преса

Автор: Мирослава Крат
Видання: Друг читача, портал

Василь Шкляр:

Василь Шкляр: Інтуїція багатша за акушерський довідник
№7 , 2008

Він – автор кільканадцяти книжок прози, неодноразово перевидавалися, а також лауреат багатьох премій. Деякі критики відносять його романи до зразків “масового жанру” – детектива. Проте сам Василь Шкляр детективістом себе не вважає. Як і фантастом, хоча й отримав премію за фантастичний роман. Про ознаки справжнього таланту, детективний жанр, джерела ідей та Шевченківську премію – наша розмова з письменником.

– На вашу думку, які ознаки справжнього письменника? Що потрібно, аби бути хорошим письменником?

– Письменник для мене – це, насамперед, стиль. Стиль, власна інтонація, мова – із цього й починається письменник. Решта вже докладається: тематика, різне експериментаторство. А немає стилю – немає письменника.

– Але ж може статися так, що сучасники не дають належної оцінки творчості справді талановитого письменника, і це відбувається значно пізніше...

– Так, історія має чимало таких прикладів. Але водночас буває і навпаки – коли письменник ніби хапається за твір. Особливо тепер, за сучасних технологій розкрутки, популяризації, часто бувають дуже посередні твори, які несподівано вискакують у фаворити.

– А чи існує для вас поділ літератури на масову й елітарну?

– Ні. Я поділяю літературу на талановиту й сіру, бездарну. Поділ літератури на масову й елітарну дуже умовний. Наймасовіша література – це Федір Достоєвський, Тарас Шевченко, Фрідріх Дюрренматт, Умберто Еко, Мілан Кундера...

– Чи визначається талант письменника кількістю написаного?

– Ні. Але кількість – це також добре. Кількість говорить про талант працездатності. Бо література, особливо проза, крім обдарування, вимагає великих фізичних зусиль. Коли сідаєш працювати по 18 годин на добу і випалюєш при цьому 3-4 пачки цигарок – для цього потрібно мати здоров’я. Якщо говорити про українську літературу – то більшість талановитих письменників писали зовсім небагато. Так склалося, що наша література найбагатша своєю новелістикою. Новела пишеться дуже важко – тому творчість усіх найкращих українських письменників можна укласти в одну книжку. Автором однієї книжки, якщо називати моїх найулюбленіших письменників, є Архип Тесленко, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Тарас Шевченко зі своїм “Кобзарем”.

– А хто із сучасних письменників є вашим улюбленим?

– Якісь переліки робити неетично, але я дуже добре ставлюся і до Сергія Жадана, і до Любка Дереша, і до Тані Малярчук.

– Що зараз читаєте?

– Читаю Ієна Мак’юена – в нього така повільна, в’язка проза, яка мене ще раз переконує в тому, що ми не гірші в Європі.

– Якщо звернутися до вашої творчості – звідки черпаєте ідеї для романів?

– Я ідеї не черпаю – вони самі приходять. Це, наприклад, якась неординарна історія, думка, образ, непересічний характер. Накопичується критична маса всього цього, і воно виливається у твір. Я виношував “Ключ” років дванадцять. Почув колись історію про чоловіка, який винайняв квартиру, а її господар все не з’являвся, не брав грошей. І тоді чоловік почав замислюватися – куди ж подівся господар? Я цю історію пригадував, забував, вона знову до мене приходила... А в певний момент це все “засвітилося”, і я за місяць написав роман. Так само зараз я працюю над романом про Холодний Яр, про повстанську боротьбу 1920-х років. Ця тема невигідна історикам – не розроблена цілина про міжнаціональну ворожнечу. Хоча не вважаю, що напишу історичний роман. Це все-таки зовсім недалека наша минувшина, фактично, час моїх дідів, тому я не відношу це до історії. Але ідея в мені давно живе, я носився з нею десятиліття. А зараз, коли нарешті пишу, – це вже справа техніки. Це з’єдналося в якусь цілісність, яку я бачу до кінця.

– Ваш роман “Кров кажана” був написаний від імені жінки. Чи важко було вживатися в цю роль?

– Ні. Коли вживаєшся в образ, невелика різниця, чи пишеш від першої особи, чи від третьої. Спершу мене це теж трохи зупиняло – як подати, – але потім я зрозумів, що форма оповіді від першої особи є для мене найближчою. Але хочу сказати, що я не чув жодного закиду від читачів, що я десь погрішив, у якихось чисто жіночих (хоч би і фізіологічних) моментах. Є в мене така формула: інтуїція багатша за акушерський довідник.


– Чи є рецепт якісного детективу від Василя Шкляра?

– Я не міг би дати рецепт детективу, бо не вважаю себе детективістом. Так само я не є фантастом, хоч і отримав несподівано премію за “Ключ” як за фантастичний твір. Можу тільки сказати, що детектив – це дуже складний жанр, він набагато серйозніший, ніж дехто думає. Вважаю, що він бере початок із фольклору, бо це велика розгорнута загадка. Народ любить загадки, а тому він любить детективи. Детектив вимагає інтелекту. А якщо це написано в дуже доброму стилі, то це висока література. “Високість” літератури для мене визначає стилістика. Звичайно, тут багато важить вигадка, фантазія. Добру інтригу не знайдеш у жодних документах прокуратури – її треба будувати своєю непересічною письменницькою вигадкою.


– Ви згадали про нагороду. А як узагалі ставитеся до премій, нагород, визнання?

– До премій ставлюся нормально. Бо особливо в нас премія дає більше, ніж гонорар, – то чому ж до неї погано ставитися? Я ставлюся до премії як до гонорару, до свого заробітку. А якщо хтось скаже, що він погано ставиться до премій, – то збреше. Мені приємно, що “Ключ” зібрав цілу колекцію нагород. Але моя улюблена премія – це “Автор, книжок якого викрали з магазину найбільше”. Не скажу, що позитивно ставлюся до злодійства, але книжкова клептоманія на тлі всіх тих злочинів, які в нас відбуваються, виглядає навіть симпатичною.


– Цього року вас висували на здобуття Шевченківської премії, але її отримала Любов Голота. Ви розчаровані?

– Цього року як ніколи в Шевченківському комітеті було брутальне лобіювання, торги. Я дуже добре ставлюся до Люби Голоти... Але її чоловік є членом Шевченківського комітету, як і чоловік Наталки Сумської, що також отримала премію... Для жовтої преси є гарний заголовок – “Шевченківську премію отримали дружини членів Шевченківського комітету”. Але якщо я буду живий і захочу – то премія від мене нікуди не втече. Бачите, в нас така політика ще з радянських часів – то її дають за вислугу, то за якісь особливі заслуги в інших сферах, то за тривалість життя, немовби замість кисневої подушки, щоби ще трошки людина подихала. І це підриває престиж найвищої нагороди. На те нема ради. Коли йде торгівля – люди стають жорстокими, безкомпромісними, і важить уже не якість твору, а щось інше.


– А чи можливо взагалі адекватно оцінити творчість письменника і адекватно присудити йому нагороду?

– Думаю, що можливо. І й сам це робитиму, вже роблю. Я домігся цього – і Міжнародний австралійський гуманітарний фонд Ернеста і Наталі Гуляків разом зі Спілкою письменників заснували премію за кращий твір року. Ми теж маємо свій комітет, до якого входять дуже авторитетні письменники. Цього року премія вручатиметься 22 травня у Дніпропетровську. Звичайно, насправді немає стовідсоткового критерію: ось цьому дати, а цьому – не дати. Але єдине, в чому я певний на сто відсотків, – це не буде графоман, і премія не буде вручатися за те, що людина старша чи молодша, або за кількість написаних нею книжок. Це буде справді гарна книжка, автор якої заслуговує на високу відзнаку.


– Чи є у вас творче кредо?

– Треба мати свій рівень – ти ніколи не повинен опускатися нижче того, що вже виробив, чого досяг. І навіть якщо тебе примушуватимуть – ти не зможеш написати гірше.



Біографічна довідка

Василь Шкляр

Народився: в с. Ганжалівка Лисянського району на Черкащині.
Освіта: Київський і Єреванський університети.
Творчість: романи “Ключ”, “Елементал”, "Тінь сови", "Ностальгія", “Кров кажана”, збірки повістей та оповідань "Сніг", "Живиця" та ін.
Член Національної спілки письменників України.
Лауреат багатьох літературних премій.




Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій