преса

Автор: Олена ЩЕРБАТЮК
Видання: E-MOTION, Інтернет-видання

«Шалені забавки з ідіотами» Лариси Денисенко

http://www.e-motion.com.ua/issue48/books/arbour/Shaleni_zabavki_z.html/sid:ru693


Зазвичай українські письменники за основною своєю професією – журналісти, але Лариса Денисенко – виняток з правил. Вона юрист-міжнародник. Її послужний список можна перераховувати як мінімум хвилин п’ятнадцять. Дебютний роман Лариси переміг у конкурсі “Коронація слова” – зайняв перше місце. “Кавовий присмак кориці” та “Корпорація ідіотів” – їїнаступні не менш талановиті твори. Денисенко – успішна бізнес-леді, причому саме леді. Справжня леді, яка вражає легкістю у спілкуванні, щирістю та незвичайною доброзичливістю. Тому раджу при нагоді обов’язково поспілкуватися з Ларисою. І знайомство можна почати вже з цього інтерв’ю.
Необхідність у написанні романів до Вас прийшла у зрілому віці, а от потяг до юриспруденції коли виник?
— Мені з дитинства дуже подобалось когось вистежувати. Навіть у дворі ми всією компанією постійно відслідковували підозрілих осіб. Спровокувати нас могло будь-що, наприклад, вірогідним злочинцем могла бути людина, що носила нестандартний капелюх. І так дев’ять гомінливих дітлахів слідкували за потенційними злочинцями, вели щоденники. Якось ненароком нам у зір потрапив дідусь у затемнених окулярах. Звісно, що він попав. Апогеєм нашої бурхливої діяльності була наша поява у районному відділку міліції, коли ми здали гамузом: цікавого дідуся у темних окулярах і ще одну підозрілу квартиру. Ця квартира розташовувалася навпроти квартири дідуся, і до неї постійно заносили якісь тлумаки. Виявилося, що “тлумачники” переховували крадені речі. У міліції нас сфотографували на пам¢ять, і в мене навіть залишилася фотокартка. Хоча я сподівалася отримати годинник, але все одно, це був приємний момент. Ну і звісно, на вибір вплинули різні детективи, зокрема, мій улюблений фільм – “Слідство ведуть знавці”.
Ваше дитинство можна охарактеризувати як плідну письменницьку добу, чи на той час таке проводження часу було нецікавим?
— Ні, навпроти можу вас запевнити, що у дитячому віці всі діти без виключення відчувають потяг і зацікавлення до складання віршиків та, з дорослого погляду безглуздих, казочок. Я завжди вигадувала якісь неймовірні історії.
Якщо дитинство було таке насичене з огляду письменницької діяльності, то цікаво було б дізнатися про Ваш перший досвід.
— Мій старт був вражаюче жахливий. Я почала з віршика, що був сповнений нецензурних виразів. Але цьому є дуже невинне пояснення. У дитячому садочку був дідусь, котрий грав на акордеоні і підспівував собі у такт пісні з матюками. Він був самотній, балакучий, і завдяки щоденному спілкуванню з ним дітки дуже швидко опанували нецензурну лексику. Сприймали ми мати як звичайні слова, нам не спадало на думку перепитати, що це все означає. Отже, мій вірш був патріотичного змісту про панфилівців. Зараз говорять про те, що панфилівці – штучні герої, виплекані ідеологією радянського суспільства. Але тоді вони вважалися справжніми героями і я, як громадянка СРСР, вірила у їх беззаперечне існування, я поважала героїв, тому присвятила їм вірша.
Не відмовитесь процитувати найбільш пристойний уривок?
— Авжеж.
Их было всего 28 / И за спиной была Москва. / И они сказали …, Москва. / А мы тебя не бросим! / А далі лився потік різноманітних матюків.
То як, віршеві судилося “піти” у народ, можливо, Ви читали його вихователькам, відправили на конкурс юних талантів?
- Ні, на щастя ця пригода обмежилася родинним колом.
А як вони зреагували на бурні вислови “непристойними” для дівчинки словами?
- Вони проявили батьківський такт. Проінформували мене, що такі слова є поганими.
Який напрямок був пріоритетним у подальшому розвитку письменницької кар’єри?
- Надалі превалювали цілі цикли казок. Першим циклом казок заволоділа дівчинка. В неї була надзвичайно пристойна і гідна головної героїні компанія, котра складалася з Пляшки, Цвяха і Бочки. Її образ мав цаплячі ноги, а замість голови в неї було сонечко. Дуже яскравий і позитивний персонаж, така собі дівчинка – сонечко у сукненьці. Їхнє життя було сповнене карколомних пригод, і з ними завжди було дуже цікаво жити.
Наступний цикл казок був витвором моєї дитячої фобії. Мені переслідувала думка, що у дереві, з котрого, до речі, зроблено більшість меблів у помешканні радянської родини, жили привиди. Зокрема, мене переслідував шафовий привід. Зважте на те, що шафа стоїть в кімнаті у кожної людини, вона з дерева, в якому заполіровуються сучки. Саме у цих шафах причаїлися привиди і дивляться крізь оченята – сучки – прямо на тебе. Згодом уява вигадувала різних привидів, котрі були постійними мешканцями шаф. Вони мали подобу рапухів і вилазили назовні, лякаючи своєю присутністю дітлахів.
Чи можуть дитячі книжки можуть впливати на прагнення читати у дорослому віці?
- Справа у тому, що знайти свою книжку потрібно ще у дитинстві. Батьки своїх дітей фактично ґвалтують, коли підсовують, на їхню думку, потрібну для дитинчиного розвитку книжку. При цьому не особливо переймаючись, яке ставлення ця книжка викликає у дитини. А дитина може зненавидіти книжку. Після такої практики навряд чи у дорослої людини виникне бажання щось читати. Тому, якщо дитина не хоче читати якусь певну книжку, дайте їй іншу, і іншу, і іншу. Неважливо, що це буде, ви працюєте над більш глобальними речами – над вихованням освіченої, емоційно врівноваженої особистості. Мені здається, що саме це має бути пріоритетним напрямком.
У школі Вам напевно діставалось від ініціаторів стінгазет? Я вчилася у художній школі і, наприклад, мене вчителі переслідували до останнього дня перебування у цьому закладі “суворого” режиму.
- Мене дуже жорстко використовували у продукуванні стінгазет. Але мені у цьому питання пощастило більше – мені подобалось цим займатися. Повсякчас хотілося писати щось про однокласників, друзів, вигадувати цікаві історії. Тим більш, що полем для втілення задумів була не полиця у столі, а стінгазета. І всім приємно. Для друзів, про друзів.
Навіть дотепер майже на кожний день народження я прагну створити щось оригінальне і неповторне. І Ви знаєте, людині приємно. Товар промислового виробництва неодмінно буде, щонайменш, у десяти людей. А у даному випадку я персоніфікую, створюю ексклюзивну річ для кожної людини. Намагаюся аби твір був сповнений ліричних відчуттів, поєднаний із забавною пригодою, що мала місце на певному проміжку життя конкретної людини. Вважаю, що моїм друзям в цьому сенсі пощастило, тому, наприклад, я значно рідше отримаю у подарунок щось на кшталт картинки або вірша. Але коли така приємність стається, мені це подобається.
Як взагалі ставитесь до книжок, адже писати не означає читати?
— Я помітила таку річ, що всі без винятку події пов’язані з певним енергообміном. Тобі до рук потрапляє книга. Зважте, випадковостей не буває. І ця книга потрапляє до вас обов’язково на певному етапі життя, для чогось, щоб ви щось зрозуміли або над чимось замислилися. Ви акумулюєте досвід, потім відбувається пошук нових вражень і в ваших руках опиняється нова книжка...
Які письменники задовольняють ваші літературні запити?
— Здебільшого надаю перевагу представникам англійського гумору. Дуже подобається творчість Роальда Даля і Пелема Вудхауса, Івліна Во, англійських гумористів. До категорії улюблених письменників ще додам американських, латиноамериканських, іспанських та французьких. Як і десять років тому, обожнюю Кортасара. Моє ставлення за цей час до його творчості залишилось незмінним. Цікава творчість у іспанського письменника Хав’єра Мареаса. На жаль, його мало перекладають російською мовою, українського перекладу його творів не існує. Поєднувати відпочинок та ще й при цьому розумово розвиватись, як на мене, найкраще з книжкою Вудхауса. Не в образу цим письменницям скажу, що читати Устінову чи Донцову – це безглузде марнування часу, втім, на яке кожен має право. А твори Вудхауса – це поєднання відпочинку, гарного настрою, крім того, він не веде до деградації мозку.

Хто став безпосереднім ініціатором участі роману “Забавки з плоті та крові” у конкурсі “Коронація слова”?
— Роман створювався цілеспрямовано для конкурсу, правда, потім я передумала його туди надсилати. Але згодом все ж таки довелося його відправити до “Коронації” під тиском близьких людей. Як згадка в мене залишився чек на суму гривня шістдесят за послуги поштового переказу. От стільки і коштує шматок майбутньої слави.
Вас охоплювали якісь відчуття можливої перемоги?
— Ні. Я ні на що не сподівалася і не мала жодних передчуттів. До речі, мої координати загубилися, і відшукали мене за допомогою довідкової служби “09”. Як сьогодні пам’ятаю, що прийшла з весілля подруги, вовтузилася на кухні, аж потім пролунав дзвоник...
Це дзвонили з “Коронації слова” повідомити про те, що мій роман увійшов у десятку лідерів. А потім через місяць повідомили, що мій текст отримав гран-прі. І що перше місце я поділила з письменницею Мариною Гримич. Я довго не могла усвідомити, що це може бути правдою. Дебютний роман і одразу на перше місце разом з твором професійної письменниці. Ми з пані Мариною переплутали наші призерські скульптури, потім обмінювалися статуями, було смішно. І тільки коли розпочалася робота з редактором “Забавок”, от тоді почало до мене поступово приходити усвідомлення моєї перемоги.
А після оголошення результатів удача, сподіваюся, не повернулася до Вас спиною?
— Ні, навпаки, смуга везіння надала мені чудового редактора, письменника Василя Шкляра. Він поставився до тексту і мого стилю надзвичайно обережно. Прибрав усі русизми і, що найважливіше, стилістично мій твір не зазнав жодних змін. Таке приємне враження від спільної з ним роботи залишилось ще й завдячуючи жахалкам знайомих про “роботу” редакторів. Мені розповідали жахливі речі. Наприклад, редактори – це каста страшних безжалісних людей, що беруть твій “геніальний” твір, і через деякий проміжок часу ти його вже не впізнаєш. Завдяки роботі такого редактора робота зазнає докорінних змін.
Які чинники можуть впливати на створення нового роману?
— Це, мабуть, шизофренічний момент. Зараз я загальмувала через певні обставини написання нового твору, і нічого з цього хорошого не вийшло. До моєї свідомості завітають герої наступного роману. І я відчуваю, що нові персонажі розпочали агресивний наступ на моїх перших недописаних героїв, витісняючи їх. Єдиним розумним рішенням було сісти і дописати роман, поки всі вони не пересварилися.
Серед Ваших творів є такий, що викликає у Вас найтепліші найприємніші емоції?
— “Забавки з плоті та крові” – це мій улюблений текст, я сильно прив’язана до нього. Це навіть не роман, а новела, що складається з новелят. Міра, Ерік, мама Еріка, Рудий – це та компанія, з якою мені було надзвичайно весело і забавно. Уявіть, я писала і сміялась!
Герої роману “Забавки з плоті та крові” – суцільний витвір шаленої фантазії чи є посилання на дійсність?
— Колись я побачила руду сліпу дівчинку на Андріївському узвозі. Вона стояла у темних окулярах і співала. Тоді я подумала про те, як важко жити сліпим людям. І які ми щасливі, що можемо бачити. І те, що ця дівчина знайшла себе у співі — прояв сильного характеру і незламного духу. Не кожному під силу у такому становищі відшукати себе у цьому згубному світі, і не заплутатись у тенетах зла. Еріка я також бачила. Знову ж таки Узвозом йшло височенне опудало на височенних підборах, при всіх супроводжуючих такий екзотичний стиль атрибутах. Він лазив Андріївським у перуці і жваво бубонів по телефону. Придбав смішну картинку с пузатим котом. Не можу осягнути, як це, але коли я розпочала роботу над романом, написала першу фразу про ненависть до англійців, відразу виник образ опудала Еріка, а вже потім – сліпої дівчинки Міри.
“Забавки з плоті та крові” і “Кавовий присмак кориці” залишились позаду, про що новий твір “Корпорація ідіотів”?
— Раніше “Корпорація ідіотів” позиціонувалася під назвою “Харкачка у вічність”. Лише згодом ми його перейменували у “Корпорацію”. Власне кажучи, це – сатира на тему державної служби. Специфіка у організації та підборі кадрів, кухня утворення багатьох державних рішень. Мої приятелі з державної служби сміялися, коли читали рукопис. Побачимо, як сприйме його читач.
Зараз намітилась модна тенденція, коли автори пишуть продовження до своїх романів. У Вас є потенційний твір-жертва для такої діяльності?
— Можливо, колись напишу продовження. Я люблю не завершувати твір. Залишається невизначеність, багато запитань. Деякі кажуть, що це європейський підхід, коли автор навмисне залишає для читачів поле для роздумів і шляхи для героїв твору. Іноді стає цікаво, чи вчинить самогубство мама з “Забавок”, як це зробив фанатично обожнюваний нею американський письменник Ернест Гемінгвей. Але я схиляюся до думки, що вона знайде спосіб обминути такий кінець. Вона – жіночка з хитренькою вдачею. Ще я переймаюся долею Рудого. Є думка розкрити його ім’я, написати щось про нього, тому що тільки я з ним знайома і більше ніхто.
Роман “Корпорація ідіотів” також буде мати продовження. Надто вже глибока тема.
А взагалі, не кожен герой має серіально-прозовий потенціал. Наприклад, батько з “Кавового присмаку кориці” відіграв відведену йому роль, і від нього немає більше жодного зиску. Хоча, хто може знати напевно. Якщо чесно, то я вже пережила всіх цих героїв, вони мене емоційно виснажили. Хочеться змін та інших людей.
Як ставитеся до жанру фантастики, змогли б переступити за межу реальності?
— Ні, я люблю досліджувати реальних людей, без втручання потойбічних сил, тому що звичайні люди ті ще диваки та привиди.
Ви настільки вільно спілкуєтесь українською мовою. Вимагає оточення чи власне бажання?
— І те і інше. У міністерстві юстиції, де я працювала і повернулася працювати зараз, для державного службовця володіння українською мовою є обов’язковою вимогою. І от років у 25 я цілеспрямовано почала вчити мову. Обклалася словниками, які регулярно і сьогодні перечитую. Адже необхідно поповнювати свій лексичний запас, тому що не личить розмовляти зубожіло, коли ти вже сучасний український письменник. До того ж я – член Національної спілки письменників України, і потрібно гідно відповідати такому високому званню, намагатися не бекати-мекати.
Як і головна героїня “Кававого присмаку кориці”, Ви об’їздили майже весь світ, вражень від якої країни ще не вистачає?
— Заповітна мрія – відвідати Австралію. Це, мабуть, рок, доля, що я там досі не побувала. Цей континент мені вважається далеким, втаємниченим і незбагненним. Перший аспект, який мене цікавить щодо цієї країни, суто професійний і пов’язаний з питанням її розквіту. Адже, по суті, весь континент був цілеспрямовано заселений розбійниками та шахраями. І цікаво, яким чином ця зграя покидьків спромоглася привести державу до розквіту, таких чудових економічних показників. Ну, а другий момент – це австралійські тварини. Особливо захоплюють ведмедик-коала та вутконіс. Асоціюються насамперед із мультиками, казкові, абсолютно мультяшні, герої. Схожі на моїх дитячих кумирів – мумі-тролів. Всі вони поєднуються в єдиний казковий світ. Охоплює відчуття, що тільки туди потрапиш – відразу опинишся у казковому світі пригод.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про Алісу – головну героїню роману “Кавовий присмак кориці”. Ви описуєте певний тип дівчат?
— Так, це – певний тип дівчат. Але, насамперед, я мала на меті показати, наскільки мало ми прислухаємось до себе і до оточуючих нас людей. Вона, Аліса, живе у власноствореному химерному світі. Вона оточила себе цим світом, і ніхто більше її не цікавить. У її світі відсутні позитивні емоції, почуття, тепло. Тому в неї немає друзів і близьких людей. Відчайдушно маніпулюючи чоловіками, вона не розуміє, що маніпулює собою. Це ще гірше, тому що вона стає штучною. Навіть я не знаю, чого вона хоче. У романі я залишила її з розумінням, що вона щось втратила. Наскільки її вистачить, аби дійти висновку про втрачене та намацати вихід – навіть не здогадуюсь. Можливо, що це для неї взагалі непосильна ноша.
Кому Ви симпатизуєте у цьому романі більше – Алісі чи Олесю?
— Жіноча солідарність цього разу не перемогла. Я на боці чоловіка. Я відчуваю, що він – світла людина, а в Аліси темрява на душі. Тому головного героя я звільнила від її пут і своїх також, від хворобливої пристрасті. Я дала йому шанс позбутися нав’язливої мрії, адже Аліса не та жінка, котра вартує його жертв, тим більш – зіпсованого життя. Він ніколи її не зрозуміє, бо вона не розуміє саму себе, вона ніколи не стане для нього близькою і рідною. Один можливий вихід – це свобода, він заслуговує свободи.
А що думаєте про діяння батечка?
— До нього я також відчуваю прихильність. Він єдиний з героїв, який нікого не чіпав, всім бажав тільки найкращого. Все робив тихо, непомітно, не обтяжуючи оточуючих своїми життєвими проблемами та примхами. Хоча припускаю, що його сини думають інакше, вони бачать у своєму батькові брехуна, тому що той не відкрився їм. І взагалі взаємовідносини між батьками і дітьми – це дуже складна сфера. Наприклад, аби донести свою думку до мого батька, потрібно оперувати дуже сильними аргументами.
Поверненням на Україну завдячуєте потягу до рідної землі чи потенційно кращими кар’єрними можливостями?
— Це обумовлено потягом до рідної землі і рідних людей. А по-друге, на таке рішення вплинуло моє власне бажання не мати спокою. У тому сенсі, що на Заході вже все зроблено, вже жодних глобальних змін ти не можеш спровокувати. Тільки щось доповнювати і коригувати. В Україні поле для діяльності неосяжне. Мене цікавить і державотворення, законотворення, представництво інтересів людей у суді і ще багато чого. І тому від мене тут буде значно більше користі і у якості юриста, і у якості письменника. Навіть за умови малих українських тиражів, коли ти допоміг своєю книжкою принаймні одній людині – це вже недаремно написана книга, не стос макулатури. А якщо завдяки твоїй книзі хтось почав читати українською – це перемога.
Як би Ви могли оцінити кількість часу витраченого на юриспруденцію і письменництво? Чи можете прослідкувати якесь співвідношення?
— Насправді отримати точні показники щодо творчої людини навряд чи є можливим. Адже це пояснюється самим наповненням творчої особистості, у котрої натхнення або прийшло, або не прийшло. Тому я не маю однозначної відповіді. Я перебуваю у двох іпостасях. Перша – це юрист, друга – письменник. До якої з моїх іпостасей завітає натхнення, та й переможе на певний час. Тоді можу працювати хоч цілодобово, наскільки дозволять власні фізичні ресурси. Якщо “пре”, то неодмінно потрібне це виплескувати, у будь-якому разі все це окупиться. Необов’язково фінансово. Гарний настрій і самопочуття теж вагомий позитив. Вміти бути щасливим від своєї праці. У тому разі, коли немає пориву душі щось робити – краще зачекати, бо якщо почнеш силувати себе – народиш штамп. Силувати себе, писати від такої години до такої, і ніяких відхилень, все це може спродукувати фальш, наприклад як у Донцової...
Що побажаєте всім читачам і ще не читачам ?
— О! Читати, читати... твори українських письменників. Я сама читаю наших. Роздобудько, Поваляєву, Куркова, Меднікову, Шкляра, Покальчука, Пиркало, Андруховичів, Шеву, Соколян... Звісно щось подобається, щось не подобається. Але обов’язково щось чи хтось сподобається! Просто потрібно віднайти свій жанр і свого письменника. Деякі, прочитавши за все своє життя одну книжку українського письменника або українською мовою, оцінюють всю українську літературу гамузом. А якщо книжка не сподобалась, людина формує собі ставлення до всіх українських письменників як до нездар і до української літератури як до нецікавої. І таких людей, що мислять однобічно, на превеликий жаль, більшість. Бо важко змусити себе спробувати ще, відшукати, працювати над собою. Втім, і письменникам необхідно працювати – над стилем, над собою, над мовою. А читачеві я раджу не керуватися стереотипами, а читати більше і більше, і неодмінно знайти своє. Якщо вже цього не сталося у дитинстві.