що таке "кальварія"?преса
Автор: Богдана МатіяшВидання: Літакцент, Інтернет-видання
Войцех Кучок : «Нагороди дають змогу займатися ...
22.04. 2008http://www.litakcent.com/index.php?id=419
Зі всіх польських письменників, із якими мені поталанило зустрітися, Войцех Кучок видається одним із «найлегших» і найпростіших. Дивлячись на те, як просто й відкрито він є, можна не повірити, що перед тобою володар літературних премій, поміж яких кілька дрібніших нагород, відтак Паспорт Політики (2003 р.) й урешті чи не найпрестижніша літературна премія «NIKE» (2004 р.) за книжку «Гівнюк», яка впродовж чотирьох років розійшлась у Польщі накладом 120 тисяч примірників і яку сьогодні перекладено вже на 16 мов. Можна не запідозрити в ньому автора 8 книжок (що їх Кучок, сміючись, воліє зредукувати до 5: мовляв, інші 3 – це зібране-вибране), сценариста, за чиїм сценарієм фільм «Удари» отримав нагороду «Золотий лев» у конкурсі сюжетних фільмів у Ґдині (2004 р.), фейлетоніста, кінокритика, навіть спелеолога...
Хоча, врешті, чим довше із Кучоком говориш, тим виразніше думається, що саме таке поєднання – простоти й таланту – вже саме по собі заслуговує нагород.
36-річного Войцеха Кучока називають у Польщі літературною зіркою, що має майбутнє. Його цінують і як талановитого літератора, і як людину, уважну до людей. У нещодавній київській розмові з ним я мала нагоду пересвідчитися, що на то є всі підстави. А наша розмова сталась така.
- В Україні практично немає літературної нагороди, яку сприймали би як престижну в усіх середовищах. У Польщі Ти станом на 2004 рік отримав чимало славних літературних нагород: Паспорт Політики, нагороду «NIKE», хіба що не дістав премії Костєльських... Що для Тебе – і загалом для поляків – означають усі ці відзнаки?
- Коли я отримав премію «NIKE», то була єдина вагома літературна нагорода в Польщі, з огляду на суму, призначену переможцеві, а також на інтенсивну рекламу в медіях. Це була гучна премія й настільки значуща для продажу книжки, що навіть той польський читач популярної літератури, який раз на рік, від свята до свята, вибирався до книгарні, коли не знав, що купити, обирав книжку, що отримала нагороду «NIKE». А в останні два роки якось несамовито швидко одна за одною виникають інші літературні нагороди, і до того ж вони мають щораз більші грошові номінали. З’явилась премія «Angelus», нагорода міста Ґдиня, у Вроцлаві виникла нагорода «Silesius» – фінансово найвагоміша, це 200 тисяч злотих. Ці нагороди часом призначені й для іноземних авторів. Скажімо, премію «Angelus» першим отримав Юрій Андрухович, другим – Мартін Поллак, а жоден поляк її досі не має. Ну, а з огляду на те, що премій дедалі більшає, дещо розсіюється їх медійне значення. «NIKE» - як та перша відзнака, довкола якої завжди було стільки уваги, трохи зберігає свій статус.
Фундаментальним значенням цих нагород є те, що вони дають нагоду займатися фаховим письменництвом. У Польщі є декілька авторів, які живуть із письма; переважно це автори популярної літератури. Ну, а для автора, який приходить нізвідки й отримує за дебютантську, одну зі своїх перших книжок поважну нагороду, вона стає як фінансовий «укол», такий собі імпульс. Щось довкола нього – а власне, ринок – починає обертатися, і він починає могти фахово займатися літературою. Тому фінансовий аспект дуже важливий, бо думаю, що письменництво насправді є фахом. І врешті, людина має писати не так собі уривчасто, по кілька годин, коли має час і коли повертається з офісу, а цілісно. Стипендії, літературні нагороди в наших умовах трохи це уможливлюють.
- Чи можеш сказати, що з моменту отримання «NIKE» для Тебе почалась кар’єра письменника – саме як кар’єра? І чи Ти взагалі потребуєш її робити чи Твій спосіб життя називається якось по-іншому?
