преса

Автор: Ольга Купріян
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Книжка для геніальних графоманів

http://www.litakcent.com/index.php?id=472

Лесмян Болеслав. Пригоди Синдбада Мореплавця. Повість / Пер. з пол. Віктора Дмитрука. – Львів: Кальварія, 2007.

В арабських казках є те, чого так бракує пересічній людині: екзотика, пригоди, пристрасть. Навіть через тисячоліття їх герої не перестають цікавити читачів, а з часу появи телебачення – тим паче. Недаремно кожен із нас безліч разів бачив кілька «редакцій» екранізованого Синдбада Мореплавця, а збірка «Тисяча й одна ніч» у різних перекладах зберігається на кожній полиці. Здавалося б, чим можна здивувати такого досвідченого й підготовленого читача? Виявляється, все можливо, якщо до історії літератури підходити з гумором і чуттям часу. Як-от польський письменник Болеслав Лесмян.

Хоча книжка Лесмяна й має назву «Пригоди Синдбада Мореплавця», і самих пригод сім, як і годиться поважному арабському Синдбадові, я би не називала книжку Лесмяна переказом відомих сюжетів, це радше «пародійний переспів», дотепно й повчально «перелицьована» історія зі старими іменами й новими подіями. Автор використав оболонку арабської казки й наповнив її цілком європейським змістом. Повість була створена майже століття тому, однак художник Михайло Євшин не шкодував сил і уяви для того, щоб максимально наблизити її до нашого часу. Ілюстрації вражають своєю безпосередністю й тонким гумором (як у написі «Konicus marinus vulgaris» замість «Морський Кінь»), подеколи трохи цинічним, ба навіть чорним (приміром, табличка з написом «Ресторан ДАРИ МОРЯ» в історії про те, як людожери з’їли всю команду корабля, на якому плив Синдбад). А кумедна на вигляд п’янюча морда Морського Диявола створює враження, ніби дивишся повнометражний американський мультик у стилі Finding Nemo й Madagascar’у.

Часом повість нагадує коктейль із різних казок: про золоту рибку й про Кощія Безсмертного, перевтіленого в чаклуна Барбеля. Тільки тепер його смерть – у кінчику рибальської вудочки… Для арабського Синдбада подорожі – невід’ємна частина життя, оскільки він купець, натомість у книжці польського письменника жага подорожей переходить то в манію, то в божевільне гоніння за принцесами й свіжими враженнями.

Пригоди замішані на кумедному абсурді. Всі Синдбадові біди трапляються з ним через адресований йому лист Морського Диявола. Виходить, що жага мандрів – диявольські підступи. Це щоб діти раз і назавжди собі затямили. Якщо ж придивитися пильніше, то нещастя переслідують хлопця з вини одного великого графомана з амбіціями. Цього графомана звуть дядько Тарабук, і він – найцікавіший образ у повісті поряд із бешкетником Морським Дияволом. Тарабук – поет, точніше віршотворець, римач. Дядько висміюється з любов’ю, але нещадно: «Дядько Тарабук кохав поезію, але ненавидів граматику. Писав він з помилками і зазвичай робив дві-три помилки на слово…» Тарабукові вірші позбавлені сенсу, навіть риби на морському дні плюються від списаного ним паперу, а справжній поціновувач поезії Морський Диявол вважає, що «і осел писав би краще». Звідки цей сарказм на адресу поезії авангарду й символізму? Питання лишається відкритим. Хтозна, можливо, все просто й авторові справді допекли свою неграмотністю численні віршомази…

Зрештою, юним псевдопоетам і графоманам, нездарам і геніям багато чому можна було б навчитися з цієї книжки. Автор не шкодує художніх засобів для того, щоб висміяти і тих, і інших. У його фантазії народжується Магнітна Гора, на якій стоїть бронзовим пам’ятник Хтосьтаму, який сам себе величав генієм і змусив повірити у свою геніальність усе царство, а найприкріше – справжніх талановитих поетів. Дядько Тарабук узагалі вважає себе найбільшим поетом усіх часів і народів, вірить у магічну силу свого слова, шукає шляхи, щоб увічнити свої безсмертні творіння то на папері, то на пергаменті, то в дівочій пам'яті, а то й у татуюваннях на власному тілі… Однак «вічність» відмовляється приймати відверту й безграмотну графоманію. Ось читачеві й мораль у найкращих традиціях позитивізму.

Лесмянова іронія цікавіша й зрозуміліша, на мою думку, дорослій людині, ніж читачеві «молодшого шкільного віку». Приміром, за деякі, «фемінно позначені», сторінки можна було б жорстоко поплатитися. Автор висміює жіночу пристрасть до коштовностей, зображуючи чарівну жінку із характерним іменем Найдорожча. Найдорожча харчується діамантами, ковтає їх жменями, а її кохання залежить від того, чи смачний діамант принесе їй чоловік. Утім, сам Синдбад у любовних питаннях також не відзначається надмірною моральністю. Як і годиться його арабському прототипові, він легко закохується й легко забуває колишніх коханок. Разом Синдбад і Тарабук нагадують славнозвісного Попандопула із фільму «Весілля в Малинівці» з його коронною фразою «Чё это я в тебя такой влюбленный?..»

Що й казати, книжка дуже непогана. От тільки прикро через ті ж таки орфографічні й стилістичні ляпи, за які Болеслав Лесмян висміює дядька Тарабука. Втім, то вже не авторова вина. Хоча… якщо підійти до помилок з погляду однієї з улюблених літературознавцями методологій, можна дійти висновку, що рукопис міг бути написаний самим дядьком Тарабуком, тоді як «Кальварія» тільки передруковує «зі збереженням оригінального стилю автора»… Таким чином, усе стає на свої місця й ніхто не винен. Виходить цікавий, передчасно постмодерний хід. На жаль, ми забуваємо, що діти, на яких хоча б частково орієнтована ця книжка, вчаться писати не за правописами й посібниками «Як ми говоримо», а за друкованим словом. У цьому сенсі видавництву слід би було бути більш обачним і писати грамотніше. Хоча б заради майбутніх грамотних поетів, чи не так?

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій