

На жаль, поки що з’явилася тільки «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша», а замислений Комісією з творчої спадщини великого перекладача великий підсумковий словник залишається черговою інтелігентською мрією. До речі, назву майбутнього видання теж підшукав Перепадя: «Про що ви сперечаєтесь? «Лукаш»! Одне слово, так само як «Лярус». Однозначно!»

Хто знає, може, колись потримаємо в руках омріяний словник «Лукаш»... Та ось уже й нова проблема: треба конче розписувати на картки і перкладацький доробок Анатоля Олексійовича.

І знов-таки: він єдиний спромігся довести до завершення бодай один творчий задум Миколи Лукаша: допереклав останні розділи «Дон Кіхота» Мігеля Сервантеса де Сааведра. Більше ніхто з «учнів і послідовників» на подібний вчинок не зважився, хоча мав (і домовленість про це була).

Ховали Анатоля від Спілки письменників, яку він не вельми поважав і яку по можливості просто обминав. Зійшлося кілька десятків найближчих знайомих і соратників. Вороги також принесли свої квіточки.

Люксусовими іномарками проїздили невидимі за темними шибками владоможці. Проходили заклопотані мітингувальники з плакатами і розтяжками. З майдану Незалежності лунав будівельний грюкіт: споруджували гігантську сцену, готуючись до виступу знаменитого Пола Маккартні.

Усім їм було не анi до Перепаді, ані до його передчасного відходу з цього світу. Він також особливо не переймався їхньою неувагою. Лежав мовчазний і спокійний, — здавалося, думав про те, що мусив і чого не встиг доробити. Ну, заціпило високому керівництву Спілки. Ну, не з’явились на очі народу представники Секретаріату Президента і Кабінету Міністрів, хоч діялось на самісінькій Банковій. Та хіба вперше: ну, не відоме їм це прізвище — Перепадя, не відають, не читали. Натомість надіслала букетик iз трикольором Французька Республіка, що — на відміну від України — вшанувала видатного перекладача орденом за заслуги перед мистецтвом. Але ж і з нашого боку виголошено належні промови, мовлено зворушливі фрази прощання. Після чого тіло завезли на Берковці, де виріс ще один жовтий горбочок. Невже ото й усе? Мабуть, що ні. Адже існування людини, митця й поготів, не вкладається у звичні рамки «народився — помер»: тут багато чого визначає оце тире між датами. У випадку Перепаді воно вмістило стільки, що дай Боже оцінити все це, як не нам, то принаймні нашим нащадкам.

«Не дивно, — мовить один стародавній автор, — що ми дуже залежимо від випадку, адже те, що ми живемо, теж випадковість. Той, хто не скерував свого життя на якусь мету, не потрапить вибудувати і окремих учинків. Хто не має в голові цілості, не зуміє розпоряджатися й її частинами. Навіщо набір фарб тому, хто не знає, що йому малювати? Ніхто не будує цільних планів на весь вік, ми обмірковуємо плани лише почасти. Лучник має спершу знати, куди цілить, а потім уже пристосовує руку, лук, стріли та свої рухи. Наші замисли хибують, бо не мають єдиного призначення та мішені. Нема ходового вітру для того, хто не відає, до якого порту пливти».

Це Мішель де Монтень (том II, стор. 15—16).

Напевне, Анатоль знав, що він перекладає.

Напевне, він передчував і прозирав своє майбутнє.

А тепер він одійшов, і в тулубі української літератури утворилася небезпечна пробоїна, крізь яку ще бурхливішим потоком ринули брудні води антикультури.

Негідник, який показав потилицю з місця пригоди на вулиці Героїв Сталінграда, повинен запам’ятати: він загубив велику людину. Ця втрата болітиме нам довго, болітиме завжди. Бо ніхто не заступить, не замінить Перепаді, як ніхто не заступив, не замінив ані Григорія Кочура, ані Дмитра Паламарчука, ані Миколи Лукаша.

А проте я не хотів би, щоб сер Пол Маккартні вулицями Києва їздив на велосипеді.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій