преса

Видання: ZIK, «Західна інформаційна корпорація»

Письменник Василь Кожелянко:

http://zik.com.ua/ua/news/2007/08/06/84973
06.08.2007

Письменник Василь Кожелянко – автор декількох романів, написаних у жанрі альтернативної історії, багатьох повістей, оповідань та збірок поезії. Його «Дефіляду у Москві». «Конотоп», «Лжеnostradamus», «Терроріум», «Людинець пана Бога» знають не лише в Україні, але й за її межами. Маючи доволі нетрадиційний погляд на українську історію, письменник так само незвично і не банально сприймає й політичні події в Україні. Своїм баченням нинішньої ситуації він поділився з читачами ЗІКу.

«Багатовекторність на певний час запобігла розпадові країни, а тепер вилазить нам боком»

– Пане Василю, більшість ваших романів написані у жанрі альтернативної політичної історії. Чи є, на вашу думку, якась альтернатива нинішньому політичному розвитку України?

– Альтернатива є завжди. Але для того, аби стався радикальний поворот, мають існувати необхідні передумови. Тобто напередодні розгалуження з’являється така собі «зона біфуркації», у якій зароджуються і визрівають найбільш вірогідні шляхи подальшого розвитку. Наприклад, у першій половині 90-х р.р. ХХ ст. в України були можливості піти шляхом Білорусі (авторитаризм, консервація псевдосоціалізму, придушення опозиції…), або – Молдови (дезінтеграція держави), або – Польщі (безкомпромісний курс на євроатлантизм), Україна ж обрала відому багатовекторність, яка на певний час запобігла розпадові країни та жорсткому авторитаризмові, а тепер вилазить нам боком. Багатовекторність 90-х породила реальне протистояння двох (чи навіть більше) різних Україн, що нині ще більше, ніж тоді, загрожує розколом держави. Це теж, до речі, одна з альтернатив, гірша, звісна річ.

– Чи здатні ті лідери, які зараз користуються найбільшою популярністю у населення, запропонувати щось інше, ніж тупцювання на власних електоральних полях?

– Однозначно – ні. І передусім не тому, що вони озвіріло гризуться за владу, а тому, що не розуміють: Україна, як і на початку 90-х, знову потрапила в зону біфуркації, перебування в якій рано чи пізно мусить закінчитися вибором того чи іншого шляху. Доля країни, нації, держави – це надзвичайно ризикована тема, а передбачити наслідки будь-якого вибору практично неможливо. Можна лише припускати, що буде і готуватися до гіршого. Синергетика вчить, що принципово з точки біфуркації може бути безкінечно багато варіантів виходу, але реально їх є лише три:

* все залишається так, як є;

* ускладнюється самоорганізація системи, що забезпечує розвиток;

* в системі виникає спрощення, деградація, застій, що нарешті призводить до розпаду. Але коли все залишається так, як є, через певний етап знову постає проблема вибору у якісно новій ситуації.

– Що заважає їм стати справжніми політиками і державними діячами – гроші, походження чи рівень розвитку?

– Їм нічого не заважає, бо вони і не мають жодного наміру (принаймні поза своїми хоробливими мріями) стати справжніми політиками і державними діячами. Гроші – не винні. Навпаки за бажання вчитися, морально розвиватись і вдосконалюватися, служити суспільству з огляду на історію, гроші могли би забезпечити необхідні для цього умови. Походження, особливо з низів, лише стимулює. А чому вони не можуть стати тим, про кого ми говорили? Мабуть, через убогість, нікчемність, дрібність, вузькість і нешляхетність мислення.

«Ющенко дивовижно схожий на двох найбільших невдах ХХ століття – царя Ніколая ІІ та Горбачова»

– З якими історичними персонажами можна порівняти тих, хто нині диктує правила гри в Україні? Чи може і їх доля скластися так, як їхніх історичних прототипів?

– Оскільки в Україні розпочалася виборча кампанія, утримаюся називати прізвища, аби нікому не підігравати ні за, ні проти. Скажу лише про Президента Ющенка. Він дивовижно схожий на двох найбільших невдах ХХ століття – царя Ніколая ІІ і президента СРСР М. Горбачова. Будемо сподіватися, що долю першого Віктор Андрійович омине, а ось спокійну старість, як у Горбачова, він ще може собі забезпечити, якщо вчасно зрозуміє, що він не цар, не бог, і не герой і тим більше не месія.

А коли когось порівнюють з такими великими популістами як Гітлер, Муссоліні, Перон, то це просто смішно. Хоча ніхто нікому не забороняє уявляти себе Черчіллем, де Голлем чи Маргарет Тетчер. Колись у Африці був президент-людоїд Бокаса, з яким дуже любив цілуватися генеральний секретар ЦК КПРС тов. Брежнєв, так той уявив себе імператором…

– Чи були в історії України епохи подібні на нинішню?

– Друга половина ХVІІ і 10-20-ті роки ХХ ст. – дві невдалі спроби створення на цих територіях незалежної держави. Третя спроба (1991) ніби увінчалась успіхом, але реальної незалежності або, мовою геополітики, суб’єктності Україна не досягнула і невідомо чи колись досягне. Може, це для України повторюється її власна кармічна ситуація? Можна черговий раз кивнути на роздрібнений і примітивний політичний клас України, але це буде надто просто. Схоже, вся проблема в суспільній свідомості, а ще більше – у колективному несвідомому українців. Недорозвинений інстинкт державного життя. Може тому, що ми мало воювали за державу і незалежність.

– Трагізм у завершенні цих епох може повторитися, чи те, що відбувається зараз, є лише фарсом?

– Фарс і трагедія в українській історичній долі тісно переплелися. Згадаймо, як гетьман Петро Дорошенко покинув поле битви за булаву, бо йому повідомили, що вдома його дружина скочила в гречку. Або коли В. Винниченко як прем’єр-міністр УНР відмовився від українізованої армії, бо, мовляв, революція, демократія, соціалізм – хто нападе? Але в українському випадку фарс, чомусь, зажди закінчується трагедією. Тож наразі поки-що насолоджуймося фарсом.

«Я не розумію, чому люди, особливо після виборів 2004 року, ходять на вибори»

– Потік політичної брехні не зменшується, а люди все ж таки на вибори ходять…

– Я не розумію, чому люди, особливо після виборів 2004 року, ходять на це діло. Це можна пояснити лише з точки зору психології, мовляв, людині завжди властиво сподіватися на краще. Але з точки зору традиційної здорової селянської моралі, це просто принизливо. Тобі плюють в очі, а ти мусиш казати, що це Божа роса. Буковинці колись відзначалися своїм особливим гонором, що серед іншого не толерував брехні і зобов’язував відповідати за свої слова. Не знаю, як у інших краях, але споконвічний буковинський гонор трохи підупав у тому, що стосується політики.

– Одночасно дурять виборців і Західної України, і Східної, і Центральної. Але вони й далі вірять лише «своїм». Невже не розуміють, що їх «розводять»?

– Та всі все розуміють! Людині не вистачає рішучості, волі, а може просто часу або шкода енергії послати їх усіх туди, куди Азаров послав нардепів-опозиціонерів. Є ще одна «фішка», на вибори ходять, аби проголосувати за «своїх» і не допустити до влади «чужих». А даремно, бо «чужу» владу легше буде потім ненавидіти, а те, що ненавидіти будуть – це факт. Тим більше, що українці – від варягів до московських комісарів – звикли ненавидіти владу. Своя «рідна» поки-що не виняток.

– Але ж, принаймні, західні українці вважають себе політично мудрими. А з них також роблять лохів, підсовуючи в різних обгортках то відвертих популістів, а то навіть й колишніх ліваків.

– Не будемо називати імен з огляду на виборчу кампанію, але вже ясно, що західним українцям, для яких національна самоідентифікація має реальне наповнення, знову підсувають те, про що ви кажете. Чому моє щастя як представника середнього класу лежить винятково в референдумі щодо тієї чи іншої Конституції? Чому список, що орієнтується на націонал-демократію, очолює соціаліст-інтернаціоналіст? Чому моє бажання жити в українській державі має реалізуватися через скасування депутатської недоторканості? Питань безліч. Відповідь одна: нам підсовують позбавлену будь-якого здорового глузду маячню.

– Яка з нинішніх телевізійних політичних реклам вам найбільше запам’яталася і чим?

– Я в політичній журналістиці кручуся з 1990 року, але такого примітиву, такого несмаку, такої бездарщини і, сказати старослов’янською, скудоумія ще не бачив. Мабуть, просто нема куди гроші подіти. Руки сверблять рознести в пух і прах сюжети основних політичних роликів, але шкода електрики, яку споживає комп’ютер, тим більше, що на язику крутиться винятково нецензурна лексика, яку редактор не пропустить.

– У хід пішов навіть Нострадамус. Ви колись описали цю технологію ще перед виборами 1999 року. Невже нинішні діячі не розуміють, що це дуже примітивно?

– Це справді так. Того року я паралельно з ходом президентських виборів писав роман «Лжеnostradamus», у якому зобразив вигаданих персонажів – таких собі вкрай цинічних політтехнологів, що спробували було використати фальшиві катрени Мішеля Нострадамуса в кампанії на користь Кандидата Кандидатовича. Але навіть у сатирично-фантастичному романі не дійшло до того, аби показувати щось таке по телевізору. Просто бракує слів. До того ж Мішель Нострадамус ніколи нічого подібного не писав. Справа в тому, що цей віщун-астролог ХVІ ст. писав свої вірші старофранцузькою мовою з густим вкрапленням латини і якщо перекладати вірш віршем, то в українській версії геть змінюється пророчий сенс. Треба читати або в оригіналі, або підрядники, і обов’язково враховувати варіанти різночитань. Так у Нострадамуса в кількох десятках катренів згадується Дама, але того, що ми чуємо з телевізора, нема.

«Не факт, що політики, які прийдуть на зміну нинішнім, будуть кращими»

– Скільки ще потрібно виборів, що з’явилося хоча б якесь «світло в кінці тунелю»?

– Це серйозне питання. Після того, як ми вдосталь наплювалися на дискредитовану марксистсько-ленінську ідеологію, з’ясувалося, що без ідеології держава існувати не може. Мова йде не про якийсь науковий націоналізм чи ліберальний діамат вкупі з істматом, йдеться про простий і зрозумілий набір аргументів, чому ми, на цій території повинні жити разом і – головне – для чого? Не лише задля кращого життя, бо його можна досягнути і поза цією країною та цією нацією, – це мають бути якісь ідеали, прийнятні для більшості населення. Подивіться, всі країни мають якусь національну (в сенсі прийнятну для всієї нації, а не націоналістичну, як її розуміють в Україні) ідею: Франція – відродити велич усього французького, Росія – реанімувати імперський пафос, Німеччина – спокутувати свою вину перед євреями, Скандинавія – довести, що справедливість є, Іран – створити атомну бомбу, США – зупинити Китай, Китай – підкорити світ, Лівія – «здоїти» Євросоюз, навіть білоруський батько Лука недавно заявив, що Білорусь має свою неповторну ідеологію, яка крім іншого, передбачає боротьбу з корупцією. Ідеологія може бути якою завгодно абсурдною, дикою, смішною, головне, аби її сприймала абсолютна більшість населення і бачила в цьому сенс свого громадського існування. В Україні нічого подібного нема, а нинішній політичний клас не здатний чогось подібного виробити.

– Після усіх цих бійок за владу і ресурси, яка все ж таки форма правління здобуде перевагу?

– Якщо абстрагуватися від людського чинника, а розглядати ситуацію в ідеальному вимірі, то для України оптимальною була би модель парламентської федеративної республіки (ФРН, але президент мав би значно більше повноважень). Вже ясно, що повторення кучмівського авторитаризму не буде, бо жодна з так званих регіональних еліт вже не змириться зі своїм становищем підлеглого. Отож піраміду побудувати неможливо. Треба враховувати інтереси регіонів і регіональних т. зв. еліт. Парламентська форма правління передбачає не лише врахування інтересів регіонів, а й створення системи стримувань і противаг. Інакше… Аби не бути звинуваченим, що «каркаю», зацитую одного українця, який на все це дивиться з Америки. «Або у вас буде створена система стримувань і противаг, або країна розколеться», – припускає творець НТВ часів Єльцина і Гусинського Ігор Малашенко.

– Коли ті, хто нині біля керма, зійдуть з арени, хто реально прийде їм на зміну і що це будуть за політичні типажі?

– Ніхто не гарантує, що майбутнє обов’язково мусить бути кращим за теперішнє. Так само не факт, що політики, які прийдуть на зміну нинішнім, будуть кращими (мудрішими, фаховішими, поряднішими) за цих. Згадайте культурно-освітній рівень депутатів ВРУ першої половини 90-х р.р. і порівняйте з нинішніми, та ті були просто титанами духу проти цих наперсточників, кишенькових злодюжок за світоглядом і практично моральних потвор.

Крім того, ще нині діючі політики можуть піднести нам чимало сюрпризів і постати в зовсім несподіваних ракурсах. Як вам така конфігурація правлячої коаліції в новому парламенті – БЮТ+ПСПУ, і уряд, де Юлія Тимошенко – прем’єр-міністр, а Наталія Вітренко – віце-прем’єр з питань економічних реформ?!

– Нам на нових політиків сподіватися варто?

– Буду краток, як каже Путін. Відповідь – негативна.