преса

Видання: ZIK, «Західна інформаційна корпорація»

Тарас Прохасько:

http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/27/80229

Тарас Прохасько: Українська література є поки що на рівні літератури внутрішнього вжитку

Червень 27, 2007
40-річний прозаїк Тарас Прохасько належить до письменників так званого «Станіславівського феномену». Він один із не багатьох представників сучасної української літератури, чиї твори після Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Юрія Іздрика є зрозумілі читачеві Західної Європи саме через ту «середньоєвропейськість», яка відчувається не тільки в топонімах, а й у проблематиці його повістей, що вийшли книжками «Інші дні Анни», «FM-Галичина», «Непрості», «Лексикон», «З цього можна зробити кілька оповідань». Твори Тараса Прохаська перекладені польською та англійською мовами й опубліковані як окремими виданнями, так і в престижних антологіях. Його проза відзначається медитативністю, рефлексуванням над щонайнепомітнішими проявами буття, меланхолійним зачудуванням і тією простотою, за якою прозирає витончене естетизування «рослинної філософії», що зраджує біологічний фах автора. «Часом видається, що Тарас Прохасько — наскрізь рослинний чоловік. Не дивно, що він постійно намагається зафіксувати мінливість незмінності й відтворити внутрішню спорідненість людської душі з рослинним світом. У багатьох творах Тараса присутній біографізм, але це не спрощує його прозу, а навпаки – робить її дуже відвертою й наближає до інтимної сповіді», – так характеризує Прохаська літературознавець і письменник Василь Габор. Одним із таких інтимних моментів приватної біографії Тараса Прохаська виплило те, що він перебуває у родинних зв’язках із письменницею Іриною Вільде (Дарією Полотнюк). Нещодавно в Івано-Франківській «Просвіті» відбувся вечір, присвячений 100-річчю славетної авторки роману «Сестри Річинські», з цієї нагоди ми й запросили до розмови її родича – Тараса Прохаська.

– Родинний зв'язок такий: моя мама є троюрідною сестрою дітей Ірини Вільде. Крім того, Вільде, хоч потім жила у Львові, але підтримувала близькі стосунки з сім’єю, була нам дуже близькою духовно. Часто приїжджала сюди. Я її пам’ятаю з найбільш ранніх дитячих спогадів. Очевидно мені в ті роки не йшлося про те, що вона є письменницею, чи літераторкою, чи що вона є якоюсь відомою людиною, але я дуже добре пам’ятаю, що вона вирізнялася щохвилинною талановитістю. У всіх її розмовах і в її поглядах на різні речі зразу було видно таке, що сильно вирізнялося на загальному тлі.

– Тарасе, коли ти почав усвідомлювати, що вона письменниця? Яке відношення в тебе до її творчості?

– Почав усвідомлювати приблизно у 8-10-річному віці, тому що якраз тоді була постановка «Сестер Річинських» в театрі Марії Заньковецької. Ми також були запрошені. І коли я побачив весь цей рух навколо неї, то зрозумів, що вона є відомою. Але ще був такий двоякий момент: визнаючи її як велику письменницю, багато людей старшого покоління шкодували, що вона пішла офіційним шляхом. Тому що в тому ж останньому варіанті «Сестер Річинських» вона мусила вставити багато шпильок проти греко-католицьких священицьких родин, проти того, як там все відбувалося. З одного боку вона не вдавалася до обливання брудом, а з іншого – відчувалося що це зроблено дещо спеціально. Але то був такий час, зрештою, її ніхто не винив в тому, але так, аби особливо читати ті її вже радянські книжки – я такого не пам’ятаю. Натомість в нас були її довоєнні книги і, коли я їх прочитав, то був захоплений.

– Усвідомлення того, що в родині була відома письменниця якось вплинуло на те, що ти став письменником?

– Абсолютно ніяк і я навіть ніколи не думав про це, як про якийсь зв'язок між тим, що вона робила і тим, що я роблю.

– Тобто ти не відчуваєш нічого спільного між своєю прозою і прозою Ірини Вільде?

– Ні, вона є великим майстром прози і я навіть не намагаюся робити якісь порівняння.

– На твою думку, є якийсь реальний шанс сучасної української літератури зайняти вагому нішу в контексті світової літератури? Які автори могли б зараз за собою повести світовий літературний процес?

– Зараз світова література перебуває у досить дивному стані. Потрібно усвідомити таке, що існує кілька рівнів літератури і ми повинні собі задавати справу, про що саме ми говоримо. Є найвищий рівень саме літературного процесу – автори, твори яких перекладають на безліч мов, про яких говорять, які видаються мільйонними тиражами, які пишуть те, що називається бестселерами, які страшенно розрекламовані в медіа і навіть їхні імена для людей, які не читають є знайомими і щось означають. Але біда в тому, що ця література стає щораз більше розрахованою на технологію продажу книжок. І наразі я не можу сказати, що те, як пишуть найвідоміші світові письменники, мало б бути якимось спеціальним взірцем для українських літераторів.