- Мені йдеться про письменницький фах. До «NIKE» було досить складно. Я вперся, що житиму з письма, й утримував із нього родину, а отже, мусив дуже багато писати. Я був водночас кінокритиком, кіносценаристом, письменником, фейлетоністом – тобто писав у дуже багатьох площинах, щоб заробити на життя. Парадокс полягає в тому, що премія натомість дала мені можливість не писати. Можливість чекати моменту, коли відчую, що ось – знову потребую письма. Зрозуміло – в невимушений спосіб. Із цієї потреби почала народжуватись якась нова проза. Якби не «NIKE», я, певно, на кілька років менше міг би жити з цієї книжки, а вона протягом цих чотирьох років витримала в Польщі вже три видання, і на сьогодні загалом продано 120 тисяч екземплярів. Тепер її до того ж перекладено вже на 16 мов.
- Про Твою книжку «Гівнюк» часто говорять як про «повість, що болить», але я воліла би назвати її «повістю про незрілість». Як постала ця «антибіографія» і звідки взялась така дефініція? Знаю, що на цей твір вплинула «Біографія» Томаса Бернгарда.
- Бергнард справді був безпосереднім стимулом до письма, але загалом було досить багато речей, які мене до нього поштовхнули. Я хотів написати антифілістерську книжку, бо антиміщанську – це було б замало і трохи неправдиво, бо я все життя живу в місті й не є віддалений від потреб міщука. Мене виховали в міщанській культурі, і я теж від неї залежу. Міщанську культуру розумію як набір певних залежностей, близькість певних дібр культури і певне споживацьке до неї ставлення. Бо споживання дібр навіть тієї, «високої» культури теж є своєрідним консумпціонізмом. Іду купити музичний диск до магазинчика за 15 хвилин ходи від дому, іду до кіна або кудись на концерт. Можу брати участь у тому всьому, що відбувається, можу зі всього вибирати, можу робити або не робити – в цьому дуже багато міщанського споживання.
- Згодься, що в такому вимірі воно не найгірше...
- Не найгірше, але... але я до нього теж дотичний. Я не можу вчинити, як, скажімо, Анджей Стасюк, який оселився десь на кінці світу й замість усієї цієї кінематографії й театрів має вид із вікна на якісь безлюдні узгір’я...
Тому, врешті, я написав антифілістерську книжку й описав явище нового польського обивательства, показав, звідки воно береться і як у мікромасштабі виникає такий собі домашній тоталітаризм. Як один самець альфа, вожак зграї, підпорядковує собі всіх і мовби відбирає в усіх можливість нормально жити.
- Тебе часто порівнюють із Ґомбровічем. Чи Ти сам міг би себе з ним порівняти? На це є підстави?
- Ґомбровіч є для мене найбільшою іконою польської літератури. Це найчудесніший автор, який завжди мене надихав. Якщо я часто в якийсь більш або менш прихований спосіб намагаюся наслідувати його в автоіронії суб’єкта або в типі мови, якщо я десь іду тією стежкою, яку він проклав, то можу тільки тішитися, що це сприймають некритично, не коментують, що я його наслідую чи є його епігоном. Так само з Бернгардом, який дуже мені важливий.
- Із ким із польських письменників Тобі цікаво вести літературний діалог?
- Не знаю, чи це діалог... Але є декілька дуже важливих для мене авторів, важливих під оглядом винайдення нової мови. Скажімо, поезія і проза Мирона Бялошевського має такий ґатунок лінгвістичної свободи, яка дозволяє слухати кожне речення і взяти з нього якнайбільше. Так само вслухаюся в Маріана Твардовського, якого трохи призабули й тепер, коли вже минуло багато років, заново відкривають поміж Ґомбровічем і Бялошевським. Приблизно тоді ж, у 1950-х, коли Ґомбровіч публікував «Трансатлантик», Твардовський теж видавав свій еміґраційний роман. Ці автори важливі мені саме з огляду на їх живу мову, що є дуже поетичною, хоча ці автори писали переважно прозу, за винятком Бялошевського, який має порівну і прози, і поезії.
Мій ідол із юнацьких років, до котрого я постійно повертаюся, – і тут мені йдеться радше про його духовну позицію, а не про те, що він написав, хоча, думаю, він теж є добрим прозаїком, – це Віткаци. Це постать, яка, з огляду на міру своєї безпардонності, маніфестування свого генія, теж була наскрізь антифілістерською постаттю. Урешті, про це свідчить і стиль його життя. Він відіслав дружину до Варшави, а сам жив із матір’ю, мав уже 50 років, і в своєму дуже міщанському, обивательському Закопаному намагався творити свій театр одного актора, власне, театр життя. Це незвична постать. Зрештою, мій вибір – що я все життя живу в Шльонську, в місці, яке не є привабливим і не є тим місцем, про яке можна було би сказати, що це святиня аванґарду й нового мистецтва, – чимось трохи подібний. Шльонськ і Хожув, де я живу, – це провінція, і то провінція специфічна, робітнича. Там нелегко жити, і я сам уже почуваюся трохи втомленим.
- Твоя найперша книжка була поетична. Чи почуваєш часом потребу повернутися до писання поезії?
- Але я постійно пишу поезію! Всі мої повісті – це збірки віршів. Над якоюсь поетичною строфою у повістях я часом працюю по півдня, і якби якийсь абзац розписати поетично, він цілком спокійно міг би функціонувати як вірш. Із таких абзаців можна було би скласти кілька грубеньких збірок поезії. Бачу, як роблять вірші мої колеги по перу; їхні вірші – це розписана на вірші проза. Часом у них зовсім немає ніяких поетичних засобів, жодних метафор... Це як якісь фрагменти дійсності, розбиті на строфи.
Думаю, що проза не виключає поезії. Не йдеться про те, щоб писати поетичну прозу або прозові поеми, бо це також буде проза. Ідеться про інший підхід до мови, коли пишеш так званим «нульовим стилем». Дещо на другий план відходить фабула, і дбаєш про те, щоб речення звучало, було музичне й мало якийсь ритм і внутрішню риму. Це важливо. Я часом пишу так, що рахую на пальцях склади – думаю, це не зовсім нормально для прозаїка. Тому думаю, що я не перестав бути поетом.
Бачу, як легко тепер у Польщі писати поезію і як це робить величезна кількість поетів молодого й середнього покоління, наслідком чого є така собі «нішовість» поезії. Вони мовби пишуть самі для себе, і їм цього досить. Мають свої фестивалі, свої видавництва, свій внутрішній обіг, але є дуже мало авторів, які можуть пробитися крізь цю стіну й писати вірші, що справді щось означають для культури загалом.
- Чим загалом у Польщі відрізняється статус поета й прозаїка?
- Польща є країною великих віщів: Міцкевича, Словацького, Норвіда... Саме з огляду на те, що це нація, яка має велику поетичну традицію, образ визнаного поета асоціюється з якимись прижиттєвими лаврами. Коли ж ідеться про класиків, вони фактично мають статус святих. До жодного прозаїка немає такого побожного ставлення, вони не мають пам’ятників за життя, як мав Мілош або як тепер має авторка легких афористичних віршиків Віслава Шимборська. Попри них – вона все одно велика поетка. Жоден прозаїк не є таким великим авторитетом, як віщ. Прозаїк може бути майстром ремесла, може бути майстром фейлетону. Але в Польщі не прозаїки стають віщами.
- Чи Ти відчуваєш, що мусиш писати нові й нові книжки, щоби залишатися присутнім у літературному просторі, чи Ти в ньому вже тривко є?
- Я вже казав, що після «Гівнюка» якийсь час я не мусив писати. Я писав якісь дурнички до газет, але радше для того, щоб не забути, як це робиться. Треба, щоби був такий тренінг, і писати треба щодня. Хай це буде приватний щоденник чи фейлетон. Я навіть якось щотижня впродовж року писав фейлетони про футбол. Головне не втратити певності письма. Але я не відчував, що можу написати щось, що могло би бути такого ж рівня, як «Гівнюк». Лише минулого року я почав писати сценарій, закінчив його наприкінці року, і ось тепер, коли фільм уже знімають, я добрався до нової повісті на підставі цього сценарію. Голод письма спричинився до того, що я щодня пишу по декілька годин, і ось тепер уже її закінчую. Щодня встаю о шостій ранку і пишу фактично до обіду, часто навіть змушую себе це робити. Навіть якщо це буде тільки одна сторінка, якщо маю поганий день, то все одно мушу 6-8 годин сидіти за комп’ютером, не інакше.
Пишу її наперекір тому стилеві, з яким мене асоціюють; наперекір збірці оповідань «Widmokręg», яка є чуттєво-романтично-еротичною, а в тому, що пишу тепер, вишукані еротичні сцени виконані радше на рівні Ельфріде Єлінек. Це повість трохи експериментальна. Пишу її в теперішньому часі, що трохи нетипово, й окремими сценами, відтак монтаж у ній цілком фільмовий. Немає плавних переходів від сцени до сцени. Вони десь уриваються, десь починаються, і «зшивати» ці сцени мусить читач. Не знаю, як ця книжка піде, але справді тішуся цим експериментом, бо говорю в ній зовсім іншим голосом, ніж той, що я його собі був поставив. Тепер я повністю відійшов від попередньої дикції.
Ну, а на літо я запланував собі ще одну повість, і вже маю підписану на неї угоду з видавництвом «W.A.B.». Це буде цілком нова історія, в поетиці магічного реалізму, і то класичного, Маркесівського. Повість про Татри. Татрівські «Сто років самотності», тільки вкладені не в сто років, а, скажімо, в двадцять.
- Крім того, що Ти є письменником і сценаристом, знаю, що Ти писав кінокритику. Чи Ти ще її пишеш і чи міг би писати літературну критику?
- Я написав декілька рецензій на книжки, які мені дуже подобалися, але не міг би постійно писати літературну критику, бо я сам є письменником. Як на мене, така ситуація – на жаль, достатньо часта в Польщі – попахує смородом: коли молодий прозаїк, викроюючи собі місце в літературі, пише критичні рецензії на своїх конкурентів у газетах, а потім сам публікує прозу. Я цього не зношу й уважаю, що це взагалі неетично. Тому я зосередився на кінокритиці, й писав її доти, доки сам не написав сценарію. Зі своїх рецензій на фільми я теж зробив книжку. А тепер раз на місяць пишу до часопису «Zwiercziadło» про старі фільми. Це не поточна критика, і вона зовсім не стосується того, що відбувається в сучасному польському кіні; й вона також не є усуванням конкурентів. Часом навіть пишу про українське кіно 1930-х – дуже його люблю. Певно, з цього теж буде книжка – десь поміж повістями; вона задумана радше як книжка-документ. Трохи соромлюся такої своєї діяльності, але вона теж потрібна, щоб не надто витати в своєму аванґардовому світі. Часом навіть пишу фейлетони про кіно до журналу для жінок: найчастіше про фільми, яких вони все одно ніколи не дивляться.
- У Києві Ти маєш спільні читання з Віктором Єрофєєвим, Францем Годяком, а також із Юрієм Андруховичем. Ти читав щось із творів Андруховича?
- Так, я читав «Дванадцять обручів» і фрагменти «Московіади», друковані в часописі «Literatura na świecie». Мені подобається, як Андрухович пише. Він має динамічну фразу, динамічне письмо і гарну атмосферу творів. В них багато п’ється і постійно триває якийсь цікавий карнавал. Мені це подобається. У нього немає тієї перебільшеної екзальтації, в яку щораз частіше впадає літературний і духовний побратим Андруховича в Польщі, Анджей Стасюк. Мені здається, що Андрухович є кращим есеїстом, ніж Стасюк, і не вдається до таких часом претензійних «ометафізичнень» найзадрипаніших місць у Карпатах, як Стасюк.
- Ти вперше в Києві? Які маєш враження від міста?
- Я тут уперше, але враження маю не найкращі. Архітектурно місто на мене просто тисне. На Хрещатику шалено багато цих величезних і міцних соцреалістичних будівель. Де-не-де виринають гарні місцини й чудові церкви, але коли читаю, скільки церков і будинків було в ньому свідомо винищено, виглядає, що це дуже зранене місто. Читаю про те, що тут було за комуністів і як виглядав Майдан Незалежності, уявляю ці гігантські пам’ятники й думаю, що тепер уже ліпше, ніж було. Я взагалі погано почуваюся у великих містах, де багато корків на дорогах і мало простору для пішоходів. Поки що мені тут не надто вільно дихається і не знаю, чи далі почуватимуся ліпше.
- Ну, то тримайся. Сподіваюся, що принаймні на всіх Твоїх тутешніх читаннях все буде добре.
Дякуємо за допомогу в організації інтерв’ю Польському Інституту в Києві і зокрема Ользі Клименко.
