преса

Автор: Юка Гаврилова
Видання: «Сім"я і Дім»

ВАСИЛЬ ШКЛЯР: «ЖІНКА – ТО ПЕРЕДУСІМ КОХАНКА»

http://www.simya.com.ua/articles/51/10164/

Лицем і поставою Василь Шкляр неймовірно схожий на солідного письменника... й одночасно на класичного козацького полковника чи навіть гетьмана. Насмішкувато-мудрий погляд, шляхетна сивина, доглянуті вуса, міцна статура, спокійна впевненість у собі. На здобуття цьогорічної Шевченківської премії було висунуто його роман «Ключ» – рідкісний випадок, коли держава мала намір нагородити не вузькопрофільного митця, а автора вельми популярної книги...

– Кожна ваша книга стає подією в літературному житті, але ви так рідко їх випускаєте...
– Та ось, бачите, у мене на комп’ютері відкритий файл, працюю вже довгенько над романом, який називаю поки що «Залишенець». Про Холодний Яр. Це не тільки ліс, не просто географічний простір від Чигирина до Кам’янки – це територія духу. Роман буде про повстанську боротьбу в 1920-х. Найдраматичніша сторінка нашої історії, я вважаю. Дуже невигідна і для істориків, і для письменників. Те, що називають громадянською війною, на мій погляд, було українсько-російською війною. Коли на УНР посунули москалі, практично на всій нашій території чинився опір радянській владі, тривала партизанська, повстанська боротьба. Кажу «невигідна» тема, бо тут не обійдеш того, що називають міжнаціональною ворожнечею. Як ви розумієте, про любов і дружбу між народами-братами в мене не йтиметься. От і пишу майже сім років. Як завершу, боюся, будуть мені закидати, що дратую гусей…
– Хіба? У мене враження, що гусей дратувати вам не звикати. Так само, як і поцілити у чиїсь больові точки… Коли плануєте завершити цей твір? Бо не тільки я чекаю його з нетерпінням…
– Я довго працюю не тому, що когось боюся. Намагаюся бути максимально точним. Це наша недавня історія, учасниками повстанського руху були мої діди. Дехто з того покоління й досі живий. Тому дуже прискіпливо ставлюся до деталей, побутових подробиць, до речей того часу. Я не можу, як зараз часто роблять автори, ігнорувати знання про епоху, настрій того часу. Мушу достеменно знати навіть речі, що не ввійдуть до самої тканини роману. Що то був за кулемет Льюіса, скільки важив? Що за кулемет Шоша, які його характеристики? Або пістолет Штаєр?.. А які цигарки тоді курили, яким крамом торгували?.. На з’ясування деталей іде прірва часу. Але річ не тільки в цьому. Я довго шукав форму роману, новий якісний рівень. Як Бог дасть, може, й встигну до Львівського форуму.
– У вас такий кабінет затишний, така посада відповідальна – заступник голови Спілки письменників України. Чи не маєте відчуття, що адміністратор-функціонер потихеньку зжирає творця?
– На жаль, чималеньку частину енергії таки віддаю цій посаді. Я, знаєте, звик бути на творчих хлібах, це для мене найкомфортніший стан. А з іншого боку, коли період творчої стагнації, йду на роботу «між люди», от як зараз. Але я знайшов баланс між цими різними формами існування, якось пораюсь.
– Упевнена, що ви стежите за багаторічною дискусією щодо Спілки, та й про скандали навкруг майна цієї організації теж знаєте не з третіх рук…
– Поки ми живемо у стані культурної окупації, Спілка виконує функції культурної цитаделі. Пам’ятаючи радянське минуле, дехто її називає репресивною скалкою старих часів. Але й тепер до нас багато молоді вступає. Ну, й такі відомі та поважні люди, як Олександр Турчинов, нардеп та банкір Станіслав Аржевітін. Їм, як ви розумієте, не потрібна матеріальна допомога. Тож, очевидно, Спілка ще не анахронізм, мати звання члена СП престижно.
А майно… Ми найбагатша творча організація в Європі, а може, й у світі. Тож нема чого дивуватися, що багатьом ненажерам кортить прибрати до рук Будинки творчості у Ялті, Коктебелі, Трускавці, Ірпені, Одесі. Не кажу вже, як їм муляє око будівля на Банковій… Але поки відбиваємось.
– У вашому подружньому житті більше важить дружба чи пристрасть коханців? Маєте універсальний рецепт щасливої родини?
– Рецепта не маю, та здається мені, як нема нудьги, то в чоловіка й жінки є спільне майбутнє. Якщо цікаві одне одному, то з проблемами якось раду собі дадуть. Проте якщо основний інстинкт не отримує свого, то жодна дружба того не замінить. Коли нема сексуального задоволення, треба йти на сторону, а це означає брехати. Брехня ж дуже обтяжує морально та фізично. Жінка – то передусім коханка.
– Кажуть, ви не знаєте, з якого боку підходити до порохотяга…
– А також до пральної машинки, праски, міксера... І посуд ніколи не мию. Принципово. Дружина знає, як з побутовою технікою упоратися без моєї допомоги.
– Принаймні парфуми ви жінці даруєте?
– Я на ароматах не дуже розуміюся, але парфуми дарую. Маю власний метод вибору: уважно спостерігаю за красивими жінками, підглядаю, що саме вони купують, іноді раджуся з ними й тоді ухвалюю рішення. Поки що метода себе виправдовує.
– Кота в «Елементалі» писали з натури?
– Аякже. З любимого кота Барсика. Він був повноправним членом нашої сім’ї. І спали з ним у ліжку, і їли за одним столом. Страшенно розумний та красивий був звір, україномовний до того ж. Ми його пожаліли каструвати, випускали до кицьок на вулицю полюбитися, і він завжди повертався. А одного разу зник. Я його довго шукав, оголошення писав, на стовпах клеїв, обіцяв винагороду… Носили до мене багато котів, але Барсика не принесли. Це років сім тому було, а я й досі за ним сумую, все ще сподіваюся, що якимось дивом повернеться. Як він зник, то мені й писати стало важче, наче втратив частину себе самого. Від мене малого збереглася сорочечка, вона розміром була на Барсика. Ми кота в неї одягали, і він був наче у жупанчику.
– Хлопчаки завжди залишаються хлопчаками. Крізь ваших супергероїв іноді проглядає щось підлітково-задерикувате. З себе пишете?
– Література грає ще й компенсаційну роль. В уявному світі можна створити те, чого тобі бракує в житті. Чогось хотілося, та не сталося. Ідеалізація подій, рис характеру, досвіду. Тому й виходять у мене чоловічі персонажі з загостреним почуттям власної й національної гідності, такі, що мають психологію переможця. Іноді вони зазнають поразки, але це робить їх сильнішими.
– Ви затятий рибалка. Чогось хорошого навчилися від риб?
– Так. Бачити те, що за порогом видимості. У полюванні більш-менш чітко бачиш свою ціль, зайця там чи косулю, а у рибальстві те, що під водою, треба відчути, побачити внутрішнім зором, бо на поверхні води тільки поплавок й відблиски сонця. Закидаєш гачок у суцільну таємницю. Я ненавиджу сучасні електронні пристрої для рибалок, коли занурюють ехолота і бачать на екранчику, яка там рибина йде. Це профанація. Мені друзі хотіли таке подарувати на день народження, та я відмовився. У риболовлі ж головне – загострене передчуття, а такими технічними штуками його легко зруйнувати.

СіД-інфо
Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в с. Ганжалівці Лисянського р-ну на Черкащині. Освіта – Київський та Єреванський університети. Автор книг «Ключ», «Елементал», «Кров кажана» та ін. Володар гран-прі всеукраїнських конкурсів «Коронація слова», «Золотий бабай», премії «Золоте перо» й почесної відзнаки «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».
Має жінку Валентину й дорослу дочку Наталю від першого шлюбу. Кулінар-пурист: смажені риба чи м’ясо + гарна горілка + запашна сигара – найкраща гурманська радість. Куріння міцного тютюну не вважає шкідливою звичкою, тому зав’язувати наміру не має. Париж – єдине закордонне місто, яке не розчарувало. Найзатишнішим шматочком землі вважає садибу на річці Тікич, де має просту хату біля лісу та город, на якому ростуть дикі трави й квіти.