Але є ще інша література, яка є дуже серйозною, доброю, але вона є не такою тиражованою та медійованою і вона читається людьми, які потребують такого чтива. Українська література є поки що на тому рівні доброї літератури внутрішнього вжитку. Відбувається осмислення якихось власних речей і наші автори ще не пишуть з усвідомленням того, що, пишучи українською, вони мали б писати для цілого світу.

Найближче до підняття найцікавіших для світу українських проблем стали Юрко Андрухович і Сергій Жадан. А інші автори просто не потрапляють, не тому, що вони є гіршими. Просто їхня проблематика не відповідає тому, щоб стати загальносвітовою книжкою. Та ж Оксана Забужко є цілком незрозумілою і непотрібною на Заході. Може, її есеїстика так, але не проза.

– В нас зараз існує значний пробіл в царині літератури для дітей. Якою повинна бути дитяча література, щоб зацікавити сучасну дитину?

– Дитяча література повинна орієнтуватися на різні вікові групи і, коли говорити про молодший або середній шкільний вік, то в нас є дуже великий брак серйозної дитячої літератури – легкої, доброї. В нас зовсім не має дитячих книжок, які би були філософськими. Виявилося, що для дітей питання онтологічні, питання життя, смерті, стосунків Бога, долі – є дуже актуальними. Нам здається, що дітей це не цікавить. Насправді кожна дитина мусить перейти через цей період, коли вона сама для себе з’ясовує, що є народженням, а що є смертю.

– Відбувалася акція «Повернення журналу «Четвер» до Станиславова». Чим для тебе є журнал «Четвер»?

– Прекрасним минулим. Це є, власне, синонімом слова «станіславський феномен» у його історичному значенні. І для мене журнал «Четвер» також є історією – це перший літературний часопис в Україні, який був зроблений зовсім по-новому, зразу після закінчення радянських часів. Це був часопис, який орієнтувався на зовсім інші уявлення про статус письменника, про те, хто такий письменник, що таке тексти. І це був чудесний час у Франківську, коли Юрко Іздрик, Юрко Андрухович, Олена Рубановська, я, Володя Єшкілєв, Галя Петросаняк, Ганна Середа, художники, які були довкола цього, жили практично разом і все виливалося в таку страшну, як на той час, екзотику.

Потім, коли «Четвер» переїхав до Львова, і став просто синонімом з Іздриком, він вже для мене не мав якогось особливого значення, як зрештою і тепер.

– А такі проекти, як «Четвер» потрібні зараз, в сучасному літературному процесі?

– Так, дуже потрібні, тому що, коли порахувати тих зірок чи зірочок теперішньої української літератури, які прийшли у «Четвер» з чимось, і які були там опубліковані, то їх вже є досить багато. Ці автори з’явилися завдяки тому, що мали куди прийти з рукописами. Такий момент першого кроку є дуже важливим.

– Які літературні журнали, на твою думку, є останнім часом найбільш визначальними для української літератури?

– Тепер є велика пауза для добрих часописів, тому що відбувся страшенний ривок, крок у книговидавництві, хоч і не можна заперечувати, що книговидавництво є в тяжкому стані, але разом з тим якісний і кількісний стрибок за останні кілька років є просто неймовірним. Існує можливість надрукувати книжку, а не журнальний варіант того чи іншого твору. Тому зараз є пауза, поки не знайдеться нової ролі для часописів, поки вони не модернізуються в іншому вигляді.

– Хто з молодих авторів є для тебе зараз найбільш цікавим?

– Найцікавіші дівчата – Таня Малярчук, Софія Андрухович і навіть Ірена Карпа. Я не хочу вдаватися в якісь літературознавчі порівняння, але мені дійсно цікаво їх читати.

– В тебе траплялися ситуації, коли тобі доводилося писати тільки тому, що від тебе чекали нового твору, як від письменника?

– І так, і ні. Я ніколи не писав книжки, якої не хотів написати. Але я не люблю самого акту писання. Я люблю придумувати книжку і коли вже її придумаю, то мені вже записувати її нецікаво. Але я розумію, що інакше воно втрачає сенс і тоді, пересилюючи себе, пишу на папері. Бувало, що доводилося прискорювати писання якоїсь книги.

– Яких жанрів, яких творів і яких літературних персонажів потребує сучасна українська література?

– Та всіх. Тепер в мене відчуття, що найбільшим є брак дуже доброї белетристики, яка була б осмисленням минулого, бракує історичного жанру. Але, боронь Боже, не в такій формі як робили наші провідні автори історичних романів. Вони на свій час були супер, але тепер так писати вже не варто, тому що так читати уже не можна, так вже ніхто не буде читати. І тому повинні бути цікаві модерні книжки, в яких би цікаво розкручувалися певні історичні моменти. Тобто не писати панорам минулого, а про життя людей в тій історії, як ті історичні події живуть дотепер у нас. У нас виникає багато проблем через те, що не є проговорене минуле: ці ж ветерани УПА, люстрації, колишні енкаведисти, українсько-польський конфлікт, виїзди на Захід і вивезення на Схід. Це все зовсім не осмислено.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій