преса

Автор: Мірко Боднар&Макароля
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

«У космос я би взяв Монтеня...»

http://www.litakcent.com/index.php?id=533

Довідка. Тарас народився в Карпатах, згодом переїхав до Івано-Франківська. Навчався на біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. За фахом - ботанік. Автор книг «Інші дні Анни» (К.: Смолоскип, 1998), «FM “Галичина”» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001), «НепрО́ст»і (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002), «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004), «З цього можна зробити кілька оповідань» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005), «Порт Франківськ» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006).

Він не любить надовго виїжджати з Франківська. Він майже не вживає у своїх текстах діалогів. Він закоханий у кілька книжок кількох авторів. Його починають називати модним. Недавно йому виповнилося рівно сорок. Про це та про інше говоримо з Тарасом Прохаськом.


- Тарасе, розкажи, будь ласка, про книжки, які зараз пишеш чи плануєш видати найближчим часом.

- Тут має місце письменницький забобон, що не варто ніколи говорити про плани, поки вони ще далекі до здійснення. А я якраз не є забобонний, і мені обернулося таким чином, що я давно всім розказав, що хочу написати, вже навіть є обкладинка видрукувана, вже з рік, певно. Тобто, вже назад дороги нема, вже не можна змінити ні теми, ні титулу того. То має бути повість «Люна». Люна – пес, а повість має бути про найпростіші речі зі співжиття людей і псів. Це не є якась така пригодницька штука, як в Сетон-Томсона, нема там такого прийому літературного, коли писалося художні романи від імені якогось звіра, пса, як, скажімо, «Білий Бім Чорне Вухо». Це не є «роздуми» самого пса про життя і не те, що він бачить, - це просто такі дуже-дуже прості, елементарні, часто безсюжетні речі – що відбувається, коли живуть разом. Мені йдеться тут про розширення того поняття, яке є для мене дуже важливим, а саме: співіснування. Співіснування для мене є взагалі категорією визначальною, і для мене як еколога воно є дуже широким. Співіснувати можуть не тільки люди. Все в світі пов’язане, кожен, хто живе з чимось, біля чогось, не може бути вільним від того чогось зовсім, так само, як то щось не обходиться без його впливу.

Ну, і тут-от про цього пса. То такий перший задум, а другий задум – про це я вже не боюся говорити (вже не боюся говорити, бо вже заговорив; але так і не написав), а про друге також не боюся говорити, тому що маю обовязок цю книжку написати до осені. Є таке видавництво «Чарне» («Чорне» по-нашому) у Польщі, дуже гарне видавництво. Специфічне, нішове, але популярне. Його стратегією є література центральноєвропейська. Вони витягають дуже цікаві твори, характерні для тої чи іншої літератури. Це видавництво запропонувало мені написати художньо-документально-репортажну книжку під умовною назвою «Моя Україна», тобто мій досвід України, що би я хотів розказати. Ну, і я вже придумав, як то буде зроблено, до жовтня маю віддати написане полякам для перекладу, але сподіваюся, що й тут хтось захоче це видати, бо то не буде суто книжка експортного вжитку, її можна буде читати й українцям.

- Якби не було замовлень від видавців, ти б ще щось писав?

- Так, але я би писав значно менше. Я й так небагато пишу, але писав би значно менше, бо в мене так якось сталося, що те, що я хотів написати, я вже написав. Є ще кілька речей, які я також дуже хочу написати, і я знаю про них, але разом з тим я знаю, що я ще не доріс до того. Просто - ще брак якогось досвіду, брак спокою. Може, навіть віку, хоча я не можу бути впевнений, що далі в мене з віком буде щораз більше спокою. Може, я навпаки буду все більше й більше істеричним. А потрібно трохи більше внутрішнього спокою і можливостей подумати, щоб написати ту книжку, яку я дійсно хочу. А так, коли виникає бажання щось написати, то я переважно й пишу. Ясно, що мені не йдеться дуже про продукт, в мене нема жаги книжки, і тому добре, що мене стимулюють. Для мене поняття «писати книжку» чи щось інше писати, чи взагалі «робити літературу» є важливіше, ніж саме писання. Я от тепер пишу щось собі постійно, хоч не можу сказати, що я працюю над таким-то й таким-то, при цьому я нічого не записую, не роблю навіть ніяких нотаток, але знаю, що я пишу повість.

- Тобто ти знову почав усвідомлювати себе письменником? Бо раніше ти казав: «Я перестав бути письменником»

- Тут трохи інакше. Від самого початку свого життя я знав, що не можу якоюсь частиною голови не думати взагалі про будь-шо чи будь-коли в сенсі літературному. Навіть коли я живу звичайним спокійним життям, – це не значить, що то є шизофренія чи роздвоєння, чи то є графоманія, чи то є накопичення, хапання матеріалу. Але навіть у звичайних життєвих ситуаціях «фрагмент» свідомості знає, як з цього можна було б зробити сторінку, якесь оповідання чи просто речення. Я не можу зовсім звільнитися від того, що я бачу літературу довкола себе. В такому сенсі я завжди був письменником і ніколи не переставав ним бути. Я відмовився бути письменником у тому сенсі, який пропонує теперішнє суспільство – письменником, який невпинно пише книжки, видає, який має зобов’язання писати й до якого звертаються не інакше, як до письменника. Мені дуже приємно, що я маю ще якісь етикетки, що тепер я репортер і не мушу бути просто письменником.

- Наскільки для тебе важливо, щоб те, що ти пишеш, хтось читав?

- Я давно знаю, що якби ніхто не читав написаного мною, то я би й не писав. Я в книжках своїх ненаписаних живу з абсолютною насолодою і радістю, тож мені не треба паперового варіанта чи електронного, чи олівцевого – взагалі якогось графічного. Книжок мені особисто не потрібно, тому що я живу в набагато кращих варіантах, редакціях свого ж тексту. Написання у моєму випадку тільки шкодить тому чудесному світові, який я можу придумати, але я не можу у формі, в якій я собі все уявляю, викласти його на папері. Тобто мені того не треба – писати. Це робиться тільки тому, що я побачив, переконався, що є кілька десятків, кілька сотень людей, які все те читають і яким подобається читати. Тільки заради того я й пишу.

- Недавно читав, що, мовляв, зараз модно читати Прохаська, модно любити Тараса, Тарас позитивний, Тарас добрий… Як ти до цього ставишся, як реагуєш на це внутрішньо?

- Я просто знаю, що мода приходить і відходить, і боротися з модою немає сенсу. Але мода означає швидкий відхід, перехід хвилі. Далі буде так, як було – немодно чи взагалі ніяк. Але я, з іншого боку, розумію, як кількісно може ця мода вимірюватися: це не є якийсь вибух, що змінив радикально на порядок хоча б читацьку авдиторію. Тобто те, що говорять, що модно, це так, але кількість читачів від того не дуже збільшилася. А про позитивність і доброту, то це вже є ознаки моди – коли щось є модним, йому треба знайти якусь дефініцію.

- Колись ти казав, що хочеш написати роман у смс…

- Ну, то, власне, мала бути ця «Люна», але вже того не буде, я побачив, що це пусте. В моєму випадку то не є якимось прийомом, який вартує того, аби на ньому зостановлятися. А есемеси я не терплю писати! Я волію ліпше стратити більше копійок на два-три слова, ніж писати смс.

- Чому так?

- Не знаю. Шукати букви, тикати, потім перетикувати, стирати.. І взагалі – я вважаю, що телефон я маю для того, щоби комунікуватися, а для мене дуже є важливим принаймні чути голос. Якщо вже не бачити, з ким я комунікуюся.

- А як у тебе з Інтернетом?

- Я вже рік маю поштову скриньку і отримую час від часу якісь ділові листи. Часом неділові – на неділові я намагаюся відповісти так, щоби не виникало вдруге спокуси мені написати листа (сміється). А так, щоби бути спраглим лазити в Інтернеті, то нема в мене такого. Я в Інтернеті колись чомусь дивився «Прозу», хоч вона мене й нервувала, і тепер-от люблю час від часу подивитися на zahid.net – львівський портал. Це дуже гарний проект, схожого я не бачив ще в жодному іншому місті. Це така постійна дискусія про Львів, дискусія в найвищому розумінні цього слова. Шкода, що у Франківську чогось подібного нема. У Франківську натомість є серія «Наше місто», якої нема більше ніде в Україні – то справді унікальний проект.

- Ще про міста. До яких із них маєш якесь особливе ставлення?

Я належу до таких людей, яким переважно всюди добре. Але з жахом часом бачу, що я би, напевно, збожеволів, якби довелося в якомусь певному місці залишитися надовго. Ясно, що найліпше у Франківську, але у Франківську і найтривожніше мені тепер жити, бо ця страшенна революція – місто будівельне – вже реально загрожує моїй приватній території містовій. Це не значить, що до моєї квартири хтось підбирається, але ті місця, де я виріс, міняються, я вже так довго на цьому місці, що мені такі зміни радикальні не в радість, тобто я не тішуся з «небувалого розквіту та розвитку міста Івано-Франківська». І то робиться в якийсь такий нищівний, несмачний спосіб. А так мені дуже добре в горах Карпатах і дуже добре у Львові – крім літа. Зі Львовом пов’язана значна частина мого життя. Крім того, мені дуже подобається Одеса. Ще я зрозумів, що якби раптом треба було покинути Франківськ назавжди чи просто надовго, то я би хотів жити в Берліні. Берлін – дуже файне місто, воно абсолютно відповідає моїм уявленням про то, як має бути.

- Тобі вже рівно сорок, як себе почуваєш?

- Дуже добре. Я пам’ятаю тепер своє тридцятиріччя – я думав тоді, що треба думати про те, що мені 30 років. Я вже перестав бути дитиною, я вже зрілий муж, уже треба це якось собі зафіксувати. Я фізично почуваюся так само, як 20-річним, навіть моцнішим. Ясно, що бачу вже певну зацементованість чогось, меншу «рухливість суглобів», лиш не власних і не буквально – просто відчуваю, що дуже багато речей є менше податливими на якісь зміни, імпресії, навіть погляди життєві й звички, ніж десять років тому.

- Ти виділяєш свій приватний пантеон авторів: Кіш, Стасюк, Довлатов. Чому ти виокремив саме їх?

- Дійшов я, звичайно, якось випадково. В мене ніколи не було якоїсь системи читання, ніколи не були поставлені якісь межі, віхи – від того до того, щоб я знав, що маю далі читати. Читав те, що потрапляло під руки, що подобалося, кидав те, що не подобалося. Тих авторів за двома найголовнішими ознаками виділяю: за тим, що я би так хотів написати (це вже таке, ремеслове, цехове), і друге – що я не знаю, як таке можливо написати.

- У «Іншому форматі» ти запитуєш Юрка Андруховича, які би він назвав книжки, щоб «добре чутися в світі». Які би ти міг виокремити книжки, щоб добре чутися?

- Найголовнішою книжкою з європейської літератури «всіх часів і народів» я вважаю «Досліди» Монтеня – це якщо говорити не про насолоду одноразову, найбільше потрясіння чи щось таке, а, власне, як про те, що ми називаємо «книга». Мені здається, Монтень є фундаментальним у всіх сенсах. Він показав усе, що було перед ним і після нього в тому, що називається «писати», показав, що значить роздумувати пишучи. Просто до «людина розумна» ще додається «та, яка пише». Все, що було і є у писанні різних жанрів та епох, через Монтеня перепущено. Хоч то й не є моя улюблена книжка. У радянській школі колись були такі теми – «Яку би ви книжку взяли з собою у космічну подорож на орбіту?» – сподівалися, що скоро усі чкурнуть на Марс, на всякі Альфа Кентаври і Центаври, і передбачалося, що буде обмежений багаж (сміється). Треба було обрати якусь одну книжку. Я би сказав, що я би взяв Монтеня. Монтень – одна з головних мотивацій у моїй писальній роботі. Мені не так є важливо розказати про себе чи про світ, як показати людині, що можна собі просто міркувати, можна на щось зважати, медитувати – і Монтень якраз показав увесь цей механізм цікавого внутрішнього життя.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій