преса

Автор: Катерина Лебедева
Видання: «Газета по-львівськи»

Василь ШКЛЯР: «Кажуть, я – «літературний кілер»

http://gazetapo.lviv.ua/city/2008/02/27/161727.html
17.02.2008

"Газета..." розпитала писменника чому йому дали таке прізвисько

Письменника Василя Шкляра за роман «Ключ» не тільки називають «батьком українського бестселера», а ще й висували цього року на Шевченківську премію: бо ж не жарт – уже 7 разів перевидавали! Зрештою, ледве чи для Шкляра премія – принциповий момент. Значно важливіше для нього інше: Василь зауважив цікаву річ – те, про що він пише, рано чи пізно здійснюється. Можливо, тому він зараз і трудиться над історичним романом – від гріха подалі, минулого-бо не змінити... Крім того, пан Василь працює заступником голови Спілки письменників України – в цій тихій установі ми з ним і поговорили.


Змінити шрифт

Версія до друку

Обговорити на форумі

Читати коментарі (0)
– Пане Василю, що це за історичний роман, який ви зараз пишете?
– «Холодний Яр» – про повстанську боротьбу українців проти радянської влади у 20-ті роки минулого століття. Хоча дуже люблю містику, проте я прозаїк матеріальний і повинен знати кожну історичну подробицю описуваних подій. Потрібно завжди знати більше, ніж потім напишеш. Тож зараз скрупульозно вивчаю, яка в той час була зброя, і навіть шукаю можливості помацати її.

– А де ж її можна знайти?
– В антикварних магазинах. Окрім того, бувають виставки-продажі унікального антикваріату: в парку Перемоги на Воскресенці, у Виставковому павільйоні на Лівобережній. З продавцями зброї можна домовитися про окрему зустріч – наприклад, глянути на якийсь украй рідкісний кулемет, скажімо, «Льюїс».

– Любите зброю?
– Дуже! Батько дозволяв мені полювати з 12 років. Він і сам був затятим мисливцем. Тож іще школярем я ходив по лісах із дуже красивою рушницею. Стріляв у лисиць, зайців, але повертався додому без трофеїв. Не тому, що шкода було – просто не міг влучити. Проте найбільше люблю рибалити. Адже полювати найкраще взимку, а я ж у цей час працюю, пишу. Мій рекорд, до речі, – короп вагою 22 кг. Упіймав його на річці Тикич на Черкащині.

– А ким ви себе уявляли, коли в дитинстві бігали по лісах із рушницею?
– Не Робіном Гудом і не Робінзоном Крузо! Полювати я навчився раніше, ніж читати книги. Тому просто почувався азартним мисливцем. Часто майстрував самопали, адже вдома завжди були порох, дріб. Я схилив до цієї розваги одного свого товариша, а він переборщив, мабуть, із порохом, дав великий заряд – ствол відірвало від руків’я, товариша важко поранило в голову. А одного разу після стрілянини я повертався додому, і батько побачив мене зі самопалом. Тоді вперше і востаннє він сильно побив мене.

– А зараз удома зберігаєте зброю?
– Так. Був момент, коли починався Рух, українська революція – наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Мені потрібно було зареєструвати зброю як мисливцеві. Та дозволу я не одержав як «неблагонадійний».

– Ви пишете насамперед для себе?
– Так. Коли під час роботи доходиш до такого стану, що вже не можеш зупинитися, – це і є найбільша насолода!

– А що вас надихає?
– Старе місто. Я часто тиняюся маленькими вуличками – це один зі способів прикликати натхнення. Стоячи або сидячи не можу мислити – потрібно ловити ідеї в повітрі.

– А що, коли ідеї «не ловляться»? Кажуть, у багатьох через це бувають нервові зриви...
– У мене не було. Депресія настає тоді, коли не пишеться, коли починаєш себе ненавидіти і, здається, вже не здатний зв’язати два слова. Та я себе ніколи не змушую. Є письменники, яким щодня з шостої ранку потрібно сідати і писати, – я так не можу. Утім, звичайно, натхнення часто приходить саме під час роботи. Проте з іншого боку, все гарне і талановите повинно народжуватися легко та без примусу.

– Ви експериментуєте з мовою?
– Завжди: люблю посмакувати слово, обіграти його, вигадати нове. Утім, це не самоціль.

– Кого в українській сучасній літературі ви могли б назвати щасливими експериментаторами?
– У нас є дуже оригінальні, цікаві молоді письменники. Таня Малярчук, той самий Любко Дереш, хоча іноді здається, що він не вичитує своїх рукописів, а видавці заощаджують на редакторах і коректорах. Тому не варто сприймати мовні огріхи як якісь стилістичні нововведення. Та добре, що нове покоління літераторів усе-таки цікавлять не тільки слова, але й те, що стоїть між ними.

– А що сформувало ваш власний стиль?
– Я виріс на найкращих зразках вітчизняної літератури. Для мене ідеалом був і залишається Григір Тютюнник – письменник винятковий, який не має аналогів у світі. Його «вада» – те, що він абсолютно «неперекладний» на інші мови. У молодості – не приховую – я був його епігоном. Але потім удалося знайти свою інтонацію... Романів написав не так і багато: «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров Кажана»... Та особливим, як усі й кажуть, став «Ключ». Це – переломний твір, із яким я вийшов на новий для себе рівень.

– На Шевченківську премію в галузі літератури цього року претендували понад тридцять осіб, але більшість цих імен не відома навіть посвяченим...
– У нас є гарні прозаїки, про яких мало хто знає. Упевнений, їхня черга настане. Український літературний простір парадоксальний: багато серйозних письменників постійно та продуктивно працюють, проте ніхто не займається їхнім «розкручуванням». Натомість з’явилося чимало авторів, чию популярність роздули штучно. Навіть продавці на Петрівці вам скажуть, що існують «книжки-примари» – їх купують як модний товар, але зовсім не читають. Тому що це не цікаво.

– Чула, ви, крім хрестоматійних «Декамерона» та «Повії» Панаса Мирного, адаптували до сучасності ще й «Ревізора» Гоголя?..
– Так, я з комедії Миколи Гоголя зробив невеликий роман «Репетиція сатани». Серед героїв можна впізнати наших сучасних політиків. Видавцеві-бізнесмену твір так сподобався, що він викупив усі права. І хоча я на свої романи ніколи не продаю права повністю, тут «дав слабину», спокусившись непоганим гонораром. А пункт, що «контракт розривається, якщо твір не вийде до зазначеної дати», пропустив... Після «помаранчевої» революції влада швидко змінилася, видавець злякався. Та, сподіваюся, незабаром ця книга все-таки вийде! До речі, в «Репетиції сатани» гине тільки один герой – малоросійський губернатор Харко Кушнаревський. Минуло кілька місяців після створення роману – й усім відомий його прототип теж загинув.

– Жах!
– Так, якась містика. Друг напівіронічно називає мене «літературним кілером». Так часто буває: перетворюєш реальну людину на літературного персонажа, той помирає, а через якийсь час іде з життя і прототип. Пояснюю такі ситуації тим, що спочатку було Слово. І це не провина автора, а просто його передчуття.