преса

Видання: postПОСТУП, газета

Іздрик …І ПОВНИЙ МАЙОНЕЗ

http://postpostup.ua/category/izdrik-no-message

Іздрик

…І ПОВНИЙ МАЙОНЕЗ
THE FINAL POSITIONING

Шоу-бізнес, який сам створює і запускає в астрал міфи про власну рентабельність (через що так тягнуться до нього незрілі душі тинейджерів і домогосподарок), давно втратив найменший зв’язок із тими видами мистецтва, на яких паразитує. Масове кіно не має нічого спільного з кінематографом як засобом художнього висловлювання; поп-музика — майже нічого з музикою як такою. Ба більше: продукти шоубізу, за зразком продуктів фармацевтичних, розраховані на подразнення конкретних органів чуття — офтальмологія, отоларингологія, урологія тощо. Це, звісно, засади базові, найосновніші, але ними проблема не вичерпується, інакше ми купували б не диски, плеєри і телевізори, а капсули, пігулки й краплі. А поки ми ще не запиваємо відеокліпи водою (тричі на день після їжі), а оглядаємо їх на моніторах, є всі підстави думати, що Великий Брат Шоубіз стежить не лише за нашими тілами, але й — вибачте на слові — душами та інтелектом.Як йому це вдається?
ЯК ЙОМУ ЦЕ НЕ ВДАЄТЬСЯ
На тему “як змусити якомога більше людей придбати товар, абсолютно їм не потрібний” написано чимало досліджень і підручників. Але далеко не всім, хто їх простудіював, вдається впарити масам свою продукцію.
Особливо ризикованим залишається виробництво розваг. Дуже часто можна почути нарікання продюсерів — людей здебільшого освічених та інтелігентних, що здобути касовий успіх можна лише свідомо занижуючи «художній рівень» продукту. Це неправда. Принаймні не вся правда. Бо інакше кожен, озброєний початковим знанням психології, початковим капіталом і безрозмірним цинізмом, міг би клепати хіти в конвеєрний спосіб — безперестанку і без кінця. Однак «тупий загал» чомусь усе ж голосує власними грошима за один продукт й ігнорує інший — сконструйований, здавалося б, за тими ж технологіями. Найпоширенішою продюсерською помилкою є трактування колективного споживача як «кінченого лоха», «розвести» якого зовсім не важко. Тим більше, що фірмові методички з final positioning та product placement вчать не лише, як задовольняти потреби споживача, але і як превентивно їх створювати. Однак, гарна і радикальна в теорії, на практиці така технологія спрацьовує далеко не завжди, і — що найцікавіше — майже не залежить від суми вкладених у проект грошей.
Візьмімо за приклад невдалого шоу-проекту Філіпа Кіркорова. На цей сценічний образ роками працюють найдорожчі композитори, райтери, менеджери, стилісти, хореографи, звукорежисери. За потреби долучаються добре проплачені медіа-структури. Можна було б сподіватися комерційно успішного й небезнадійного в художньому сенсі продукту. Однак на практиці маємо посереднього, без смаку одягненого альфонса з непогано поставленим голосом, але бездарними кліпами, цілковитим браком хітів і одною-однісінькою думкою в базедових очицях: «Усє ви лохі, і всєх вас я трахаю ва всє дири за ваше же лаве». У парадоксальний спосіб вона, ця думка, свідчить лише про те, що справжній лох — той, хто її думає. Інше, той, кого думає вона — проста, як діагноз венеролога, думка, що завжди віщує комерційно-кармічні провали своїм обранцям.
«Лохи схавають усе» — помилкова настанова, через яку зазнають краху не лише продюсери й артисти, але й політтехнологи, диктатори і сірі кардинали. Бо ніяких «лохів» насправді немає: є люди, хай навіть погано освічені, байдужі, з нерозвинутим смаком і примітивними потребами. І навіть якби людство складалося винятково з прищавих тинейджерів і клімактеричних домогосподарок — кіркорови не мали б у ньому шансу, let it be.
ЯК ЙОМУ ЦЕ ВДАЄТЬСЯ
Згадані всує тинейджери просять сатисфакції. Одним із музичних проектів, виразно орієнтованим саме на цю target group, була російська «Глюк’оза». Танцювальні ритми, модний саунд, прості композиції («три блатні акорди»), відеоряд, опертий на зразки 3D-аніме та комп’ютерних ігор, напівсленґові, «есемесно-юзерські» тексти, підкреслено «непрофесійний» вокал, мелодрамно-бойовикові сюжети — все це було зграбно зведено докупи і в своїй категорії не поступалося іноземним монстрам трешової альтернативи на кшталт «Gorillas». До того ж майже всі композиції «Глюк’ози» вирізнялися вишуканим мелодичним примітивізмом і легко ставали хітами, майже не змінюючи гармонічної основи, але й не повторюючись. І вже, очевидно, тільки «для внутрішнього споживання» (себто «собі в кайф») траплялися дотепні родзинки на кшталт музичної цитати з фільму «Іронія долі» в пісні «А снег идет», чи немотивованої згадки про Тарантіно в тексті «Я буду чесно…».
Взагалі ініційована однодумцями Тарантіно мода на треш, яка на Заході все ніяк не мине, вимагає більше професійності й смаку, аніж звичайний гламур. Тут дуже легко переступити межу, коли вже починаєш не стилізувати чуже сміття, а продукувати власне, особливо, якщо орієнтуєшся на ту ж аудиторію. Зразком таких співчуття вартих проколів є ціла вампірівська сага Родрігеса («Від присмерку до світанку») чи ресторанна естетика групи «Ленінград» із нічим не підкріпленим артистичним пафосом її лідера, Сергія Шнурова. В цьому сенсі навіть Вєрка Сердючка виглядає адекватніше (хоча писати про Сердючку без блювотного рефлексу майже неможливо).


Блювотний ефект подібної інтенсивності викликала в мене на початках і продукція ще одного «українського» проекту — Потап&Настя_Каменських. Композиції, прописані майже за технологіями нейролінгвістичного маніпулювання, після активної ротації на радіо та в телебаченні вкарбовувались у мозок не згірше ідеологічних матриць, а відеоряд ряснів таким набором народних архетипів (злитки золота, довгі лімузини, валізи, набиті доларами, майже голі манекенниці, сутани, бублики, тату, френчі й галіфе, платинові ланці з платиновим «гімнастом», золоті «фікси», реперські «розпальцовки», школярки з «чупа-чупсами» в оралі etc), що здатність блювати просто зникала через параліч основних нервових центрів. Вочевидь, тут не обійшлося без практичної магії. Рефрени «ми с табой нє пара» чи «вот такая жизнь, ех нєсправєдлівая» призводили до безсоння, від якого не рятувало ані традиційне рахування овець, ані молитва, ані рекомендоване психіатрами читання на ніч «Конституції УРСР». Єдине, що взагалі надавалося до читання, був засмальцьований від багаторазового перечитування томик Пелевіна «Generation П».
Подейкують, цей роман наші північні сусіди використовують як підручник з реклами та менеджменту. Невідомо, правда це чи ні, але кліпмейкери проекту Потап&Настя_Каменських, однозначно, не лише читали «Generation П», а й навіть спробували просунутися далі.
«GENERATION П»ЯК «ПОТАП-GENERATION»
Мабуть, багатьом відоме відчуття, коли дивишся на якусь мерзоту, на щось гидке й нудотне, але не можеш відвести погляду. Ну, наприклад, потвори у формаліні. Новий телевізійний треш готується за тим самим рецептом. Поряд із ним гламур не витримує конкуренції, бо ж він як-не-як орієнтований на нехай і нерозвинуті, кічові, та все ж естетичні почуття. Магічна притягальність бридкого налаштована на глибші, суто біологічні механізми.
Пелевін у своєму романі іронічно переносив маніпулятивну функцію телебачення як медійного засобу на телевізор як медіум-об’єкт. Він, зокрема, писав: «… найдоцільнішим видається формування асоціативного зв’язку телевізор — жіночий статевий орган. Цю асоціацію повинен викликати сам телевізор, незалежно від фірми-виробника чи характеру трансльованої програми, що дозволить досягти оптимальних результатів шизоманіпулювання».
Цілком імовірно, що просунутіша «генерація Потапів» скористалася цією ідеєю по-своєму, і єдиним органом, з яким може асоціюватися телевізор, коли транслюють кліпи Потапа&Насті_Каменських — це, звиняйте, дупа. Дупа глибока, темна і немита, але саме з неї авторам проекту падають у руки золоті злитки й валізи з доларами, і навіть, підозрюю, платинові «гімнасти». А заглядати в цю дупу однаково цікаво всім — і гомо-, і гетеросексуалам, і жінкам, і чоловікам, і трансвеститам, і шахтарям. І навіть — школярам та пенсіонерам, адже кліпи грамотно зроблено в двох варіантах: відцензурованому (для денного показу) та нічному, де розгледіти модельок можна повністю, а ненорматив не глушиться beep’ом.
У НИХ І В НАС
Політкоректні продюсери Заходу в намаганні привабити якомога більшу аудиторію керуються засадами мультикультурності та унісексу. У наших же продюсерів замість мультикультурності — гранична еклектика, а замість унісексу — травесті. Тому замість заглобалізованого Майкла Джексона у нас концептуальний Михайло Поплавський, а самість полісексуального Прінса — переодягнений тіткою Данилко.
Втім, спроби наслідувати західні кальки й формати на наших просторах справді малоефективні. Клоновані «співаючі труси» просто неможливо зідентифікувати, такою мірою вони подібні одні на одних (підозрюю, справа не в тому, що всі майтки одного розміру й фасону, а в тому, що цей аксесуар одягу найкраще пасує для мізків продюсерів і виконавців); хлопчачі групи в найкращому випадку докладно копіюють зарубіжні аналоги (але в очах гей-початківців завжди горітиме страх «а що зі мною зроблять, якщо, не приведи Господь, я потраплю на зону»).
Зрозуміло, все це не означає, ніби в нас нема насправді добрих виконавців, музикантів. Звісно вони є, та ми говоримо не про музичну сцену, а про шоубізнес, якому музиканти бувають потрібні лише як гарматне м’ясо звукозапису. Не виключено, що й Потапові писали композиції, чи бодай аранжування, люди з консерваторською освітою. Але в кліпах ми бачимо не реального продюсера і виконавця, а персонажа на ім’я Потап, схожого на розгодованого, кастрованого, позбавленого соціальної заангажованості Емінема. А по всім понятіям Емінем — галімий боян, а Потап — рулезний сотона. Емінем — попса і гламур, стилізований під реп, Потап — іронічний треш, стилізований під іронічний треш, і завдяки цьому — суперпопса.
ЛИШЕ У НАС
Щиро кажучи, гламур узагалі на наших землях родить неохоче, схильний до всихання і мутацій. Куди як урожайнішим виглядає вітчизняний треш. І в цьому контексті Потап&Настя_Каменських поки що справді — поза конкуренцією. Це, як кажуть самі ж виконавці — «повний майонез»! Тож поставимо їм за майонезну повноту тверду п’ятірку. А скільки за цією п’ятіркою стоятиме нулів, і в якій валюті нараховуватиметься загальна сума, — залежить від нас із вами, любі друзі-меломани

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій